ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


СИРОВАТКИ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНІ

СПЕЦИФІЧНА ПРОФІЛАКТИКА

Специфічна профілактика – це спеціальна система заходів, спрямованих на запобігання появі певної (конкретної) інфекційної хвороби. Характер специфічних профілактичних заходів визначається особливостями інфекційного захворювання та епізоотичною ситуацією господарства і навколишньої території.

До специфічної профілактики належать:

- проведення спеціальних діагностичних досліджень (туберкулінізація, малеїнізація, серологічна діагностика на бруцельоз та ін.).

- превентивну ізоляцію, вимушене карантинування і спостереження з метою уточнення діагнозу;

- здійснення лікувально-профілактичних заходів спеціального призначення (премікси й аерозолі при профілактиці аліментарних і респіраторних інфекцій);

- імунопрофілактика шляхом застосування різних специфічних засобів – вакцин, сироваток, імуноглобулінів та ін.

Її проводять відповідно до планів протиепізоотичної роботи в благополучних господарствах, поголів'я яких необхідно захистити від конкретної інфекційної хвороби.

Ветеринарні біопрепарати (від грец. bios – життя і лат. pгаерагаtus – препарат, виготовлений) – засоби, які використовують для діагностики, лікування та профілактики інфекційних хвороб чи для підвищення продуктивності тварин.

Зусиллями багатьох видатних вчених (Бернет Ф., Гельман Х., Дженер Е., Кох Р., Мечников І., Медавар П., Пастер Л. та ін.) створені теоретичні і практичні передумови виробництва та використання біопрепаратів – специфічних засобів впливу на організм людини і тварини (чи визначення їх стану), особливо при інфекційних захворюваннях.

Біопрепарати виготовляють із мікроорганізмів, продуктів їх життєдіяльності, чи із органів і тканин тварин. Кількість біопрепаратів постійно зростає, тому фахівцю потрібно добре знати походження кожного препарату і механізм його дії на організм, щоб не ускладнити перебіг інфекційного процесу, не порушити реактивності організму.

Головною спрямованою дією біопрепаратів на організм є вплив на імунну систему. Використовуючи біологічні засоби, ми або корегуємо реактивність організму відповідно до інфекційного агента або визначаємо його стан на даній стадії епізоотичного процесу.

Ветеринарні біопрепарати готують на біофабриках, біокомбінатах, в науково-дослідних інститутах і лабораторіях за єдиними методиками.

Виготовлення і використання біопрепаратів потребує постійного державного контролю.

Основні підрозділи біофабрик: цех з виготовлення: вакцин, сироваток, діагностичних препаратів, біостимуляторів, лікувальних препаратів та утилізації й очищення відходів.

Основні приміщення: апаратні, термостатні, рефрижераторні, бактеріологічні й вірусологічні лабораторії, приміщення для продуцентів, науково-контрольна лабораторія, карантинник, віварій. Технологія виробництва деяких біопрепаратів є комерційною або технологічною таємницею.

Класифікація біопрепаратів

У практиці ветеринарної медицини біопрепарати використовують із профілактичною, лікувальною, стимулюючою та діагностичною метою і тому за призначенням їх поділяють на профілактичні, лікувальні, стимулюючі та діагностичні.

ПРОФІЛАКТИЧНІ ПРЕПАРАТИ

ВАКЦИНИ

Вакцини –це специфічні антигенні препарати, виготовлені з мікроорганізмів чи продуктів їх життєдіяльності, на введення яких організм формує імунітет до відповідної інфекційної хвороби. Їх використовують для активної імунізації людей, тварин та птахів із метою профілактики або лікування інфекційних захворювань.

Слово «вакцина» походить від назви збудника віспи корів (вірусвакцина), який англійський лікар Е. Дженер у 1796 р. уперше використав для імунізації людей проти віспи. Великий внесок у вчення про вакцини та профілактичні щеплення зробив французький вчений Луї Пастер (1822 – 1895 рр.). Своїми працями він перевів специфічну профілактику інфекційних захворювань із сфери емпіричних дослідів на наукову основу, розширив її і розробив методи атенуації (послаблення) збудників (сибірки, бешихи свиней, пастерельозу курей, сказу) та використання їх як вакцинного матеріалу.

Видатний російський вчений М. Ф. Гамалея у 1883 р. вперше провів досліди з виготовлення вакцин з інактивованих збудників інфекційних захворювань. Французький бактеріолог Г. Рамон у 1923 р. вперше одержав анатоксин. У травні 1980 р. кілька науково-дослідних інститутів Франції за допомогою нових біотехнологічних методів одержали генетично сконструйовані клітини бактерій і мишей, які мали властивість синтезувати білок вірусу гепатиту, що викликав у щеплених тварин несприйнятливість до вірусу.

Типи вакцин

Живі; живі ослаблені; інактивовані; анатоксини; хімічні; генно-інженерні.

Згідно з традиційним принципом класифікації всі вакцинні препарати поділяють на: живі та інактивовані. Перші – містять живі, як правило атенуйовані (штучно, стійко ослаблені - знижена вірулентність за рахунок адаптації збудника до організму несприйнятливих тварин чи за рахунок пристосування до несприятливих умов навколишнього середовища; дії бактеріофага, антибіотиків, променистої енергії) штами, чи серовари, які відрізняються здатністю розмножуватися в щепленому організмі (реплікуючі антигени). Другі – готують з інактивованих мікроорганізмів чи їх антигенних та імуногенних компонентів (нереплікуючі антигени).

Деякі збудники (поліомієліт, ящур, грип, лептоспіроз) існують у вигляді декількох різних антигенних типів (серотипів) і імунізація проти одного з цих типів не захищає від зараження іншими, тому ефективна профілактика можлива лише при вакцинації полівалентною вакциною, що містить антигени декількох антигенних типів даного збудника. Залежно від кількості антигенів, що містяться у вакцині, розрізняють: моновакцини (проти бешихи свиней, віспи овець); дивакцини (проти ентеротоксемії й брадзоту овець); полівакцини, до складу яких входять кілька антигенів збудників різних захворювань.

Вакцини, що містять антигени більше ніж одного виду збудника називають комбінованими (асоційованими), а імунізацію ними тварин – комплексним щепленням. Так щеплюють свиней проти сальмонельозу, пастерельозу, бешихи й хвороби Ауєскі. Готують такі вакцини на біофабриках.

Окрім цього вакцини бувають гомологічні –містять антигени проти вірулентного вірусу чи його вірулентних мутантів та гетерологічні – містять перехреснореагуючі антигени і створюють достатній імунітет (антиген віспи корів створює імунітет проти віспи людини, внаслідок чого відносно легка хвороба запобігає більш важкій, що викликається іншим антигенноспорідненим вірусом).

Вимоги до вакцини:

- вони повинні створювати тривалий напружений імунітет;

- бути генетично стабільними (слугувати зразком для нової партії вакцини);

- бути відносно дешевими та простими у виготовленні;

- містити мінімальну кількість баластних речовин та не мати сторонніх домішок, непередбачених технологією (у вакцинах не повинно міститися будь-яких біологічних контамінантів – бактерій, мікоплазм, вірусів, токсинів);

- бути досить імуногенними та слабореактогенними (не проявляти клінічних та інших сторонніх реакцій у щеплених тварин).

Живі атенуйовані вакцини

Їх виготовляють з атенуйованих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, які не здатні викликати захворювання, але їх залишкова вірулентність дає змогу розмножуватися в організмі щепленої тварини, викликає доброякісний інфекційний процес, у результаті якого в організмі виробляються специфічні антитіла.

Атенуйовані штами одержують відбиранням спонтанних мутантів, або ж штучним послабленням вірулентності мікроорганізмів при пасажах на інших видах тварин чи курячих ембріонах, вирощуванні на нехарактерних для мікроорганізму поживних середовищах, при дії фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівське та гамма-опромінення) і хімічних факторів. Одержані мутанти повинні стійко передавати свої властивості за спадковістю. Наприклад, вакцина СТІ проти сибірки виготовлена із варіанта вірулентного штаму, який втратив властивість утворювати захисну капсулу в організмі (Гінсбург Н.Н., 1924), що призвело до різкого зниження вірулентності цього препарату.

Завдяки залишковій вірулентності, властивості розмножуватися в організмі, живі вакцини мають виражену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, має високу напругу і на тривалий період; вакцину вводять одноразово, в невеликій кількості.

Недоліки живих вакцин

- можливі ускладнення в ослаблених тварин внаслідок залишкової вірулентності;

- робота з живими вакцинами потребує великої обережності, щоб не допустити поширення вакцинного штаму у зовнішньому середовищі;

- за один – два дні до вакцинації, і протягом тижня після вакцинації не можна давати тваринам лікарських речовин, які б діяли на вакцинний штам;

- при розчиненні й застосуванні вакцини слід обережно використовувати дезречовини.

Контроль живих вакцин

на: - стерильність (вірусні), чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) – висівом на поживні середовища;

- нешкідливість – введенням лабораторним тваринам;

- активність (імуногенність) – вакцинацією тварин із подальшим їх зараженням польовим штамом.

Живі (неослаблені) вакцини

Ці вакцини були першими, які використовували з метою профілактики інфекційних захворювань у тварин (віспа, перипневмонія великої рогатої худоби), хоч їх збудники ще не були відкриті. У цьому разі використовували вірулентні штами, які вводили несприйнятливому до них виду (наприклад, збудником віспи корів щепили овець), або ж вводили його у кінчик хвоста (у так звану «заборонену ділянку»), звідки він поширювався по організму.

На початку XX століття широко використовували симультанне щеплення проти чуми. У цьому разі в одне місце тіла тварини вводили специфічну сироватку, а в інше – вірулентний збудник чуми. Використовували її у неблагополучних господарствах. Щеплення живими вакцинами з вірулентних штамів збудника створює найбільш напружений імунітет, але це завжди загрожує розвитком інфекційної хвороби.

Тому в даний час імунізацію неослабленими штамами застосовують лише з метою профілактики віспи у вигляді віспяного детриту великої рогатої худоби і голубиного штаму віспи птахів.

Для одержання вірусної лімфи, в якій знаходиться природний вірус віспи великої рогатої худоби, використовують телят. Відібраних клінічно здорових тварин фіксують, голять шкіру черева. На шкірі роблять надрізи або 100-120 проколів, через які вносять маточну вакцину. Протягом – 4 – 5 днів на їх місці розвиваються міхурці, із яких відбирають лімфу. Лімфу заливають 80%-м гліцерином, витримують при кімнатній температурі й проводять ліофілізацію. Вірус вакцини проти віспи птахів одержують вирощуванням голубиного штаму на хоріоалантоїсній оболонці ембріонів курей. Одержану масу також висушують ліофільно.

Ліофілізація (сублімаційне висушування, ліофільне висушування). Це висушування в умовах глибокого вакууму з попереднім заморожуванням біопрепаратів. Заморожування здійснюють після розфасування вакцин в ампули при температурі – 40 – 50°С, щоб уникнути фази кристалізації. Після цього відбуваються сублімація (лід перетворюється в пару) при тиску 2´10-4мм рт. ст. і досушування при температурі +20°С. При висушуванні використовують різні захисні середовища – сахарозу, желатину, нативну сироватку, знежирене молоко. Залишкова вологість становить 1 – 3%.

Ліофілізація дає змогу значно збільшити термін придатності препарату, краще зберегти його властивості, на нього менше впливає температурний режим зберігання, значно підвищується концентрація активної речовини, що дає змогу зменшити дозу ін'єкції. Зменшується кількість тари для транспортування.

Інактивовані вакцини

Поняття “інактивований” належить до життєздатності мікроорганізму, який входить до складу вакцини. Їх готують або з цілих вірулентних мікроорганізмів, інактивованих фізичним чи хімічним методами, або з токсичних продуктів, інактивованих до стану анатоксинів.

Важливою умовою ефективності вакцин є підбір інактиватора й оптимальних умов інактивації, які дозволяють залишити збудник інфекційності при максимальному збереженні антигенності.

Частіше всього мікроорганізми інактивують формаліном, який додають у кількості 0,2 – 0,5% для бактеріальних вакцин і 0,05 – 0,1% – для вірусних; хінозолом 0,01%-м, фенолом до 0,5%; аніліновими фарбами (кристалвіолет) – 0,05%-м; високою температурою.

Серед перших інактивованих вірусних вакцин були вакцини проти сказу, ящуру, класичної чуми свиней, чуми м’ясоїдних, Нюкаслської хвороби та віспи.

Інактивовані вакцини нешкідливі для тваринного організму, проте їх імуногенність у порівнянні з живими значно нижча, а тривалість імунітету значно коротша. Для підвищення імуногенності інактивовані вакцини вводять в організм тварини в більшій кількості, ніж живі, ослаблені, кілька разів (два, три), з інтервалом у 7 – 14 днів.

Для підвищення імуногенної активності бактеріальних і вірусних вакцин і зменшення кратності вакцинації використовують різні ад'юванти. Вперше їх використав французький вчений Рамон у 1925 р.

Ад'юванти

Це хімічні речовини, що впливають на імунологічні реакції за рахунок швидких морфологічних і біохімічних змін в імунізованому організмі. З неорганічних речовин найчастіше використовують алюмінію гідрат оксиду, кальцію фосфат, алюмокалієвий галун; з органічних – мінеральні масла, мурамілпептид, сапонін, гліцерин, агар, желатину, скипидар.

Для посилення імуногенності при отриманні діагностичних сироваток широко використовується ад'ювант Фрейнда – суміш мінерального масла, ланоліну, емульгатора, води та домішок інактивованих мікобактерій туберкульозу.

При використанні ад'ювантів відбувається:

а) депонування антигену за рахунок утворення запальної гранульоми чи фіброзної капсули, де вакцина зберігається близько 7 – 8 тижнів, поступове розсмоктування антигену з депо створює умови для його дії за принципом сумації подразнення, що аналогічно багаторазовому введенню антигену з короткими інтервалами;

б) стимуляція фагоцитозу, що пояснюється утворенням стійких фізико-хімічних зв'язків між частинками антигену на молекулах ад'юванту (корпускулювання). У цьому разі збільшуються розмір і маса окремих частинок (1,8 – 30 мкм). Частинки таких розмірів легше й швидше фагоцитуються макрофагами;

в) посилення розмноження лімфоцитів у зв'язку з виникненням в організмі асептичного запалення.

Інактивовані вірусвакцини виготовляють із тканин і органів заражених тварин, тканин курячих ембріонів або лабораторних тварин, заражених відповідним вірусом. Вірусну біомасу одержують також на перещепленій культурі тканини. Тканини гомогенізують, розбавляють буферним розчином і інактивують – обробляючи формаліном, фенолом, кристалвіолетом, чи ін.

Анатоксини

Токсини – отруйні речовини тваринного, рослинного та мікробного походження – не що інше, як низько- і високомолекулярні білки. Різниця між мінеральними отрутами і токсинами та, що останні – імуногенні.

Анатоксини – нешкідливі деривати токсинів, які втратили токсичність під впливом фізичної чи хімічної дії і зберегли у цьому разі антигенні та імуногенні властивості.

Проблему знезараження токсинів із збереженням їх імуногенності розв'язав Рамон в 1923 р. Діючи на дифтерійний токсин формаліном в умовах тривалого витримування його в термостаті при температурі 39 – 40°С, він одержав препарат із зовсім новими властивостями. Пізніше за таким методом були виготовлені правцевий анатоксин, ботуліновий, стафілококовий, газової гангрени, брадзоту й ентеротоксемії овець.

Механізм утворення анатоксинів до цього часу не встановлений, тому що не вивчена будова самих токсинів. Вважають, що формалін з'єднується з вільними аміногрупами білків, поліпептидів і амінокислот, які зумовлюють отруйні властивості токсинів. Зв'язок утворюється швидко у нейтральному чи слаболужному середовищі при температурі 30 – 40°С.

Вимоги до анатоксинів:

- нешкідливість (для перевірки двом морським свинкам вводять анатоксин, протягом місяця у них не повинно бути ознак інтоксикації);

- стабільність (витримують високу температуру заморожування, відтавання);

- необоротність (ніякі хімічні, фізичні, біологічні впливи не повинні повернути початкову токсичність);

- активність (визначається імуногенністю на лабораторних тваринах). Наприклад, імунізована правцевим анатоксином морська свинка повинна протистояти 200 смертельним дозам правцевого токсину.

Хімічні вакцини

Їх готують із мікробних клітин, виділяючи основні антигени методами екстрагування, кислотного гідролізу чи ферментативного перетравлення з подальшим осадженням антигену.

Специфічні властивості молекули антигену виражаються його антигенними детермінантами, які складаються із 11-20 амінокислотних залишків. Зазначений метод одержання хімічних вакцин ґрунтується на синтезі кілець амінокислот, які аналогічні таким в антигенних детермінантах. Однак такі препарати мають низьку імуногенність. Для її підсилення до олігопептидних ланцюжків приєднують поліелектроліти (полі-4-вінілпіридин та ін.), які можуть виконувати роль Т-лімфоцитів при розвитку імунологічної відповіді на вакцину в організмі (Петров Р. В., Хаїтов Р. М., 1988).

Генно-інженерні вакцини

Використання нових біотехнологічних підходів із застосуванням генної інженерії, відкриває широкі перспективи для створення принципово нових вакцин. Генна інженерія являє собою систему експериментальних прийомів, які дають змогу лабораторним шляхом створювати штучні генетичні структури у вигляді так званих рекомбінатних (гібридних) молекул ДНК.

Більшість розроблених чи створених генно-інженерних вакцин є противірусними (проти ящуру, сказу, грипу).

Проблема їх одержання зводиться до синтезу імунологічноактивних вірусних білків у двох системах: суспензії мікроорганізмів чи культурах тваринних клітин, або безпосередньо в імунізованому організмі.

Утворення віруснейтралізуючих антитіл у більшості вірусів індукує лише білок оболонки. Ген-вірус, який кодує білок, вводять до геному клітини реципієнта (бактерії кишкової палички, дріжджі, клітини ссавців). У цьому разі, крім своїх білків, клітина також синтезує і вірусний білок. Його використовують як імуногенний препарат. Крім цілих вірусних білків, таким же методом одержують короткі амінокислотні ланцюжки цих білків, що мають властивості антигенних детермінант.

Щоб синтезувати вірусний білок безпосередньо в імунізованому організмі, проводять заміну частини генома вірусу вірусвакцини на ген вірусного білка. Одержаний генетичний гібрид зберігає властивості розмножуватися в організмі тварин і культурі клітин. Він вважається авірулентним і ефективним проти того вірусу, ген якого введений у ДНК вірусу вірусвакцини.

Так само можуть бути використані й бактеріальні клітини. За допомогою цього методу виготовлено вакцини проти сказу та везикулярного стоматиту.

Генно-інженерні вакцини повинні відповідати стандарту за чистотою, нешкідливістю для тварин і ефективністю. Чистоту визначають за генотипним аналізом, аналізом РНК, послідовністю амінокислот; нешкідливість – відсутністю ознак інтоксикації чи захворювання; ефективність – імуногенністю на лабораторних тваринах.

ЛІКУВАЛЬНІ ПРЕПАРАТИ

ПРОТИЯЩУРНИЙ ІМУНОЛАКТОН

Особливе місце у профілактиці ящуру займає протиящурний імунолактон. Він являє собою спеціально висушений компонент сироватки молока корів із умістом антитіл проти певного серотипу вірусу ящуру, який використовують для внутрішньовим'яної імунізації. На вигляд це білий чи жовтий порошок.

Внутрішньовим'яна імунізація корів-продуцентів ґрунтується на тому, що при внутрішньоцистернальному введенні антигену він у дисперсному стані проникає у паренхіму вим'я, регіонарні лімфовузли та селезінку і втягує їх клітини в імунологічну відповідь. Більша частина специфічних антитіл утворюється у паренхімі імунної чверті молочної залози, де в секреті титр антитіл вищий у шість разів, ніж не імунізованої.

Протиящурний імунолактон використовують телятам, ягнятам, поросятам, у неблагополучних щодо ящуру господарствах, із профілактичною й лікувальною метою. Розчиняють препарат дистильованою водою у співвідношенні: на одну частину препарату – дві частини води. Вводять підшкірно в дозі 0,1 – 0,4 г сухої речовини на 1 кг маси тіла.

ІМУНОГЛОБУЛІНИ

У 1937 р. відомий хімік А. Тизеліус установив, що білки сироватки крові мають неоднакову рухливість в електричному полі. Альбуміни рухаються швидше (молекулярна маса не більше 75 тис. М.О.), а глобуліни повільніше (150-190 тис. М.О.) і розділяються у цьому разі на три фракції. А. Тизеліус визначив їх як альфа, бета й гамма. Він же встановив, що імунні антитіла (імуноглобуліни) зв'язані з найбільш рухомою фракцією – гамма-глобуліном. Значне збільшення вмісту імуноглобулінів у сироватці крові тварин відбувається після їх щеплення чи перехворювання (однак буває і навпаки) в основному за рахунок утворення специфічних антитіл.

Згідно з фізико-хімічною структурою, антигенністю і біологічною функцією імуноглобуліни ділять на 5 класів: IgA, IgD, IgE, IgJ, IgM. Імуноглобуліни утворюються в імуноцитах у процесі гуморальної імунної відповіді. Вони з’єднуються з тими антигенами, які викликають їх утворення. Імуноглобуліни зустрічаються у вільному стані, головним чином, у плазмі крові й інших рідинах організму (їх виявляють на клітинах лімфоїдної системи в основному в B-лімфоцитах).

Способи одержання імуноглобуліну:

- висолювання – розчинами нейтральних солей (амонієм сірчанокислим);

- спиртово-хлороформний;

- хроматографічний;

- електрофоретичний (електрофорезом).

На виробництві для виготовлення імуноглобуліну найширше використовують спиртовий і поліетиленгліколевий методи. Принцип їх дії полягає у преципітації етиловим спиртом або поліетиленгліколем молекул білка, у зв'язку з чим зменшується їх розчинність і вони випадають в осад. Які білки будуть осідати, залежить від іонної сили розчину, рН і температури, регулюванням яких досягається максимальний вихід імуноглобулінів.

Першим етапом одержання специфічних імуноглобулінів (проти сибірки, ящуру, хвороби Ауєскі) є гіперімунізація тварин-продуцентів, за тим же методом, що і для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Порядок взяття крові та її обробки приблизно такий самий. Потім із плазми одержують імуноглобуліни.

Широке використання в практиці ветеринарної медицини знаходить неспецифічний (нормальний) глобулін. Препарат підвищує природну стійкість організму, ліквідує імунодефіцит та стимулює ріст і розвиток тварин.

Одержані на біофабриках імуноглобуліни перевіряють на стерильність, активність і нешкідливість.

Перспективним напрямом вважається використання моноклональних антитіл. Це, не що інше, як імуноглобуліни, що синтезовані одним клоном клітин. Метод був розроблений в 1975 р. (Келер Г. і Мільщтейн К.) і ґрунтується на використанні клітинних гібридів: гібридом від злиття лімфоцитів імунізованих тварин із культивованими в поживному середовищі пухлинними клітинами мієлом. Гібридомна клітина від лімфоцита одержує можливість синтезувати відповідне антитіло, а від мієломної клітини – невпинно розмножуватися, чого не може лімфоцит. Клон гібридної клітини можна розмножити у необмеженій кількості. Переваги моноклональних антитіл:

1. Одержання у необмежених кількостях і в чистому вигляді.

2. Взаємодіють лише з одним антигеном, і тому вважаються ідеальним діагностичним і лікувально-профілактичним засобом.

3. Можна одержувати за допомогою клонування, навіть якщо імунізацію проводили недостатньо очищеним антигеном.

Недоліком моноклональних антитіл вважають складність одержання і високу вартість таких препаратів.

БАКТЕРІОФАГИ

У 1898 р. М.Ф. Гамалея спостерігав саморозчинення культури сибірки, що й послугувало поштовхом до вивчення бактеріофагів.

Значний внесок у вивчення фагів зробив професор І.П. Ревенко.

Бактеріофаг (пожирач бактерій, мікробофаг, бактеріальний вірус) – специфічний субмікроскопічний антиген, що має властивість розчиняти мікробні клітини завдяки властивостям вірусів. Це вірус, що паразитє у бактеріях, який проникає в них та перебудовує їх метаболізм на синтез фага. В одній клітині утворюється до 50 млн. вірусних частинок, які виходять із бактерій й уражають сусідні клітини. У деяких випадках нуклеїнова кислота фага після проникнення в бактерію включається в її геном і передається за спадковістю із збереженням можливості активізації фага. Це явище називається лізогенією і може завдавати великих збитків під час виробництва бактеріальних вакцин.

Фаги – це частинки в більшості булавоподібної форми, які складаються із круглої головки діаметром 60 – 95 нм., і прямих чи вигнутих хвостових відростків завдовжки 100 – 200 нм. Деякі фаги мають вигляд багатогранних тілець без хвостового відростка. Фагова частинка складається із зовнішньої білкової оболонки і внутрішнього наповнення, яким є довга нитка ДНК або РНК. Фаги мають антигенні властивості і видову специфічність.

Бактеріофаги можна використовувати з лікувальною, профілактичною і діагностичною метою. Фаготерапію й фагопрофілактику проводять (у комплексі з іншими методами) при сальмонельозі та колібактеріозі телят, поросят, пулорозі-тифі птиці. З метою фагодіагностики використовують явище паразитування фага лише на певному виді бактерії чи навіть серотипі. Ідентифікують за допомогою фагів лише чисті культури бактерій, що виділені бактеріологічними методами.

ІНТЕРФЕРОН

У 1957 р. англійські вчені Айзекс і Ліндеман установили, що при вірусних інфекціях у клітинах утворюється особлива речовина – інтерферон. Його дія спрямована на забезпечення гомеостазу організму через широкі контрольно-регулюючі функції. Найважливіші функції: противірусна, протипухлинна та імунорегулююча. Інтерферон є глікопротеїдом, який виробляють клітини хребетних від риб до людини.

Існує три види інтерферону: альфа, бета й гамма (імунний). Синтезується він у відповідь на дію природних (віруси, ендотоксини, внутрішньоклітинні паразити) і синтетичних (високо- і низькомолекулярні) індукторів. Ними можуть бути також РНК, у тому числі синтетичні. Найактивнішими продуцентами інтерферону вважаються лімфоцити та макрофаги, а індукторами серед вірусів – вірус Нюкаслської хвороби, віруси Сендай, чуми свиней. У даний час інтерферон одержують двома методами:

1. Виділення із крові й розмноження в поживному середовищі лейкоцитів, фібробластів, клітин селезінки, які оброблені індукторами протягом 20 год. У цьому разі активізуються гени, що кодують інтерферон. Потім індуктор забирають і вносять свіже поживне середовище Ігла. У це середовище клітини виділяють інтерферон. Одержану суспензію центрифугують для відокремлення клітин і фільтрують. Перевіряють на стерильність, активність, нешкідливість. Активність одержаного лейкоцитарного та фібробластного інтерферону близько 1000 ОД/мл.

2. Ширше використання при одержанні інтерферону має метод генної інженерії. Називають його реафероном (рекомбінатним інтерфероном). Суть цього методу полягає у тому, що за допомогою плазмідного вектора ділянка геному лімфоцита, яка відповідає за синтез інтерферону, переноситься у геном кишкової палички.

Інтерферон є важливим неспецифічним фактором організму і синтезується майже зразу після попадання вірусу в організм. Індукований вірусом інтерферон течією крові й лімфи розноситься по організму, діє на неуражені вірусом клітини. Вважають, що в них утворюється противірусний білок, який потім пригнічує синтез вірусних інформаційних РНК у клітинах. У цьому разі інтерферони нетоксичні, не порушують функції клітин, але пригнічують розмноження клітин, що швидко діляться, включаючи пухлинні.

Таким чином, власний інтерферон організму запобігає зараженню клітин і має більш виражену противірусну профілактичну дію.

Однак природно створений інтерферон не завжди запобігає розвитку інфекційного процесу. Тому використовують готовий препарат (екзогенний інтерферон) або ж індуктор власного (ендогенний) інтерферону. Використання інтерферону має багато переваг:

§ широкий спектр дії, що особливо важливо при терапії вірусних пневмоентеритів молодняку;

§ дія його ґрунтується на активізації природних механізмів захисту організму на ранніх стадіях інфекційного процесу;

§ дія настає зразу ж після введення препарату.

Недоліки інтерферону:

° короткий період зберігання в організмі (до 12 год.);

° необхідність парентерального введення;

° через 2 – 3 дні після застосування спостерігається пригнічення захисних функцій імунної системи, що може проявлятися швидким розмноженням в організмі непатогенної мікрофлори (синьогнійної палички), некрозами й смертю тварин;

° видова специфічність для тварин;

° можливість виникнення алергічних реакцій при подальшому введенні;

° складність виробництва.

Рекомендовані дози інтерферону:

– профілактичні – 100-1000 ОД/кг, із метою лікування – 200-5000 ОД/кг – 1-2 рази на добу. Індуктори інтерферону (віруси, тілорон, штучні РНК) – вивчаються. Їх вводять парентерально 1-2 рази на добу, протягом тижня.

БАКТЕРІАЛЬНІ ПРЕПАРАТИ

З живих бактеріальних препаратів широко використовують пропіоново-ацидофільні та ацидофільні культури, бактерін-СЛ. Дію такої групи препаратів уперше обґрунтував І.І. Мечников у 1909 р. Вона ґрунтується на заселенні шлунково-кишкового каналу тварин корисною мікрофлорою, яка антагоністично діє на інші бактерії. Це запобігає заселенню його патогенними бактеріями й виникненню дисбактеріозу. Крім того, організм одержує вітаміни, поліпшується травлення й моторика шлунково-кишкового каналу.

У господарствах бактеріальні препарати готують безпосередньо перед використанням. Бактеріальну масу вносять у кип'ячене незбиране молоко і ставлять у тепле місце. Після нагромадження достатньої кількості бактерій молоко перетворюється у кисле. Такі препарати застосовують із профілактичною й лікувальною метою. Можна використовувати суспензію препарату в перевареній воді.

З інактивованих бактеріальних препаратів використовують коліпротектан, що являє собою екстракт із кишкової палички. Застосовують його з метою профілактики та лікування колібактеріозу телят і поросят. Препарат вводять перорально перед першим випоюванням молозива, а потім через 3 – 5 днів із кожною порцією корму.

Механізм дії коліпротектану полягає у виробленні специфічних захисних антитіл на слизових оболонках шлунково-кишкового каналу й прикріпленні частинок препарату до поверхні клітин так званої «кишкової кайми», що запобігає подальшому прикріпленню сюди патогенних штамів кишкової палички.

СТИМУЛЮЮЧІ ПРЕПАРАТИ

БІОСТИМУЛЯТОРИ

Це фармакологічні речовини, що активізують функції організму в цілому або окремі його системи. Використовують для підвищення резистентності організму тварин і стимуляції росту та відгодівлі тварин.

За походженням розрізняють рослинні (антибіотики та препарати за Філатовим), тваринні (ФСД, гормони, ферменти) й штучні (вітаміни) групи препаратів.

З препаратів тваринного походження широко використовують антисептик-стимулятор Дорогова (АСД), що є продуктом сухої перегонки тканин тваринного походження. Після перегонки одержують фракцію 2 (АСД-2), розчинну у воді, і фракцію З (АСД-З), нерозчинну у воді.

Використовують також препарати із тканин організму (кров, молоко) за Філатовим, гормони. Вивчають препарати із імунних тканин (тимусу й фабрицієвої бурси) для лікування набутих імунодефіцитів. З цією метою використовують також неспецифічний глобулін і інтерферон, які стимулюють функції імунної системи.

ДІАГНОСТИЧНІ ПРЕПАРАТИ

Діагностичні біопрепарати використовують для виявлення інфікованих тварин і птиці з тим, щоб якомога раніше ізолювати їх із гурту, і таким чином не допустити поширення інфекційної хвороби. Основною умовою діагностичних досліджень є повне охоплення ними сприйнятливого до даного захворювання поголів'я тварин і птиці господарства чи населеного пункту у зумовлені планом терміни.

До діагностичних біопрепаратів, які використовують безпосередньо в господарствах, належать алергени, деякі антигени й препарати для лабораторної діагностики хвороби.

СИРОВАТКИ

У практиці ветеринарної медицини у наш час використовують великий асортимент специфічних діагностичних сироваток, які застосовують для ідентифікації збудників інфекційних захворювань і визначення їх типу та варіанта. Виробництво діагностичних сироваток принципово не відрізняється від виробництва лікувально-профілактичних. Крім того, нині виробляють діагностичні імуноглобуліни.

Основні вимоги до таких препаратів – щоб вони були високоспецифічними та чутливими, чого досягають за рахунок високої концентрації антитіл. Має значення також і підбір реципієнта. Як реципієнтів частіше використовують кролів, морських свинок, півнів, рідше – коней, ослів. Сироватка кролів цінна тим, що в ній мало видоспецифічних нормальних антитіл, які ускладнюють проведення серологічних досліджень (дають неспецифічні реакції). Цих тварин використовують при виготовленні бруцельозних, сальмонельозних, колібактеріозних, лептоспірозних, лістеріозних сироваток, а також препаратів для діагностики вірусної діареї, аденовірусної інфекції, респіраторно-синтиціальної інфекції. Від морських свинок одержують сироватки для типізації вірусу ящуру й комплемент (нативна сироватка морських свинок). Коней використовують для одержання сироватки для діагностики сибірки, сапу, інфекційного ринотрахеїту, парагрипу-3, інфекційної анемії коней і нормальної негативної сироватки.

Для імунізації готують ретельно очищені антигени (культури збудників сибірки, трьох видів бруцел, екстракт палички сапу та ін.). Дози їх значно менші, ніж для одержання лікувально-профілактичних сироваток. Від малих продуцентів кров беруть методом знекровлення. Одержану сироватку консервують фенолом, хінозолом. Для підвищення специфічності сироватки адсорбують антитіла, які можуть сполучатися з іншими антигенами, присутність антитіл проти яких небажана.

Перевіряють препарати на стерильність, активність (титр) і специфічність. Для діагностики використовують аглютинуючі, преципітуючі, гемолітичні, флуоресціюючі (молекули антитіла, одержані із флуоресціюючим барвником) сироватки та комплемент. Вводити їх тваринам із лікувальною або профілактичною метою забороняється.

АНТИГЕНИ

Біопрепарати, що використовуються у серологічних реакціях для виявлення специфічних антитіл.

Для реакції аглютинації (РА) використовують лише корпускулярні антигени (суспензію мікробних клітин або вкритих відповідним антигеном еритроцитів); для реакції преципітації (РП) та реакції зв'язування комплементу (РЗК) – дрібнодисперсні віруси або розчинні антигени (антиген сибірки).

Перевіряють антигени на стерильність та активність.

АЛЕРГЕНИ

Алергенами в широкому розумінні цього слова можуть бути найрізноманітніші речовини – від високомолекулярних до простих, і навіть окремі хімічні елементи (йод). Однак алергени, які використовують для діагностики

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти