ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Державне регулювання інноваційної діяльності

2 .Закордонний досвід державного регулювання інноваційної діяльності

1. Мета державної інноваційної політики – розвиток, раціональне розміщення і ефективне використання науково-технічного потенціалу, формування його структури, збільшення внеску науки й техніки в розвиток економіки країни, реалізацію найважливіших соціальних завдань, у забезпечення прогресивних структурних перетворень у сфері матеріального виробництва, підвищення його ефективності й конкурентоздатності, зміцнення обороноздатності країни й безпеки особистості, суспільства й держави.

Завдання державної інноваційної політики:

§ забезпечення скоординованої діяльності державних органів, господарських і наукових організацій для реалізації структурної перебудови економіки;

§ забезпечення ефективного використання науково-технічного потенціалу для стабілізації розвитку економіки на головних напрямках, що визначають стратегію, темп і пропорції розвитку народного господарства і його структурної збалансованості;

§ збереження наукового потенціалу й забезпечення «проривних» досліджень;

§ поглиблення спеціалізації і підвищення надійності зв'язків за кооперацією суспільного виробництва з наукомісткими технологіями;

§ переміщення центра ваги економічних реформ і стимулів у сферу інноваційної діяльності, підвищення інвестиційної та інноваційної активності малого й середнього бізнесу.

Найважливіші принципи державної інноваційної політики:

· опора на вітчизняний науковий потенціал;

· свобода наукової творчості, послідовна демократизація наукової сфери, відкритість і гласність при формуванні й реалізації наукової політики;

· стимулювання розвитку фундаментальних наукових досліджень;

· збереження і розвиток провідних вітчизняних наукових шкіл;

· створення умов для здорової конкуренції і підприємництва у сфері науки й техніки, стимулювання і підтримка інноваційної діяльності;

· створення умов для організації наукових досліджень і розробок з метою забезпечення необхідної обороноздатності й національної безпеки країни;

· інтеграція науки й освіти, розвиток цілісної системи підготовки кваліфікованих наукових кадрів усіх рівнів;

· захист прав інтелектуальної власності дослідників, організацій і держави;

· забезпечення безперешкодного доступу до відкритої інформації і права вільного обміну нею;

· розвиток науково-дослідних і дослідно-конструкторських організацій різних форм власності, підтримка малого інноваційного підприємництва;

· формування економічних умов для широкого використання досягнень науки, сприяння поширенню ключових для економіки науково-технічних досягнень;

· підвищення престижності наукової праці, створення гідних умов життя і роботи вчених і фахівців;

· пропаганда сучасних досягнень науки, їхньої значущості для майбутнього України.

Основи інноваційної політики закладаються шляхом прийняття законодавчих актів, адекватних реальній економічній, соціальній і політичній ситуації у країні. Саме в них визначаються суб'єкти й об'єкти керування, їхнього права, обов'язки й відповідальність.

За характером державного впливу на наукову й інноваційну діяльність розрізняють методи прямого й непрямого регулювання (проведені в рамках податкової, кредитно-фінансової, амортизаційної і зовнішньоекономічної політики).

Пряме регулювання містить у собі насамперед бюджетне фінансування наукової сфери, а також охоплює змістовну сторону інноваційної діяльності (вибір пріоритетів, укладання урядових контрактів, формування державного замовлення, субсидування і надання гарантій приватним банкам).

Як негативні сторони прямого державного регулювання можна відзначити:

· невпевненість у щодо коротко- і середньострокової орієнтації державної політики, обмеженої бюджетними труднощами, станом кон'юнктури та ін.;

· суб'єктивний підхід до прийняття рішень з боку чиновників, які, як правило, не мають у своєму розпорядженні достатніх знань про дійсну потребу в коштах або не задіяні безпосередньо в реалізації своїх рішень;

· уповільнення дослідницького процесу в зв'язку з бюрократичним характером оформлення заявок;

· концентрацію виділюваних коштів у найбільші монополії;

· неприйнятність для приватного бізнесу втручання держави в прийняття рішень про інвестиції.

Непрямі методи вбудовані в ринковий механізм, що сам по собі має унікальні можливості виявлення і задоволення потреб у дослідженнях і розробках. Сутність непрямого регулювання полягає у створенні загального сприятливого інноваційного клімату, заохоченні організацій, орієнтованих на інноваційну діяльність, у заходах з формування високого соціального статусу в громадській думці й престижу освіти й науки. При цьому держава не контролює конкретні наукові проекти.

Таким чином, ключовим елементом реформування системи державного управління інноваційною сферою є вдосконалення механізмів фінансування, організації наукових досліджень і податкової політики, а саме:

· виділення коштів з державного бюджету на фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт цивільного призначення в розмірі 3 % його видаткової частини з щорічним збільшенням цього розміру в міру стабілізації економіки до рівня, характерного для високорозвинених країн;

· забезпечення стійкого державного фінансування Української академії наук, Української академії медичних наук, Української академії сільськогосподарських наук, державних наукових центрів й організацій, які працюють в пріоритетних напрямках науки й техніки, державних університетів та інших вищих навчальних закладів, наукових бібліотек, музеїв таінформаційних центрів;

· забезпечення множинності джерел фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за рахунок активної підтримки цільових державних фондів;

· створення сприятливих умов для інвестування в науку коштів промисловими підприємствами, банками, міжнародними організаціями й приватними особами;

· розвиток конкурсних засад у розподілі коштів на наукові програми й проекти при відкритості прийнятих рішень і залученні наукового співтовариства до контролю за використанням коштів;

· поетапне введення федеральної контрактної системи у сфері науково-технічних і дослідно-конструкторських розробок;

· введення податкових і митних пільг для стимулювання і підтримки наукової діяльності;

· створення умов і надання необхідних ресурсів для участі українських вчених у міжнародних проектах;

· створення сприятливих умов для роботи громадських наукових об'єднань.

Основні функції державних органів в інноваційній сфері:

· акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації;

· координація інноваційної діяльності;

· стимулювання інновацій, конкуренції в даній сфері, страхування інноваційних ризиків, введення державних санкцій за випуск застарілої продукції;

· створення правової бази інноваційних процесів, особливо системи захисту авторських прав інноваторів й охорони інтелектуальної власності;

· кадрове забезпечення інноваційної діяльності;

· формування науково-інноваційної інфраструктури;

· інституціональне забезпечення інноваційних процесів у галузях державного сектора;

· забезпечення соціальної й екологічної спрямованості інновацій;

· підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності;

· регіональне регулювання інноваційних процесів;

· регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів.

2. Можна виділити три головних типи моделей науково-інноваційного розвитку промислово розвинених країн:

1) країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великомасштабних цільових проектів, що охоплюють всі стадії науково-виробничого циклу, як правило, зі значною часткою науково-інноваційного потенціалу в оборонному секторі (США, Англія, Франція);

2) країни, орієнтовані на поширення нововведень, створення сприятливого інноваційного середовища, раціоналізацію всієї структури економіки (Німеччина, Швеція, Швейцарія);

3) країни, що стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної інфраструктури, забезпечення сприйнятливості до досягнень світового науково-технічного прогресу, координації дій різних секторів у галузі науки й технологій (Японія, Південна Корея).;

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти