ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Передумови виникнення соціології як окремої науки

Основні поняття та категорії соціології. Співвідношення понять “соціальне” та

“суспільне”.

Категорії соціології - це основні стрижеві поняття, які відображають, описують певні явища, процеси, аспекти Ц об'єкта соціології, тобто суспільства.

Можна застосувати різноманітну типологію категорій соціології. Зокрема, використовуючи підхід О. Конта, усі категорії соціології можна поділити на:

o категорії, що описують соціальну статику (соціальна структура, сім'я, соціальна група...);

o категорії, що описують соціальну динаміку (соціальний прогрес, соціальний розвиток, соціальні зміни...).

Соціальне та суспільне

У широкому значенні слова СОЦІАЛЬНЕ тотожне поняттю "суспільне" і означає "все те, що належить до суспільства і відмінне від природи".

У вузькому значенні слова, СОЦІАЛЬНЕ означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються місцем людей у соціальній структурі, відносинами між соціальними групами та представниками різних класів, націй, трудових колективів тощо.

Зміст поняття "соціальне".

У соціології як основну категорію визначають поняття "соціальна система", "соціальна спільнота", але найчастіше - поняття "соціальне".

За Максом Вебером, соціальне- це, так зване, очікування, тобто орієнтація на іншого, на відповідну реакцію.

Соціальне - сукупність тих чи інших якостей і особливостей соціальних відносин, інтегрованаіндивідом чи спільнотами у процесі спільної діяльності (взаємодії) в конкретних умовах, яка виявляється в їх ставленні:

- один до одного;

- до свого місця у суспільстві;

- до явищ і процесів суспільного життя.

Соціальне найбільш широко проявляється у нашому ставленні один до одного, до місця, яке ми посідаємо в суспільстві, а також до тих явищ, які відбуваються в суспільстві. Соціальне проявляється скрізь, де дія однієї людини зіставляється з дією іншої.

Категорії загалом — це загальні поняття, що відтворюють найбільш суттєві властивості та відносини предметів і явищ.

Категорії соціології це загальні поняття, що відтворюють певні властивості суспільства та його складових (об’єкта) як ціліс­ної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з’ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв’язаний цей процес. Це робиться за допомогою спеціальних категорій, які прийнято типологізувати так:

  • «категорії визначеності (соціальні відносини, соціальні спільноти, соціальні групи, індивіди, соціальні дії тощо). Вони відповідають на запитання «що це таке? чим воно є стосовно суспільства як об’єкта вивчення?»;
  • категорії зумовленості (інтереси, потреби, норми, цінності). Вони відповідають на запитання «чому індивід поступає саме так, а не так? чим зумовлено його дії?»;
  • категорії вибору (стимулювання, мотивація, ціннісно-нор­мативне регулювання). Вони відповідають на запитання «що необхідно зробити, аби людина діяла у відповідний спосіб?»

 

МІСЦЕ СОЦІОЛОГІЇ У СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ НАУК

У системі суспільних, гуманітарних наук соціологія посідає важливе місце. Це зумовлено тим, що: вона є наукою про суспільство, його процеси та явища; охоплює загальну соціологічну теорію (теорію суспільства), яка виступає як теорія та методологія всіх інших суспільних і гуманітарних наук; усі науки, які вивчають різноманітні сторони життєдіяльності суспільства і людини, завжди передбачають і соціальний аспект, тобто закони та закономірності, які досліджуються в певній сфері суспільного життя, реалізуються через діяльність людей; техніка й методика вивчення людини та її діяльності, методи соціального вимірювання та ін., які розробляються соціологією, використовуються всіма іншими суспільними та гуманітарними науками. На межі соціології з іншими науками склалася ціла система досліджень — «соціальні дослідження» (соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-демографічні та ін.).

Те, що соціологія посідає загальне, а не окреме місце серед суспільних і гуманітарних наук, не означає, що вона є філософською наукою, її значення для інших наук полягає в тому, що вона дає науково обґрунтовану теорію про суспільство та його структури, забезпечує розуміння законів і закономірностей взаємодії його різноманітних структур.

У системі суспільних наук соціологія найбільше пов'язана з історією.

Об'єктом і предметом досліджень історії та соціології є суспільство та його закономірності в їх конкретних виявах. Обидві науки відтворюють соціальну дійсність в єдності необхідного й випадкового.

Відмінність між ними полягає в тому, що історія вивчає не сьогоднішній день, а минуле суспільства, відображає процес в хронологічній послідовності, причому часто іншими засобами, ніж соціологія. Джерела, використовувані історією та соціологією, збігаються лише частково.

Багато спільного між соціологією та філософією. Але, на відміну від філософії, соціологія має справу не лише з абстрактними законами та категоріями, а й з конкретними фактами дійсності, її висновки та узагальнення мають частковий характер.

Соціологія працює і на межі з економічною наукою, предметом якої є вивчення закономірностей і форм функціонування й розвитку відносин, що складаються в процесі виробництва, обміну й розподілу матеріальних благ. Оскільки спосіб виробництва лежить в основі всіх соціальних відносин і процесів, є умовою всієї життєдіяльності людини, зрозуміло, що багато економічних досліджень безпосередньо змикаються з соціологічними студіями. І, навпаки, соціологічні дослідження (соціологія праці, міста і села, економічна соціологія тощо) значною мірою базуються на результатах пошуку економічної науки.

Вивчаючи міжкласові та внутрішньокласові відносини, соціальні дії мас та особистостей, соціологія спирається на дані правових наук, в полі зору яких — юридичні норми, що законодавче закріплюють певні відносини між класами та регулюють соціальну поведінку людей.

Із психології як науки соціологія запозичує теорію мотивів поведінки, особистих та масових реакцій, методи дослідження соціальних орієнтацій особистості, які є необхідними компонентами при дослідженні поведінки особистості в колективі та суспільстві.

Різноманітні галузі педагогіки, як і соціальної психології, мають велике значення при вивченні соціологічних проблем освіти. Вивчаючи взаємовідносини людей у колективі, сім'ї, їх ставлення до праці, власності тощо, соціологія використовує понятійний апарат, основні ідеї етики.

У певні взаємовідносини вступає вона і з технічними науками у процесі дослідження системи «людина—техніка» в межах окремих виробничих процесів, виробництв, галузей, зокрема при вивченні соціальних аспектів роботизації, автоматизації виробництва. Широко застосовує соціологія математичні методи, вироблені кібернетикою, теорією інформації, теорією ділових ігор тощо. Створюються і спеціальні математичні методи та теорії (шкільний, факторний, причинний і латентний аналізи), пристосовані до специфіки соціологічного дослідження.

Таким чином, соціологія функціонує у тісній взаємодії з комплексом соціально-гуманітарних наук, яка в кожному конкретному випадку має свої специфічні аспекти.

Соціологія породжує також нові напрямки, наприклад біосоціологію.

 

Функції соціології

Кожна наука виконує свої функції в системі суспільних відносин. Це - основні обов'язки, важливі напрями, коло діяльності. У багатьох наукових джерелах по-різному розгалужують та окреслюють функції соціології. Однак оптимальним можна вважати: теоретичну, описову, інформаційну та прогностичну функції.

Теоретична функція - це свого роду концентрація, поповнення, пояснення та збагачення наявних соціологічних знань. Сюди ж належить розробка соціальних законів, концепцій, теорій, з'ясування соціальних закономірностей, які виявляються у суспільстві. Збагачення наукових соціологічних знань відбувається на основі вдосконалення теоретичної соціології із застосуванням елементів спеціальних соціологічних теорій та досліджень емпіричної соціології.

До описової функції слід віднести систематизацію, опис, поновлення отриманого матеріалу у вигляді записів, звітів, схем, статей, книг. У них створюється, окреслюється ідеальна картина соціального об'єкта, дії, зв'язку. На підставі одержаного матеріалу формулюються практичні висновки та рекомендації щодо прийняття рішень.

Інформаційна функція являє собою збір, систематизацію, поновлення соціальної інформації, одержаної в результаті соціальних досліджень. У великих наукових (зокрема, соціологічних) центрах соціологічна інформація, як найперспективніший вид соціальної інформації, нагромаджується та зберігається в сучасних електронних носіях.

Прогностична функція є найхарактернішою, бо саме вона відрізняє соціологію від інших суспільних наук. Вона ідентифікує соціологію. Сюди відносять: прогнозування, узагальнення, розкриття тенденцій у процесах та явищах. Це свого роду видача соціальних прогнозів. Як правило, соціологічні дослідження завершуються створенням короткострокових або довгострокових прогнозів. Соціальне прогнозування можна подати як визначення науково обґрунтованих способів реалізації вигляду майбутнього соціального стану. Цей тактичний напрям у соціології набуває широкого розвитку під час виборчих кампаній. Прогнозування майбутнього в різних формах – від наївних пророкувань до наукових прогнозів - завжди відігравало роль в ідейному обґрунтуванні життєвих інтересів та устремлінь народів.

Проблема прогнозування завжди була актуальною для філософії, вона посилила свою актуальність і в соціології. Це одна із найсуттєвіших функцій соціології – прогностична, котра виражається у виробленні науково обґрунтованих прогнозів про тенденції розвитку соціальних процесів у майбутньому. Прогнозування - це дослідження перспектив соціальних процесів та явищ з метою підвищення наукової обґрунтованості та ефективності соціального програмування й ефективності планування і управління. Прогнозування проводиться не безпідставно (на голому місці), а як результат єдності теорії та практики.

Виділяють два типи соціальних прогнозів: пошуковий та нормативний. Пошуковий застосовують для опису можливого стану суспільства, виходячи із діючих тенденцій, враховуючи основні дії, чинники. Нормативний пов'язаний з постановкою цілей, описом бажаного стану і засобів (шляхів) його досягнення. Прогнозування класифікується і за іншими параметрами - строками: -коротко, -середньо, довгострокові прогнози; роллю: попередження, пошукові, аналітичні, нормативні.

Прогностична функція соціології включає ряд підфункцій: а) визначення діапазону можливостей, імовірностей тієї чи іншої події на даному історичному етапі, б) представлення альтернативних сценаріїв майбутніх прогнозів, кожного із обраних рішень; в) розрахунок ймовірних втрат щодо кожного варіанта, включаючи побічні наслідки. Для здійснення прогностичної функції в соціології застосовують ряд методів, серед яких: статистичний аналіз, побудова динамічних рядів з подальшою екстраполяцією, метод експертних оцінок основних тенденцій розвитку, математичне моделювання та ін.

З прогностичною функцією соціології тісно пов'язаний такий напрям діяльності, як соціальна інженерія - сукупність підходів у прикладних соціальних науках (і перш за все, в соціології), які орієнтовані на зміну поведінки та установок людей, вирішення соціальних проблем, на адаптацію соціальних організацій, установ, соціальних інститутів до умов, які змінюються, обставин, з метою збереження соціальної стабільності. Соціальна інженерія - це, свого роду, теоретико-прикладний напрям науково практичної діяльності, котрий тісно пов'язаний із усіма рівнями соціологічних знань. Тому буде помилкою віднести цю "галузь" конкретно до одного із рівнів. Саме завдяки соціальній інженерії є можливість певним чином регулювати окремими правовими та економічними механізмами в суспільній системі, регулювати засобами масової комунікації, управляти організаціями різного типу, надавати організаційну допомогу в проблемних суспільних сферах. Соціальна інженерія є поки що не ретельно розробленим полем діяльності і виконує чисто інструментальні функції. В більшості випадків її участь у державних соціальних програмах зводиться до соціологічного обґрунтування уже сформованих рішень.

В інших навчальних джерелах функції соціології поділяють на: пізнавальну, практичну та ідеологічну.

Пізнавальна функція зводиться до дослідження соціальних явищ з метою отримання адекватних наукових уявлень про їх природу і на основі аналізу соціальних процесів вироблення наукових прогнозів їх подальшого розвитку.

Практична функція соціології полягає в тому, щоб на основі емпіричного та теоретичного аналізу соціальних явищ і процесів розробити практичні рекомендації з вирішення ряду соціальних проблем.

Відкритим залишається питання щодо наукової та суспільної легалізації так званої ідеологічної функції соціології. З одного боку, соціологія так чи інакше виражає інтереси певних соціальних кіл, груп, класів, політичних партій та рухів. Тим самим, дані, висновки, узагальнення набувають ідеологічного змісту, певного ідеологічного відтінку. В цьому плані соціологія завжди ідеологічно орієнтована. І хоч цьому запобігти важко, все-таки не слід допускати ідеологічних перекосів, потрібно запобігати "нерозумній" ідеологізації та політизації наукових засобів.

Сама соціологія як наука не перебуває у статичній формі (не стоїть на місці), а разом з суспільством, котре динамічно змінюється, вона шукає та вивчає нові підходи розуміння, вивчення та пояснення соціальної дійсності на всіх своїх структурних рівнях, а рівноцінно і вирішує власні фундаментальні та прикладні проблеми. Власне тому соціологія відносно і розмежована на фундаментальну та прикладну. Такий поділ вказує на вирішення нею власне наукових або практичних завдань.

Соціологія Е. Дюркгейма

Е. Дюркгейм (1858-1917) - один з найвідоміших і шанованих французьких соціологів. Його внесок в історію світової соціології визначається не тільки його власними ідеями і концепціями, а й тим, що Е. Дюркгейм створив французьку школу соціології, традиції якої до цих пір роблять серйозний вплив на стиль мислення французьких соціологів, вибір ними предмета дослідження і т.п .
Відмінною рисою наукових позицій Дюркгейма стала концепція соціологізму. Відповідно до неї соціальна реальність має свою специфіку, автономністю, незвідністю до інших різновидів реальності (наприклад, фізичної, психічної). Їй, отже, властиві свої власні закони, які і повинна виявляти і вивчати соціологія. Звідси випливає один з важливих методологічних вимог Е. Дюркгейма - соціальне треба пояснювати соціальним, виходячи з соціального. Вістрям своїм ця концепція спрямована проти існувало за часів Дюркгейма психологізму у трактуванні соціальних явищ.
Якісна специфіка суспільства виявляється більш виразно в його незвідність до індивіда і індивідуальній свідомості. По відношенню до індивідасоціальна реальність об'єктивна і незалежна у своєму існуванні. Дюркгейм писав, що при народженні індивід знаходить готовими закони і звичаї, правила поведінки, релігійні вірування та обряди, мову, грошову систему і т.п., що діють незалежно від нього. «Соціальні вірування або акти здатні існувати незалежно від їх індивідуальних висловів», - писав соціолог.
Пояснюючи незвідність соціальної реальності до індивіда, індивідуального життя, Дюркгейм підкреслював, що в процесі взаємодій між людьми виникає нова якість, що називається соціальним життям. Наприклад, очевидно, що «група думає, відчуває, діє абсолютно інакше, ніж це зробили б її члени, якщо б вони були роз'єднані. Якщо, отже, відправлятимуться від цих останніх, то ми не зрозуміємо нічого з того, що відбувається в групі ». Ілюструючи цю свою думку, соціолог часто посилався на приклад хімічного цілого як синтезу його складових частин.
Примат, перевага суспільства над індивідом виявляється в соціальному примусі. Соціальні інститути вже фактом свого існування наказують людям певні форми, способи і зразки поведінки, чинять на них тиск, включають в себе негативні та позитивні санкції. Поведінка людини в основному визначається не індивідуальними причинами і факторами, а сукупністю соціальних фактів, що штовхають індивіда на ті чи інші вчинки.
Соціальна реальність у поданні Е. Дюркгейма складається з соціальних фактів двох родів - морфологічних, до яких французький соціолог відноситьдемографічні, технологічні та екологічні факти, і з колективних уявлень, тобто фактів колективної свідомості. Саме останні особливо значущі для Дюркгейма, - у них розкривається специфіка суспільства. Справа в тому, що колективні уявлення, ці загальні ідеї та вірування, пов'язують людей, формують саму соціальну тканину. Тому Дюркгейм вважав колективне свідомість життєвим вузлом всього суспільства. Більш того, суспільство - цесаме «композиція всякого роду ідей, вірувань і почуттів, які реалізуються за посередництвом індивідів».

 

Е. Дюркгейм був одним з перших соціологів, які стали менше розмірковувати над проблемами суспільства взагалі, а більше приділяли увагу аналізові конкретних суспільних форм, структур і механізмів. Особливе значення він надавав з'ясуванню природи солідарності, що об'єднує людей у певний "суспільний вид". Суспільство, за Е. Дюркгеймом, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні для спостереження різні форми солідарності: сімейна, професійна, національна та ін.

У пошуках джерел соціальної солідарності вчений звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства потрапляють у залежність один від одного. У зв'язку з цим суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, почуття солідарності. Солідарність, за Б. Дюркгеймом, —_це вищий моральний принцип, універсальна цінність, яку визнають усі члени суспільства. Оскільки "потреби в суспільному порядку, гармонії, солідарності усіма визнаються за моральні", то моральний і сам поділ праці.

Е. Дюркгейм шукає об'єктивний показник (спостережуваний ззовні) соціальної солідарності. Таким показником, на його думку, є право. В соціальному житті саме право слугує його організації, є найбільш сталим і детально розробленим. Однак головна його особливість, вважає вчений, полягає в тому, що воно виявляє загальну, колективну свідомість.

За Дюркгеймом, є два види правових розпоряджень, що принципово відмінні та мають неоднакове значення в різних суспільствах. Перше з них —репресивне (карне) право, що використовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує запроваджені правові розпорядження. Другий вид права — реститутивне (поновлювальне), яке пов'язане виключно із застосуванням санкцій, метою яких є не стільки покарання винних за порушення закону, скільки повернення речей у первісний стан, в якому вони перебували до порушення правових розпоряджень. Такий характер мають, за Е. Дюркгеймом, санкції цивільного, комерційного та адміністративного права.

На думку французького соціолога, відмінність між двома видами права відображує різницю між двома видами соціальної солідарності. Історія свідчить, що значення репресивного права постійно зменшується. У традиційному суспільстві переважає репресивне, в сучасному — реститутивне право.

В історії, вважає Е. Дюркгейм, можна віднайти суспільства з переважанням репресивного права, тобто такі, в яких під соціальним контролем перебуває повністю або майже повністю життя кожного індивіда. Тут існує порівняно монолітний, обов'язковий для всіх членів суспільства комплекс вірувань і звичаїв. Усі індивідуальні відхилення від прийнятих взірців суворо караються. Індивід у такому суспільстві ще не є особистістю, а становить лише "просте відображення колективного життя". Саме суспільство недиференційоване, його зв'язок з індивідом здійснюється безпосередньо. Солідарність, що існує в такому типі суспільства, французький соціолог називає механічною. На його думку, найпростішим первинним соціальним утворенням в історії, яке ґрунтувалося на механічній солідарності, була орда.

З просуванням суспільства до сучасного ставу в ньому відбувається активний злам меж локальних сегментів, розширюються суспільні зв'язки, комунікації, зростають міста, збільшується населення. Найважливішою характеристикою суспільства стає бурхливий розвиток поділу праці. Посилення реститутивного права свідчить про те, що стрижень солідарності в сучасному суспільстві полягає не в уподібненні індивідів один одному, а в суспільному поділі праці. Саме поділ праці зумовлює, відповідно до спеціалізації, розвиток особистісних здібностей і талантів. Тут кожний індивід — особистість, котра усвідомлює, що вона залежить від інших особистостей і що всі вони зв'язані єдиною системою суспільних зв'язків, які виникають внаслідок поділу праці. За таких умов індивіди солідарні поміж собою передусім тому, що вони різні й взаємно відчувають потребу один в одному. Таку солідарність Б. Дюркгейм називає органічною. Вона властива, сучасному промисловому суспільству.В ньому вже не контролюються всі сфери життя індивіда, як за репресивного права. Вірування і звичаї дедалі більше втрачають релігійний характер, зростає значення раціонального мислення, монолітність минулої моралі поступається диференційованій моралі соціальних груп, дістає визнання та поширюється індивідуалізм.

Особливе значення в забезпеченні органічної солідарності, за Е. Дюркгеймом, мають моральні правила які визнаються всіма членами суспільства. Дотримання їх у цьому разі вважається не тільки обов'язковим, а й бажаним актом. Моральні норми стають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечити високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур — сім'ї, церкви, політичних партій, держави та ін.

Науковий доробок Е. Дюркгейма — це класика соціології. Сучасні дослідники звертаються і ще довго звертатимуться до нього за відповідями на запитання, які вони формулюють стосовно найновіших проблем суспільного життя.

 

Раціональність.

найважливіше місце в німецькій соціологічній науці початку
нового століття належить Максові Веберу. Він народився 1864 р. у м. Ерфурті в родині високопоставленого урядовця. Освіту здобув в університетах м. Гейдельберга й Берліна, де вивчав право та економіку. Наукову діяльність розпочинав як історик господарства і права; йому належить, зокрема, капітальне дослідження аграрних відносин у стародавньому Римі. На початку 90-х років Вебер бере участь у дослідженні соціального становища найманих сільськогосподарських робітників у Німеччині. У 1904 — 1905 рр. він публікує працю «Протестантська етика і дух капіталізму», котра принесла йому всесвітнє визнання. Протягом усього життя М. Вебер займався інтенсивною науковою працею, брав активну участь у політичному й культурному житті, однак (на відміну від Дюркгейма) він не очолював університетської кафедри. Засобом існування для нього була багата спадщина його дядька, заможного фабриканта. Значну допомогу в роботі вченому надавала його дружина Маріанна Вебер, котра однією з перших звернулася до вивчення «жіночого питання» в Німеччині. Помер М. Вебер 1920 р., захворівши на запалення легенів.

Коло наукових зацікавлень цього мислителя надзвичайно широке: політична економія, історія, право, філософія, культурологія. До розробки соціологічних проблем М. Вебер звернувся вже маючи за плечима великий досвід дослідницької роботи в галузі історії господарства і права та в проведенні емпіричних соціальних обслідувань. Наукові догляди вченого формувалися, з одного боку, під впливом «історичної школи» німецької політичної економії (В. Рошер і К. Кніс), з іншого — під впливом баденської фадооофської школи неокантіанства (В. Віндельбанд і Г. Рдкйерт). Як і Дюркгейм, Вебер розумів соціологію як певного роду універсальний, міждисциплінарний метод. Однак якщо для Дюркгейма суть цього методу полягала в тому, щоб «розглядати соціальні факти як речі», то Вебер, навпаки, цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тобто взаємно співвідносять свою поведінку один з одним. Тому вчений називав свій метод розуміючою соціологією.

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником

розуміючої соціології та теорії соціальної дії. В основі його

соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних

наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі

дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу,

соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге —

у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод

опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння

діючих у суспільстві людей).

 

Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як

астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід

намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та

засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди

роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння

пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує

поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія

передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і

орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі

дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів,

наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути

цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у

своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

• традиційну (визначається звичкою);

• афективну (визначається емоціями і почуттями);

• ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну,

естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

• цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей

і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально

регульованих цілей з метою досягнення успіху).

З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними

та раціональними, характерними для сучасного індустріального

суспільства, тоді як перші дві — суб'єктивно-ірраціональними і тому

практично незбагненними, — вони існують у традиційних суспільствах

минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в

ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої

людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає менш

зрозумілою і недоступною для соціології.

Сучасні соціологічні школи.

Завдяки концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та

США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.

У широкому значенні під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах вироблених нею самою дослідницьких традицій [11, с 45]. В більш вужчому значенні школа в соціології — це група дослідників певного спільного кола проблем що опираються на певні традиції і перебувають у стосунках особистого спілкування.

Школи у соціології у їх класичному варіанті почали формуватись у міжвоєнний період. Одними з перших були Французька, до якої входили передусім послідовники Е. Дюркгейма та Чиказька, що виникла на базі соціологічного факультету Чиказького університету. Дещо пізніше постала Франкфуртська школа, яка вела свою діяльність на базі Франкфуртського інституту соціологічних досліджень.

Та все ж провідною серед них була саме Чиказька школа, оскільки лідируюче положення у соціології міжвоєнного періоду належало Сполученим Штатам.

М. Чикаго стало одним з передових індустріальних центрів у США, і провідним — на Середньому Заході. Бурхливий розвиток індустрії та кредитно-фінансової діяльності сприяв розбудові міста швидкими темпами. У пошуках роботи до Чикаго прибували потоки іммігрантів з різних куточків світу. Це сприяло формуванню особливої культури, побудованої на засадах американського способу життя але з вкрапленням особливостей національних культур народів, вихідці яких опинились у Чикаго. Проблеми міжетнічної взаємодії укупі з різким збільшенням населення, боротьбою окремих соціальних груп за свої громадянські права у нових індустріальних умовах стали візитною карткою Чикаго. Бурхливий ріст індустрії загострив також питання екології навколишнього природного середовища. Усі ці обставини створили сприятливе підґрунтя для практичних і теоретичних соціологічних досліджень, метою яких було вивчення вказаних соціальних проблем, їх усебічний аналіз а також об ґрунтування шляхів їхнього подолання. Ось основні об´єктивні передумови того, що саме Чикаго стало центром створення провідної соціологічної школи першої половини XX ст. у світі. Суб´єктивним фактором є те, що Чикаго був визнаним науковим центром США на той час, адже Чиказький університет у цілому був третім за величиною і потужністю наукових кадрів у країні, а на соціологічному факультеті, зокрема, працювали блискучі учені зі світовим ім´ям. Соціологічний факультет у Чиказькому університеті, що був створений у 1892, став одним із перших у світі, а першим керівником його був А. Смолл. З цього часу розпочинається підготовчий етап формування Чиказької соціологічної школи, що тривав до 1915 p., який пов´язаний з діяльністю таких науковців як А. Смолл, Дж. Вінсент, Ч. Хендерсон та У. Томас. Хоча у них не було єдиної дослідницької програми, вони створили відповідне теоретичне підґрунтя для своїх послідовників. Теоретичними джерелами формування школи стали також роботи видатних американських соціологів кінця XIX - поч. XX ст. - Ф. Л. Уорда, Е. Гідцінса, Ч. Кулі, Е. Росса, У. Самнера. Чималий вплив на "чиказців" мала чиказька філософська школа, що ґрунтувалася на прагматизмі і була представлена В. Джемсом, Дж. Дьюї, та М. Болдуїном.

Початком фактичного існування Чиказької школи вважається написання і опублікування п´ятитомної праці У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці" (1918-1920). Засновниками ж школи і її науковими лідерами були У. Томас та Р. Парк.

Основною характерною рисою Чиказької школи було тоді ще не традиційне гармонійне поєднання теорії і практики, яке лише згодом стало візитною карткою соціології XX ст. Емпіричні дослідження у "чиказців", як правило, передбачали наступний теоретичний аналіз. Гіпотези, які формувались на основі подібного аналізу, пізніше знову ж перевірялись емпіричними дослідженнями. Така поетапність не лише сприяла органічному поєднанню теорії і практики, професійному росту учених, що брали участь у практичних і теоретичних дослідженнях, вона дозволяла встановлювати системність і достовірність наукових концепцій "чиказців".

Яскравим прикладом у цьому контексті є згадана робота У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці", яка побудована на органічному поєднанні емпіричних соціологічних досліджень з теоретичним узагальненням їх результатів. Предметом дослідження у даній праці були типові для Чикаго міжвоєнного періоду явища соціальної дійсності — імміграція, расові конфлікти, злочинність, соціальне розшарування. Вчені чи не вперше у соціологічній науці зробили висновок, що у сучасному суспільстві на відміну від традиційного регулювання соціальних процесів здійснюється не стихійно, а усвідомлено. Соціальні відносини і соціальна взаємодія дедалі ускладнюються. За таких умов засоби соціального управління повинні бути не стихійними, а усвідомленими. Тож завданням соціологічної науки на сучасному етапі вчені вбачають можливість оптимізації соціальної поведінки на основі розуміння суспільного устрою і суспільного порядку.

Узагалі соціальна проблематика міста є ключовою у теоретичній і практичній діяльності представників Чиказької школи. І це природно, тому що їм випала унікальна можливість бути очевидцями і дослідниками тих соціальних явищ, що виникли на зламі двох епох, викликаних передусім урбанізацією. Незважаючи на те, що об´єктом дослідження "чиказців" було суто місто, вони розглядали його крізь призму соціальних явищ у суспільстві взагалі, справедливо зауважуючи, що тенденції соціального розвитку сучасного суспільства у політичній, економічній, культурній сферах найбільш яскраво простежуються саме у місті, Недарма Р. Парк, Е. Берджес і Р. Маккензі у своїй праці "Місто" (1925) писали: "Місто з точки зору нашого дослідження є чимось більшим аніж проста сукупність людей і соціальних зручностей..., воно також є чимось більшим, аніж сузір´я інститутів і адміністративних механізмів... Місто — це скоріше стан душі, сукупність звичаїв і традицій... Місто — це не просто фізичний механізм, штучне утворення. Воно є складовою частиною життєдіяльності людей, що його населяють, це продукт природи, насамперед людської природи"[8,с. 116]. Отже дослідники об´єктивно встановили, що в першу чергу місто є виразником нових соціальних настроїв, а відтак об´єктом їхнього дослідження було не тільки і не стільки місто, як соціальні процеси і явища узагалі.

Праця "Місто" заклала фундамент для створення окремої галузі соціологічної теорії — екологічної (інвайоронментальної) соціології — теорії, що досліджує закономірності і форми взаємодії суспільства з середовищем проживання.

Серед інших проблем, що були предметом наукового інтересу представників Чиказької школи можна виділити аналіз соціальної структури американського суспільства (У. Уорнер, "Американське місто") вивчення впливу "великої депресії" на суспільне життя (Р. і X. Лінд, "Середнє місто"), дослідження міжрасових і міжетнічних відносин (Л. Вірт, "Гетто", Р. Карван "Негритянська родина у Чикаго") та ін.

Чиказька школа була провідною у США протягом 20-30-их pp. XX ст., проте після того, як у 1934 р. її залишили провідні дослідники Р. Парк та Е. Берджес, вона не змогла зберегти своїх лідерських позицій

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти