ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розуміюча соціологія”. М.Вебера. Теорія соціальної дії та вчення про

Раціональність.

найважливіше місце в німецькій соціологічній науці початку
нового століття належить Максові Веберу. Він народився 1864 р. у м. Ерфурті в родині високопоставленого урядовця. Освіту здобув в університетах м. Гейдельберга й Берліна, де вивчав право та економіку. Наукову діяльність розпочинав як історик господарства і права; йому належить, зокрема, капітальне дослідження аграрних відносин у стародавньому Римі. На початку 90-х років Вебер бере участь у дослідженні соціального становища найманих сільськогосподарських робітників у Німеччині. У 1904 — 1905 рр. він публікує працю «Протестантська етика і дух капіталізму», котра принесла йому всесвітнє визнання. Протягом усього життя М. Вебер займався інтенсивною науковою працею, брав активну участь у політичному й культурному житті, однак (на відміну від Дюркгейма) він не очолював університетської кафедри. Засобом існування для нього була багата спадщина його дядька, заможного фабриканта. Значну допомогу в роботі вченому надавала його дружина Маріанна Вебер, котра однією з перших звернулася до вивчення «жіночого питання» в Німеччині. Помер М. Вебер 1920 р., захворівши на запалення легенів.

Коло наукових зацікавлень цього мислителя надзвичайно широке: політична економія, історія, право, філософія, культурологія. До розробки соціологічних проблем М. Вебер звернувся вже маючи за плечима великий досвід дослідницької роботи в галузі історії господарства і права та в проведенні емпіричних соціальних обслідувань. Наукові догляди вченого формувалися, з одного боку, під впливом «історичної школи» німецької політичної економії (В. Рошер і К. Кніс), з іншого — під впливом баденської фадооофської школи неокантіанства (В. Віндельбанд і Г. Рдкйерт). Як і Дюркгейм, Вебер розумів соціологію як певного роду універсальний, міждисциплінарний метод. Однак якщо для Дюркгейма суть цього методу полягала в тому, щоб «розглядати соціальні факти як речі», то Вебер, навпаки, цікавився насамперед тим суб’єктивним змістом, який люди надають своїм вчинкам, коли вони «діють разом», тобто взаємно співвідносять свою поведінку один з одним. Тому вчений називав свій метод розуміючою соціологією.

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920) вважається засновником

розуміючої соціології та теорії соціальної дії. В основі його

соціологічної системи лежить ідея якісної відмінності соціогуманітарних

наук від природознавства. Ця відмінність полягає, по-перше, у предметі

дослідження (природознавство досліджує живу і неживу природу,

соціогуманітарні науки — людину й створене нею суспільство); по-друге —

у методі дослідження (якщо у природознавстві використовується метод

опису й пояснення, то у соціогуманітарних науках — метод розуміння

діючих у суспільстві людей).

 

Вебер підкреслює, що не можна вивчати людську діяльність так само, як

астроном досліджує рух небесних тіл. Людина є істота свідома, тому слід

намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету та

засоби її досягнення. Соціолога при цьому цікавить не те, що індивіди

роблять, а те, чому вони щось роблять. Тому з принципом розуміння

пов'язана у Вебера категорія соціальної дії. Соціологія досліджує

поведінку, дії, вчинки індивіда чи групи індивідів. Соціальна дія

передбачає два моменти: суб'єктивну мотивацію індивіда чи групи і

орієнтацію на іншого (інших), яку Вебер ще називає «очікуванням». Не всі

дії людей носять соціальний характер: зіткнення двох велосипедистів,

наприклад, — це просто випадок. Якщо ж хтось із них захоче уникнути

цього зіткнення, тоді ця подія стане соціальною дією, бо велосипедист у

своїй поведінці орінтується на поведінку іншого.

Вебер вирізняє чотири типи соціальної дії:

• традиційну (визначається звичкою);

• афективну (визначається емоціями і почуттями);

• ціннісно-раціональну ( визначається свідомою вірою у певну етичну,

естетичну, релігійну тощо цінність поведінки незалежно від її успіху);

• цілераціональну (визначається очікуванням певної поведінки інших людей

і використанням цього очікування як засобу для досягнення раціонально

регульованих цілей з метою досягнення успіху).

З цих чотирьох типів соціальної дії лише дві останні є суто соціальними

та раціональними, характерними для сучасного індустріального

суспільства, тоді як перші дві — суб'єктивно-ірраціональними і тому

практично незбагненними, — вони існують у традиційних суспільствах

минулого. Зрозуміти можна лише цілераціональну соціальну дію, оскільки в

ній співпадають сенс людської діяльності та суть особистості діючої

людини. По мірі зменшення раціональності соціальна дія стає менш

зрозумілою і недоступною для соціології.

Соціологічна думка в Україні

в історіївиникненнятарозвиткусоціологічноїдумки України можна виділити чотири етапи:

  • перший етап – протосоціологічний, най триваліший в часі, розпочинається з княжої доби (ІХ - ХІІІ ст.) і завершується в 60-х р. ХІХ ст. Це етап поступового виникнення соціального знання та ідей, елементів наукових поглядів на суспільство, державу, людину, релігію;
  • другий етап – розпочинається з 60-х ХІХ ст. і продовжується до 20-х р. ХХ ст. Він пов’язаний із виникненням на Заході соціології як окремої науки, ознайомлення з якого породжує в українських мислителів цього періоду певні способи бачення й моделі пізнавальної соціальної реальності, нові підходи і способи аналізу соціальних явищ і процесів. На цьому етапі відбувається становлення вітчизняної академічної соціології, її інституціоналізація;
  • третій етап охоплює період з 20-х до 60-х р. ХХ ст. Він характеризується, з одного боку, майже безплідністю соціологічних студій в межах марксисткою теорії, а з другого значним поневоленням в 20-30-х р. наукової педагогічної діяльності українських соціологів, які опинились не за своєю волею в еміграції, знаходились під впливом західної соціології;
  • четвертий, сучасний етап розвитку української соціології бере початок 60-х р. ХХ ст. – періоду політичної відлиги, коли соціологія починає відроджуватись, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, з кінця 80-х р. як самостійна наука.

Сучасні соціологічні школи.

Завдяки концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та

США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.

У широкому значенні під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах вироблених нею самою дослідницьких традицій [11, с 45]. В більш вужчому значенні школа в соціології — це група дослідників певного спільного кола проблем що опираються на певні традиції і перебувають у стосунках особистого спілкування.

Школи у соціології у їх класичному варіанті почали формуватись у міжвоєнний період. Одними з перших були Французька, до якої входили передусім послідовники Е. Дюркгейма та Чиказька, що виникла на базі соціологічного факультету Чиказького університету. Дещо пізніше постала Франкфуртська школа, яка вела свою діяльність на базі Франкфуртського інституту соціологічних досліджень.

Та все ж провідною серед них була саме Чиказька школа, оскільки лідируюче положення у соціології міжвоєнного періоду належало Сполученим Штатам.

М. Чикаго стало одним з передових індустріальних центрів у США, і провідним — на Середньому Заході. Бурхливий розвиток індустрії та кредитно-фінансової діяльності сприяв розбудові міста швидкими темпами. У пошуках роботи до Чикаго прибували потоки іммігрантів з різних куточків світу. Це сприяло формуванню особливої культури, побудованої на засадах американського способу життя але з вкрапленням особливостей національних культур народів, вихідці яких опинились у Чикаго. Проблеми міжетнічної взаємодії укупі з різким збільшенням населення, боротьбою окремих соціальних груп за свої громадянські права у нових індустріальних умовах стали візитною карткою Чикаго. Бурхливий ріст індустрії загострив також питання екології навколишнього природного середовища. Усі ці обставини створили сприятливе підґрунтя для практичних і теоретичних соціологічних досліджень, метою яких було вивчення вказаних соціальних проблем, їх усебічний аналіз а також об ґрунтування шляхів їхнього подолання. Ось основні об´єктивні передумови того, що саме Чикаго стало центром створення провідної соціологічної школи першої половини XX ст. у світі. Суб´єктивним фактором є те, що Чикаго був визнаним науковим центром США на той час, адже Чиказький університет у цілому був третім за величиною і потужністю наукових кадрів у країні, а на соціологічному факультеті, зокрема, працювали блискучі учені зі світовим ім´ям. Соціологічний факультет у Чиказькому університеті, що був створений у 1892, став одним із перших у світі, а першим керівником його був А. Смолл. З цього часу розпочинається підготовчий етап формування Чиказької соціологічної школи, що тривав до 1915 p., який пов´язаний з діяльністю таких науковців як А. Смолл, Дж. Вінсент, Ч. Хендерсон та У. Томас. Хоча у них не було єдиної дослідницької програми, вони створили відповідне теоретичне підґрунтя для своїх послідовників. Теоретичними джерелами формування школи стали також роботи видатних американських соціологів кінця XIX - поч. XX ст. - Ф. Л. Уорда, Е. Гідцінса, Ч. Кулі, Е. Росса, У. Самнера. Чималий вплив на "чиказців" мала чиказька філософська школа, що ґрунтувалася на прагматизмі і була представлена В. Джемсом, Дж. Дьюї, та М. Болдуїном.

Початком фактичного існування Чиказької школи вважається написання і опублікування п´ятитомної праці У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці" (1918-1920). Засновниками ж школи і її науковими лідерами були У. Томас та Р. Парк.

Основною характерною рисою Чиказької школи було тоді ще не традиційне гармонійне поєднання теорії і практики, яке лише згодом стало візитною карткою соціології XX ст. Емпіричні дослідження у "чиказців", як правило, передбачали наступний теоретичний аналіз. Гіпотези, які формувались на основі подібного аналізу, пізніше знову ж перевірялись емпіричними дослідженнями. Така поетапність не лише сприяла органічному поєднанню теорії і практики, професійному росту учених, що брали участь у практичних і теоретичних дослідженнях, вона дозволяла встановлювати системність і достовірність наукових концепцій "чиказців".

Яскравим прикладом у цьому контексті є згадана робота У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці", яка побудована на органічному поєднанні емпіричних соціологічних досліджень з теоретичним узагальненням їх результатів. Предметом дослідження у даній праці були типові для Чикаго міжвоєнного періоду явища соціальної дійсності — імміграція, расові конфлікти, злочинність, соціальне розшарування. Вчені чи не вперше у соціологічній науці зробили висновок, що у сучасному суспільстві на відміну від традиційного регулювання соціальних процесів здійснюється не стихійно, а усвідомлено. Соціальні відносини і соціальна взаємодія дедалі ускладнюються. За таких умов засоби соціального управління повинні бути не стихійними, а усвідомленими. Тож завданням соціологічної науки на сучасному етапі вчені вбачають можливість оптимізації соціальної поведінки на основі розуміння суспільного устрою і суспільного порядку.

Узагалі соціальна проблематика міста є ключовою у теоретичній і практичній діяльності представників Чиказької школи. І це природно, тому що їм випала унікальна можливість бути очевидцями і дослідниками тих соціальних явищ, що виникли на зламі двох епох, викликаних передусім урбанізацією. Незважаючи на те, що об´єктом дослідження "чиказців" було суто місто, вони розглядали його крізь призму соціальних явищ у суспільстві взагалі, справедливо зауважуючи, що тенденції соціального розвитку сучасного суспільства у політичній, економічній, культурній сферах найбільш яскраво простежуються саме у місті, Недарма Р. Парк, Е. Берджес і Р. Маккензі у своїй праці "Місто" (1925) писали: "Місто з точки зору нашого дослідження є чимось більшим аніж проста сукупність людей і соціальних зручностей..., воно також є чимось більшим, аніж сузір´я інститутів і адміністративних механізмів... Місто — це скоріше стан душі, сукупність звичаїв і традицій... Місто — це не просто фізичний механізм, штучне утворення. Воно є складовою частиною життєдіяльності людей, що його населяють, це продукт природи, насамперед людської природи"[8,с. 116]. Отже дослідники об´єктивно встановили, що в першу чергу місто є виразником нових соціальних настроїв, а відтак об´єктом їхнього дослідження було не тільки і не стільки місто, як соціальні процеси і явища узагалі.

Праця "Місто" заклала фундамент для створення окремої галузі соціологічної теорії — екологічної (інвайоронментальної) соціології — теорії, що досліджує закономірності і форми взаємодії суспільства з середовищем проживання.

Серед інших проблем, що були предметом наукового інтересу представників Чиказької школи можна виділити аналіз соціальної структури американського суспільства (У. Уорнер, "Американське місто") вивчення впливу "великої депресії" на суспільне життя (Р. і X. Лінд, "Середнє місто"), дослідження міжрасових і міжетнічних відносин (Л. Вірт, "Гетто", Р. Карван "Негритянська родина у Чикаго") та ін.

Чиказька школа була провідною у США протягом 20-30-их pp. XX ст., проте після того, як у 1934 р. її залишили провідні дослідники Р. Парк та Е. Берджес, вона не змогла зберегти своїх лідерських позицій, поступившись потужністю Колумбійському та Гарвардському університетам. Після другої світової війни школа фактично припинила активну діяльність відповідно до її традиційних принципів. її значення збереглося тільки в галузі екологічної соціології.

Іншою значною соціологічною школою, що постала у міжвоєнний період, стала Франкфуртська школа, яка була заснована на базі Франкфуртського інституту соціальних досліджень. Засновниками та провідними дослідниками її були переважно вихідці з єврейських родин (М. Хоркхаймер, Ф. Поллок, А. Левенталь, В. Бенджамін), Офіційна діяльність школи розпочалась у J93J, коли М. Хоркхаймер, очоливши інститут соціальних досліджень, налагодив співпрацю з відомими на той час німецькими соціологами М.Адорно, Е.Фроммом, Г. Маркузе.

Теоретичним витоком франкфуртської школи є наукова концепція марксизму, який "франкфуртці" намагалися очистити від пізніших вкраплень, надати йому первозданного вигляду; саме тому представників цієї школи часто називають неомарксистами. На ґрунті цього постає критика буржуазного (індустріального) суспільства та немарксистської науки.

Враховуючи особливості політичних та наукових поглядів представників франкфуртської школи, а також національне походження більшості її представників видається цілком природним те, що з приходом у Німеччині до влади нацистів школа продовжила свою роботу за межами країни. З 1934 по 1939 "франкфуртці" продовжували свою роботу у Женеві, а потім у Парижі на базі Вищої нормальної школи. З 1939 р. учені-франкфуртці переїхали до США, де працювали у Колумбійському університеті. Тут вони видають низку праць, присвячених антифашистській тематиці ("Авторитарна особистість" Т. Адорно, М. Хоркхаймера та Е. Фромма, "Діалектика просвітництва" М. Хоркхаймера та Т.Дцорно, "Ерос і цивілізація" Г. Маркузе). У цих роботах фашизм пояснюється як закономірність розвитку капіталістичного суспільства на його останній стадії.

Після закінчення другої світової війни частина дослідників Франкфуртської школи, зокрема, М. Хоркхаймер і Т. Адорно повертаються до Західної Німеччини. Діяльність Франкфуртської школи сприяла формуванню у 60-их pp. так званої критичної (ліворадикальної) соціології, побудованої на принципах неомарксизму.

На ґрунті марксизму формувалися і методологічні засади "франкфуртців". Так, вони повністю відкидають принципи позитивістської і всієї традиційної науки, як природничої так і суспільствознавчої, вважаючи їх втіленням буржуазної ідеології.

Неоднозначність наукової теорії Франкфуртської школи, певна розбіжність у наукових і політичних поглядах її представників, насамперед її молодшого покоління, і особливо смерть визнаних лідерів школи — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, призвели до фактичного припинення її існування у 70-их рр. ХХ ст

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти