ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 75

і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а мова загалом — виявом націо­нального характеру через геніальну особистість». Прав­да, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови прохо­дить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші індивіди її сприймуть. Саме в цьому розу­мінні мова стає «колективною творчістю». Отже, у про­цесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене особи­стістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює їх.

Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну духовну твор­чість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика, морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в естетичному розгляді мови». Мовознавс­тво є складовою частиною естетики. Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших оди­ниць (виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики). Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв'язок». Слід зауважи­ти, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер слова, вважаючи, що з кожним твор­чим актом людина вкладає в слово неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мо­ви: узагальненої (абстрактної) мови не існує.

Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавст­во і логіку: «мова не має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»; «поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з уявлен­нями (враженнями, образами), а не з поняттями.

Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвісти­ки на інструмент внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед мово­знавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилі­стики, дослідження співвідношення мови письменни­ків і загальнонародної мови та зв'язку історії культу­ри з розвитком мови.

Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної функції мови, недооцінка суспі­льного чинника, ототожнення історії розвитку мови з

Історія мовознавства

історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою, ві­дірваність мови від мислення.

Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма вченими як альтернатива порівня­льно-історичному мовознавству. Із 30-40-х років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.

Неолінгвістика

У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика.

Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Представниками цього напряму є італійські вчені Матп-тпео Бартолі (1873—1946), Джуліо Бертоні(1878— 1942), Вітторе Пізані (1899—1990) і Джу ліано Бон-фанте(1904—1987). Пояснюючи назву нової школи, Бар­толі протиставляє її молодограматизму: молодограма­тики досліджували тільки граматику, а неолінгвісти хо­чуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі мовні проблеми.

Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі неолінгвістики» Бартолі та Бертоні (1925), а також у «Вступі до неолінгвістики» Бартолі (1925) і в праці пізнішого представника цього напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики» (1947).

Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принци­пи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість, вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер, підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження; спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілю­ється (але не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на більш чи менш знач­ній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш сильною, мати більшу чи меншу здатність до збережен­ня чи поширення відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу, літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж новотвори селянина».

По суті фосслерівським є розуміння неолінгвістами мови як «вираження естетичної творчості». Поширен­ня новотворів у мові, на їхню думку, ґрунтується, як і в

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 77

мистецтві, на естетичному відборі. Цим пояснюється те, що неолінгвісти не сприймали вивчення мови в суто лінгвістичних категоріях, яке було характерним для молодограматиків, і акцентували на зв'язку мовознавст­ва з історією, літературознавством, культурологією.

Неолінгвісти виступили проти методики дослі­дження і загальнотеоретичних положень молодограма­тиків. Вони звинувачували молодограматиків у вузь­кості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали довідкові посібники, не було в них живої ідеї). На думку нео лінгвістів, мову слід не тільки опи­сувати, а необхідно глибоко проникати в її суть, пояс­нювати її функціонування й розвиток.

Усупереч молодограматикам неолінгвісти заперечу­вали регулярність мовних змін. «Усе в мові, — твер­дить Бонфанте, — регулярне, як і в житті, бо існує. І водночас усе нерегулярне, тому що умови існування явища різні». Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове ложе відносно прос­тих законів і методів опису таке складне явище, як мо­ва, яка для них існувала окремо від людини.

Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мо­ви молодограматиками на фонетику, морфологію й син­таксис: люди говорять реченнями, а не фонемами, мор­фемами, синтагмами.

Критикуючи молодограматиків за спрощення й схе­матизацію, за неувагу до «людського чинника», нехту­вання індивідуальною творчістю, проведення дискрет­них меж щодо безперервних процесів, прагнення від­окремити лінгвістику від інших наук, неолінгвісти натомість нічого не запропонували, крім суто індиві­дуального розгляду історії окремих мовних фактів.

Закликаючи мовознавців розкривати складність мов­ного розвитку і враховувати у вивченні мови конкретні умови її розвитку, неолінгвісти насправді обмежували­ся лише географічним чинником, тобто розглядали мо­ву передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Варто лі навіть назвав свій напрям прос­торовою лінгвістикою.

Основним методом дослідження мови неолінгвісти вважали встановлення ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ. Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос. Мовні інновації розглядають у трьох аспек­тах: 1) їх вік; 2) місце появи; 3) причини виникнення.

Історія мовознавства

За допомогою даних просторової лінгвістики неолін-гвісти роблять спроби вийти за межі мовної сім'ї і встановити зв'язки між індоєвропейськими мовами та іншими мовними родинами. На відміну від молодогра­матиків, які проповідували теорію полігенезу мов (по­ходження мов світу від декількох прамов), неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка.

Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та діалектами. Бартолі, зо­крема, говорив про лінгвальну безперервність, до якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта.

За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так, французька мова є результатом змі­шування латинської й германської, іспанська — латин­ської й арабської, італійська — латинської, грецької й оскоумбрської, румунська — латинської та слов'янської, чеська — слов'янської та німецької, болгарська — сло­в'янської та грецької, російська — слов'янської та фін­но-угорської. Таким чином, у реальності маємо справу не зі спорідненістю, а зі свояцтвом, тобто родиною не за спільним походженням, а за результатом контактуван­ня, схрещення. Унаслідок тривалого контактування, вза­ємовпливу можуть виникати мовні союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характе­ризуються певною кількістю спільних структурних і матеріальних ознак.

З концепцією змішування мов пов'язана неолінгвіс-тична теорія субстрату, суперстрату й адстрату (див. тему «Мова та історія»).

Отже, неолінгвісти на противагу молодограматикам, які вивчали мову в діахронії, наголошували на синхрон­но- діахронній взаємодії різних мовних фактів, дослі­джували живі реальні діалекти, удосконалили мето­дику лінгвістичної географії, пов'язали її з проблема­ми порівняльно-історичного мовознавства. Особливо цінним є їх внесок в етимологію (наприклад, праця Пі-зані «Етимологія»).

Недоліками неолінгвістики є захоплення екстра-лінгвальними фактами, недооцінка системно-структур­них властивостей мови, розуміння мови як абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а націона­льну мову — такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти