ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Структурні парадигми соціології 20 століття

Структурні парадигми досліджують і описують суспільство на макрорівні, а тому їх ще називають макросоціологіч-ними. Структурні парадигми поділяються на функціоналістські й конфліктні.

Засновниками та прибічниками функціоналістських парадигм були: Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон.

Основні засади функціоналістських парадигм:

• тлумачення суспільства як єдиного цілого, що складається із суми частин-підсистем, які пов'язані між собою, взаємозалежні та перебувають у взаємодії;

• розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самостійної, але водночас і як частини соціальної системи загалом, зміни в якій спричиняють зміни цієї системи;

• визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;

• розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідарності, самозбереження, рівноваги. Порушення останніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію (безнормність);

• соціальні зміни мають суто еволюційний характер.

Починаючи з 50-х pp. XX ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, котрий наголошував на рівновазі, стабільності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає в суперечність із реальними подіями в суспільстві, що характеризувалося надмірною конфліктністю. Із цього часу популярності набувають конфліктні парадигми.

Фундаментальні положення таких парадигм розвивали такі вчені: К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович.

Основні засади конфліктних парадигм:

• конфлікти та колізії - невід'ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

• розв'язання одних конфліктів і породження інших- основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

• суспільство завжди суперечливе, але водночас і єдине ціле, тому що в ньому завжди є групи з різними інтересами, до того ж одні мають користь коштом інших;

• соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й позитивний потенціал, який зумовлює рух і зміни в ньому;

• зростання ролі соціології в запобіганні та розв'язанні конфліктів, у їх діагностиці з метою підтримки соціальної системи й унеможливлення її деструкції та руйнації.

Як показав час, і функціоналістські, і конфліктні парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосовуючи виключно функціоналістські парадигми, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії в суспільстві та не можуть пояснити, чому суспільство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи переважно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспільство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тож найбільш плідним вбачається такий узагальнений підхід, який би передбачав органічне поєднання переваг обох парадигм з метою здобуття об'єктивного системного та всеохопного знання про суспільство.

Аналіз політичного процесу в сучасній соціології.

Сучасна соціологія політики, завдяки передусім американським дослідникам, займається вивченням особливостей розвитку демократичних процесів у світі, впливу масових комунікацій на політичні процеси, взаємодії середнього класу та політичної еліти,соціальних конфліктів у політиці.Соціологія політики є самостійною галуззю наукових знань, здебільшого відмінною від політології, що вивчає насамперед соціальні аспекти функціонування політичної сфери суспільства Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали праці соціолога Макса Вебера і зокрема його теорія соціальної дії, французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціальних систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній науці італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили основи сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є розроблена Моісеєм Острогорським і Робертом Міхельсом концепція політичних партій.

Новий етап у розвитку політичної соціології пов'язаний з подіями Першої та Другої світової війни, а також революцією в Росії. Він формувався в міру того, як громадська думка освоювала проблему змін у світі. Стало ясно, що не "великі теорії", а предметні, в тому числі емпіричні, дослідження конкретних сфер суспільства визначають магістральний шлях суспільного розвитку. Тому з початку 20-х років відбувається становлення серед наук про суспільство самостійних політичної соціології та політичної науки.

Також політична соціологія реагувала на суспільні події другої половини ХХ ст. Держава переставала розглядатися виключно як орган панування класів, як орган пригнічення. Розширювався соціально-політичний простір для дії громадянського суспільства. Звідси, набирали нового рівня дослідження громадської думки і електоральної поведінки, діючих в політиці суб’єктів, партій, рухів політичних груп. Від соціологічного опису деталей політичного процесу вчені йшли до аналізу політичних систем, в тому числі аналізу компоративного. Аналізувалися проблеми політичних конфліктів (Сеймур Ліпсет). Також в рамках соціології політики відбувалося осмислення світових змін ХХ ст. Важливим було формування теорій індустріального, а пізніше постіндустріального суспільства, модернізації, модерну, постмодерну, глобалізації, світ-системи.

Соціометричне опитування.

Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об´єкт під час безпосереднього (інтерв´ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання. За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу. Вербальна (словесна) інформація, одержана завдяки цьому методу, значно багатша, ніж невербальна. Вона легше піддається кількісному опрацюванню та аналізу, що дає змогу широко використовувати для цього обчислювальну техніку. На користь цьому методу служить і його універсальність, оскільки під час опитування реєструють мотиви діяльності індивідів, результати цієї діяльності. Усе це забезпечує опитуванню переваги щодо методу спостереження або методу аналізу документів. При опитуванні надто важливою є взаємодія соціолога та опитуваного. Дослідник втручається у поведінку респондента, що, звичайно, не може не позначитися на результатах дослідження. Інформація, одержана від респондентів за допомогою опитування, відображає реальність тільки в тому аспекті, в якому вона існує в свідомості опитуваних.

Для підвищення надійності інформації слід дбати про незмінність якомога більшої кількості умов збору інформації: місцевих обставин опитування, порядку формулювання запитань і відповідей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування. Для одержання достовірної інформації необхідно, щоб опитуваний: а) сприйняв потрібну інформацію; б) правильно зрозумів її;в) зміг згадати, за необхідності, події минулого; г) обрав достеменну відповідь на поставлене запитання;ґ)зміг адекватно висловитися.Важливо також,щоб опитуваний не тільки міг,а й хотів щиро відповісти на запитання.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти