ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Урбанізація як соціальний процес та її особливості в Україні.

Урбанізація (лат. urbanus — МІСЬКИЙ) — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство. Згідно з поглядами представника чиказької соціологічної школи Л. Вірта урбанізм є головною рисою сучасного суспільства, яскравішою, ніж індустріалізм або капіталізм. Раніше термін «урбанізувати» означав «робити ввічливим», «перетворювати щось на витончене». Сучасний смисл його закладено у другій половині XIX ст., коли місто стало спеціальним об'єктом дослідження. Соціологія визначає урбанізацію за такими ознаками: — частка міського населення в загальній чисельності населення регіону, всієї країни; — щільність і ступінь рівномірності розташування по країні мережі міст; — транспортна та інша доступність великих міст для населення країни; — різноманітність галузей народного господарства; — різноманітність видів трудової, дозвільної діяльності населення; — поширення міських форм життя як на населення міст, так і на жителів села. Побутує думка, що процес урбанізації пройшов три стадії: 1. Від виникнення міст до XVIII ст. (лише деякі міські зони мали понад 100 тис. мешканців). 2. Кінець XVIII — початок XX ст. (швидке зростання розмірів і чисельності міст). 3. Метрополізація (їй властиве зосередження людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах протягом XX ст.). Інколи виділяють і четверту стадію — дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо. Стадіальна концепція урбанізації (Дж. Джіббса) виділяє такі її стадії: — зародження міст, темпи зростання яких нижчі, ніж у селах; — випереджаюче зростання міського населення; — абсолютне скорочення сільського населення внаслідок міграції з села до міста та зростання міських агломерацій за рахунок міграції з малих міст до великих; — досягнення найвищої концентрації населення з одночасним уповільненням збільшення його чисельності; — початок деконцентрації переселення міських мешканців у передмістя та міста-супутники; занепад історичних міських «ядер». Урбанізація є соціальним процесом, який характеризує сучасну дійсність. Вона має як позитивні, так і негативні наслідки. Загальні їх тенденції простежуються і в Україні. Водночас помітні й певні специфічні риси «української урбанізації». Головна з них — зростання міст і поширення міського способу життя на всі форми життєдіяльності. Якщо, наприклад, перед початком Другої світової війни питома вага міського населення України складала лише 34%, то у післявоєнний час вона почала помітно збільшуватися, досягнувши у 1992 р. 68%. Загалом кількість міського населення з 1960 по 1997 рік зросла у 1,7 раза. Але це відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села. На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є: — зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, виробничих науково-дослідних установ, високопродуктивних підприємств; — декваліфікація кадрового потенціалу, втрата досвіду висококваліфікованої праці; — руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя; — скорочення кількості міського населення (депо-пуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.

Соціальна структура.

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.

Соціальні спільноти - це такіоб'єднання людей, які виникають та формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації);

2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статево-вікові та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Основні види соціальних спільностей:

· За ступенем стійкості:

1. тимчасові, нестійкі(туристична група, пасажири вагона, мі­тингова група);

2. середньостійкі(тру­довий колектив за­воду, шкільний клас, бригада будівель­ників);

3. стійкі(клас, нація)

· За розмірами:

1. великі(класи, соціальні прошарки, верстви населення, нації);

2. середні(мешканці міста, робітники підприємства-гіганта);

3. малі(сім'я, екіпаж космічного корабля, колектив малого підприємства)

· За змістом:

1. соціально-класові(класи, соціальні групи);

2. соціально-етнічні(нації, народності та ін.);

3. соціально-демогра­фічні(жінки, чоло­віки, діти, молодь, пенсіонери);

4. соціально-професійні(лікарі, викладачі, шахтарі та ін.);

5. соціально-територі­альні(мешканці міс­та, села, району, об­ласті, країни)

Соціальні інститути - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Види (економічні (власність, ринок, гроші, з\п), політичні (держава, суд, армія, пп), духовно-культурні (наука, освіта, виховання), інститути у сфері сім’ї(сім’я, материнство, шлюб, батьківство))

Поняття "індивід"характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформа­цію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктив­ного характеру.

Під соціальною структурою суспільстварозуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визна­чення цих складових. Відомий російський соціолог А. І. Кравченкотрактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функ­ціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В. П. Андрущенко, Н. І. Горлачвизначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошар­ків, груп, а також відносин між ними.

Функції та форми вияву культури в житті людини і суспільства.

Основні функції культури у суспільстві: людино творча, гуманістична, цивілізаційна; пізнавальна (гносеологічна); інтерактивна (комунікативна); регулятивно-нормативна; ціннісно-орієнтаційна; освітньо-виховна.

1.пізнавально-освітня: Засвоєння надбань матеріальної і духов­ної культури, Оволодіння рідною мовою і вивченняіноземних мов, Вивчення літера­тури і мистецтва, їх розуміння, Набугтя досвіду са­мостійної творчості

2.творення і відтво­рення культури, пе­редача соціальної спадковості :

3.регулятивно-аксеологічна:Формування пра­вильного розуміння цінностей і моралі, Забезпечення від­повідності особи со­ціальним нормам та ідеалам, Регулювання пов­сякденної поведінки людини в усіх сферах соціального життя

4.об'еднувальна (соборна):Забезпечення ціліс­ності суспільства.

Функції культури тісно пов'язані між собою, реалізація тієї або іншої функції можлива тільки у взаємодії з усіма функціями культури як єдиної системи. В реальному житті всі функції куль­тури здійснюються водночас, більшою або меншою мірою допо­внюючи змістовно одна одну.

1. Пізнавально-евристична функція.

Функції передачі соціальної спадщини.

3.Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. (підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.)

Форми

Матеріальнакультура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), духовна культура.Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти