ІСТОРІЯ ВЧЕНЬ ПРО ПСИХІКУ ТВАРИН

Людина вийшла з тваринного світу, постійно жила в його оточенні, а тому завжди відчувала свій кровний зв'язок із ним - як фізичний, так і душевний, Ісихічний. Спершу це відчуття спорідненості було чисто інстинктивним, а потім лавало все більш усвідомленим.

Отже, перші люди були прекрасними знавцями психології тварин. Вона по-оійно розгорталася перед їхніми очима, була близька й зрозуміла. Особливо це стосувалося тих, які постійно були зв'язані з тваринами - мисливців, скотарів ташо. їхні спостереження й відкриття накопичувалися в народній пам'яті, переда-нлися з покоління в покоління. Ці народні знання з царини психології тварин ркно представлені у фольклорі та інших формах народної скарбниці знань.

Наукові уявлення про психологію тварин сформувалися в античному світі. Як : І інших сферах людського знання, стародавні греки й римляни демонстрували тут дивовижну суміш геніальних прозрінь з усілякого роду фантазіями. Всі вони шзнавали душу тварин, хоча й тлумачили її по-різному. Визнавали за ними розум і інші психічні властивості. Античний світ вперше висунув і таке фундаментальне шоняття психології тварин, як поняття інстинкту.

Великий античний поет Гомер оспівував душу тварин, але душа ця, на його думку, смертна: вона відлітає від тіла одночасно зі смертю. Філософ Геракліт Бфеський. який в основі всього вбачав вогонь, вважав, що душа тварини більш сяра, містить у собі менше вогню, ніж людська. Отже, душа тварин відрізняється кд душі людини лише кількісно, а не якісно. Грецькі філософи, що сповідували дідні теорії переселення душ (орфісти. піфагорійці, а також Емпедокл) теж вба-=али відмінність людської й тваринної психіки лише в ступенях їх розвитку,

Лемокріт. Епікур. римський поет Лукрецій Кар, почасти Арістотель вислов­лювали думку про поділ душі на розумну - безсмертну, й нерозумну - смертну. У тварин є лише смертна, "чуттєва" душа, що керується почуттями й пристрас­тями, відчуттями задоволення або неприємності, болю.

Однак Арістотель визнавав і розум тварин, їхню здатність розуміти мету. Він визначає, наприклад, що активність мурашок залежить від зовнішніх чинників І освітлення) а також те, що тварини здатні до навчання один одного, в тому числі ж шляхом передачі голосових сигналів. Так, коли пташенят забрати від батьків, *о«и переймають мовлення прийомних батьків. Цією констатацією здатності тва-?вндо індивідуального навчання, Арістотель заклав підвалини перших зоопси-юзогічних експериментів.

Свої роздуми великий натураліст починає з припущення про те, що все в при­зов має душу. "Деякі також говорять, - пише він, - що душа розлита в усьому * Існуючому), може бути, в зв'язку з цим і Фалес думав, що все повниться богами"³. Актор не поділяє що гіпотезу. Однак припускає, що "у рослин є також якась душа" , і

Розділ 2. Історія вчень про психіку тварин

він її назвав рослинною (живильною). Далі:"... адже у рослин (крім цієї здатності) у них ніякої іншої психічної здатності немає" . А взагалі він, визнає такі душевні здатності:"... душа є початком зазначених (здатностей) і визначається наступними (силами): живильною (рослинною), відчуваючою, розумною і рухом" .

Останнє розумілося широко - як життєва активність взагалі. Із усіх психічних процесів людей і тварин, Арістотель виділяє уяву й мислення: "Що стосується ро­зуму й теоретичної здібності, то (поки що в цьому питанні) ще нема ясності" .

Або: "Що стосується уяви, то (це) ще (поки що) неясно і підлягає виясненню

„ 40 „ 41

у подальшому . А у деяких тварин, хоча є уява, розуму ж немає

Уява виникає лише на певній стадії еволюції: "... відчуття завжди присутнє, а уява - ні" . її немає у мурахи, бджоли, черв'яка .

І взагалі кожній еволюційній ланці притаманний певний набір психічних здат­ностей: в одних є лише відчуття дотику, а в інших і теоретичне мислення .

"Одним тваринам, - пише Арістотель, - властиві всі здібності, іншим (лише) деякі, деяким одна тільки здібність (це і складає відмінність тварин). Одні твари­ни володіють всіма відчуттями, інші - деякими, треті мають найнеобхідніше, а саме - дотик" .

Лукрецій і Епікур відзначали, що мовлення тварин і людей виникає внаслідок появи гострих, життєво важливих емоцій - передусім радості чи небезпеки. Саме потреба виразити почуття радості чи попередити про небезпеку породило необ­хідність вживання голосових сигналів тваринами і людиною.

Плутарх усі вчинки тварин тлумачить із позицій людської логіки й свідомості. Тим самим в античній науці було започатковано ще одне спрямування людського думання - так званий антропоморфізм, коли тварин уподібнюють людині. Цей напрям зберігся до наших днів.

Плутарх повідомляє багато фактів, які мали б засвідчити наявність у тварин розуміння, розсудку, розуму, пам'яті. Те, що тварина, яка сказилася, втрачає здо­ровий глузд, також свідчить про наявність розуму в нормальних тварин. Учений також повідомляє про риси характеру й норми моралі, що притаманні як твари­нам, так і людині - хоробрість, постійність, справедливість, дружба, любов між подружжям та до дітей, пристрасті, радості й горе.

Природознавчі ідеї висловлювали і філософи-стоїки. Тут найбільшою їх за­слугою є те, що вони, насамперед Хризипп. створили поняття інстинкту. Не виз­наючи за тваринами, як і за малими дітьми, розуму і приписуючи їм лише почуття і враження, уявлення й потяги, стоїки мусили все ж пояснити здатність тварин до цілеспрямованих, планомірних, доцільних дій, спрямованих насамперед на збе­реження життя і продовження роду.

Це пояснення вони виводили із наявності у тварин вродженого знання як вия­ву всесвітнього, космічного розуму. Кожна тварина має крихту цього космічного інтелекту, і це дозволяє їй здійснювати життєво необхідні, доцільні дії (гніздобу-дування у птахів, побудова стільників бджолами, ткання павутини павуком тощо), зовсім не усвідомлюючи того, що вони роблять.

Розділ 2. Історія вчень про психіку тварин

Хризипп підкреслював стереотипність цих дій у всіх представників цього виду тварин. Це і є інстинкт (лат. Іпзііпсіиз - спонука). Таким чином, хоча Хри­зипп заперечував земне походження інстинкту і переносив його першовитоки у шсмос, загальна описова картина інстинктивних дій ним подана правильно.

Цим положенням про космічну природу інстинкту стоїки створили основу для зоопсихологічних концепцій мислителів-ідеалістів. Останні також виходили з ідеї Світового Розуму, який живе у тілі у вигляді безсмертної душі. Найістотні­ша ознака цієї душі - розумна думка, мислення (Сократ, Платон, Платин та ін.). Ллє крім душі безсмертної, розумної, є ще душа смертна, нерозумна, чуттєва, яка притаманна рослинам й тваринам. Отже, тварини не мають розуму. Вони живуть почуттями, інстинктами Якщо у людини є і вища, розумна душа, і душа смертна, чуттєва, то у тварин є лише остання.

Подібний розподіл душі на мислячу і чуттєву ліг в основу відповідних тео­логічних і натурфілософських концепцій Середньовіччя. Знаменитий схоласт Фома Аквінський писав з цього приводу: "Чуттєве пізнання не зв'язане з розу­мінням добра, однак лише з більш вузьким мотивом - саме з приємним відчут­тям; у тварині закладено чуттєвий потяг, а дії здійснюються заради тієї радості, яку вони приносять" .

Той самий поділ душі на рослинну (вегетативну), тваринну і розумну ми зна­ходимо в трактатах професорів Києво-Могилянської академії.

У XVII ст., в епоху розквіту механіки, механіцизм як філософське світобачення набув найбільшого поширення, охоплюючи й вчення про психіку тварин. Най­більш прикметною тут є позиція французського філософа Рене Декарта. "Після помилки людей, що заперечують буття Боже, - писав він, - нема помилки, яка віддаляє слабкі розуми від прямого шляху до доброчесності, як припущення, ні­бито душа тварин має ту ж природу, як наша, і що, отже, ми нічого не повинні боятися після земного життя достеменно так, як мухи і мурашки; тим часом коли доведена відмінність душ, то значно зрозуміліші підстави доведення того, що при­рода нашої душі цілком незалежна від тіла, і тому душа не може вмерти разом із тілом" .

Як бачимо, це цілком відповідає постулатам теології, яка також заперечує на­явність душі у тварин і зводить їх до рівня автоматів, які керуються лише ме­ханічними інстинктами, вкладеними в них Господом Богом. Тож бо досконалість інстинктів засвідчує мудрість Творця, а не природи.

Які ж аргументи наводить Декарт на користь своєї позиції? "Вельми знамен­но, - говорить він, - що немає людей настільки тупих і дурних, які не були б здатні розташувати кілька слів у порядку так, щоб скласти мову для вираження своїх думок; навпаки, немає жодної тварини, як би вона була досконала і якими б прекрасними здібностями була наділена природою, яка могла б зробити щось подібне. Ця обставина доводить не тільки те, що у тварин розуму менше, ніж у людини, але що в них його зовсім немає" . Звідси вже лише один крок до концеп­ції тварин-машин, тварин-автоматів. І Декарт робить цей крок. Він пише: "Також

Розділ 2. Історія вчень про психіку тварин

вельми прикметне, що хоча багато тварин більше за нас показують вправності в деяких своїх діях, але ті ж самі тварини не показують її зовсім у багатьох інших діях; так що все, що вони роблять краще нас, не є доказ їх розуму, тому що в тако­му випадку вони повинні були б мати розуму більше за нас і робити б усе краще, але швидше в них його зовсім немає. Діє ж у них природа з влаштування їхніх ор­ганізмів: так годинник складений лише з коліс і пружин, а тим часом може лічити

,, 48

хвилини І вимірювати час певніше, ніж ми з усш своїм розумом

В усьому цьому позначилася як гіпнотизуюча дія ідеологічної (філософської, релігійної і т.д.) настанови, так і абстрактний спосіб натурфілософського мислен­ня, відірваного від природи, в даному разі - живих тварин. Чимало натурфілософів писали цілі томи, не бачачи перед собою жодної реальної тварини. Показовий та­кий анекдотичний факт. В одному з своїх трактатів Арістотель, не полічивши до пуття кількість лапок у мухи, назвав їх на дві більше, ніж було насправді. І от дві тисячі років автори різних країн переписували цю цифру, хоч у них перед носом повзали живі мухи із "правильною" кількістю ніг!

Ось така непереборна сила розумових лінощів і гіпнотизм авторитету!

Та епоха Відродження й Реформації покликала до життя справжнє природо­знавство, що ґрунтувалось на дослідах.

Рясно представлені зоопсихологічні ідеї в курсах лекцій з філософії та пси­хології професорів Києво-Могияянської колегії, а пізніше - академії XVII - XVIII століть. Найбільш повно ідеї еволюційної психології, що проголошувалися з ка­федр Академії на київському Подолі, аналізуються у видатному дослідженні укра­їнського психолога П.М. Пелеха (1887 - 1961). "З історії вітчизняної психології XVII ст." та "Психологія в Київській академії в XVIII ст." .

Услід заАрістотелем, лектори Академії предмет психології розуміли надзви­чайно широко. Вони включали до нього психічні феномени і рослин, і тварин, і людини. Правда, з другої половини XVII ст. вони обмежили цей предмет лише психікою тварин і людини. За їхніми уявленнями, здатність до відображення є розлитою в усій матерії. Як писав проф. Іоасаф Кроковський (7-1718), "душа за своєю суттю є вся в усьому тілі". Однак основним органом психічних функцій автори академічних курсів вважали мозок і критикували Арістотеля, за яким цим органом є серце. Субстратом душі, на їхню думку, є "певним способом організо­вана матерія".

У Київській академії вважали, що нижчі форми душі ("рослинна душа", "тваринна душа і проста "людська душа") є матеріальними і вони смертні. А "ро­зумна душа" є стригальною і вона безсмертна, її вдихнув у тіло людини Бог. Так, зокрема, вважав проф. Іннокентій Гізель (бл. 1600 - 1683). Отже, "розумна душа" втілюється не в будь-яку матерію, а лише у високоорганізовану - і то лише за умови, що вона сама цього хоче. Якщо такої потреби нема, оживити єство не­можливо. "Навіть Бог, - пише інший автор, - не може з неживого зробити живе, або "зробити так, щоб камінь мав очі й бачив". Проте й "розумна душа" залежить від матеріального світу, від мозку, чуттєвого пізнання й матеріальних мовних