ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у то­му разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують­ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від­сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з не-мовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха­рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззапе­речною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про до-

Теорія мови

вільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними слова­ми (укр. стіл, нім. ТізсН, англ. іаЬІе; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. НгеЬік, нім. Иа£еІ, англ. пай) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крам­ниця», англ. та£агіпе «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідуваль­ні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як друго­рядні й суперечливі щодо їх символічного походжен­ня. На його думку, вони не заперечують основної те­зи про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мов­них знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести пси­холінгвістичний експеримент на визначення розмі­ру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позна­чених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, при­ємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоці­ації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назва­ли [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у ці­лому звукова мотивація має неосновний, фоновий ха­рактер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут­рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти­вованість похідних, особливо складних слів (укр. сім­десят, перекотиполе, нім. ВезіагЬеііег, Ке§епЬо§еп, РегпзеНаррагаі і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотиву­вання одних знаків іншими. Говорячи про вмотиво­ваність чи невмотивованість як ознаку мовного зна­ка, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралель-ність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятив-

Знакова природа мови

ну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати де­кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може зміню­ватися при незмінності плану змісту (бт>чела —> бджо­ла) і навпаки {міщанин «житель міста» —> «назва соці­ального стану людей» —> «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого по­лягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лін-гвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфі­кою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи по­лягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно роз­вивається, удосконалюється, тобто має динамічний ха­рактер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (ви­никають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мов­них знаків, як продуктивність. Знаки нерідко зміню­ють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мов­них знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне зна­чення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «півден­на сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знахо­диться на півдні, то антонімічне північ набуло значен­ня «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі

Теорія мови

на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна мані­фестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можли­вості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гно­сеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцін­ку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнан­ня об'єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розми­тість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене ^мовознавство тексту).

Характерними рисами мовних знаків є також аб­страктність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у від­риві від безпосередніх подій і ситуацій.

Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважа­ти знаком. Правда, проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою одиницею (має тільки план ви­раження і не має значення), її не можна вважати зна­ком. Це одиниця, яка служить для побудови і розріз­нення знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігу­рою. Фонема не має і перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план змісту. Наприклад, у слові рук-а є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею руки, а

Знакова природа мови

флексія має аж три граматичні значення: назив­ний відмінок, однина, жіночий рід. Однак ці значен­ня реалізуються не самостійно, а тільки в складі ціло­го слова. Морфема не може виступати одиницею ко­мунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через що є підстави саме слово вважа­ти мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і нале­жить до рівня структур.

Оскільки слова комунікативну функцію викону­ють у реченні, точніше у висловленні, то дехто схиль­ний думати, що повноцінним мовним знаком є тіль­ки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше, речення-висловлення не є замінником яко­гось предмета дійсності, а виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти вислов­лення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака. Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження і плану зміс­ту. За такого підходу до проблеми знаковості, як за­уважує 3. Д. Попова, можна тлумачити як знак не ли­ше речення, а й текст, що насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики текс­ту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мов­лення), то воно становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між мисленнєвими обра­зами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні. Фонеми належать до субзнаково-го рівня, слова — до знакового, речення — до суперзна-кового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

Теорія мови

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (не­словесні) системи знаків. Саме невербальні знаки зу­мовлюють найбільшою мірою відмінність між усним і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст (висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є над­звичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголо­сив чудову промову про О. Пушкіна. Пізніше цю про­мову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова. Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж словесний. На доказ цього наво­диться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх героїв із його твору «Сім'я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком. Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найне-значніші порухи вели між собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До паралінгвістики належать усі ті спо­соби передачі інформації, які пов'язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр, висо­та, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесики належать жести і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім того, уміння володіти тембром може вносити додаткові від­тінки до інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим тембром, а інша, коли щось ви­мовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно кажуть: важливо не те, що гово­рять, а як говорять. Англійський письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п'ятдесят способів сказати так і п'ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педа­гогом відчув себе тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма різними інтонація­ми. Розповідають, що один італійський актор, перебу-

Знакова природа мови

ваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося, що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєно­му і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що в багатьох із слухачів на очах з'явилися сльози. Потім з'ясувалося, що, не під­готувавши запасного номера, артист вимовляв по-іта­лійському цифри від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного змінити зміст фра­зи. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що одна й та сама дійова особа в певній п'єсі, яку рані­ше в театрах інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається парадоксом: людина мовчить, а інфор­мація слухачам поступає. Невипадково Цицерон заува­жив: «Найсильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка, І говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска? Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Ми­коли Гоголя. Напружені, повні внутрішньої динаміки діа­логи п'єси раптом змінюються загальною паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати та­кий факт: антропологи виявили, що людське тіло мо­же приймати до тисячі найрізноманітніших стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комуні­кативне призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким чи­ном ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб приховувати думки. Не треба упускати з ува­ги й те, що у спонтанному мовленні, коли важко підшу­кати потрібне слово, його заміняють жестом. Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похиту­вати пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів У спілкуванні, особливо якщо врахувати, що вони ма-

Теорія мови

ють і національну специфіку; це засвідчує створення останнім часом словників жестів і міміки (див., на­приклад: Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жес-тьі и мимика в русской речи. Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами, щоб ефективно й цілеспрямова­но використовувати в своїй педагогічній роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною, багаторівневою і глобальною за зна­ченням. Це вторинна природна багатовимірна дина­мічна система, яку супроводжують невербальні систе­ми знаків.

Запитання. Завдання

1. Сформулюйте визначення знака. Назвіть його основні властивості.

2. У працях яких філософів і мовознавців започатковано вчення про знакову природу мови?

3. У чому полягає оригінальність підходу до трактування мовних знаків Ф. де Соссюра?

4. Як називається наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем? Із працями яких учених пов'язують зароджен­ня цієї науки?

5. У якому співвідношенні перебувають лінгвістика і семіотика? Що таке лінгвосеміотика і хто є її основоположником?

6. Назвіть основні ознаки знака й охарактеризуйте їх.

7. Розкрийте сутність найвідоміших класифікацій знаків.

8. Які концепції структури знака вам відомі? Чому деякі вчені вважа­ють, що значення не входить до структури знака? Яка концепція структу­ри знака, на вашу думку, є прийнятною? Аргументуйте своє твердження.

9. Назвіть специфічні властивості мовного знака. Розкрийте своє­рідність мови як знакової системи.

10. Які думки існують стосовно знакових одиниць у мові? Чи всі мовні одиниці можна вважати знаками?

11. У чому подібність і відмінність паралінгвістики й паракінесики? Наведіть приклади використання в комунікації невербальних знаків.

Література

Основна

СемчинськийС. В. Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 26—55. Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 123—133. Березин Ф. М., Головин Б. Н.Общее язьїкознание. М., 1979. — С. 114—141.

Мова і мислення

Общееязьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 122—140.

Общееязьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.

Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165, 176—187,193—195.

Додаткова

Аветян 3. Г.Природа лингвистического знака. — Ереван, 1968.

Ветров А. А.Семиотика и ее основньїе проблемьі. — М., 1968.

ВолковА. Г. Язьік как система знаков. — М., 1966.

Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

МасловЮ. С. Знаковая теория язьїка// Вопр. общ. язьїкознания. — Л., 1967.

Кочерган М. П.Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. — 1973. — № 4.

Панов Е. Н.Знаки, символьї, язьїки. — М., 1978.

Проблемазнака и значення. — М., 1969.

СолнцевВ. М. Язьїковой знак и его свойства// Вопр. язьїкознания. — 1977. — № 2.

Соломоник А.Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

Степанов Ю. С.Семиотика. — М., 1971.

ГореловИ. Н. Невербальньїе компоненти коммуникации. — М., 1980.

КолшанскийГ. В. Паралингвистика. — М., 1974.

Кондратов А.Звуки и знаки. — М., 1978.

Попович М. В.Мова як знакова система. — К., 1965.

Тищенко К. М.Лінгвістичний знак як єдність знаків мови і мовлення // Мовознавство. —1980. — № 1.

3.2. Мова і мислення

Співвідношення мови і мислення — одна з цент­ральних проблем не тільки теоретичного мовознавства (філософії мови), а й філософії, логіки, психології. Ці­кавились нею також математики, фізики, медики та ін. Якщо раніше головним питанням було обґрунтування наявності чи відсутності зв'язку між мовою і мис­ленням, то нині — виявлення характеру зв'язку між ними.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти