ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


З історії вивчення проблеми мови і мовлення

Усе глибше проникнення у вивчення феномену мо­ви привело лінгвістів до необхідності розрізнення в ньому як мінімум двох об'єктів: власне мови і мов­лення.

Поширеною була думка, що поняття мови і мовлен­ня першим увів у науковий обіг Ф. де Соссюр. Однак це не так, бо проблема мови і мовлення порушена вже В. фон Гумбольдтом та багатьма іншими мовознавця­ми дососсюрівського періоду. Так, зокрема, Гумбольдт уважав, що «мова завжди розвивається тільки в сус­пільстві, і людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим». Він наголошував, що «мова як маса всього витвореного мовленням не одне й те ж, що саме мовлення в устах народу» і що «в неупорядкованому хаосі слів і правил,

Мова і мовлення

який ми звичайно називаємо мовою, наявні тільки окре­мі елементи, відтворювані — й до того ж неповно — мовленнєвою діяльністю, щоб можна було пізнати суть живого мовлення і створити адекватну картину живої мови» [Гумбольдт 1960: 68—86].

Основоположник психологізму Гейман Штейнталь розрізняв мовлення (= говоріння), здатність говорити і мовний матеріал. Мова, за його уявленням, — це су­купність мовного матеріалу одного народу.

Засновник Казансько-Петербурзької лінгвістичної школи І. О. Бодуен де Куртене «комплекс певних складових частин і категорій, який існує іп роіепііа і в сукупності всіх індивідуальних відтінків», протис­тавляв «безперервно повторюваному процесові, що ґрунтується на факторі спілкування людини та її пот­ребах втілювати свої думки і повідомляти їх до неї подібним істотам» [Бодузн де Куртенз 1963а: 77].

Розмежування мови і мовлення, хоч і не завжди чітке та послідовне, спостерігається і в працях деяких інших представників дососсюрівського мовознавства — Ганса фон дер Габеленца, Франца Фінка та ін.

Погляди лінгвістів, що розмежовували мову і мов­лення ще до Ф. де Соссюра, значно різняться між собою. Якщо, наприклад, більшість із них протиставляють два поняття (мова — мовлення), то Габеленц розрізняє три поняття (Кесіе «мовлення», Еіп2ЄІзргасЬе «конкретна мова» і 8ргасЬуегти£еп «мовна здатність»). Водночас у їх судженнях є й спільні тенденції: а) усі вони на пер­ше місце висувають мовлення, трактуючи його як ді­яльність, акт, реалізацію; б) для всіх мова і мовлення є двома виявами одного об'єкта.

Представник молодограматизму Герман Пауль хоч не розрізняв понять мови і мовлення, проте звертав ува­гу на протиставлення узуального й індивідуального, психічного і фізичного, що пізніше Ф. де Соссюром було покладено в основу дихотомії «мова — мовлення».

Спроби попередників Ф. де Соссюра розмежувати поняття «мова» і «мовлення» довго залишалися не­поміченими. Вони привернули увагу лише в світлі вчення Ф. де Соссюра, який взяв дихотомію «мова — мовлення» за основу всієї своєї загальнолінгвістичної теорії.

Основні положення швейцарського вченого, викла­дені в «Курсі загальної лінгвістики», такі:

Теорія мови

1) слід розрізняти три поняття: лінгвальну діяль­ність (1ап£а£е), мову (1ап£ііе) і мовлення (рагоіе);

2) лінгвальна діяльність, яка охоплює все, що по­в'язане зі спілкуванням людей (усю сукупність мис-леннєвих і мовленнєвих дій, яка здійснюється за до­помогою мови), поділяється на дві частини: основну (мова) і другорядну (мовлення);

3) мова — це щось соціальне за суттю і незалежне від індивіда; мовлення включає індивідуальний аспект лінгвальної діяльності;

4) мова — форма, а не субстанція. Субстанція, тоб­то звуки і значення, належать до мовлення;

5) мова і мовлення тісно між собою пов'язані і пе­редбачають одне одного: мова необхідна для того, щоб мовлення було зрозумілим і тим самим було ефектив­ним, а мовлення у свою чергу необхідне для того, щоб усталилася мова; історично факт мовлення завжди пе­редує мові.

Усі положення і зауваження Ф. де Соссюра, його протиставлення мови і мовлення можна узагальни­ти так:

МОВА МОВЛЕННЯ

— психічне явище, — психофізичне явище, що міститься що знаходиться

В мозку людини у фізичному середовищі

— соціальне — індивідуальне

— системне — несистемне

— пасивне — активне

— потенційне — реальне

— стійке — нестійке

— довговічне — однократне

— синхронічне — діахронічне

— суттєве — побічне

Оскільки існує два об'єкти, то, природно, їх повинні вивчати дві різні науки — лінгвістика мови і лінгвіс­тика мовлення.

При всій, здавалось би, чіткості соссюрівської кла­сифікації очевидна її ескізність. Найменш чітко ви­значена лінгвальна діяльність: «має різнорідний харак­тер», «поняття мови не збігається з поняттям лінгваль­ної діяльності взагалі; мова — тільки певна частина, правда — найважливіша, лінгвальної діяльності» [Сос-сюр 1977: 47]. Недаремно пізніше в цей термін різні

Мова і мовлення

вчені почали вкладати далеко не ідентичний зміст, а більшість сучасних мовознавців не бачать необхідності в цьому понятті взагалі й аналізують тільки дихото­мію «мова — мовлення».

Мовлення Ф. де Соссюр визначає як «індивідуаль­ний акт волі й розуміння, в якому потрібно розрізня­ти: 1) комбінації, за допомогою яких мовець користу­ється мовним кодексом із метою вираження своєї осо­бистої думки; 2) психофізичний механізм, який дає змогу йому об'єктивізувати ці комбінації. Розділяючи мову і мовлення, ми тим самим відділяємо: 1) соціаль­не від індивідуального; 2) суттєве від побічного і ви­падкового» [Соссюр 1977: 52].

Можливо, саме ця ескізність характеристик поро­дила пізніше неоднозначне розуміння і критику май­же всіх положень Ф. де Соссюра про мову та мовлен­ня. Так, зокрема, очевидна суперечність в наведеному визначенні: або мовлення лише індивідуальне, випад­кове, побічне, або це «комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом», що вже не по­бічне, не випадкове і навіть не індивідуальне.

Найповніше Ф. де Соссюр визначив мову, наголошу­ючи на її соціальній суті. Мова — «соціальний еле­мент лінгвальної діяльності загалом, зовнішній щодо індивіда, який сам не може ні створити мову, ні її змі­нити».

Незважаючи на дещо неповну характеристику ви­ділених явищ (треба брати до уваги те, що праця же­невського мовознавця опублікована за лекційними конспектами його учнів Альберта Сеше і Шарля Бал-лі), можна погодитися з Луї Єльмслевом, який зазна­чав, що «Соссюр, по суті справи, відкрив мову як та­ку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвіс­тика вивчала не мову, а мовлення [...]» [Ельмслев 19606: 57].

Послідовники Ф. де Соссюра внесли істотні зміни в теорію швейцарського лінгвіста, неоднаково трактую­чи зміст і значення дихотомії «мова і мовлення». Біль­шість із них (Женевська, Празька школи) приймають соссюрівську дихотомію «мова — мовлення», але й вони не цілком погоджуються з позицією Соссюра. Так, замість термінів мова і мовлення Л. Єльмслев вживає схема й узус, Н. Хомський — компетенція (сошреіепсе) і виконання (рег£огшапсе). Е. Бюйссанс замість двох понять протиставляє три: мова, дискурс,

Теорія мови

мовлення (1ап£ііа, йізсоигсе, рагоіе). Протиставляє три поняття і Л. В. Щерба: 1) мовленнєва діяльність, що охоплює процеси говоріння і розуміння; 2) мовний ма­теріалу тобто сукупність усього сказаного і написано­го; 3) мовна система (словники і граматики мов). Він зауважує, що це якоюсь мірою штучне розмежування, оскільки * мовна система і мовний матеріал — це ли­ше різні аспекти єдиної даної вдосвіді мовленнєвої діяльності» [Щерба 1974: 25]. На відміну від Ф. де Соссюра Щерба стверджує, що мова — це не конкрет­на, а абстрактна сутність, яка конструюється шляхом розумових операцій учених.

Подібну трихотомічну концепцію запропонувала М. І.Черемисіна: «мова мовлення текст» [Черемисина 1970]. Однак, на думку Ю. В. Фоменка, текст не можна розглядати як явище одного порядку з мовою і мовленням. Текст — поняття видове стосов­но родового поняття мовлення.

М. Д. Андреєв і Л. Р. Зіндер, розвиваючи ідеї Л. В. Щерби, запропонували чотириелементну побудову: мова, мовлення, мовленнєвий акті мовленнєвий матеріал. Під мовленнєвим матеріалом розуміється конкретна реалізація системи мови; під мовленнєвим актом — процес, породженням якого є мовленнєвий матеріал; під мовленням — система сполучень мовних елементів у тексті [Андреєв, Зиндер 1963].

Дещо відмінну схему запропонував румунський мо­вознавець Еуджен Косеріу, який виділяє три рівні: рі­вень індивідуального мовлення, рівень норми і струк­турний рівень. Під рівнем індивідуального мовлення він розуміє реальний акт мовлення, що включає мовця і слухача з їх індивідуальними особливостями вимови і розуміння, та акустичні процеси, тобто акт, який сприймається органами чуттів. Рівень норми є більш абстрактним. Норма охоплює лише ті явища індивіду­ального мовлення, які є повторенням прийнятих у пев­ному людському колективі зразків. Так, до поняття норми не належать тембр голосу, жести, хрипла чи ше­пелява вимова звуків, але належить, наприклад, для української мови тверда вимова шиплячого [ч] перед голосними, крім [і], наголошування слів, їх сполучува­ність тощо. Норма має два аспекти — матеріальний (певні мовні явища, які вимовляються і сприймаються на слух, вважаються такими, що відповідають нормі) та

Мова і мовлення

ідеальний (нормативність встановлюється традиційно й умовно, і саме поняття правильності є відносним). Структурний рівень є найбільш абстрактним. Він охоплює лише ті явища рівня норми, які впливають на розуміння. Так, наприклад, у російській мові розріз­нення [у] фрикативного і [г] проривного належить до рівня норми ([глра] і [улра]), а не до структурного рів­ня, бо це не впливає на розуміння, тоді як розрізнення [г] і [к] належить до структурного рівня, бо впливає на зміст (пор. гора і кора). Абстрактність структурного рівня полягає в тому, що структуру мови неможливо безпосередньо бачити, чути, взагалі сприймати органа­ми чуття. ч

Оригінальною є теорія Л. Єльмслева, який розрізняє чотири аспекти: узус, акт мовлення, норму і схему. Узус — це прийняте в певному суспільстві вживання мовних засобів. Він реалізується в акті мовлення (акт мовлення здійснюється відповідно до узусу). Норма являє собою певну абстракцію, узагальнення правил, на основі яких здійснюється узус. Схема — це чиста структура відношень. Наприклад, якщо іноземець ви­мовляє по-російському фразу «Я иметь один сестра», то він порушує мовну систему (схему). Якщо ж цей же зміст він передає реченням «Я имею одну сестру», то порушує норму (нормативним у російській мові є «У меня (єсть) одна сестра»). У такому уявному оголо­шенні на залізничному вокзалі * Увага! Поїзд «Київ — Берлін» відправиться через 3 хвилини. Дякую» пору­шено узус, оскільки загальноприйнятим є певний сте­реотип: «Увага! До відправлення поїзда ... залишаєть­ся 3 хвилини» (пор.: в англійському узусі останнє сло­во дякую (іЬапк уои) є обов'язковим). Вважають, що в практиці викладання іноземних мов наведене вище розмежування аспектів має ефективне застосування, оскільки уможливлює чітке визначення межі й рівнів викладання мови: навчання системи, норми, узусу (див. про це: [Попова 1987: 39]).

Заслуговує на увагу і концепція російського мово­знавця О. І. Смирницького, який також розрізняє мо­ву і мовлення, але в мовленні виділяє декілька форм його існування: усне, писемне, мислене. Усну і пи­семну форми він відносить до зовнішнього мовлення, а мислену — до внутрішнього. Мову Смирницький визначає як сукупність усіх компонентів витворів

Теорія мови

мовлення і правил використання цих компонентів, які становлять певну систему [Смирницкий 1957: 10—12].

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти