ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сучасні уявлення про співвідношення мови і мовлення

Терміни лінгвальна діяльність, мова і мовлення

і критерії їх розмежування та їхній онтологічний ста­тус донині не отримали однозначного тлумачення. Так, зокрема, Л. В. Щерба, Е. Косеріу, О. І. Смирницький услід за Ф. де Соссюром трактують мову як продукт, який виділяється з мовлення. По-іншому інтерпре­тують співвідношення мови і мовлення Т. П. Ломтєв, М. В. Панов, А. Є. Супрун, які вважають, що мовлен­ня є похідним від мови, тобто розглядають мову не як продукт лінгвістичної діяльності спеціалістів, а як об'єктивне явище, що реалізується в мовленні. Отже, мова, з одного боку, розглядається як механізм, за допомогою якого породжується і розуміється мовлен­ня, а з іншого — як система правил і набір одиниць, які становлять узагальнені спеціалістами факти мов­лення.

Сучасні лінгвісти для розмежування мови і мовлен­ня використовують переважно ті ознаки, які запропону­вав Ф. де Соссюр, але якщо в основі дихотомії, за Ф. де Соссюром, лежить сукупність декількох ознак, то у його послідовників помітна тенденція звести їх до однієї чи двох. У теперішньому мовознавстві все менше уваги приділяється таким протиставленням, як: 1) мова — психічне явище, а мовлення — психофізичне; 2) мова — соціальне явище, а мовлення — індивідуальне; 3) мо­ва — системне явище, а мовлення — асистемне.

Ці ознаки багато вчених уважають нерелевантними через те, що нині помітна тенденція до заперечення психічної природи мови і соціальним явищем визнаєть­ся не тільки мова, а й мовлення, яке також вважа­ється системним.

Після Ф. де Соссюра для розмежування мови і мов­лення були запропоновані ще такі ознаки: 1) мова — щось загальне, мовлення — конкретне (М. С. Тру-бецькой); 2) мова — постійна, довговічна, мовлення — перемінне, нестійке, недовговічне (М. С. Трубецькой, Л. Єльмслев).

Мова і мовлення

Майже всі лінгвісти, які визнають дихотомію «мо­ва— мовлення», вважають мову потенцією, знанням або системою знаків, а мовлення — реалізацією, мані­фестацією цієї потенції (знання, системи знаків).

Щодо загального статусу мови і мовлення, то А. Гар­динер, Е. Бенвеніст, М. Трубецькой, Н. Хомський, як і Ф. де Соссюр, інтерпретують мову і мовлення як різ­ні, несумісні явища. Л. Щерба і Е. Косеріу заперечу­ють це твердження. Лише деякі лінгвісти (Л. Єльм-слев, В. Брьондаль, Н. Хомський) дотримуються сос-сюрівського погляду, що мова є першорядним явищем. Більшість (А. Гардинер, А. Сеше, Е. Косеріу та ін.) висувають на передній план мовлення або ж розгляда­ють мову у взаємозв'язку з мовленням (Празька шко­ла, Л. Щерба та ін.). Необхідність двох лінгвістик (лін­гвістики мови і лінгвістики мовлення) обґрунтовують А. Гардинер, А. Сеше, М. Трубецькой, Е. Бенвеніст, Н. Хомський. Заперечують не тільки необхідність, а й можливість виокремлення двох лінгвістик Л. Єльмс-лев, А. Мартіне, Е. Косеріу, Л. Щерба, О. Смирницький та ін. Цьому певною мірою сприяли перші неаргу-ментовані і непереконливі спроби деяких учених роз­поділити мовні одиниці між лінгвістикою мови і лін­гвістикою мовлення (на зразок: категорія відмінка належить мові, а конкретний, наприклад, давальний відмінок — мовленню). Очевидно, мова і мовлення не мають абсолютно різних одиниць. Одиниці мови і мов­лення співвідносяться, як модель і її реалізація.

Незважаючи на інтенсивне входження понять мо­ви і мовлення в лінгвістичну теорію, є чимало мово­знавців, які не визнають соссюрівської дихотомії. Серед них Г. ІПухардт, В. Дорошевський, А. Коен, О. Єспер-сен, А. Чикобава, Дж. Фьорс, Л. Блумфільд, 3. Харріс, К. Пайк, Ч. Хоккет, А. Г. Волков, А. Г. Спіркін, Г. В. Кол-шанський і український лінгвіст О. С. Мельничук. На їхню думку, мова — це не реальний об'єкт, а нау­кова абстракція. Як зазначає Мельничук, «соссюрів-ська концепція мови і мовлення являє собою теоре­тично безперспективне змішування двох різних під­ходів до мови як об'єкта дослідження, оскільки протиставлювана реальній мові абстрактна система мови, тобто її ідеальний аспект [...], перетворюється тут у само- стійний предмет спеціально-лінгвістично­го аналізу, а конкретно-лінгвістичний аналіз мови у плані її об'єктивно-матеріальних властивостей і

Теорія мови

суб'єктивно-ідеального їх представлення підміняється розриванням і протиставленням цих двох взає­мозв'язаних сторін мови як об'єкта лінгвістичного дос­лідження» [Мельничук 1987: 7—8]. Мельничук наго­лошує на тому, що «говорити про мову і мовлення як про два співвідносні аспекти загальної мовної сфери немає підстав. Реально існує лише мова як загальна сукупність конкретних мовних виявів, тобто процесів мовної діяльності, в яких використовуються різні ком­поненти мовної структури» [Мельничук 1997: 13].

Незважаючи на наявність взаємовиключних точок зору щодо обговорюваної проблеми, в сучасному мово­знавстві мова і мовлення розглядаються як діалектич­на єдність, елементи якої протиставлені між собою і зумовлюють один одного. І мова, і мовлення — реальні явища. Цілком очевидно, що існує, наприклад, одна українська мова. Вона як реальне явище існує в голо­вах людей, у суспільній свідомості українськомовного соціуму, його пам'яті. Інша думка, що буцімто мова існує в мовленні, є некоректною, бо тоді мова існувала б лише в момент її застосування й перестала б існувати, коли її не застосовують. Якщо було б так, зауважив Г. П. Мельников [Мельников 1967: 239], то малий на­род, прокинувшись уранці, став би безмовним. Непра­вильною є також думка, що мова існує в текстах. Зако­номірно виникає запитання щодо безписемних наро­дів. Крім того, тексти фіксують лише певну кількість одиниць мови, а не весь інвентар. Неможливо мати текст, не маючи мови, яка лежить у його основі, але можна мати мову, не маючи тексту, побудованого на цій мові [Ельмслев 1960а: 298]. Отже, мова не зберіга­ється (локалізується, існує) в мовленні, а реалізується, виявляється, об'єктивується в ньому. Мова «існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах, тіль­ки в психіці індивіда або осіб, що становлять певну мовну спільність» [Бодузн де Куртенз 19636: 71]. Ре-алізуючись у мовленні, мова виконує своє комуніка­тивне призначення. Мовлення вводить мову в кон­текст уживання.

Для правильного пояснення співвідношення мови і мовлення потрібно враховувати всі три можливих підходи до досліджуваного явища: гносеологічний (філософський), онтологічний (власне лінгвістичний) і прагматичний (цільовий).

Мова і мовлення

У гносеологічному (філософському) аспекті мову і мовлення потрібно розглядати як явища різного ступе­ня абстракції. Мова — це загальне, абстрактне, а мов­лення — окреме, конкретне. Знаходячись у діалектич­ному зв'язку, мова і мовлення є відносно незалежними явищами, про що свідчить факт неоднакового ступеня їх зміни, деякої асиметричності їх розвитку. Оскільки структура мови — явище абстрактне, то вона окремо не спостерігається. Досліднику доступне тільки мов­лення, в якому реалізується мовна система. Якщо ж мовна система в мовленні не реалізується, вона існує потенційно. Вітторе Шзані свого часу поставив рито­ричне запитання, чи існує мова юкагірів, коли всі двіс­ті осіб, які розмовляють цією мовою, сплять.

У плані онтологічному мова належить до психіч­них явищ, а мовлення до психофізичних (психофізіо­логічних), доступних сприйманню. Певною мірою мова відноситься до мовлення як ідеальне до матеріального.

З прагматичного (цільового, функціонального) погляду мова являє собою щось стабільне і загально­прийняте, тоді як мовлення є оказіональним (випад­ковим, унікальним), рухливим.

Як уже зазначалося, Ф. де Соссюр протиставляв мо­ву і мовлення як соціальне індивідуальному. Це по­ложення швейцарського вченого неодноразово підда­вали критиці. Як зауважив С. Д. Кацнельсон, мова не повністю соціальна, а мовлення не повністю індивіду­альне [Кацнельсон 1967: 32]. Мова соціальна за своїм функціональним призначенням та індивідуальна за способом існування (збереження), причому превалює в мові соціальне. Мовлення є індивідуальним за вико­нанням, воно завжди належить певній конкретній осо­бі, тобто має автора. Значення ж мовлення як засобу спілкування в колективі є соціальним. Соціальність мовлення виявляється і в тому, що воно служить об'єд­нанню людей у колектив, і в тому, що воно базується на єдиній для всього колективу мовців мові. Переважає в мовленні індивідуальне. Індивідуальність мовлення виявляється у відборі елементів мови (в уживанні одних і у відмові від інших), у частотності вживання певних елементів мови, в порядку розташування мов­них елементів у фразі, в різноманітних модифікаціях ви­користаних мовних одиниць, у тому числі навмисних чи неусвідомлених порушеннях мовних норм. Іншими словами, мовлення відображає мовну компетенцію інди-

Теорія мови

віда, його досвід, є своєрідним видом вільної творчої діяльності індивіда. Індивідуальність мовлення надає мовленнєвому акту унікальності, неповторності, оригі­нальності, тоді як соціальність забезпечує взаєморозу­міння.

Мову і мовлення протиставляють і за іншими озна­ками. Так, зокрема, мовлення розгортається в часі і реалізується в просторі, тоді як мова не має цих пара­метрів. Мовлення безконечне, система мови конечна. Мовлення лінійне, синтагматичне; мова має парадигма­тичну і рівневу організацію. Мовлення є послідовністю мовних елементів; мові притаманна ієрархічна органі­зація її елементів. Мовлення контекстно і ситуативно зумовлене; мова не залежить від обставин спілкуван­ня. Мовлення співвіднесене з об'єктивною дійсністю і може характеризуватися з погляду істинності або хиб­ності; до мови такий підхід неможливий.

Мовлення характеризується також деякими озна­ками, які не протиставляються безпосередньо окремо взятим рисам мови. Мовлення може мати дві форми — діалогічну й монологічну, характеризуватися темпом, тембровими особливостями, тривалістю, гучністю, ар­тикуляційною чіткістю, акцентом тощо. У мовленні відображається психологічний стан мовця, через що мовлення можна кваліфікувати як емоційне, схвильо­ване, спокійне та ін. Узагалі будь-яке мовлення мож­на оцінити зі змістового, етичного й естетичного по­гляду (змістовне, пусте, правильне, неправильне, зраз­кове, образне, художнє, добірне, витончене, вишукане тощо).

Помилковим є протиставлення мови мовленню як системного несистемному, бо мова не втрачає своєї сис­темності в процесі функціонування. Щоправда, в мов­ленні асистемні явища все-таки трапляються.

З історичного погляду мова вторинна, а мовлення первинне (мова склалася з фактів мовлення). Із син­хронної (сучасної) точки зору мова первинна, а мовлен­ня вторинне: будь-який мовленнєвий витвір будується з уже наявних у мові елементів.

Оскільки Ф. де Соссюр не тільки різко протиставив мову і мовлення, а й заявив про необхідність створен­ня двох різних лінгвістичних дисциплін — лінгвісти­ки мови і лінгвістики мовлення, то в мовознавстві по­чалися пошуки мовних і мовленнєвих одиниць. Так, англійський мовознавець Алан Гардинер усі традицій-

Мова і мовлення

ні елементи, що трапляються в мовленнєвому потоці, відносив до мови, а все те, що визначається конкретни­ми умовами, інтенцією мовця — до мовлення. Наприк­лад, структуру речення він уважав фактом мови, а ре­чення в його віднесеності до дійсності, тобто конкретні висловлення, — фактом мовлення. О. І. Смирницький відносив до мови ті явища, які відтворюються (слова, фразеологізми, морфологічні форми тощо), а до мов­лення — явища, які створюються в процесі комуніка­ції (словосполучення, конкретні речення). Такий роз­поділ мовних одиниць між мовою і мовленням запере­чували ті вчені, які розглядали мову і мовлення як два аспекти одного й того самого об'єкта. Так, зокрема, Т. П. Ломтєв наполягав на тому, що «всі лінгвістичні одиниці є одиницями мови і мовлення: одним боком вони звернені до мови, іншим — до мовлення».

Нині найпоширенішою є думка, що мовні одиниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність до явища, загальне до часткового, абстрактне до конк­ретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до відношення: інваріант — варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні (терміни, як правило, мають суфікс -ема, і відповідно мовний рівень назива­ють ще є мінним) і мовленнєві: фонема — звук, морфе­ма — морф, лексема — слово, речення (структура) — висловлення (фраза), значення — смисл. На основі про­тиставлення мовних і мовленнєвих одиниць виникли такі поняття, як синтаксичне й актуальне членування речення, глибинна і поверхнева структура тощо. Однак знайти в усіх традиційно виокремлюваних одиницях мовний і мовленнєвий аспекти, тобто визначити інва­ріанти і варіанти, не вдається, через що відрізки, які виділяються внаслідок членування мовленнєвого пото­ку (склади, такти, фонетичні синтагми, надфразні єдності), розглядаються тільки як одиниці мовлення.

Розмежування мови і мовлення виявилося корисним як у теоретичному, так і в практичному планах. Без урахування співвідношення мови і мовлення не мо­жуть бути розв'язаними багато лінгвістичних проблем, зокрема, проблема розвитку мови (мова не тільки по­роджує мовлення, не тільки стримує його плин, а й живиться ним, змінюється під його впливом) чи теорія формування лексичних значень, лексико-семантичних категорій (синонімії, антонімії, енантіосемії тощо).

Теорія мови

Дихотомія мови і мовлення дуже цінна для прак­тики викладання рідної і, особливо, іноземної мови. Залежно від того, чого збирається навчати вчитель — мови чи мовлення, залежить методика навчання: йти від мовних моделей до їх реалізації в мовленні чи нав­паки. Останнім часом усе більшого поширення набуває навчання мови через мовлення (текст). Учням поперед­ньо не дають відомостей про будову мови, ні граматич­ного правила; вони, читаючи й аналізуючи тексти, самі виявляють структуру мови. Така практика бере поча­ток від датського мовознавця О. Єсперсена, який вва­жав, що навчати мови потрібно тільки через мовлення.

Запитання. Завдання

1.Розкрийте основні етапи в дослідженні питання про співвідно­шення мови і мовлення.

2. Які принципові відмінності в інтерпретації цієї проблеми харак­терні для концепції Ф. де Соссюра, Л. В. Щерби і Е. Косеріу?

3. Як трактується проблема співвідношення мови і мовлення всучасному мовознавстві?

4. Яке теоретичне і практичне значення має дихотомія «мова — мовлення»?

Література

Основна

Семчинський С. В.Загальне мовознавство — К., 1996. — С. 6—25.

Общееязьїкознание: Формьі существования, функции, история язьі-ка / Отв. ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 85—91.

Общееязьїкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С. 11—15,140—145.

Соссюр Ф. де.Курс общей лингвистики // Соссюр Ф. де. Трудьі по язьі-кознанию. — М., 1977. — С. 48—58.

Додаткова

Гардинер А.Различия между речью и язьїком // Звегинцев В. А. Исто­рия язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч.2. — С. 111—120.

Ельмслев Л.Язьік и речь //Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. — М., 1960. — Ч. 2.

Щерба Л. В.О трояком аспекте язьїковьіх явлений и об експеримен­те в язьїкознании // Щерба Л. В. Язьїковая система и речевая деятель-ность. — Л., 1974.

Косериу 3.Синхрония, диахрония, история // Новое в лингвистике. — М., 1963. — Вьіп. 3.

Структура мови

Мельничук О. С.Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мо­вознавства // Мовознавство.—1997.— № 2—3.

Андреев Н. Д., Зиндер Л. Р.О понятиях речевого акта, речи, речевой вероятности и язьїка // Вопр. язьїкознания. — 1963. — № 3.

ЛеонтьевА. А. Язьік, речь, речевая деятельность. — М., 1969.

Ломтев Т. П.Язьік и речь // Ломтев Т. П. Общее и русское язьїкозна-ние. — М.,1976.

Слюсарева Н. А.Теория Ф.де Соссюра в свете современной лингвис-тики. — М., 1975.

Супрун А. Е.Лекции по теории речевой деятельности. — Минск, 1996.

3.4. Структура мови

Мова не є простим нагромадженням її одиниць — фонем, морфем, лексем, конструкцій. Це складний, багатоплановий механізм, який має свою внутрішню організацію — структуру. Поняття структури мови введене в науку вченими Празької лінгвістичної шко­ли. Згодом воно отримало своєрідну інтерпретацію в глосематиці, де зв'язки і відношення всередині мови абстрагувалися від її елементів. У сучасному мовознав­стві в термін структура мови нерідко вкладають різний зміст. Інколи його вживають як синонім термі­на система мови, хоча більшість мовознавців ці термі­ни диференціюють.

Системний характер мови

Уведення поняття системи щодо мови пов'язують з іменем Ф. де Соссюра, хоча пріоритет у цьому нале­жить І. О. Бодуену де Куртене. Особливу роль в об­ґрунтуванні системного підходу до мови відіграли пра­ці українського мовознавця О. О. Потебні.

Ф. де Соссюр називав мову системою знаків, які виражають ідеї. Усі частини мовної системи, за Соссю-ром, можливо і необхідно розглядати в їх синхронічно­му зв'язку. Що ж стосується діахронії, то Соссюр запе­речував її системність.

Поняття системи мови базується на взаємозалеж­ності її елементів. Системні відношення не є чимось зов­нішнім для окремих компонентів системи, а входять у ті елементи, утворюючи якісну їх характеристику. Не­рідко відмінність системних відношень є єдиною осно­вою розрізнення й самих елементів.

Теорія мови

Пор.: англ. Іоие, Іоие'з, ^ез, ^ез9 і Іоие, Іоиез, Іоиесі, Іоиіп£, де в другому випадку (ряді) /оие — дієслово зі зна­ченням «любити», а в першому випадку (ряді) Іоие — іменник зі значенням «любов». Таке розрізнення тут можливе на основі системних відношень (у першому випадку Іоие — член іменникової парадигми, у друго­му — дієслівної). На основі принципу системності мо­ви базується й таке граматичне поняття, як нульова морфема (вода, води, воді, воду, водою, воді, води, вод0, во­дам, води, водами, водах). Відсутність закінчення в ро­довому відмінку множини за його наявності в усіх інших відмінках набуває граматичного значення, а оскільки відмінкові значення виражаються закінчен­нями (флексіями), то в даному разі наявна нульова флексія.

Положення про системний характер мови застосо­вується в сучасній лінгвістиці до мови загалом, але найбільшою мірою — до фонетичних одиниць. На­приклад, фонеми будь-якої мови не можна розглядати ізольовано, поза фонологічною системою, а тим більше зіставляти ізольовані фонеми однієї мови з ізольова­ними фонемами іншої мови, незважаючи на їх позір­ну подібність. Фонему можна визначити лише стосов­но певної мови. Кожна з мов має свою систему фонем і свою систему протиставлення фонем (фонологічних опозицій). Як зауважив Генрі Глісон, наше тверджен­ня, що англійська мова і мови лома, луганда й кіова подібні, позаяк вони мають фонему <в>, буде рівно­значне твердженню, що цей капелюх, сукня, пара ту­фель однакові, якщо вони всі позначені одним розмі­ром. Значеннєвість кожної фонеми визначається її місцем у фонологічній системі певної мови.

Необхідно розрізняти системоутворювальні і сис-темонабуті властивості мовних одиниць. Системоут­ворювальні властивості формують системні зв'язки і відношення. Мовні одиниці їх мають ще до входжен­ня в систему. Системонабуті — це ті властивості, якими система і системні відношення наділяють об'єкт (одиницю, елемент) і яких цей об'єкт не має поза сис­темою. Для наочного пояснення понять системоутво-рювальних і системонабутих властивостей скористає­мося з прикладу, наведеного Т. П. Ломтєвим. Якщо сім'ю з двох людей розглядати як систему, а членів сім'ї як елементи цієї системи, то можна констатува-

Структура мови

ти таке: для того щоб сім'я могла утворитися, необ­хідно, щоб дві особи мали властивості бути чоловіком (особою чоловічої статі) і жінкою (особою жіночої ста­ті). Узявши шлюб, вони набувають властивості бути чоловіком (мужем) і дружиною. Властивість бути жін­кою і бути чоловіком (особами різної статі) є системо-утворювальною, вона не створюється сімейними сто­сунками, але реалізується в них. Властивості бути чо­ловіком і дружиною (подружжям) набувають у системі завдяки встановленим між цими елементами відношен­ням (шлюбним стосункам) і характеризують ці елемен­ти як члени даної системи. Такі властивості назива­ються системонабутими, або структурно зумовленими.

Звернемося до мовних прикладів. Так, зокрема, фор­ми співаю, співаєш, співає є системоутворювальними, бо формують систему особових форм дієслова теперіш­нього часу однини. Форма співала у виразах я співала, ти співала, вона співала є системонабутою, вона репре­зентує то першу, то другу, то третю особу однини в ми­нулому часі. Якщо речення Пісня виконується діть­ми розглядати як систему, то системоутворювальними є властивості слів як частин мови, системонабутими є властивості бути підметом, присудком чи додатком (певним членом речення).

Мова — це система систем, які взаємозумовлені й пов'язані в одне ціле: зміна в будь-якій із цих систем викликає зміни в інших системах. Так, зокрема, фоне­тичний закон відкритого складу, який діяв ще в сло­в'янській мові доісторичного періоду, призвів до інте­грації відмін іменників з основами на б і й (гаЬбз —> рабь; зйпйз —> сьінт>)9 оскільки відпав приголосний, а [б] і [й] перейшли в один звук [т>] і названі форми переста­ли розрізнятися, а це з часом і зумовило зближення й уніфікацію парадигм цих іменників.

Унаслідок того, що окремі англійські слова у пері­од скандинавського завоювання мали скандинавські паралелі, відбулося розщеплення звукової форми дея­ких спільних за походженням слів: зсігі «спідниця» і ст. англ. зНігі «сорочка», е§£ «яйце» і ей§е <— ес§ «край»; ігайіііоп (лат. ігасііііо) «традиція» і ігеазоп (ст. фр. ігаізоп <— лат. ігасііііо) «зрада». Те ж спостері­гаємо в нім. Кпарре «зброєносець» і КпаЬе «хлопець».

Стимулювання в англійській мові аналітичних тен­денцій пов'язане з тим, що зредуковані закінчення вия­вилися нездатними виражати з достатньою чіткістю гра-

Теорія мови

матичні відношення слів. Суто фонетичний процес зумо­вив нові не тільки морфологічні, а й синтаксичні явища. Системи бувають матеріальні й ідеальні, відкриті й закриті, статичні й динамічні, гомогенні й гетерогенні. Так, зокрема, В. М. Солнцев подає таку класифікацію систем:

Ідеальні

Системи

т

Природні

Матеріальні

і

Первинні

І

Вторинні

Штучні

т~і—

Динамічні

органічні неорганічні | несаморегулювальні | саморегулювальні

Матеріальні системи складаються з елементів, які мають матеріальну субстанцію. Розрізняють пер­винні і вторинні матеріальні системи. Первинні мате­ріальні системи — це системи, елементи яких значен­нєві самі собою, тобто представляють у системі самих себе. Матеріальні системи, в яких матеріальні елемен­ти мають значення для системи не стільки завдяки своїм субстанціональним властивостям, скільки зав­дяки приписаним їм властивостям, називаються вто­ринними матеріальними системами.

Ідеальні системи — це системи, елементами яких є ідеальні об'єкти — поняття або ідеї, пов'язані з певними взаємовідношеннями. Так, наприклад, якщо взяти сис­тему понять будь-якої науки, то там зафіксовані ідеальні об'єкти, а не власне субстанція. На відміну від матері­альних ідеальні системи завжди виникають тільки зав­дяки мисленнєвій діяльності людей. Вони не існують по­за якоюсь матеріальною субстанцією, вони породжують­ся нею. Ідеальні системи становлять собою системи певних видів інформації. Семантична інформація закріп­люється в якійсь матеріальній субстанції, яка стає її но­сієм. Тут матеріальні елементи представляють не самих себе, а щось, що існує поза ними. Вони мають значення не стільки в силу своїх фізичних властивостей, скільки в силу приписаних їм властивостей вказувати на щось.

Структура мови

Закритою є система, яка складається зі строго ви­значеної кількості одиниць, і цей кількісний склад є не­змінним. Відкритою є система з непостійним, змінним числом елементів. Мова є відкритою системою, оскіль­ки вона поповнюється новими елементами, що забезпе­чує їй здатність завжди бути комунікативно придатною в різні періоди історичного й економічного розвитку на­роду — носія мови. Мова не існує ізольовано від сус­пільства, а розвивається водночас із суспільством і мисленням. Цим мовна система різниться від біологіч­них, кібернетичних та ін. Вона відкрита для мислення. Говорячи про відкритість мовної системи, не слід забува­ти, що фонологічна, граматична і лексико-семантична системи мають неоднаковий характер відкритості. Якщо фонологічна система має закритий характер (українсь­ка мова після XII ст. не поповнилася жодною фонемою, як і не втратила хоча б однієї фонеми), морфологічна система належить до мал овід критих, то лексико-семан­тична система є найбільш відкритою (щодня мова по­повнюється новими словами, а також час від часу втра­чає застарілі функціонально непридатні слова).

З відкритістю пов'язана така властивість мовної системи, як динамічність9 яка виражається в постій­ній зміні, постійному розвитку мови, пристосуванні до умов існування. У динамізмі й відкритості мовної сис­теми виявляється її потенційність, яка полягає не тіль­ки в тому, що в мові є, але й у тім, що в ній можливе. Якщо б мова вичерпала всі свої можливості, вона пе­рестала б задовольняти суспільство, не могла б вирази­ти нові явища, перестала б бути засобом спілкування. Дехто з мовознавців навіть уважає, що мова має здат­ність до саморегулювання.

Гетерогенність мови полягає в тому, що вона складається з неоднорідних одиниць, які розпадаються на підсистеми й утворюють структуру.

Отже, мова є відкритою динамічною гетерогенною матеріальною функціональною системою.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти