ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Фонеми в парадигматиці й синтагматиці

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) непо­дільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (роз-різнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Пояс­нимо це на прикладі російських приголосних [д] і[г] (див. схему).

[т] [дом]~[том] [к] [гол]~[кол]

І 'І

Передньоязиковість твердість задньоязиковість твердість

[б]-----------------------[д]-----------------[д«] [б]----------------------[г]-----------------[ґ]

[дар] - [бар] [домь] - [д'бмь] [гор] ~ [бор] —

І і

[з] [дам] ~ [зам] [у] —

Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чоти­ри ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико­вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовують­ся для протиставлення іншим фонемам (передньо­язиковість <д> протиставляється губності <б> (дар б ар) у дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом том), твердість <д> протиставляється м'якості <д'> (дома Дема [д'бм'ь]), а проривність — фрикативним, африка­там тощо (дам зам)у то в другому випадку для про­тиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор бор) і дзвінкість (гол кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, бо саме за ними фонеми <д> і <г> протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> і <б> та <к>. Ознаки твердість і проривність фо-

Фонологічна система мови

неми <г> не використані для розрізнення: в російсь­кій мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] [гт>ллва] на фрикативний [уьллва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема <г> як така. Такі ознаки нази­ваються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність <ґ> в україн­ській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати «виконувати що-небудь на музичному інс­трументі» і ґрати «загорожа із переплетених метале­вих прутів», гніт «гноблення» і ґніт «шнур, що вико­ристовується для горіння в освітлювальних приладах»; нім. Напз «власне ім'я Ганс» і Сапз «гуска»). Вібрант-ність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак лак, рама лама, рай лай, рук лук, ром лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна <р> на <л> не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтег­ральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збіга­ються (пор. вимову <р> в українській, німецькій, фран­цузькій та англійській мовах).

Як диференційні використовуються такі ознаки фонем:

1) ознаки за способом творення звуків: прорив­ність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкатив-ність тощо;

2) ознаки за місцем творення звуків: передньоязи-ковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губ-ність (лабіальність), глотковість (фарингальність), гор-ловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);

3) м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'Гла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'зл] — мель [м'зл'], еон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], бит [бьіт] — бить [бьіт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);

4) довгота і короткість (англ. сагі [ка:і] «віз» — сиі [клі] «різати», рогі [ро:і;] «порт» —роі [рої] «горщик», зеаі [зі:1] «сидіння (місце)» — зіі [зіі] «сідати», теаі [ті:і] «м'ясо» — тій [тії] «рукавичка», Іеаие [И:у] «від­ходити, від'їжджати» — Ниє [ііу] «жити»; нім. іНт [і:т]

Теорія мови

«йому» — іт [іт] «в», Вееі [Ье:і] «клумба» — Веіі [Ьеї] «ліжко»; чеськ. раз «пояс» —раз «паспорт»);

5) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. зіпз [зіг|] «співати» — зіп [зіп] «гріх», ікіпд [8іг|] «річ» — ікіп [8іп] «тонкий»);

6) відкритість — закритість (фр. /аіі [іг] «факт», /ее [іе] «фея»).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак (див. с. 230—231). Отже, фонему можна операціональ-но представити як низку диференційних й інтеграль­них ознак.

Усе розглянуте стосується парадигматичного аспек­ту фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (ін­варіант) протиставляється всім іншим фонемам у фонологічній системі й характеризується певним на­бором диференційних та інтегральних ознак. При роз­гляді фонем у парадигматиці абстрагуються від змін, яких зазнають фонеми в реальному мовленні. У мов­леннєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрап­ляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слаб­кими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів до­сягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі пози­ції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах силь­ною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і воловой [вт>ллв6і], вал і валовой [вьллвоі], шок і токо-вой [гьклвбі], так і таковой [гьклвоі]. Для приголос­них сильною є позиція перед голосними і сонорними (рос. голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед інши­ми приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бо-род'ба]; рос. сдать [здат'], легко [л'еихко]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігають­ся. Так, зокрема, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип]; польськ. §гай [£гаі] «град» — §гаі [£гаі] «стара річ», росі [рої] «під» —роі [роі] «піт»; нім. Кад, [гаї] «колесо» — Каі [гаї] «ратуша», Випй [Ьипі] «союз» — Ьипі [Ьипі] «пістрявий», Тосі [їоі] «смерть» — іоі [їої] «мертвий»). В українській і англійській мовах кінець слова є силь­ною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип. Важ хліб і Ваш хліб; англ. &а#[Ьае£] «сумка, портфель» і Ьаск [Ьаек] «спина»,

Фонологічна система мови

юійе [луаій] «широкий» і юкііе [\уаіІ] «білий», Нагй [Ьа:сІ] «твердий, сильний, важкий» — Неагі [Ьа:і] «серце»).

Таким чином, у мовленні виступають уже не фоне­ми, а їх представники, позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] в слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] в рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] в слові травка [трафкь] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіаль­ні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості ви­мовляння звуків (тембр, шепелявість, гаркавлення то­що). Інколи особливі орфоепічні «норми» охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене [а], наближене до [о], бойківське обнижене [и], що нагадує [м] російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш], покутське наго­лошене [и], наближене до [є] тощо). Яскравим прикла­дом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ьі] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейньш безьідейньш, Я с Ирой [йа сьіроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а]; рос. мял [м'ал], мять [м'ат'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омо­фонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Касі і Каіу Випсі і Ьипі та ін.), варіації — це «не­винні відтінки», які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких пози­цій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому спри­йняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реа­лізується в мовленні. У філософському плані відношен­ня фонеми і звука можна визначити як відношення сут­ності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кіль­ка звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не трапляються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються пози­ційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — т>] в словах води [вбдьі], вода [влда], водяной [вт>д,зин6і]), де кожен елемент можливий тіль-

Теорія мови

ки в певній фонетичний позиції. Тому фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ря­ди можуть бути паралельними для одних позицій і пе­рехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному ало­фоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні |/ь]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане по­няття фонотактики, тобто закономірності сполучу­вання фонем.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти