У сучасних умовах господарювання максимальне використання виробничих потужностей підприємств є найдешевшим заходом, що різко впливає на ефективність роботи кожного з них. Виробничі потужності підприємств, матеріальною основою яких є сучасні системи машин, мають динамічний характер. У їхньому складі відбуваються як якісні, так і кількісні зміни.

Якщо не враховувати впливу об'єктивних факторів на зміну потужностей, то це позначиться на ефективності їх використання. Особливо чутливий такий вплив в умовах частої зміни продукції і технології її виготовлення. Освоєння виробництва нових модернізованих виробів у багатьох випадках зумовлює зміну структури потужностей, а іноді вимагає докорінної їх перебудови. Важлива роль тут відводиться новій технології. Так, застосування при виготовленні різних їхніх розмірів і форм складових готових виробів зумовлює суттєві зміни в якісному і кількісному складі устаткування, насамперед в обробних виробництвах, що в підсумку стимулює необхідність перебудови структури їх систем машин.

Важливість і необхідність належної координації всіх елементів системи машин, які перебувають у безперервному русі і розвитку, зумовлена і тим, що на багатьох підприємствах процес виробництва має дискретний характер. Формування і налагодження стійких зв'язків між елементами систем за допомогою відповідних методів регулювання набуває важливого практичного значення, оскільки дає змогу підтримувати системи в належному робочому стані і ефективно функціонувати.

Досягнення стійкої збалансованої структури систем машин вимагає постійного впорядкування складових її елементів та удосконалення організаційних зв'язків між ними, тобто відповідного управління системами машин підприємства.

Раціонально побудована система машин підприємства і його підрозділів може стійко функціонувати протягом порівняно тривалого періоду. Однак, можливі певні відхилення, насамперед у пропускній здатності окремих машин, їх підсистем і системи в цілому на різних рівнях ієрархічної структурної побудови підприємства. При цьому, одні з них мають мінімальну пропускну здатність для виконання заданого обсягу виробництва, а інші - максимальну. В зв'язку з цим, середній коефіцієнт завантаження устаткування знижується, що позначається на ефективності використання виробничих потужностей, а підприємство практично не має резервних потужностей для швидкого освоєння випуску нової продукції.

Проте, підвищувати завантаження устаткування можна лише до якогось певного оптимального рівня. За такий рівень можна прийняти нормативний коефіцієнт завантаження устаткування (К_зу), який відображає економічно обґрунтоване недовантаження верстатного парку і величина його подається в довідковій літературі. Цей коефіцієнт показує, що для кожної групи відповідного устаткування правильним повинно бути використання його дійсного річного фонду часу (Фі) не повністю, а в межах (Фі*К_зу). Значення Фі(1-К_зу) становитиме нормативний резерв цього фонду часу, що дасть змогу підприємству мати деякий резерв потужності для своєчасного реагування на вплив всіляких зовнішніх і внутрішніх факторів і, насамперед, для залучення цих потужностей до освоєння нових видів продукції.

Але це тільки один із варіантів розв'язання двоєдиного завдання. Інший стосується механізму мобілізації наявних резервів з тим, щоб на кожному підприємстві домогтися нормативного завантаження обладнання і мати реальні резерви потужності для динамічного освоєння нових видів продукції. Наявність таких потужностей тісно пов'язана з формуванням комплектних резервів.

Підтримання на належному організаційному рівні ефективного функціонування системи машин зумовлює необхідність створення стрункої системи регулювання пропорцій у виробничих потужностях, яка є дійовим інструментом формування комплектних резервів

Основна мета регулювання пропорцій у потужностях полягає в забезпечення узгодження функціонування системи машин і наслідок - формування комплектних резервів, наявність яких дає змогу збільшувати випуск продукції, освоювати нові види продукції, домагатися рівномірного завантаження роботою дільниць і цехів підприємства в межах визначеного режиму роботи та підвищення ефективності виробництва.

Для виробничих підрозділів характерними напрямами можуть бути:

· оптимізація виробничої програми для цехів (дільниць);

· зміна структури устаткування без зміни його загальної кількості;

· підвищення завантаження устаткування до нормативної величини;

· формування оптимального технологічного плану розподілу робіт;

· приведення у відповідність структури машиномісткості (трудомісткості) виготовлюваної або передбаченої до виготовлення продукції зі структурою наявного в підрозділі парку устаткування;

· визначення і придбання необхідної кількості устаткування на задану величину потужності та ін.

Більш масштабними є напрями для підприємств і об'єднань, серед яких:

· оптимізація виробничої програми підприємства;

· зміна структури устаткування в цехах з урахуванням можливої зміни площ;

· оптимізація капітальних вкладень на придбання устаткування;

· перерозподіл устаткування між цехами.

У придбання необхідної кількості устаткування для досягнення заданої величини потужності підприємства у зв'язку з його реконструкцією та зміною профілю спеціалізації тощо.

Зрозуміло, що регулювання пропорцій у виробничих потужностях як комплекс заходів, спрямованих на ефективне використання повинен проводитися у певній послідовності, передбачати вибір найбільш раціональних напрямів його здійснення. Практичне розв'язання задачі регулювання пропорцій у потужностях підприємств зводиться до побудови балансу машино-годин, необхідних для виготовлення продукції, і машино-годин, які може або повинно відпрацювати в межах прийнятого режиму наявне в системі машин устаткування. Практична реалізація методів вибору варіантів регулювання пропорцій у виробничих потужностях передбачає розв'язання задач за допомогою сучасних ЕОМ.

Підприємства мають великі можливості для підвищення ефективності використання потужностей шляхом раціональної побудови систем машин за рахунок маневрування наявними у них потужносними ресурсами. Особливо значні резерви такого маневрування можна виявити в складі технологічного устаткування. Але в усіх випадках вони повинні бутиспрямовані на підвищення ефективності використання потужностей діючих підприємств.

Для визначення рівня використання основних фондів застосовуються показники, виражені в натуральних і вартісних (грошових) одиницях продукції, що випускається, а також за проміжок часу.

Всі показники використання основних виробничих фондів об'єднують у три групи:

- показники екстенсивного використання основних виробничих фондів, що відображають рівень використання їх за часом;

- показники інтенсивного використання основних фондів, що відображають рівень використання за потужністю (продуктивністю);

- показникиінтегрального використання основних виробничих фондів, що враховують сукупний вплив усіх чинників - як екстенсивних, так і інтенсивних.

До першої групи показників відносяться: коефіцієнт екстенсивного використання устаткування, коефіцієнт змінності роботи устаткування, коефіцієнт завантаження устаткування, коефіцієнт змінного режиму часу роботи устаткування.

Коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (Кекст) визначається відношенням фактичної кількості годин роботи устаткування до кількості годин його роботи згідно з планом:

Кекст=tустатк.ф. / tустатк.пл. ,

де tустатк.ф -фактичний час роботи устаткування, год.;

tустатк. пл - час роботи устаткування згідно з нормою (встановлюється відповідно до режиму роботи підприємства і з врахуванням мінімально необхідного часу для проведення планово-попереджувального ремонту), год.

Кекст показує в якому обсязі був використаний плановий фонд часу устаткування. Числове значення коефіцієнту екстенсивного використання устаткування має наближатися до одиниці.

Поліпшення використання основних фондів у часі - екстенсивний шлях - передбачає досягнення більшого часу роботи основних фондів за зміну, добу, місяць, рік. Це досягається, по-перше, скороченням простоїв обладнання протягом зміни й одержанням за рахунок цього більшого обсягу продукції; по-друге, збільшенням роботи устаткування за рахунок збільшення змінності його роботи.

Ступінь завантаження устаткування в часі визначається коефіцієнтом змінності Кзм, що показує завантаження устаткування протягом доби. Коефіцієнт змінності прийнято підраховувати за формулою:

Кзм=tзм./ N,

де - tзм фактично відпрацьоване число станко-змін за добу;

N - загальна кількість верстатів у парку.

Найбільше ефективна безперервна робота основних фондів протягом трьох змін. Проте, при безперервній протягом трьох змін (цілодобовій) роботі устаткування зношується інтенсивніше, скорочується термін його життя, при цьому погіршуються й умови його обслуговування. При роботі устаткування в одну або дві зміни є можливість проводити профілактичні огляди і поточні ремонти, тим самим, підтримувати його у працездатному стані і продовжити термін його життя.

У той же час підвищення коефіцієнту змінності означає, що за певний календарний проміжок часу обсяг продукції збільшиться. Крім того, оскільки загальний час використання обладнання у виробничому процесі скорочується, можна впроваджувати устаткування більш досконалих видів, тобто відкриваються великі можливості для технічного прогресу, що особливо важливо для тих видів основних фондів, що схильні до морального зносу.

Коефіцієнт завантаження обладнання також характеризує використання устаткування у часі. Встановлюється він для усього парку машин, що знаходяться в основному виробництві. Розраховується як відношення трудомісткості виготовлення усіх виробів на данім виді обладнання до фонду часу його роботи. Коефіцієнт завантаження устаткування на відміну від коефіцієнту змінності враховує дані про трудомісткість виробів. На практиці коефіцієнт завантаження звичайно сприймають рівним величині коефіцієнту змінності, зменшеної у двічі (при двозмінному режимі роботи) або в тричі (при трьохзмінному режимі).

Крім внутрішньозмінних і цілодобових простоїв важливо знати, наскільки ефективно використовується устаткування в години його фактичного завантаження. Це завдання вирішується за допомогою обчислення показників інтенсивного використання основних фондів, що відображають рівень їхній використання за потужністю (продуктивністю). Найважливішим із них є коефіцієнт інтенсивного використання обладнання.

Коефіцієнт інтенсивного використання обладнання визначається відношенням фактичної продуктивності основного технологічного устаткування до його нормативної продуктивності, тобто прогресивної технічно обгрунтованої продуктивності.

Кінт. = Вф / Вн ,

де Вф - фактичний виробіток обладнанням продукції за певний проміжок часу;

Вн - технічно обгрунтований виробіток устаткуванням продукції за проміжок часу (визначається на основі паспортних даних обладнання).

За умови удосконалювання режимів роботи устаткування або його модернізації коефіцієнт інтенсивного використання може бути і більше 1.

До третьої групи показників використання основних фондів відносяться коефіцієнт інтегрального використання устаткування, коефіцієнт використання виробничої потужності, показники фондовіддачі і фондомісткості продукції.

Сумарну ефективність використання основних фондів - екстенсивного й інтенсивного - прийнято характеризувати інтегральним коефіцієнтом:

Кi = Кекст * Кінт .

Цей коефіцієнт комплексно характеризує експлуатацію устаткування за часом і продуктивністю (потужністю). Значення цього показника завжди нижче значень двох попередніх, тому що він враховує одночасно хиби й екстенсивного й інтенсивного використання обладнання.

Результатом кращого використання основних фондів є, насамперед, збільшення обсягу виробництва . Узагальнюючий показник ефективності основних фондів базується на принципі порівняння виробничої продукції з усією сукупністю застосованих при її виробництві основних фондів. Це показник випуску продукції, що припадає на 1 гривню вартості основних фондів, - фондовіддача. Для розрахунку величини фондовіддачі використовується формула:

Фвід = П/Ф,

де П - обсяг товарної або валової, чи реалізованої продукції, грн.;

Ф - середньорічна вартість основних виробничих фондів підприємства, грн.

Натуральні показники фондовіддачі поряд із вартісними застосовуються в електроенергетичній, металургійній і деяких галузях добувної промисловості. Наприклад, у чорній металургії таким показником є виплавка чавуну або сталі на 1 грн. основних виробничих фондів відповідно доменного або сталеплавильного цеху.

Фондомісткість продукції - величина, обернена фондовіддачі. Вона показує частку вартості основних фондів, що припадає на кожну гривню продукції, що випускається:

Фм = Ф/П = 1 / Ф.

Якщо фондовіддача повинна мати тенденцію до збільшення, то фондомісткість - до зниження.

Фондоозброєність Фо характеризує ступінь технічної оснащеності праці. Визначається вона розподілом вартості основних фондів Вф на середньоспискову чисельність працівників у найбільшу зміну Чзм:

Фо = Вф / Чзм .

Валова продукція, характеристика, планування залишків незавершеного виробництва

Валова продукція - це вартість спільного результату виробничої діяльності підприємства за певний період. Валова продукція від-різняється від товарної на величину зміни залишків незавершеноговиробництва на початок і кінець планового періоду. Зміна залишківнезавершеного виробництва враховується тільки на підприємствахз тривалим (не менше двох місяців) виробничим циклом і на під-приємствах, де незавершене виробництво велике за обсягом та можерізко змінюватися в часі. В машинобудуванні враховується такожзміна залишків інструментів.

Валова продукція (ВПр) розраховується за заводським методомдвома способами.

По-перше, як різниця між валовим і внутрішньозаводським оборотом:

ВПр = Во - Ве,

де Во - валовий оборот; Вн - внутрішньозаводський оборот.

Валовий оборот - це вартість усієї продукції, виробленої запевний період усіма цехами підприємства незалежно від того, чивикористовувалася ця продукція всередині підприємства для по-дальшого перероблення, чи була реалізована на сторону. Внутрішньозаводський оборот - це вартість продукції, виробленої одними йспожитої іншими цехами протягом одного й того самого періоду.

По-друге, валова продукція визначається як сума товарної про-дукції (ТП) і різниці залишків незавершеного виробництва (інструментів, пристосувань) на початок і кінець планового періоду:

ВП = ТП + (Нп - Нк),

де Нп і Нк - вартість залишків незавершеного виробництва на по-чаток і кінець певного періоду.

Незавершене виробництво - незакінчена виробництвом продукція: заготовки, деталі, напівфабрикати, які перебувають на робочих місцях, контролі, транспортуванні, на складах у запасі, а такожпродукція, не прийнята відділом технічного контролю і не здана насклад готових виробів.

Незавершене виробництво обліковується за собівартістю. Для перерахунку залишків незавершеного виробництва в гуртові ціни,використовуються два способи:

1) за ступенем готовності незавер-шеного виробництва на основі співвідношення трудомісткості ви-конаних робіт і трудомісткості готового виробу;

2) за коефіцієнтами, які характеризують співвідношення вартості готових у гуртовихцінах і фактичній собівартості тих самих виробів.

Очікувані залишки незавершеного виробництва на початок планового року в цехахвизначають за звітними даними на основі інвентаризації. На кінецьпланового року норматив залишків незавершеного виробництва (Нк) розраховується за формулою:

Нк = Од х С х Тц х Кг ,

де Qd - добовий випуск продукції в натуральному виразі;

С - собівартість продукції, грн;

Тц - тривалість виробничого циклу, днів;

Кг - коефіцієнт готовності незавершеного виробництва, який визна-чається за трудомісткістю або за вартістю.

Валова продукція розраховується в діючих порівняних цінах, тоб-то незмінних на певну дату цінах підприємства. За допомогою цьо-го показника визначають динаміку загального обсягу виробництва,фондовіддачі й інших показників ефективності виробництва.

Реалізована продукція - продукція, яка надійшла в даному пері-оді на ринок і яка підлягає оплаті споживачами. Вартість реалізова-ної продукції визначається як вартість призначених до постачанняі таких, що підлягають оплаті в плановому періоді готових виробів,напівфабрикатів власного виробництва і робіт промислового харак-теру, призначених до реалізації на сторону (включаючи капітальнийремонт устаткування та транспортних засобів підприємства, які ви-конуються силами промислово-виробничого персоналу), а такожвартість реалізованої продукції та виконаних робіт для власного ка-пітального будівництва й інших непромислових господарств, які пе-ребувають на балансі підприємства. Грошові надходження, пов'язаніз вибуттям основних засобів, матеріальних оборотних і нематеріаль-них активів, продажна вартість валютних цінностей, цінних паперівне включається до складу виручки від реалізації продукції, а роз-глядаються як доходи або збитки і враховуються при визначенні за-гального (балансового) прибутку.

Обсяг реалізованої продукції розраховується на основі діючихцін без податку на додану вартість, акцизів, торгових і збутових зни-жок (для продукції, яка експортується, - без експортних тарифів).Реалізована продукція, яка включає роботи і послуги промислово-го характеру, напівфабрикати власного виробництва визначаєтьсяна підставі заводських договірних цін і тарифів. Обсяг реалізованоїпродукції (РП) за планом визначається за формулою:

РП = Qn + ТП - QK,

де ТП - обсяг товарної продукції за планом;

Q і Q - залишки не-реалізованої продукції на початок і кінець планового періоду.

До залишків нереалізованої продукції на початок року включають:

готову продукцію на складі (зокрема, відвантажені товари, до-кументи за які не передані в банк);

відвантажені товари, термін оплати яких не настав;

відвантажені товари, не сплачені в строк покупцем;

товари на відповідальному зберіганні в покупця.

На кінець року залишки нереалізованої продукції визначаютьсятільки за готовою продукцією на складі та відвантаженими товара-ми, термін оплати яких не настав.

Усі складові частини реалізованої продукції розраховуються вцінах реалізації: залишки на початок року - в діючих цінах періоду,перед плановим; товарна продукція і залишки нереалізованої про-дукції на кінець періоду - в цінах планованого року.

Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая