З усуненням 1964 р. на жовтневому пленумі ЦК КПРС від влади М. Хрущова і закінчення так званого «великого десятиліття» настала майже 20-літня «ера Л. Брєжнєва». Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників і заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення, а також забезпечити просування країни шляхом комуністичного будівництва.

Хрущовська лібералізація в новому політичному русі набула зворотнього напрямку – неосталінізму. (неосталінізм – сталінізм, частково реалізований в нових, сучасних умовах). Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері вважались недоцільними.

Зростає вплив партійного державного апарату-номенклатури, (номенклатура-це працівники партійних і державних органів, керівники вищих, середніх та частково нищих ланок виробництва, розподілу армії, науки, охорони здоров’я, культури тощо, які затверджувалися на посадах рішенням партійних комітетів відповідного рівня), яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Вже в другій половині 60–х рр. стало очевидно, що обіцянки побудувати комунізм до 1980 р. виконані не будуть і центральна влада пустила в обіг термін « розвинутий соціалізм», що це «період передбачений самим В.І. Леніним» і є перехідним етапом до комунізму , що М. Хрущов хотів «перескочити» цей етап.

Характерними рисами соціалізму , що проявились в СРСР були :

ü жорстка централізована влада;

ü однопартійна політична система (КПРС);

ü однорідна (без експлуататорських класів і верств) соціальна структура (робітники, селяни, інтелігенція);

ü комуністична ідеологія, відсутність реальної демократії;

ü соціалістична економіка: державна власність на засоби виробництва, відсутність ринкових механізмів в економіці.

Л. Брєжнєв ще в березні у 1966 р. на 23 з’їзді КПРС відновив політбюро ЦК КПРС – вищий і всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду Генерального секретаря ЦК КПРС , а в 1977 р. додав посаду Голови президії Верховної Ради СРСР і зайняв ці дві посади аж до самої смерті (1982 р.). За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.

В Україні ключову посаду – І секретаря ЦК Компартії республіки з липня 1963р. займав Петро Шелест. Він був патріотом України, дбав за економіку України, слідкував, щоб з України не вивозили більше, аніж ввозили в неї, відстоював інтереси своєї республіки, просив берегти і поважати українську мову, дбав за українську культуру. Написав книжку «Україна наша радянська», де описав нашу історію: Запорізьку Січ, козацтво, але ці теми КПРС не любила. П. Шелеста звинуватили в націоналізмі (націоналіст – це людина, що ставить свою націю вище над іншими). Він був переконаний комуніст, і з приходом до влади Л. І. Брєжнєва, прагнув зберегти той поміркований український автономізм, який реально утвердився після смерті Й. Сталіна. Це викликало незадоволення П. Шелестом з боку московського керівництва і в 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ його усунули з поста, формальним переводом на «вищу посаду» - заступником голови Ради Міністрів СРСР, на його місце на цьому ж пленумі обрали Володимира Васильовича Щербицького (друг Л. Брежнєва, родом обидва з Дніпропетровщини, Л. Брежнєв створив дніпропетровське ядро партійної верхівки СРСР). У всьому він слухняно виконував волю Москви, з подачі якої почався новий виток русифікації в Україні.

Радянська система склалася і зміцнилася в 20-30-ті рр. У 50-ті рр. Хрущов здійснив спробу «врятувати» радянську систему, не змінюючи її характерних соціалістичних рис.

Після відсторонення М. Хрущова від влади перед новим керівництвом СРСР постало завдання реформ. З кризи радянської системи, що посилювалася, було два виходи:

1. радикальні реформи, які б торкалися основ радянської системи;

2. часткові реформи , які не торкалися основ радянської системи , які допомогали б пом’якшити кризу, але не здатні ліквідувати її цілком.

Керівництво СРСР (і України) обрало другий шлях. Цей вибір визначив характер кризового двадцятиліття, названого «застоєм» : повільне, хворобливе для суспільства самознищення радянської системи, що не змогла перебороти кризу. Основними кризовими політико-ідеологічними явищами були :

ü падіння авторитету КПРС, керівників партапарата;

ü наростання в суспільстві розчарування в комуністичній ідеології, починається критика основних її положень з боку дисидентів, діячів культури.;

ü посилення репресій проти інакомислячих;

ü незважаючи на «залізну завісу» ( тобто закритість країни), поширюється інформація про досягнення розвинутих капіталістичних країн.

Криза в економіці

Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) було замінено централізованою. В 1965 р. відбулись два пленуми : в березні пленум ЦК КПРС обговорив питання–про покращення розвитку сільського господарства, а у вересні 1965р. – про покращення управління промисловістю. Втрата раднаргоспів означала втрату контролю союзних республік над більшістю заводів і фабрик. Усі підприємства України знову були підпорядковані Москві.

Подальший розвиток подій, здавалося б, підтверджував обраний новим керівництвом шлях. Результати восьмої п’ятирічки 1965-1970 рр. – були найкращі за останні 35 років. Зріс матеріальний рівень життя людей. На Україні було споруджено 250 великих підприємств, освоєно виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів.

Але це був тимчасовий успіх:

ü безоглядно експлуатуються сировинні запаси нафти і газу;

ü зростає чисельність робітників (масовий виїзд сільського населення в міста);

ü приріст промислової продукції падає;

ü зубожіння у сферах науки, освіти, культури, медицини;

ü безгосподарність у використанні землі;

ü дефіцит робочої сили у сільському господарстві;

ü відсталі агротехнічні методи ведення сільського господарства;

ü технічне відставання від розвинутих країн;

ü розбазарювання, розкрадання матеріальних цінностей;

ü поява і зростання тіньової економіки (кримінальна економіка, грошовий обіг якої відбувається за межами державної фінансової системи);

ü зросла нестача ( дифіцит ) товарів, житла, послуг;

ü зріс рівень життя «номенклатури» і представників тіньової економіки, які користувались привілеями і це викликало ненависть у основної маси населення.

Ці кризові явища критикувались в засобах масової інформації, партія і уряд обіцяли зробити все, для подолання негативних явищ в соціальній сфері . Зростало невдоволення серед робітників, селян, інтелігенції. Посилився рух дисидентів проти радянської системи : мітинги, розповсюдження книг, статей, листів-протестів. Проти них застосовувались масові арешти, жертвами яких стали В. Чорновіл, Л.Лук’яненко, В.Мороз, С.Хмара, В. Стус, І. Руденко та ін., їх або ув’язнювали в таборах суворого режиму, або влаштовували в психіатричні заклади (найбільшою була Дніпропетровська клініка).

До кінця 80 – х рр. дисидентський рух був придушений.

3. Криза в культурі

Народна освіта перебувала у 60-80 –х рр. у стані жорстокої політизації, пристосування до потреб «комуністичного будівництва». У вищих навчальних закладах були введені нові предмети: філософія, політекономія соціалізму, в школах – суспільствознавство і «Основи Радянської держави і права».

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді». Це означало, що віднині завданням шкіл є надання середньої освіти кожному, незалежно від його бажання і здібностей. Це призвело до погіршення якості навчання, виховання, падає престиж знань, освіченості, культури. В суспільстві поширюється аморальність, пиятство, знижується рівень культури і освіченості.

Прискорюється русифікація.

У 1980 р. збільшилась кількість науковців. до 200 тис. чол., найкращих переманювали в Москву, Ленінград, бо там лабораторії були краще оснащені.

Як і в інших республіках, ефективність роботи вчених в Україні була недостатньо високою. Промислові підприємства, колгоспи, не були зацікавлені в негайному впровадженні досягнень науки у виробництво, бо це не заохочувалось. Між розробкою і впровадженням був настільки великий проміжок часу, що «нововведення» встигало і технічно і морально застаріти. За цих умов вчені втрачали інтерес до результатів своєї праці.

В науці, незважаючи на деякі успіхи, почав спостерігатись кар’єризм, збільшувалась кількість наукових співробітників без поліпшення якості роботи.

В літературі і мистецтві теж відбився тоталітарний режим партія стежила за діяльністю письменників, художників, композиторів, які мали оспівувати радянський народ, розвинуте соціалістичне суспільство, непорушну єдність партії і народу. Тому в літературі і мистецтві проявлялося пристосуванство, прагнення догодити вищому партійному державному керівництву. Виконання волі партії стимулювалися лауреатськими званнями, почестями, нагородами.

Більшість письменників України залишались на позиціях соціалістичного реалізму – О. Корнійчук, М. Бажан, Ю.Смолич, М. Стельмах. В 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної праці, в 1962 – лауреати Шевченківської премії. Але це були талановиті майстри пера.

Та в Україні існувало і інше мистецтво. Чесні, талановиті поети, художники гостро відчували поширення в народі пристосуванство, роздвоєння моралі, хабарництва, катастроф, погіршення екологічної обстановки, занепад національної культури, русифікації. Ці почуття яскраво відображали в своїх творах. У 1968 р. за роман «Собор» почалося цькування Олеся Гончара. Був підданий критиці роман «Мальви» Р. Іваничука. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були звинувачені у націоналізмі і виключені із Спілків письменників України. Ліна Костенко після збірки «Мандрівки серця» не видавалась 16 років, аж через 16 – видана була її нова книга віршів «Над берегами вільної ріки», 6 років не могла видати свою «Марусю Чурай», твір вийшов в 1979 р. і лише в 1987 р. удостоєний Державної премії України.

Отже порушується принцип свободи творчості, діячі культури піддаються репресіям за свої переконання : у 1980 р. – В. Стуса було засуджено до 10 років позбавлення волі і на 5 років заслання, у 1985 р.- помер в таборі.

Одного з кращих літературних критиків, поета І. Світличного вперше було заарештовано у 1965 р., вдруге у 1972 р. У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США направили лист до Л. Брежнєва із закликом звільнити І. Світличного і дозволити виїхати до Америки на лікування, відповіді не було. А 1983 р. він паралізований повернувся до Києва.

В нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти свою національну майстерність. Серед них хор імені «Вірьовки», творче об’єднання «Трембіта», заслужений ансамбль танцю «Вірського». Діяли прекрасні композитори Платон Майборода, Олександр Білаш. У 1979 р. за загадковими обставинами обірвалось життя відомого тридцятилітнього композитора В. Івасюка.

Успішно популяризували українське оперне мистецтво Є. Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф’юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко, Анатолій Мокренко. Були випущені кінокартини: «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон ХХ» - режисера І. Миколайчука і «Тіні забутих предків»- режисер С. Параджанов. (Цей фільм було показано у 1964 р. – незадовго до закінчення періоду «відлиги», протягом 20 р. не згадувалися жодним словом.

Таким чином криза охопила всі сфери життя суспільства.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 91011 12 Следующая