ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Донауковий етап розвитку економічної соціології

Розглянемо коротко розвиток економічної соціології на кожному з етапів, які виділив український соціолог М.П. Лукашевич.

У писемних документах Давнього Сходу (ІІІ–ІІ тис. до н. е.), клинописних, папірологічних, етнографічних джерелах збереглися документи з храмових архівів, де зафіксовані орендні контракти про ділянки землі, листи чиновників, записи про видачу продуктів і постачання зерна, переписи жителів поселень, наряди на роботи тощо. Про це свідчать й настінні розписи гробниць. Храмові чиновники й державні службовці періодично влаштовували ревізії худоби і посівного зерна, майна і робочої сили.

У давніх Єгипті і Римі переписи населення мали регулярний характер і проводилися раз на два роки. Кожен житель був зобов’язаний з’явитися до спеціального чиновника й повідомити про свої заняття, засоби існування та доходи. Як бачимо, дані переписів сприяли вирішенню не тільки фінансово-економічних і військових завдань (оподаткування, облік воїнів), а й політичних, оскільки певний рівень забезпеченості давав право на участь в органах управління.

Давньосхідні документи дають змогу скласти уявлення про соціальну стратифікацію суспільства, професійно-кваліфікаційну структуру населення, форми соціальної організації праці, норми виробітку, розподіл робочої сили, механізми стимулювання праці та її оплати, структуру і тривалість робочого дня. Значним досягненням давньосхідної економічної думки було з погляду економічної соціології принципове відкриття непродуктивності рабської праці і паталогічних явищ, наприклад, свідомого обмеження норми виробітку, що в наш час здобуло назву рестрикціонізму.

Значний внесок у розвиток соціально-економічних ідей зробили великі мислителі Давньої Греції. Уперше в історії європейської думки на мікросоціальному рівні виокремлюються проблеми редукції праці, тобто зведення складної праці до простої (Ксенофонт, 430–355/354 рр. до н. е.). На макросоціологічному рівні (у масштабах усієї країни) також уперше було встановлено закон “гармонійної розмаїтості” праці (Платон, 428/427–347 рр. до н. е.). Суть його полягає в тому, що розмаїтості потреб людей відповідає різноманітність здібностей до праці та її видів. Різноманітність потреб є потужним імпульсом розвитку соціально-економічного життя, виникнення різних його організаційних форм. Одна з таких форм – міське життя.

Сільські жителі задовольняються малим і примітивним. Естетично розвинуті почуття й потреби городян стимулюють і породжують високопрофесійні ремесла. Середовищем існування останніх і стає античне місто. Отже, уперше простежується зародження професійної і соціально-економічної нерівності міської й сільської праці. Тоді ж було запропоновано, також уперше в історії, теоретичне обґрунтування інституту професійного закріплення (Платон). Ідея ця народилася з розгляду спеціалізації праці як необхідної умови поліпшення якості продукції, збільшення її кількості й зменшення вартості. Це дуже важливо, тому що чим довше хто-небудь спеціалізується у своєму ремеслі, тим більших успіхів досягає. Ідея професійного закріплення наклала відбиток на розвиток соціально-економічних уявлень на всіх наступних етапах розвитку людства.

Арістотель (384–322 рр. до н. е.) виділив відмінності в розумінні цінової і споживчої вартості й ввів ці поняття у науковий обіг.

Серед мислителів Давнього Риму привертають увагу уявлення про творчу працю як про причину прогресу й розвитку людського суспільства (Лукрецій Кар, 99–55 рр. до н. е.). Розвиток суспільства при цьому розглядається як безупинний процес. Людина своїм способом життя починає відрізнятися від тварини тільки тоді, коли робить знаряддя праці, що забезпечують їй перевагу над природою. Як знаряддя праці люди використовували спочатку свої руки, потім – палиці, пізніше почали виготовляти знаряддя й зброю, і відтоді починається розвиток людської цивілізації [12].

Певного розвитку набуло аксіологічне вчення про працю, якому надали християнського звучання Августин (354–430 рр.) та Фома Аквінський (1225–1274 рр.). На їх думку, праця – кара божа, працею людина спричиняє первородний гріх, праця забезпечує лише біологічне існування, а духовне дається через “непрацю”.

На відміну від християнського середньовічного розуміння, соціально-економічну діяльність в арабському світі розуміли як джерело всіх багатств (Ібн Хальдун, 1332–1406 рр.).

Аналіз започаткування соціально-економічної діяльності та низки трактувань соціально-економічних проблем, властивих цьому історичному періоду, засвідчує, що вони не завжди об’єктивні, іноді виникали у вигляді геніальних здогадів і припущень. Інакше кажучи, вони не мають наукового характеру. Однак важко переоцінити їх роль і внесок у подальший розвиток економічної соціології [2, с. 29–31].

Протестантизм уперше підносить повсякденну економічно-трудову діяльність мирянина до рівня найвищих релігійних цінностей (Мартін Лютер, 1483–1546 рр.; Жан Кальвін, 1509–1564 рр.). Напружена активність, дисципліна, працьовитість, чесна праця і праведно нагромаджений капітал – ось ціннісна шкала капіталізму. Це те, що західні соціологи називають “трудовим суспільством”. Воно визначило шляхи соціально-економічного розвитку західної цивілізації.

1.3. Початковий період
наукового етапу розвитку економічної соціології

Наступний крок на шляху визначення ролі соціально-економічної діяльності зробили соціалісти-утопісти. У них акценти у мотивації праці зміщувались із соціально-економічної площини у сферу соціальну й моральну. Так, Т. Мор (1428–1535 рр.) розглядав працю і як обов’язок, і як честь для всіх членів суспільства. Він наголошував на необхідності встановлення 6-годинного робочого дня, щоб вільний час використовувати для всебічного розвитку особистості [13].

Т. Кампанелла (1568–1639 рр.) також трактує працю як загальний обов’язок для всіх членів суспільства. Велике значення надається землеробству. Будь-яка праця вважається корисною і благородною, а найбільш небезпечні й важкі види діяльності – найпочеснішими. Т. Кампанелла пропонував присвячувати праці чотири години на день, а решту часу слід використовувати для відпочинку, навчання й розваг [11].

Сен-Симон (1760–1825 рр.) розглядав людину як єдність духовних і фізичних сил. У праці застосовуються інтелектуальні, фізичні, емоційні здібності і творчі задатки, тому виробництво одночасно має економічний, інтелектуальний і моральний характер. Ось чому працю розуміли як значне суспільне явище, що є обов’язком усіх людей, а неробство вважалося неприродним, аморальним і шкідливим явищем [2, с. 32].

Ще один підхід знайшов вираження у твердженні Ш. Фур’є (1772–1837 рр.) про те, що праця повинна приносити людині найбільше задоволення і тому має бути для неї привабливою. Умови, за яких праця може задовольняти людину: ліквідація системи найманої праці, матеріальна забезпеченість працівників, нетривалість робочих змін, усуспільнення виробництва, охорона праці, право всіх на працю. Пропонувалася оплата за працю, а робочий час зводився до двох годин щоденно. Ідея перетворення праці в першу життєву необхідність і знищення протилежностей між розумовою й фізичною працею поряд із принципом зміни праці завершують цей підхід [2, с. 32–33].

Ідея про необхідність відповідності між трудовим середовищем і природою людини була запропонована Р. Оуеном (1771–1858 рр.). Такий висновок був сформульований на основі зв’язку між умовами життя поза сферою праці й відносинами в процесі праці та продуктивністю праці. Виявилося, що людина реалізує свою трудову активність, спираючись на весь потенціал особистості. Значний внесок був зроблений Р. Оуеном не тільки в обґрунтування необхідності регулювання й збереження робочого часу, а й про введення засобів безпеки праці.

Соціалісти-утопісти закликають вивчати стан людей, а не абстрактні чинники виробництва. При цьому акцент переноситься з індивіда на суспільні класи, які розглядаються не просто як “статичні” групи, а як реальні соціальні суб’єкти. На думку соціалістів, у людині закладено інстинктивне почуття прагнення до загального інтересу, лише за його допомогою можна досягти особистого щастя. Приєднуючись до Ж. Сисмонді (1773–1842 рр.), соціалісти вважають неможливою спонтанну гармонію економічних інтересів. Приголомшені конкуренцією, що розгорнулась, та жорстокістю перших підприємців, вони вказують на біди пролетаризації та принципову конфліктність інтересів, що неминуче призведе до класової боротьби. Людина, на їх думку, є продуктом руйнівного економічного середовища. Отже, змінити людину можна лише перетворюючи це середовище [2, с. 33].

Окремо на цьому етапі стоїть фігура німецького економіста Ф. Ліста (1789–1846 рр.). Він протиставив економічній теорії англійця А. Сміта (1723–1790 рр.) та француза Ж.Б. Сея ( 1767–1832 рр.) свою національну систему політичної економії. Як самостійний суб’єкт у нього виступає нація, яка підпорядковує собі дії індивідів. Якщо окремий індивід керується особистою вигодою та схильністю до обміну, то цілі нації полягають у забезпеченні безпеки та розвитку її продуктивних сил [2, c. 33].

Важливе місце в критиці ліберальної політичної економії посідає німецька історична школа, найвидатнішими представниками якої є В. Рошер (1817–1894 рр.), Б. Гільдебранд (1812–1878 рр.), К. Кніс (1821–1898 рр.). Її кредо можна виразити п’ятьма принципами:

1. Історизм: господарське життя на різних історичних етапах і в різних народів має свою специфіку [5, с. 19].

2. Антиіндивідуалізм: особливим суб’єктом виступає народ із притаманними йому звичаями, смаками, способом життя і навіть фізичними особливостями; важлива складова природи людини визначається її належністю до специфічної цілісності, що історично розвивається.

3. Антиекономізм: заклик “у кожному явищі народного господарства – мати на увазі не лише його самого, а й усе народне життя в його цілісності” [16, с. 58].

4. Емпіризм: народне господарство слід вивчати не на рівні загальних законів, а конкретно, шляхом дослідження фактів, за допомогою статистичних документів.

5. Нормативізм: спроба утвердити політичну економію не як “природне вчення людського егоїзму”, а як “науку моральну” [5, с. 22, 227].

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти