ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Класичний і сучасний періоди наукового етапу

Промислова соціологія як попередниця соціології економіки виникає із загальної соціології і не випадково її засновником можна вважати родоначальника наукової соціології О. Конта (1798–1857 рр.). Застосування позитивного методу, який пропонував О. Конт, дало можливість розпочати поглиблене вивчення характерних рис індустріального суспільства, сформулювати закони його функціонування й розвитку. Один із них – закон трьох стадій – поділяв всесвітню епоху на:

– теологічну (давнина і раннє середньовіччя);

– метафізичну (1300–1800 рр.);

– позитивну (епоха, що настає) [2, с. 35].

Наступний закон – закон поділу й кооперації праці. У суспільстві з’являються соціальні й професійні групи, відбувається диференціація й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці призводить до концентрації та експлуатації, однобокої професіоналізації, а найголовніше – руйнує фундаментальні засади суспільства: солідарності й консенсусу. Поділ праці й конкуренція розвивають тільки професійну, а не соціальну солідарність. Соціальні почуття єднають осіб тільки однакової професії, змушують ставитися до інших ворожо. Виникають корпорації і внутрішньокорпоративна (егоїстична) мораль, які за умов певного потурання можуть зруйнувати єдність суспільства. Відновити соціальну солідарність, зруйновану спочатку професійною, а потім корпоративною мораллю, може держава. Тільки вона виступає гарантом цілісності.

У О. Конта людина чуттєва, дієва та розумна. Людина егоїстична, але егоїзм не вичерпує її природи, яка є незмінною. Виходячи з пріоритету цілого над частиною, він уявляє суспільство як самостійну силу, що утримується на узгодженні поглядів, на консенсусі думок.

Позитивістська методологія набула подальшого розвитку в теорії соціальної солідарності Е. Дюркгейма (1858–1917 рр.), до досягнення якої людство просувається відповідно до закону поділу праці. Причиною поділу праці є значне зростання народонаселення в Європі, що підвищує інтенсивність контактів, обміну діяльністю, соціальних зв’язків. Поділ праці є мирним способом вирішення найгостріших проблем. Немирні шляхи – це репатріація, фізичне усунення слабкого, громадянська війна. Вони теж скорочують кількість населення і тимчасово знімають соціальну напруженість. Однак немирні шляхи – це екстремальні форми, які передбачають кардинальну переорієнтацію цінностей, руйнування підвалин і традицій, зачіпають систему цінностей і колективних вірувань. Тільки професіоналізація й спеціалізація функцій посилюють ціннісну орієнтацію людей на збереження суспільства.

Таким чином, Е. Дюркгейм продовжує критику політичної економії у дусі О. Конта, концентруючись на чотирьох напрямах.

1. Він заперечує економізм у поясненні соціальних явищ. Розглядаючи функції поділу праці, він показує, як економічні результати останнього підпорядковуються процесу формування соціального й морального порядку, солідарності, що цементує співтовариство і яку неможливо вивести з економічного інтересу.

2. У працях Е. Дюркгейма ми бачимо різке заперечення індивідуалістських передумов. Суспільство, на його думку, є чимось більшим за сукупність атомів, воно самостійне й первинне стосовно індивіда, який багато в чому є продуктом колективного життя.

3. Він критикує обмеженість утилітаристського підходу до людських мотивів. Альтруїзм у поведінці людини, як вважав Е. Дюрк­гейм, укорінений не менше, ніж егоїзм, а індивідуальне прагнення до щастя обмежене.

4. Е. Дюркгейм відмовляється від психологізму, що процвітав на початку ХХ ст. (у тому числі в економічній теорії). У запропонованій ним схемі поведінка людини дійсно втрачає утилітаристський характер, але водночас сама людина як індивід заміняється соціальною функцією [3, с. 38–39].

Заслугою Е. Дюркгейма є обґрунтування методології соціологічного аналізу соціально-економічних проблем суспільства і реформістського шляху їх вирішення. Проблеми економіки реалістично аналізувалися в контексті соціальних проблем суспільства й розв’я­зувалися шляхом реформування тих чи інших сфер суспільства й досягнення ще більшої солідарності. Мирний шлях вирішення економічних проблем і трудових конфліктів ставав науково обґрунтованим методом еволюційного розвитку суспільства класів із протилежними інтересами.

Однак у той самий період виникла марксистська школа соціології, що заклала інші підходи. Її основоположники К. Маркс (1818–1883 рр.) та Ф. Енгельс (1820–1895 рр.) постулювали радикальний розрив з усіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового – комуністичного – суспільства. Цільова заданість – необхідність усунення старого й побудови нового суспільства – позначилася на методології дослідження, змісті теоретичних висновків і спрямованості практичних рекомендацій.

Економічні закони, відповідно до поглядів К. Маркса, не є універсальними, і людина виступає як продукт історичних умов, як “сукупність усіх суспільних відносин”. Він вважав, що буття людини – стан минущий. Сьогодні людина задавлена нестатком і поневолена поділом праці. Але її призначення полягає в тому, щоб бути цілісною, гармонійно розвиненою особистістю. Досягнення матеріального достатку й звільнення від репродуктивної праці забезпечать той стрибок у “царство свободи”, що буде означати самоподолання “економічної людини”. Важливо також те, що К. Маркс виходить за межі індивідуальної дії у сферу класових відносин. Місце індивідуальних егоїстів у нього, таким чином, займають егоїсти колективні: класи експлуататорів і експлуатованих, котрі досить послідовно прагнуть реалізації своїх інтересів. К. Маркс закликає робітничий клас до класової боротьби за свої інтереси проти буржуазії.

Традиції німецьких істориків у цей період у дослідженні соціально-економічних проблем переймають представники молодої німецької історичної школи. Її лідер Г. Шмоллер (1838–1917 рр.) підкреслює, що народне господарство належить світу культури й об’єднується спільністю мови, історії, звичаїв народу, ідей, що панують у цьому середовищі. Він вважав, що і лібералізм, і соціалізм занадто акцентують увагу на матеріальних інтересах, на зовнішньому щасті людини. На його думку, учення про егоїзм охоплює лише поверховий пласт відносин. Головне ж питання полягає в такому: “Яким чином у визначений час і у визначених колах це (егоїстичне) прагнення видозмінюється під впливом культурної роботи століть, як і якою мірою воно вбирає моральні і юридичні уявлення” [26, с. 126–127].

В. Зомбард (1863–1941 рр.), який також вийшов із цієї школи, у праці “Сучасний капіталізм” характеризує господарську систему як організацію, якій властивий не тільки визначений рівень використовуваної техніки, а й певний господарський хід думки. На відміну від якоїсь абстрактної “людської натури”, цей дух укорінений у соціальних підвалинах, традиціях і звичаях народу, причому характерних для конкретного рівня господарського розвитку [9, т. 1, с. 33–36].

У багатьох працях В. Зомбард показує, як капіталістичний господарський уклад виростає “із надр західноєвропейської душі”, з фаустівського духу – духу занепокоення, заповзятливості, що поєд­нується, у свою чергу, із жагою до наживи. В. Зомбард також підкреслює, що капіталізм є специфічним для кожного національно-державного устрою: у Німеччині він один, а в Китаї – зовсім інший. І немає ніяких “загальних моделей” капіталізму чи будь-яких господарських укладів [9, т. 3, с. 514].

Автор формальної соціології Г. Зіммель (1858–1918 рр.) щодо національної специфічності капіталізму дотримувався іншої думки. Основний предмет вивчення наукової соціології – “чиста форма”, яка фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричну різноманітність соціальних фактів. Гроші – “чиста форма” економічних відносин та економічна цінність одночасно. Чиста форма є відносинами між індивідами, розглянутими окремо від тих об’єктів, що виступають предметом їх бажань. Такий метод дав можливість виокремити суспільство, інститути взагалі й побудувати систему, у якій соціологічні змінні звільняються від моралізаторських, оцінних суджень. Застосування цього методу дало змогу запропонувати соціально-економічну модель сфери праці, центральною категорією в якій була категорія грошей.

Завдяки цій категорії вдалося краще розглянути приховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і патологічних формах. Переосмислюється категорія “продукт праці”, розглядається властива їй природна двоїстість. Продукт праці зароджується в матеріальному світі, тому що створюється фізичними зусиллями, але належить і набуває свого дійсного значення в іншому, ідеальному світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.

Гроші – символічна міра рівності людей перед небуттям, вони в чистому вигляді відображають ціннісне відношення речей (чи товарів), але потім поширюються на світ людських відносин. Гроші урівнюють людей як виробників чи споживачів речей, створених людською працею. У міру того, як річ із мети перетворюється в засіб досягнення чогось, працівник щоразу більше відчужується від продукту й засобів соціально-економічної діяльності.

Застосування в такий спосіб як інструменту пізнання абстрактної конструкції “чистої форми” дало змогу розробити принципово нову методологію соціального пізнання, яку порівнюють із “копер­ни­ків­ським переворотом у соціології” [21, с. 24–26].

Великий вплив історична школа справила на німецького соціолога й історика М. Вебера (1864–1920 рр.). Він описав категорію “ідеального типу”. Економічна дія є різновидом раціональної поведінки, яка орієнтована на одержання вигоди. Вона являє собою мирний (на відміну від військового, наприклад, насильницького захоплення) спосіб контролю індивіда за ресурсами, за допомогою яких він має намір досягнути своїх цілей. Конкретно-історичний аналіз типів економічної дії виводить на поділ і спеціалізацію праці, що відчужують працівника від продукту й засобів праці, типи панування й підпорядкування, механізм адміністрування влади в організації, відносини між підприємцем і робітниками.

М. Вебер розгортає систему соціологічних категорій економічної дії. Він подає її як форму соціальної дії, що вбирає в себе владні й соціокультурні елементи. У результаті, таким економічним категоріям, як ринковий обмін і господарська організація, гроші й прибуток, надається якісно інше звучання. М. Вебер не лише виводить економічну дію в ширшу сферу владних і ціннісно-культурних орієнтацій. Він демонструє конкретно-історичний характер формування самого економічного інтересу. Значне місце у творчості М. Вебера займає його праця “Протестантська етика й дух капіталізму”, у якій він показує визрівання західного підприємницького духу в надрах протестантизму. На відміну від Е. Дюркгейма, М. Вебер стоїть на позиціях методологічного індивідуалізму. Соціальний порядок у нього не утворюється зовнішніми нормативними обмеженнями, а виявляється проекцією індивідуальної осмисленої дії і недалекий від внутрішніх ціннісних конфліктів [3, с. 40–41].

Американська соціологічна школа інституціоналізму, представником якої був Т. Веблен (1857–1929 рр.), запропонувала генетичний метод. Предметом економічної науки стали мотиви поведінки споживачів, спосіб життя й відносини між споживачами. Учення про інститути, теорія експлуатації, концепція дозвільного класу, історичний аналіз промисловості базувалися на вивченні трудової діяльності людини, її мотивів і поведінки. Історія людської цивілізації – це зміна домінуючих у певні періоди історії різних соціальних інститутів таких, як інститут приватної власності, класів, грошової конкуренції, демонстративного споживання. Вони трактують загальноприйняті зразки поведінки й навички майстерності. Це вчення називають також технократичною теорією, тому що головну роль в економічному й культурному розвитку суспільства тут приділяють технократії – менеджерам і науково-технічній інтелігенції [2, с. 41].

На прикладі “бездіяльного класу”, якому властива орієнтація на підтримання особливого елітарного статусу й мотиви престижного споживання, Т. Веблен описав таку закономірність: попит на споживчі товари підвищується при зростанні їх ціни, що здобуло назву ефект Веблена. Таке споживання не є раціональним. Воно спрямовано лише на підтримку соціального статусу [7].

До економістів нетрадиційної орієнтації належав І. Шумпетер (1883–1950 рр.). Він закликав вийти за межі суто економічного аналізу та розглядати економічну соціологію як елемент економічної науки поряд з економічною історією та статистикою. На його думку, “економічний аналіз досліджує, як люди поводять себе завжди і до яких економічних наслідків це приводить; економічна соціологія вивчає питання, як вони прийшли саме до такого способу поведінки” [27, с. 267].

Соціологія економіки на сучасному періоді та її розвиток найбільш повно представлені у працях В.В. Радаєва, який характеризує цей період як час утвердження економічної соціології [3, с. 42–49].

Джерелами економічної соціології стали індустріальна соціологія, насамперед американська, що бере початок з прикладної психології і займається вивченням основ господарської організації і трудових відносин. Згодом із неї виокремилася і соціологія організацій. Другим джерелом стала антропологія. В книзі “Велика трансформація” антрополога-“субстантивіста” К. Поланьї (1886–1954 рр.) показана історична обмеженість системи конкурентних ринків. Він стверджує, що такі ринки в більшості примітивних і середньовічних суспільств відіграють допоміжну роль і розвиваються багато в чому неринковими методами (перш за все, за допомогою державного регулювання). Ринковий обмін і товарне господарство, на його думку, регулюються відносинами взаємності, що пов’язані з підтримкою соціального стану, способами насильницького й адміністративного перерозподілу, патерналістськими відносинами та егоїстичним інтересом і прагненням отримання прибутку. Основні елементи виробництва (праця, земля, гроші), як вважає К. Поланьї, є не більше, ніж “фіктивні товари” [15, с. 14–15].

Провідним напрямом економічної соціології згодом стає американський функціоналізм на чолі з Т. Парсонсом (1902–1979 рр.). Він підходить до аналізу економічної соціології з позицій теорії дії, показуючи, як з утилітаристського позитивізму економістів (А. Маршалл, В. Парето) та органіцистського позитивізму Е. Дюркгейма виникає волюнтаристична теорія дії М. Вебера. У Т. Парсонса людина як суб’єкт дії (актор) постає як елемент більш загальних структур чи систем дії, серед яких вирішальну роль відіграють нормативні структури.

Т. Парсонс разом із Н. Смелзером (1930 р.) проаналізували природу меж між економікою й соціологією з позицій теорії систем. Вони пишуть: “Економіка є підсистемою суспільства, відокремленою насамперед на основі адаптивної функції суспільства як цілого” [2, с. 42].

Підсумком розвитку напряму, що здобув назву перспективи господарства й суспільства, стає видання на початку 1960-х рр. книги Н. Смелзера “Соціологія економічного життя”. Автор визначає економічну соціологію як дисципліну, що вивчає “відносини між економічними й неекономічними аспектами соціального життя” [2, с. 42].

Становить інтерес теорія соціального обміну Дж. Хоманса (1910–1989 рр.) і П. Блау (1918 р.), витоки якої лежать у біхевіористичній психології. У цій теорії увага приділяється “елементарній соціальній поведінці”, яка виступає у вигляді відносин обміну. “Соціальна поведінка являє собою обмін благами, не лише матеріальними, а й нематеріальними, такими, як символи схвалення та престижу. Той, хто багато віддає, намагається натомість отримати більше, а той, хто багато отримує, змушений і давати більше. Процес подібного взаємовпливу веде кінець кінцем до встановлення рівноваги в обмінному балансі” [2, с. 43].

На хвилі критики загальної функціоналістської теорії у 60-х рр. ХХ ст. відбулося формування багатьох самостійних напрямів економічної соціології, виникла традиція європейської індустріальної соціології, що розвивається в подальшому через суперництво неомарксистського й неовеберіанського напрямів. Кожен із напрямів характеризується появою нових течій [3, с. 45–48].

Із інституціоналізму К. Поланьї виростає теорія так званої моральної економіки. Вона сформувалась на основі досліджень традиційних господарств країн “третього світу”, а також історії становлення буржуазних відносин у Західній Європі. У цих дослідженнях розглядається та роль, яку виконували в минулому і продовжують виконувати сьогодні традиційні мотиви, пов’язані з поняттями справедливості, безоплатної допомоги, етики колективного виживання, характерні для культури масових соціальних верств населення [2, с. 43].

З неомарксизму вийшла так звана екологічна течія економічної соціології, представником якої є А. Стінчкомб (народ. 1933 р.). Він зосереджує увагу на множинності способів виробництва, що містять у собі сукупність природних ресурсів і технологій, що впливають на структуру господарської організації і соціально-демографічні параметри суспільства [2, с. 43].

Теорія раціональної соціальної дії Дж. Коулмена (1926–1995 рр.) формується, спираючись на теорію соціального обміну Дж. Хоманса й економічні теорії раціонального вибору. Дж. Коулмен послідовно дотримується принципу методологічного індивідуалізму. Він пише: “Основна ознака соціологічної теорії раціонального вибору полягає в комбінації передумови раціональності індивідів і заміщенні передумови ідеального ринку аналізом соціальної структури” [2, с. 44].

Важливою подією сучасного періоду розвитку економічної соціології стала поява американської “нової економічної соціології”, біля джерел якої стоять Х. Уайт та М. Грановеттер (1943 р.). На думку М. Грановеттера, у сучасному суспільстві все пронизано “мережами” соціальних відносин – стійкими системами зв’язків і контактів між індивідами, які неможливо втиснути в рамки традиційної дихотомії “ринок – ієрархія”. У сучасному суспільстві ці мережі неформальних відносин дають змогу знаходити роботу, обмінюватися інформацією, вирішувати більшість усіх проблем і конфліктів, минаючи суддів і адвокатів. “Ділові відносини, – відзначає М. Грановеттер, – перемішуються із соціальними” [2, с. 44].

Паралельно з новою економічною соціологією розвивається близький їй за духом напрям “соціоекономіка”, що вводить особливий моральний вибір в економічну поведінку людини. Його проголосив А. Етціоні (народ. 1920 р.) [2, с. 45].

Цей напрям принципово міждисциплінарний і виступає за застосування методів психології і політичних наук. Він також більше спрямований на питання економічної політики.

Зазначимо, що 1980-ті й особливо 90-ті рр. ХХ ст. ознаменовані процесами активної інституціоналізації економічної соціології. Її напрями, що розвивалися найбільш інтенсивно, спираються на різноманітні джерела:

– теорію організацій (М. Мізручі, Б. Мінц, М. Шварц);

– мережний підхід (Р. Бурт, У. Пауелл);

– соціологію культури (П. Дімаггіо, В. Зелізер);

– течію постмодернізму (С. Леш, Дж. Уррі) [2, с. 45].

Здійснювалися небезуспішні спроби створення соціології ринку праці (М. Грановеттер, А. Каллеберг, А. Соренсен) і соціології міжнародних господарських відносин (А. Мартинеллі). Проведено багато досліджень гендерних і етнічних аспектів господарських відносин. Склалася своя історія економічної соціології, яка була викладена в працях Н. Смелзера, Р. Холтона і лідера цього напряму – шведа Р. Сведберга.

Російська економічна соціологія виникла й формувалася в контексті світового розвитку цієї науки. Однак специфічні історичні умови визначили необхідність виокремлення додаткових періодів у сучасному етапі: дореволюційного (середина ХІХ ст. – 1917 р.), радянської економічної соціології (початок 20-х – 80-ті рр. ХХ ст.), відродження й розвиток сучасної російської економічної соціології.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти