ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Економічна сфера та стратифікація суспільства

Економічна сфера суспільства – це система економічних відносин, що виникають у процесі матеріального виробництва, взаємодія індивідів, соціальних груп, співтовариств, які мають різне соціально-економічне становище в суспільстві.

Економічна сфера є цілісною підсистемою суспільства, що охоплює всі види виробництва, розподілу й споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей. Недостатньо розглядати виробництво, обмін, гроші, поділ праці або ринок тільки як економічні явища. Самі по собі вони є частиною суспільних відносин і не можуть розглядатися у відриві від соціального контексту.

До економічної сфери належать державні, приватні, муніципальні підприємства, різні види економічної діяльності (виробничі, фінансові, торговельні тощо), а також різні типи економічних відносин між індивідами, групами, співтовариствами (колективами, об’єд­наннями, регіонами). До економічної сфери входять такі характеристики суспільства, як ієрархія форм власності, галузева структура економіки, структура професійно-посадових груп, які зумовлюють стійку взаємодію різних соціальних груп у суспільстві й виступають одночасно основою класифікації базових типів економічної поведінки.

Поняття “економіка”, що з’явилося за часів Арістотеля в Давній Греції, складається з двох слів “господарство” (ейкос) і “закон” (номос) і може бути витлумачене як ведення господарства або господарювання за законами.

Економічна сфера характеризується різним відношенням до власності (підприємці та наймані працівники), до організації роботи (керівники й підлеглі), до джерел прибутку (заробітна плата, гонорар, пенсія), різний рівень прибутків (заможні, малозабезпечені, бідні).

На межі економічної та соціальної сфер внаслідок їх взаємодії виникають соціально-економічні процеси. Ядром і суб’єктом цих процесів є людина – особистість як елемент соціальних співтовариств, що мають різні риси (професійні, демографічні, територіальні, етнічні тощо). Особистість залучена в систему економічних і соціальних відносин (діяльність щодо виробництва, розподілу, обміну матеріальних цінностей), а також у міжгрупову соціальну взаємодію.

Так, розподіл зайнятого населення за формами власності є основою для відповідної класифікації економічної поведінки. Розподіл зайнятого населення за галузями економіки є об’єктивною основою для класифікації економічної поведінки тих або інших колективів, груп за роллю в громадській організації праці. Розподіл зайнятого населення за професійно-посадовими групами дає можливість класифікувати статусну поведінку різних соціально-професійних груп.

Усе це свідчить про те, що у сфері економіки взаємодіють не одномірні економічні індивіди, а багатогранна особистість, яка поєднує в собі етнічні, політичні, культурні та інші аспекти, котрі виявляються в раціональній та ірраціональній економічній (фінансовій) поведінці.

Нестабільність економічної системи України зумовлює невизначеність поведінки суб’єктів у ній, формує кризову психологію. Як зазначає Т.І. Єфременко, вибір оптимальної форми фінансової (економічної) поведінки вкрай ускладнений не тільки через відсутність навичок, звичок у населення, адекватних ринковому середовищу, а й через масштабність і складність інформації, яка потребує осмислення, з одного боку, і обмежених можливостей для її переробки – з іншого.

Кожна людина як особистість залучена до системи різних економічних і соціальних відносин. Його становище в суспільстві залежить від статусу, належності до певної статусної групи, до певної страти суспільства.

У будь-якому суспільстві становище людини в ньому визначає доступ до ресурсів і винагород. Завдяки закріпленню в законах, нормах і звичаях, нерівний доступ до ресурсів і винагород перетворюється на соціальну нерівність між групами людей. Сукупність відносно стійких диференційованих соціальних груп утворює соціальну структуру суспільства.

“Коли структурна диференціація груп набуває ієрархічного характеру, виникає соціальна стратифікація, при якій розташування різних шарів (страт) подібне до геологічних нашарувань у зрізі гірських порід” [4, с. 225].

Економічна стратифікація фіксується за допомогою таких критеріїв:

– розміри отримуваних доходів;

– досягнутий рівень життя;

– масштаби накопиченої особистої власності;

– масштаби контрольованого виробничого і торговельного капіталу.

Місце людини, а також соціальної групи в тій або іншій ієрархії є загальним визначенням статусу. Соціальний статус – це комплекс соціальних ознак, які характеризують становище особи або цілої групи у всіх основних сферах життя суспільства і колективу. Поняття “соціальний статус” на позначення правового становища юридичної особи вперше ввів англійський історик Г.Д.С. Мейн.

Статус – один з найважливіших показників для людини. Визначаючи соціальний статус, М. Вебер виділив три його основні ознаки: рівень кваліфікації, рівень навичок і рівень освіти. К. Маркс до цих трьох ознак додав ще і партійність, яка характеризує рівень переконаності, ідейності [2, с. 40].

М. Вебер вважав, що соціальний статус точніше характеризує становище особи в суспільстві, ніж класова належність. Статусне становище – “типовий компонент” життєвої долі людей, який визначається “специфічною позитивною або негативною соціальною оцінкою престижу. Хоча статус може бути пов’язаний з класом, він не обов’язково є ним, а в окремих випадках може і суперечити йому” [ 8, т. 1, с. 291].

Економічний статус може отримати кількісну (грошову) оцінку. Разом з економічним розшаруванням суспільства важливу роль у господарському житті відіграють:

– соціально-професійний статус (рівень освіти і кваліфікації, посада і позиції на ринку праці);

– трудовий статус (умови і зміст праці, міра її автономності);

– владний статус (вплив, панування, авторитет);

– соціальний престиж (пошана, суб’єктивна оцінка привабливості позицій).

Кожна людина і кожна соціальна група одночасно займають положення на різних соціальних східцях і, таким чином, належать відразу до багатьох страт. Статус визначається важливістю деяких з них (власник майна, випускник університету, посадова особа).

Незбіг рівня різних статусів індивіда або групи називають статусним розузгодженням. Зміну соціального статусу називають соціальною мобільністю. Вона може бути індивідуальною, родинною, груповою. Крім того, розрізняють горизонтальну і вертикальну мобільність, яка може бути висхідною або низхідною. Масові звільнення – це низхідна вертикальна групова мобільність за критерієм зайнятості.

Суспільства, де групи або індивіди можуть вільно пересуватися по рівнях суспільної ієрархії, називають відкритими. Суспільства, де такі переміщення обмежені або соціальні позиції успадковуються, називають закритими. Можливі три способи стратифікаційного аналізу:

– за об’єктивними позиціями в суспільстві (становище шахтарів, педагогів, державних службовців, представників правоохоронних органів у суспільстві різне);

– за типами світогляду й інтересами (найняті робітники усвідомлюють свої соціальні інтереси і готові за них боротися, вони негативно ставляться як до колишніх комуністів, так і до їх владних наступників);

– за типами дії (страйки, саботаж або порушення соціально-психологічного клімату в колективі) [4, с. 227–228].

Таким чином, у суспільстві можна виділити структуру позицій, структуру інтересів і структуру соціальних сил. При простій схожості ознак або позицій маємо справу зі статистичними групами, у випадках схожості інтересів і спільної дії – з реальними групами. Реальні групи не можна змішувати із соціальними агрегатами – продуктами механічної концентрації людей, які перебувають у випадковій взаємодії один з одним через єдність часу і простору, наприклад, з натовпом.

Існують різні стратифікаційні підходи до визначення страт суспільства. Розглянемо стратифікаційні підходи до визначення господарської еліти:

1) інституційний підхід (Р. Міллс) – до еліти зараховує людей, які очолюють великі господарські корпорації;

2) подієвий підхід (Р. Далечінь) – оцінює прийняття найважливіших економічних рішень;

3) меритократичний принцип (Р. Парето) – еліта включає найбільш сильних, енергійних і здібних управлінців;

4) культурологічний підхід (І. Бібо) – еліту утворюють групи, які пропонують зразки ділової поведінки і творять економічну культуру.

Стратифікація відносно середнього класу:

1. Середній клас об’єднує людей за рівнем поточного доходу. У розвинених західних суспільствах основна маса населення (60–70%) має дохід, близький до середнього рівня, а кількість бідних і багатих порівняно невелика. Ще Арістотель писав, що є багаті і бідні, а між ними знаходяться середні шари, найбільш помірні і доброчесні в політичному плані.

2. Поділ на багатих і бідних пов’язаний з рівнем загальної матеріальної забезпеченості: наявність гарного будинку або великої облаштованої квартири, машини, комплексу предметів тривалого користування, наявність ряду страхових полісів. У країнах Заходу за цією ознакою середній клас становить дві третини всіх громадян.

3. Середні класи – володарі дрібної власності на засоби виробництва (підприємці, крамарі, фермери).

4. Рівень освіти і наявність професійної кваліфікації. Згідно із цим критерієм до середнього класу зараховують фахівців з вищою освітою. Інколи ці групи об’єднують з менеджерами й адміністративними працівниками (Д. Реннер). У розвинених країнах кількість людей, які відповідають цим ознакам, становить 20–25%.

5. Якщо як основний критерій вибирають умови і характер праці, то до середнього класу зараховують так званих “білих комірців” і службовців без вищої освіти (нижній шар середнього класу).

6. Середній клас можна визначити за складною сукупністю ринкових, трудових і статусних позицій.

7. Середній клас можна визначити за рівнем престижу (В. Уорнер), де верхній середній – солідні буржуа – власники і процвітаючі фахівці (10%) і нижчий середній клас – дрібні торговці, клерки, кваліфіковані робітники (30%) [4, с. 229–231].

Можна виділити різні стратифікаційні підходи до проблем бідності. Прийнято виділяти абсолютну, відносну, об’єктивну і суб’єктивну бідність:

а) об’єктивні економічні критерії бідності – визначаються мінімальний прожитковий мінімум і сукупні доходи, які цей мінімум не забезпечують;

б) суб’єктивна бідність виявляється в результаті опитування певних верств населення або групи експертів з метою з’ясувати, кого вони зараховують до бідних людей;

в) метод самооцінок визначає, які соціальні верстви населення самі себе зараховують до бідних. Для українського суспільства характерно, що багато респондентів при опитуванні соромляться своїй бідності і свідомо завищують свої доходи.

В Україні ще не сформувався середній клас, який становить лише близько 15% від загального населення.

Якщо розглядати стратифікацію суспільства в планетарному масштабі, то можна виділити дев’ять найбільш характерних стратифікаційних систем, що існують у різних країнах:

1. Фізико-генетична стратифікаційна система – диференціація соціальних груп за природними соціально-демографічними ознаками: статтю, зростом, певними фізичними якостями – силою, красою, спритністю. Осіб, які мають слабше здоров’я, фізичні недоліки, вважають неповноцінними, і вони займають низьке суспільне становище.

2. Кастова система, в основі якої лежать етнічні відмінності, закріплені релігійним порядком і релігійними ритуалами. Кожна каста являє собою замкнуту, ендогамну групу. Вона займає певне місце в суспільній ієрархії. “Місце” в кастовій системі успадковується, а тому соціальна мобільність у суспільстві вкрай утруднена. Прикладом може слугувати Індія.

3. Станово-корпоративна система. Групи мають зобов’язання перед державою або корпорацією. Одні виконують ратну або чиновницьку службу, інші платять податки або несуть певні трудові повинності. Передача у спадок належності до певного стану робить цю систему закритою.

4. Етакратична система – становище у владно-державних ієрархіях (політичних, військових, господарських) визначається за можливостями мобілізації і розподілу ресурсів, а також за тими привілеями, які ці групи здатні отримувати зі своїх владних позицій.

5. Соціально-професійна система, в якій групи виділяються за змістом і умовам праці. Встановлення і підтримка ієрархічних порядків у системі здійснюється за допомогою сертифікатів (дипломів, розрядів, ліцензій, патентів), що фіксують рівень кваліфікації і здатність здійснювати певні види діяльності. Сертифікати не успадковуються, тому ця система менш замкнута.

6. Класова система. Класи є соціальними групами однорідних у політичному і правовому аспектах громадян. Відмінності між групами полягають у характері і розмірах власності на засоби виробництва і вироблюваний продукт, а також у рівні отримуваних доходів і особистого матеріального добробуту. У чистому вигляді класова система не має формальних обмежень, тобто вона відкрита – накопичення власності автоматично переводить індивіда у вищу за ієрархією групу.

7. Культурно-символічна система. Характеризується відмінностями в доступі до соціально значущої інформації, нерівними можливостями її фільтрувати й інтерпретувати. В давнину цю роль виконували жерці, маги і шамани, в середньовіччі – служителі церкви, в Новий час – учені, технократи і партійні ідеологи. Високе становище в цій системі займають ті, хто володіє кращим символічним капіталом.

8. Культурно-нормативна система, в якій диференціація побудована на відмінностях у пошані і престижі, що виникають з порівняння способу життя і норм поведінки. Манери спілкування, етикет, особлива мова – все це лежить в основі соціального поділу.

9. Соціально-територіальна система, що формується внаслідок нерівного розподілу ресурсів між регіонами. Відмінності в доступі до робочих місць і житла, якісних продуктів і послуг, користування освітніми і культурними установами закріплюються адміністративними бар’єрами у вигляді паспортного режиму і прописки, державних кордонів, що мінімізує мобільність людей і потоки товарів [4, с. 232–235].

Перелічені стратифікаційні системи – “ідеальні” типи. Будь-яке реальне суспільство є їх певною складною комбінацією. Тому не можна все зводити до якоїсь єдиної системи.

Існує три класичних напрями стратифікаційних теорій: марксизм, функціоналізм і веберіанство. Розглянемо основні положення цих теорій.

Марксизм. Базис суспільства утворюють виробничі відносини, визначувані рівнем і характером розвитку продуктивних сил, насамперед засобів праці. Ядром виробничих відносин є відносини власності на засоби виробництва. Безпосередні виробники відчужені від власності й отримуваного продукту, тому класові відносини – відносини експлуатації, привласнення чужої неоплаченої праці. Головною рушійною силою суспільного розвитку є класова боротьба. Основні класи при капіталізмі – буржуазія і пролетаріат. Становище класу в структурі суспільства визначає його об’єктивні інтереси. Усвідомлення інтересів мобілізує пролетаріат до колективних дій, спрямованих на революційне перетворення суспільного базису, а разом з ним – і всієї системи суспільних відносин.

Функціоналізм. Це напрям стратифікаційних теорій розвивався паралельно з марксизмом і набув значного поширення в 40–60 рр. ХХ ст. Функціоналісти переносять акцент з конфлікту групових інтересів на проблеми нормативної інтеграції суспільства. Основоположники функціоналізму: Р. Лінд, В. Уорен, Т. Парсонс, К. Девіс і В. Мур.

Основні положення функціоналізму такі. Соціальна диференціація властива будь-якому суспільству, і вона необхідна, тому що виконує в суспільстві функції стимулювання соціального контролю. Індивіди в результаті поділу праці здійснюють корисні функції. В основі ранжирування професій лежить два чинники: функціональна важливість для суспільства і дефіцитність виконуваної ролі. Приписуваний вищий ранг відповідно до важливості і дефіцитності забезпечує їх володарям значніші винагороди: доходи, владу, престиж. Конкуренція за престижніші місця приводить до того, що їх займають найбільш дієздатні члени суспільства.

Веберіанство (70-ті рр. ХХ ст.). В основі будь-якої стратифікації лежить розподіл влади й авторитету. Владні відносини жорстко не ув’язуються із відносинами власності (марксизм) і не несуть у собі явні елементи конфліктних начал (функціоналізм). Поняття “клас”, “статус”, “партія” позначають три відносно самостійні площини економічної, соціокультурної і політичної стратифікації. Відношення до власності стає приватним критерієм, а акцент робиться на ринкові позиції груп. Належність до класу визначається життєвими шансами на ринках праці і товарів. Перспективи соціальної мобільності є важливим внутрішнім моментом, що конституює порівняльні можливості різних груп. Необхідно провести аналіз статусних позицій, визначуваних престижем освіти і професії, стилем життя, соціокультурними орієнтирами і нормами поведінки.

2.2. Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства визначається як взаємозв’язок і взаємодія груп індивідів [5, с. 36] або як сукупність верств населе­ння [9, с. 5], тобто трактується як стратифікація суспільства і зводиться до опису групової (шарової, класової) структури.

Різноманіття шкіл і напрямів у соціології інтерпретують реальність з двох основних перспектив: структурної і діяльнісної. Суспільство завжди є неоднорідною, диференційованою цілісністю. Основною диференціації суспільства Е. Дюркгейм вважав поділ праці, а М. Вебер говорив про те, що індивіди діють у свідомо структурованому просторі, в так званих “соціальних порядках” – порядках розподілу багатства, влади, честі і слави. Е. Гідденс наполягає на дуальності структури суспільства і розуміє його як диференційовану, безперервну структурацію, в ході якої агенти, які діють, не лише відтворюють структури, що є в наявності, а й конструюють нові утворення, відмінні від них [11, с. 38].

Розглядаючи соціальну структуру суспільства, можна виділити два моменти.

По-перше, поділ суспільства на об’єкти і суб’єкти не визначений заздалегідь, апріорі. Структура дуальна, оскільки вона і ніби поза індивідами, і ніби в них упроваджена. Наявність “структури” у внутрішньому світі індивідів і в колективних відчуттях і уявленнях репрезентують такі поняття, як “агент” або “актор” – одиниці, які діють у соціумі. Актор – саме той діяч, який невимушено рухається в диференційованому і стратифікованому соціальному просторі. Невимушеність руху актора забезпечена, за виразом П. Бурдьє, “габітусом” – сукупністю зразків поведінки, яка в безпосередньому життєвому процесі зумовлює індивідуальну і групову соціальну компетентність. Інакше кажучи, це здатність і навички правильно розуміти, адекватно оцінювати явища, що відбуваються, й ефективно діяти на основі такого розуміння і визначених оцінок.

По-друге, соціальна структура чуттєва і матеріальна. Поведінка людей зумовлюється не лише зовнішніми обставинами, а й тими виставами і цінностями (колективними виставами, за термінологією Е. Дюркгейма), які прийняті в конкретному суспільстві. Тобто “об’єктивне” не прямо визначає поведінку людей, але неодмінно опосередковується “символічним”.

Таким чином поняття “соціальна структура” фіксує чуттєво-надчуттєву природу цього феномену [12, с. 44].

Цікавий погляд на соціальну структуру соціолога П. Штомпки. Соціальну структуру П. Штомпка визначає як приховану, неявну мережу стосунків, що сформувалися, між елементами соціальної реальності. П. Штомпка виділяє чотири рівні соціальної структури.

Перший рівень своїм конструюванням зобов’язаний працям Е. Дюркгейма і прибічників структурно-функціональної школи. Практично це нормативний рівень, мережа правил, норм, цінностей та інститутів, що забезпечують належну, очікувану поведінку і запобігають небажаній. Нормативна структура накладає на дії актора суттєві обмеження і справляє вплив на те, що індивіди дійсно роблять.

Другий рівень – ідеальний (феноменологічна соціологія). Він є сукупністю ідей, вірувань, зразків і конвенцій щодо реальності, закріплених у відповідних доктринах та ідеологіях, зовнішніх відносно людських дій, як і норми поведінки. У своєму повсякденному житті індивід керується зразками поведінки і регулятивними конвенціями, проте їх виявлення зовнішніми спостерігачами утруднене.

Третій рівень, якого зазвичай дотримуються прибічники теорії обміну, символічного інтеракціонізму, біхевіоризму і мережевого аналізу, – це рівень дій, що є основним елементом соціальної структури. Предметом вивчення в цьому випадку виступають мережі взаємодій, тобто взаємно орієнтовані і взаємно винагороджувані вчинки індивідів.

Четвертий рівень був фокусом теоретичних досліджень К. Маркса і М. Вебера, а також тих, хто предметом своїх наукових розробок вибрав класову і групову структуру суспільства, стратифікацію і мобільність або нерівний доступ до обмежених ресурсів. Актори суттєво обмежені у своїх діях вже самою нерівномірною локалізацією ресурсів, що є диференціюючою і стратифікує соціальний простір [3, с. 12–13].

Соціологи, які належать до різних шкіл і дотримуються різних методологічних принципів, раніше вважали структуру суспільства досить інертною, незмінною, незалежною від чинника часу. Проте існує й інша думка. Ще П. Сорокін писав про соціальний простір, а П. Бурдьє концептуалізував неоднорідність простору у вигляді “полів”. Не одне покоління соціологів вимірює “дистанції” між групами, відшукують найбільш точні координати позицій, вивчають вертикальну і горизонтальну мобільність, тобто розглядають соціальні відмінності за допомогою суто просторових аналогій. Можна зробити висновок, що структура не є остаточно оформленою, оскільки мобільність індивідів і соціальних груп робить її постійно змінною.

Уявлення про соціальну структуру суспільства на сучасному етапі розвитку соціологічної думки зводиться до такого:

– структура існує до і незалежно від індивідів і соціальних груп, являє собою щось зовнішнє, таке, що спонукає й обмежує, незалежно від того, розуміється структура як ідеальна або ж матеріальна;

– структура не просто дана, вона визначає різні форми суспільного життя, оформляє і підтримує їх, поєднує і погоджує. Вона є принципом будь-яких видів індивідуальної і колективної поведінки. Кожен член суспільства повинний пристосовуватися до структури, усвідомлюючи або не усвідомлюючи ті обмеження, які вона на нього накладає. Для будь-якого індивіда або групи структура – певна умова виявлення ними і підтвердження власної соціальної ідентичності;

– структура є матрицею можливостей індивідуальних і групових стратегій поведінки, можливостей займати певні позиції, виконувати конкретні ролі, вступати у відносини обміну, а також у відносини домінування (підпорядкування);

– структура являє собою пояснювальний принцип, відповідно до неї все редукується, з неї все виводиться. Структура – це фундаментальна для циклу соціальних дисциплін незалежна змінна, і цей статус вона ніколи не втрачає;

– для структури завжди характерне певне напруження, зумовлене нерівномірним розподілом багатства, влади, почестей і слави, можливостей і перспектив, правил і привілеїв у межах кожного зі специфічних “полів”, багато конфліктами між соціальними агентами і в межах таких “полів-порядків”;

– структура “охоплює”, об’єднує індивідів, інституціоналізуючись у габітусах – неоспорюваних, сприйнятих і засвоєних установках, що генерують реакції на ситуації як знайомі й очікувані, так і незвичні і незвичайні, а також у засвоєних акторами реакціях розпізнавання, ідентифікації і класифікації;

– соціальна структура є сукупністю практик – взаємно орієнтованих дій індивідів, які використовують правила і ресурси для отримання доступу до дорогих і дефіцитних благ [3, с. 13–15].

Зміну соціальної структури сучасної України можна прослідкувати, порівнявши її зі структурою колишнього СРСР, куди входила й Українська Радянська Соціалістична Республіка.

У колишньому СРСР структурними елементами суспільства вважалися робітники, селяни та інтелігенція. Ця “тричленна формула”: “два класи і один шар” соціальної структури, визнана офіційною, “успішно відволікала увагу мас від реальних суб’єктів економічної і політичної влади – представників партійно-державного бюрократичного апарату” [1, с. 231]. Насправді ж соціальна структура суспільства в широкому розумінні включає поділ населення за віковими, статевими, національними, професійними, територіальними й іншими ознаками.

Економіко-соціологічна структура суспільства займає проміжне місце між найбільш узагальненою соціально-класовою і соціальною структурами в широкому значенні слова. Економіко-соціологічний підхід визначає соціальні групи, які займають ключові позиції в економіці, і є її найбільш важливими суб’єктами. Сукупний суб’єкт соціально-економічної діяльності суспільства виступає, з одного боку, як система соціальних груп, що взаємодіють, а з іншого – як система організацій, які взаємодіють.

Життєдіяльність членів суспільства відбувається в рамках багатьох організацій: підприємств, об’єднань, міністерств, територіальних органів господарського управління, банків, підприємств торгівлі, побутового обслуговування, громадського харчування тощо, основна діяльність яких пов’язана з матеріальним виробництвом. Крім того, в суспільстві є організації неекономічного профілю, які включені в економічні відносини через матеріально-технічне постачання, наймання робочої сили, оплату праці, оренду виробничих приміщень й ін. Економічна взаємодія здійснюється як між різними організаціями і групами населення, так і між різними соціальними групами. Таким чином, макросуб’єкт економіки має дві взаємопов’язані структури: організаційно-управлінську та соціально-групову, кожна з яких поділяється на ряд підструктур [1, с. 253].

Таким чином, в економіці колишнього СРСР виділялися дві управлінські структури: 1) організаційно-управлінська, елементами якої були організації; 2) економіко-соціологічна структура, до складу якої входили багатовимірні соціальні групи, що функціонували в п’яти окремих підструктурах економіки: етнографічній, соціально-територіальній, професійно-посадовій, соціально-трудовій і родинно-господарській.

Розглядаючи соціальний устрій соціалістичних суспільств, більшість соціологів підкреслюють значення політичних і державних інститутів. Із цього приводу Я. Щепанський, вважаючи соціалістичне суспільство політичним, пише, що це означає домінування політики, її інституційного апарату, її ідеології. В іншій своїй праці вчений підкреслює, що політичні інститути є домінуючими в соціалістичному устрої, і їх діяльність є чинником, який детермінує дії цілої суспільної системи.

Це ж відзначають і соціологи В. Веселовський і Е. Вятр: “Будь-яке теоретичне пояснення соціалістичного суспільства буде неповним і непереконливим, якщо в центрі його не буде аналізу політичної системи” [3, с. 33].

У колишньому СРСР право розпоряджатися засобами виробництва належало виключно державі. Організація і планування виробництва, напрям економічного розвитку, ціноутворення, наймання працівників і визначення рівня заробітної плати – ці і багато інших питань економічного життя суспільства централізовано вирішувалися державними міністерствами і відомствами.

Особливість функціонування так званої загальнодержавної власності в СРСР полягала в тому, що процедури забезпечення трудящим суверенних повноважень (народ вважався власником) були відсутні. Суверенного розпорядження власністю взагалі не існувало, вона була фактично “нічийною”. “Відсутність суверенного власника, який би контролював і стимулював розпорядників, призвела до такої ситуації: так звані умовні розпорядники (зазвичай представники державно-партійного апарату), по-перше, постійно використовували державну власність з метою особистого збагачення; по-друге, фактично не відповідали за помилки в господарюванні” [17, с. 48].

Соціальна структура суспільства відображає його соціальну диференціацію. Кожен елемент соціальної структури суспільства відрізняється від останніх специфічними рисами свого становище не в одній, а в декількох окремих підструктурах одночасно. Відомі російські соціологи Т.І. Заславська і Р.В. Ривкіна, описуючи соціальну структуру радянського суспільства періоду застою, виділяли 78 різних соціальних груп, які входили в 15 укрупнених елементів структури і характеризувалися схожими функціональними сферами діяльності.

У колишньому СРСР були такі диференційовані шари:

А. Політичні керівники республік і регіонів.

Б. Політичні керівники великих сфер суспільного життя.

В. Середні партійні і радянські керівники у сферах міжнародних відносин, оборони та держбезпеки, економіки й соціальної культури.

Г. Нижчі партійні і радянські керівники у вищеперелічених сферах.

Д. Керівники організацій і структурних підрозділів у сферах адмінуправління, міжнародних відносин, несільськогосподарських галузей економіки, освіти, охорони здоров’я, релігії, культури і мистецтва.

Е. Фахівці у сферах адмінуправління, військової справи і держбезпеки, міжнародних відносин, сільського господарства, освіти тощо.

Ж. Кваліфіковані службовці у сферах управління й економіки, сільського господарства, науки, техніки, освіти, охорони здоров’я, релігії і культури.

З. Робітники високої і середньої кваліфікації в престижних галузях важкої промисловості.

І. Робітники високої і середньої кваліфікації з таких галузей, як легка і харчова промисловість, будівництво, транспорт і зв’язок, житлово-комунальне господарство, торгівля й обслуговування, сільське господарство.

К. Некваліфіковані робітники і службовці важкої, середньої і легкої праці у таких сферах, як промисловість, будівництво, транспорт і зв’язок.

Л. Некваліфіковані робітники і службовці важкої, середньої і легкої праці, зайняті в житлово-комунальному господарстві, торгівлі і побутовому обслуговуванні, сільському господарстві.

М. Громадяни, зайняті переважно кооперативною або індивідуально-родинною працею в різних сферах.

Н. Особливі групи: сім’ї, які не мають у своєму складі працівників і знаходяться на утриманні держави, представники малих народів Півночі, зайняті традиційними промислами.

О. Діти з інтернатів і дитячих будинків, старі громадяни і громадяни похилого віку, інваліди, ветерани.

П. Декласовані елементи (алкоголіки, наркомани, бродяги та інші), професійні злочинці [1, с. 407].

Деякі українські соціологи трохи інакше розглядали соціальну структуру колишнього СРСР. Так, номенклатура становила 1,5%, воєнно-промисловий комплекс – 15%, сфера послуг і торгівлі – 13–15%, робочий клас – 40%, селянство – 27–30%. Частка інтелігенції дорівнювала 8%, за ними стояли маргінали, до яких зараховували 1% населення країни і 1% становили декласовані елементи [2, с. 53].

Українські соціологи до номенклатури зараховують лише представників груп А, Б, В. Нижчих партійних і радянських керівників у різних сферах вони відносять до групи Е. Ці шари не входять до вищої еліти суспільства, тому що нижчі партійні і радянські керівники отримували зарплату на рівні фахівців різних галузей. Відразу ж після номенклатури українські соціологи розташовували воєнно-промисло­вий комплекс, куди входять групи Д, Е і частково Ж, але лише ті, хто зайнятий у військовій справі або на оборонних підприємствах. Сюди входять керівники організацій і структурних підрозділів оборонної промисловості, вищий командний склад армії, управлінці високого рангу, високооплачуваний науковий і інженерний персонал воєнно-промислового комплексу, який користується особливими привілеями.

Особливу страту являє собою сфера торгівлі і послуг, тому що після 1929 р., коли СРСР відмовився від європейського шляху розвитку, від товарно-грошових відносин, а перейшов до редистрибутивної товарної маси, замість класової боротьби за владу в суспільстві розпочалася боротьба за за контроль над каналами редистрибутивної сфери. Це призвело до поділу нашого суспільства на дві великі функціональні частини: рядових виробників, які створюють додатковий продукт, і розпорядників, котрі вилучають і включають продукт у редистрибутивну мережу. Заробітна плата залежала не стільки від результатів праці, скільки від становища в суспільстві. Ближче за всіх до розподілу продукту були представники торгівлі і сфери послуг, тому вони і знаходилися у високих соціальних шарах суспільства радянського періоду.

Практика показала, що неможливе тривале існування тоталітарної редистрибуції, тому що всередині такого суспільства виникають відносини ринкового обміну. Підтвердженням цього факту є те, що тіньова економіка охопила всі шари суспільства колишнього СРСР і значну кількість людей.

Окреме місце в соціальній піраміді колишнього радянського суспільства займав найбільш численний робочий клас. Звичайно, в ньому теж можна виділяти ряд шарів: висококваліфіковані, кваліфіковані, некваліфіковані працівники, а також представники основних і допоміжних професій. Після робочого класу наступним соціальним шаром було селянство, а інтелігенція розмішувалася в “підніжжі” соціальної піраміди.

За кордоном інтелігенція завжди займала привілейоване становище, а в колишньому СРСР праця інтелігенції оплачувалася нижче не лише праці висококваліфікованих робітників, а в ряді випадків – навіть працівників із середньою кваліфікацією. Падіння престижу професій інженера, лікаря, вчителя, агронома змушувало людей кидати свою спеціальність і займатися працею, що не вимагає високого рівня освіти. На початку 1990-х рр. чотири мільйони таких дипломованих працівників, що становило близько 12% від їх загальної кількості і 80% фахівців сільського господарства, стали працювати в різних сферах не за своєю спеціальністю, часто така праця взагалі не вимагала вищої освіти [16, с. 38].

Унаслідок такої політики щодо заробітної плати ми могли зустріти в колишньому радянському суспільстві філософа-двірника, поета-опалювача, інженера-вантажника, агронома-секретарку, вчителя-кіоскера, лікаря-листоношу.

Окреме місце в соціальній піраміді колишнього СРСР займали маргінали – “люди на роздоріжжі” і декласовані елементи: бродяги, зеки, бомжі й ін. Кожен з цих шарів становив 1% від загальної структури суспільства [2, с. 55].

Що ж відбувається зараз в сучасній Україні? Як змінилася її соціальна структура? Що з’явилося нового? Які тенденції зміни соціальної структури України на найближчий період? Усі ці питання не можуть не хвилювати соціологів.

У сучасній Україні сталися суттєві зміни соціальної структури суспільства. Ця проблема вимагає широкомасштабних соціологічних досліджень і пильної уваги соціологів. Складність проблеми полягає в тому, що, по-перше, на Україні протягом посттоталітарного періоду не проводилося досліджень соціальної структури суспільства. По-друге, багато респондентів приховують свої доходи, навмисно спотворюють декларації про доходи, та при безпосередньому опитуванні люди не дають чесних відповідей. Відбувається це, швидше за все, тому, що громадяни України через криміногенну ситуацію, яка значно погіршала, не хочуть привертати увагу до своїх доходів, боячись рекету, банд, незареєстрованих озброєних формувань, що займаються здирництвом і розбоєм. А з іншого боку, частина громадян України, соромлячись своїй бідності, зараховують себе до середнього класу, хоча за рівнем своїх доходів вони належать до базового або навіть бідного шару суспільства.

В Україні спостерігається боротьба політичних угрупувань за той спосіб розподілу сусп

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти