ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Історія виникнення і розвиток підприємництва

Термін “підприємець” (від франц. enterpreneur – посередник) був уведений англійським економістом Рішаром Кантільйоном на початку ХVІІІ ст. На його думку, підприємці – це особи, діяльність яких пов’язана з ризиком.

Підприємництво є складним поняттям, яке можна по-різному інтерпретувати. Тому воно є предметом безпосереднього інтересу різних дисциплін: економічної теорії, психології, соціології, історії, правознавства.

В історії формування соціальних теорій підприємництва можна виділити три етапи:

1) протосоціологічні уявлення про підприємництво як певний вид соціальної діяльності і соціальну групу;

2) поява перших наукових теорій підприємництва;

3) сучасні теорії підприємництва.

Для першого етапу характерне, в основному, негативне ставлення до підприємництва як виду діяльності і до підприємців як певної групи людей. Так, наприклад, давньогрецькі філософи Платон і Арістотель зараховують до підприємців торговців, мінял, найманців, платних лікарів. Вони виступали проти їх участі в управлінні державою, оскільки основні спонукальні мотиви діяльності таких осіб корисливі (прагнення до наживи).

У середні віки ставлення до підприємництва також було негативним. Середньовічний підприємець досить сильно відрізнявся від сучасного підприємця і за типом господарських зв’язків, і за характером своїх підприємств. Середньовічне підприємництво представлене рядом колоритних фігур: войовничі торговці, збіднілі лицарі, місіонери і шукачі великих багатств, аристократи, які займалися морським розбоєм, піратством, такі як сер Уолтер Рейлі або Френсис Дрейк. Класифікацію груп підприємців за типами первинного накопичення капіталу образно описав В. Зомбард [14, с. 6].

У період середньовіччя підприємництво в основному спеціалізувалося на постачаннях предметів розкоші вищим суспільним класам. А досягши за допомогою торгівлі певного матеріального становища, багато хто з них залишав господарську діяльність. Цим людям були притаманні прожектерство, ігорно-спекулятивна пристрасть, жага до швидкого збагачення [20, с. 236–237 ].

Середньовічний торговець – “вічний мандрівник, занурений у світ випадкового способу життя” [27, с. 217–220].

Перейшовши до осілого життя, підприємець веде справу з будинку або з контори. Якщо раніше йому був властивий авантюризм, то зараз він піклується про свою репутацію. І хоча ризикові, авантюрні форми підприємництва все ще частково зберігаються, він змушений переносити сферу своєї діяльності на фінансові маніпуляції.

Ситуація змінюється в ХVІІІ ст. Ранньокапіталістічний підприємець, на думку В. Зомбарда, не співвідносить свою активність із задоволенням природних людських потреб. Він цінує спокій і не виснажує себе роботою. В цей час конкуренція знижується, комерційна реклама під забороною. І лише в сучасного підприємця його справа повністю поглинає особисте життя, оскільки все, що оточує підприємця, перетворюється на інструмент приросту капіталу [14, с. 118–131, 137].

У ранньобуржуазних суспільствах відбуваються суттєві зрушення в соціальній базі підприємництва. В період раннього капіталізму більшість творців нових підприємств не лише були власниками цих підприємств, а й самі працювали на них. У так зване “золоте століття” в середньому класі гармонійно поєднувалися різні статусні позиції: наявність власності і рівень доходу, професійна кваліфікація і соціальний престиж, організаційно-господарські повноваження і політичний вплив.

Але в західних країнах приблизно в першій третині ХХ ст. родинні фірми все більше поступаються місцем корпораціям, власність яких знаходиться в руках тисяч і сотень тисяч вкладників. Починаючи з 1930–1940-х рр. ця власність усе більше знеосіблюється і концентрується в руках різних юридичних осіб. Спостерігається зменшення кількості і частки незалежних власників. Розширюється прірва між великим і дрібним бізнесом. Змінюється і фігура буржуазного підприємця. Цей розквіт і розпад “старих” середніх класів на прикладі США добре показаний Р. Міллсом [3, с. 109].

Перед засновником дрібної фірми постають жорсткі проблеми виживання, свобода прийняття господарських рішень виявляється дуже обмеженою, інновації неможливі через брак ресурсів. Будучи “затиснутими” між трьома потужними силами – державою, великим капіталом і організованою найманою працею – дрібні власники стають усе більш консервативними, намагаючись зберегти свої колишні позиції.

Власники ж великих підприємств передають проблеми реальної організації до рук найманих менеджерів, які вимушені підкорятися корпоративному інтересу. Персональна відповідальність менеджерів розмивається колегіальністю, а мотив одержання прибутку відступає перед мотивами забезпечення стійкості фінансових показників і особистого кар’єрного просування. І дрібний власник, й організатор великого виробництва починають втрачати суто підприємницькі риси.

Не лише змінюється у міру розвитку капіталізму соціальна база підприємництва, а й відбувається розчленовування підприємницької функції. Замість однієї фігури підприємця з’являється декілька:

– фінансист (постачальник капіталу);

– винахідник технічної або маркетингової ідеї (постачальник нового знання);

– експерт з юридичною або економічною освітою, який пропонує організаційно-правові форми для створення або трансформації підприємства (постачальник організаційної схеми);

– менеджер, котрий вибудовує структуру внутрішніх і зовнішніх зв’язків нового підприємства (постачальник управлінських технологій) [3, с. 110].

З часом функції підприємця концентрується на спеціальних сферах діяльності.

Підприємництво як функція

Існує ряд принципово різних підходів до визначення підприємницької функції. Розглянемо найбільш поширені з них.

Перше трактування подано в працях класиків політичної економії (Ф. Кене, А. Сміт), які бачать у підприємцеві власника капіталу. У Ж. Тюрго, а пізніше у німецьких істориків В. Рошера і Б. Гільдебранда він не лише самостійно управляє своїм капіталом, а й поєднує функції власника з безпосередньою власною продуктивною працею.

Друге трактування. Підприємець розглядається як організатор виробництва, далеко не завжди будучи власником підприємства. Цього погляду дотримувалися Ж.Д. Сей і Дж.С. Мілль. Функціональне розмежування власника і підприємця здійснив К. Маркс. Визначення підприємця як менеджера закріпилося в працях неокласиків соціології А. Маршалла, Л. Вальраса, К. Менгера, Ф. Візера. Нейтральність відносно володіння власністю стає звичайним елементом більшості теорій підприємництва, як класичних (Й. Шумпетер), так і сучасних (А. Коул, Д. Дракер). За визначенням А. Маршалла,організація є “четвертим чинником виробництва”, а підприємництво виступає елементом саморегульованого механізму цін, що саморегулюється [21, с. 208–213].

Третє трактування пов’язано з характеристикою ризикованості і невизначеності підприємницької функції. Такої думки дотримуються Р. Кантільйон, Дж. Тюнен, Д. де Тресі, Г. Мангольт і ін. За словами Ф. Найта, підприємці, які беруть на себе тягар непрорахованого ризику і невизначеності, а також що гарантують більшості їх заробітну плату, мають право управляти діяльністю цієї більшості і привласнювати відповідну частину доходу [3, с. 97].

Четверте трактування. В рамках інституційної економічної теорії (Р. Коуз, О. Уїльямсон) підприємець стає суб’єктом, який здійснює вибір між контрактними відносинами вільного ринку та організацією фірми з метою економії трансакційних витрат. Підприємництво ніби виступає особливим регулювальним механізмом, який відрізняється від цінового механізму і механізму державного регулювання, а в чомусь є альтернативним їм обом [17, с. 36].

П’яте трактування. Представники нової австрійської школи Л. Мізес, Ф. Хайек, а також Р. Шмоллер, Ф. Тоссінг, Й. Шумпетер, П. Дракер і ін. виділяють активний, інноваційний характер підприємництва не лише у виборі з наявних альтернатив розподілу ресурсів, а й у створенні нових ринкових можливостей. Так, Й. Шумпетер вважає, що особливою підприємницькою функцією є організаційно-господарська інновація, або дослівно “нова комбінація чинників виробництва”. Підприємці, на думку Й. Шумпетера, не утворюють особливої професії або окремого класу. Причому підприємець не обов’язково сам винаходить “нові комбінації”. Він здійснює їх практично, часто імітуючи при цьомучужий господарський досвід [30, с. 169–170].

Виходячи з функцій, виконуваних підприємцями, загальне визначення підприємництва таке: це здійснення організаційної інновації з метою одержання прибутку або іншого додаткового прибутку. У підприємництві можна виділити три необхідні елементи:

– організаційна дія;

– ініцюювання змін;

– грошовий дохід як мета і критерій успіху.

Можна виділити ще декілька змінних, які визначають різноманітні видові відмінності підприємницької діяльності. Підприємництво пов’язано або не пов’язано з власністю на капітал, супроводжується або не супроводжується трудовою активністю у вигляді управлінської або виконавської праці. Підприємці можуть виступати як спеціально виучені професіонали (випускники бізнес-шкіл або менеджери, підготовлені у вищій школі), так і “аматори”, які не мають жодної професійної підготовки. Дії підприємців можуть ґрунтуватися на детальних розрахунках або на чистій інтуїції. В одних випадках підприємницькі дії пов’язані з явним ризиком (втратою доходів і навіть особистого майна, статусу і часу); в інших – цей ризик прорахований, але залишається місце для невизначеності; у третіх – ризику може не бути взагалі, крім втрати часу.

Сфера діяльності підприємництва може бути різною. Дії підприємців можуть виходити за межі власного виробництва, охоплювати сфери політики, науки, мистецтва, якщо вони орієнтовані на отримання прибутку.

Підприємництво може бути індивідуальним або груповим щодо виконання, успішним або неуспішним за результатами. Але у всіх випадках зберігається розуміння підприємницької функції, яка виникає і зникає в міру необхідності, може нескінченно ділитися й інтегруватися. Підприємницька функція властива будь-якій господарській системі й особливого розвитку набуває з моменту вступу країни в стадію індустріалізації. Підприємництво може реалізовуватися в державному і недержавному секторах, існувати при найрізноманітніших політичних режимах.

Вітчизняні соціологи теж цікавляться функціями підприємства. Найважливіші ознаки підприємництва знаходимо в “Словнику-довіднику менеджера” за редакцією М.Г. Лапусти (1960 р.):

1) самостійна діяльність суб’єктів ринкової економіки. Ніхто не може примусити іншого займатися тим чи іншим підприємницьким бізнесом;

2) ініціативна діяльність, заснована на комбінуванні факторів виробництва, на інноваціях. Інструментом підприємництва в будь-якій сфері діяльності є інновації;

3) ризикована діяльність. Без ризику немає підприємства, все нове, як правило, пов’язано з ризиком – свідомим, розрахованим, помірним;

4) діяльність, спрямована на систематичне отримання прибутку. Відповідно, це не разовий, а довгостроковий господарчий процес, спрямований на виробництво і реалізацію товарів, виконання робіт чи надання послуг споживачам, суспільству;

5) професійна діяльність господарюючих суб’єктів, орієнтована на краще задоволення потреб ринку шляхом ефективного використання матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів. Базою підприємництва є знання, що дають змогу ефективно використовувати економічні ресурси;

6) діяльність законна, що реалізується її учасниками в певних організаційно-правових формах. Вона має бути зареєстрована у встановленому законом порядку, з використанням особливого дозволу (ліцензії), якщо це необхідно згідно із законодавством [25, с. 359].

Англійські соціологи Р. Хизріч і М. Пітерс розуміють підприємництво як процес, який вимагає багато часу і сили, моральної і соціальної відповідальності; процес, який приносить у результаті грошовий дохід і особисте задоволення від досягнутого [28, с. 20].

Діяльнісній підхід об’єднує погляди дослідників, які розглядають підприємництво як різновид економічної діяльності та поведінки, форму економічної активності. Типовими для цього підходу є розуміння підприємництва як:

– особливої ініціативної економічної активності дієздатних громадян, спрямованої на задоволення потреб суспільства, населення й отримання особистої вигоди [19, с. 6];

– інтелектуальної діяльності ініціативної, цілеспрямованої енергійної людини, яка володіє повністю або частково якими-небудь цінностями (матеріальними, грошовими) для організації і провадження власної справи [12, с. 7–8];

– соціально-організаційної і перетворювальної діяльності, що є різновидом творчої, однією з ключових форм соціальної діяльності взагалі [5, с. 23];

– особливого, творчого типу економічної поведінки, що є необхідною основою досягнення економічного успіху [4, с. 121].

Т. Нельга стверджує, що до цього підходу можна зарахувати розуміння підприємництва як способу життя або дій, одного із занять ділової людини і певного стилю поведінки [22, с. 82].

Н.Н. Ермошенко та Е.І. Борсученко вважають, що підприємництво – особливий, новаторський, антибюрократичний стиль господарської поведінки, в основі якого – постійний пошук нових можливостей і ресурсів [11, с. 9].

Певні ознаки функціонального підходу з елементами атрибутивності репрезентує Ю.Ф. Пачковський, який розглядає особливий різновид людської діяльності і поведінки, в основі якого лежить особлива чутливість до змін і прагнення щось змінити у своєму житті (елемент ініціативи). Підприємець бере на себе відповідальність за можливі невдачі і поразки, виявляє готовність ризикувати (елемент ризику). Він сприяє реалізації і використанню нових технологій шляхом упровадження у виробництво винаходів та інновацій (елемент новаторства). Йому притаманні самостійність суджень при прийнятті важливих рішень (елемент свободи), спрямованість на діяльне перетворення навколишнього світу, побудову нових відносин (елемент активності) [1, с. 224–225].

Оцінюючи стан дослідження підприємництва в зарубіжних соціально-економічних джерелах, Є.І. Суїменко характеризує його як один із соціально-економічних інститутів капіталістичного суспільства [9, с. 7].

Для розуміння сутності підприємництва важливі такі поняття, як “ризик”, “новаторство”, “творчість”, “самостійність”, “активність”, “ініціатива”, “лідерство”, “задоволення потреб”, “вигода”, “стиль поведінки”, “спосіб життя”, що зумовлено підприємницьким феноменом у конкретних умовах функціонування [1, с. 225].

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти