ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поняття й сутність соціального комфорту людини

Життя кожної людини залежить як від внутрішніх, так і від зовнішніх факторів. Вагомість цих чинників є рівнозначною. Оскільки, з одного боку, життя людини залежить від умінь, навичок, які вона здобула в процесі навчання та трудової діяльності, а з іншого – постає питання, а чи зможе ця людина реалізуватись у реаліях того суспільства, де вона співіснує з іншими людьми.

Коли такої можливості немає, то людина почуває себе некомфортно, тому що її вміння не можуть бути реалізовані в конкретному суспільстві. Крім того, це позначається на її рівні життя та інших показниках, що відображають комфортність умов соціально-економічного існування людини в суспільстві.

Поняття соціального комфорту слід розуміти як створення умов для можливості максимальної реалізації людини в суспільстві. Коли людина має потенційні можливості реалізації себе як особистості, її життя та безпосередня діяльність є соціально комфортними.

Людина бере участь у безкінечній кількості малих соціальних груп і співпрацює з великою кількістю соціальних інституцій. У взаємодії людини з цими інституціями і реалізується чи не реалізується принцип соціального комфорту. Соціально комфортні умови діяльності потрібні не тільки людині, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Проте слід пам’ятати, що людина, яка перебуває у таких обставинах, потребує соціально комфортних умов значно більше. Соціальний комфорт людини в розвиненому суспільстві повинен мати ознаки соціального конструктиву. Соціальний конструктив – це соціальна практика, яка веде до гармонізації соціальних процесів і відносин у рамках соціальної системи. Коли людина відчуває себе дуже комфортно в соціумі, порушуючи моральні та законодавчі його норми, то її комфорт не може бути прийнятим цим суспільством. Коли ж такі люди з’являються і цінності їх комфорту мають прихильників, то це суспільство є хворим, а його економічна система – неефективною з погляду головного економічного завдання щодо перерозподілу ресурсів.

Розглядаючи соціальний комфорт, ми повинні усвідомити, що маємо справу зі специфічним соціальним показником. Він, з одного боку, відображає суб’єктивні відчуття людини, а з іншого – є об’єктивним показником її повсякденного життя.

Хоча ми і розглядаємо комфорт як категорію соціальну, проте ми не повинні забувати, що соціальний комфорт залишається багато в чому суб’єктивним відображенням соціального становища людини в суспільстві. Тому стандарти соціального комфорту тісно пов’язані з характеристиками особистості.

Під особистістю ми розуміємо конкретну людину, яка розглядається крізь призму її стійких соціально зумовлених психологічних характеристик, які виявляються в суспільних зв’язках і відносинах, визначають його моральні вчинки і мають суттєве значення для неї самої та оточуючих [7, с. 471].

Концепт “соціальне” є прикметником, що виражає ознаку предмета чи явища, а концепт “комфорт” – іменником; у процесі свого розвитку концепт “комфорт” став дуже поширеним у сфері обслуговування та розваг, про це свідчить і його наявність у мережі Інтернет. Близько 90% посилань у пошуковій системі GOOGLE на запит “комфорт” пов’язані з рекламою. В таких матеріалах фіксується значення поняття “комфорт” як особливого стану задоволення, умовою досягнення якого буде та чи інша характеристика товару чи послуги.

Комфорт, у свою чергу, є похідним для поняття “комфортність”, що набуло поширення у сфері послуг. Під комфортністю російський науковець М.А. Скворцова розуміє затишок, зручність і задоволення, забезпечені сукупністю позитивних психологічних і фізіологічних відчуттів людини у процесі її трудової діяльності. Комфортні умови створюються завдяки раціональній організації праці, дотриманню ергономічних, соціально-психологічних і гігієнічних вимог охорони праці [10].

Говорячи про комфорт, ми по-різному сприймаємо це поняття. Хтось вкладає в нього суто матеріальне значення, а інші – ще й духовний, психологічний і сексуальний зміст. Виходячи з поняття комфорту, людина вибудовує відповідну систему цінностей. Переростаючи рамки, комфорт здобуває центральне значення в житті людини. Стаючи культом, він заважає нормальному розвитку як окремих людей, так і цілих націй. Водночас не слід забувати і про те, що сучасна держава бере на себе зобов’язання щодо реалізації ряду заходів, які повинні вивести рівень соціального комфорту людини на певний рівень. У деклараціях цей рівень здається безмежним та всеохоплюючим, але в реальному житті він обмежується економічними можливостями конкретної країни, регіону та навіть окремої родини.

Соціальна комфортність проживання населення формується під впливом соціально-економічних умов й особливо яскраво це виявляється на регіональному рівні. Сам термін “комфорт” у перекладі з англійської мови (comfort) означає сукупність зручностей, тобто сприятливі умови для існування й діяльності якого-небудь об’єкта. Якщо виходити з того, що термін “комфортність” походить від терміна “комфорт”, то можна припустити, що під комфортними слід розуміти тільки ті сприятливі для життя й господарської діяльності населення умови, які можуть бути забезпечені при дотриманні різних соціально-економічних параметрів [10].

На думку відомого українського соціального філософа В. Під­дубного, соціальний комфорт людини безпосередньо визначається рівнем домагань, які пов’язані з інформацією про ті блага, що можуть стати її прагненнями. По-друге, перетворення іміджу того чи іншого блага на мотиваційний чинник включає процес співвіднесення цього блага з уявленнями про ресурси (можливості) його досягнення й тих обмежень, які перешкоджають цьому. По-третє, всі ці процеси відбуваються під соціальним контролем, який дозволяє, забороняє чи пропонує певний рівень домагань, ті чи інші засоби його досягнення, а також “процедури” його прийняття людиною [8, с. 74].

Подібним до поняття “соціальний комфорт” є і поняття соціального самопочуття. Соціальне самопочуття, на відміну від соціального комфорту, визначає рівень сприйняття й адаптації людини до певних умов соціальної дійсності. Соціальне самопочуття виступає як синдром свідомості, що відображає взаємозв’язок між рівнем домагань і мірою задоволення сенсожиттєвих потреб. І це стосується різних сфер життєдіяльності суб’єкта – професійної, освітньої, сімейної, релаксаційної, спілкування й ін. Соціальне самопочуття людини – це категорія, що недостатньо детально розроблена теоретично, але водночас соціальне почуття добре досліджене в емпірії. Більшість учених під соціальним почуттям мають на увазі соціальні проблеми людини. Тому багато соціологічних досліджень, що зосереджені на моніторингу чи детальному розгляді соціальних проблем населення, автоматично залучають до моніторингу соціального самопочуття ту чи іншу категорію населення або населення країни в цілому. Але, як показує практика, в таких дослідженнях здебільшого перетинаються дві крайності. Дослідники розглядають або найактуальніші соціальні проблеми респондентів, або фіксують рівень соціальних домагань респондентів, хоча, як ми бачимо з визначення соціального самопочуття, дослідника має цікавити співвідношення між домаганнями респондента та рівнем їх задоволення.

Виходячи з усього вищепереліченого, під соціальним комфортом ми розуміємо суб’єктивну оцінку людини свого соціально-економічного становища в суспільстві, що виражає її потенційні можливості щодо задоволення тією чи іншою мірою своїх нагальних соціальних та економічних потреб, а в широкому розумінні – потенційних умов своєї самореалізації за умов повсякденності в орієнтирах її життєвого світу та соціальних амбіцій.

Щодо соціальних амбіцій, тобто прямих постійно корелюючих вищих потреб людини, то можна виділити чотири їх рівні:

1) основні фізіологічні потреби;

2) прагнення до максимальної реалізацій соціальних потреб людини в суспільстві;

3) задоволення потреб, які ґрунтуються на потребах людини, яка є частиною еліти цього суспільства;

4) задоволення потреб, які ґрунтуються на потребах людини, що є частиною мегаеліти певної цивілізаційної сукупності.

Рівень соціальних амбіцій є визначальним при оцінюванні орієнтирів життєвого світу людини, виходячи з чого людина буде характеризувати умови свого життям як комфортні чи некомфортні. Саме тому рівень задоволеності життя жителів економічно розвинених країн часто є нижчим за рівень задоволеності умовами свого життя мешканців економічно неблагополучних країн екваторіальної Африки, оскільки у них діаметрально різна модель повсякденності та життєвого світу. Це зумовлює особливості їх соціальних амбіцій.

9.2. Економічні чинники,
що впливають на рівень життя сучасних українців

Оновлення трансформаційних процесів українського суспільства, перехід до структурно-інноваційної моделі економічного зростання, де людина з її освітньо-професійним, інтелектуальним, духовним потенціалами має стати основним стратегічним ресурсом економічних перетворень, підвищує значення нових теоретико-прикладних розробок і підходів до механізму регулювання рівня життя населення держави загалом. Зазначена проблема є міждисциплінарною, в ній тісно переплітаються аспекти демографії, статистики, економіки праці, соціальної економіки і політики, регіональної економіки й політики. Рівень життя населення – це узагальнене синтетичне поняття, яке характеризується багатоаспектною компонентною структурою. Його смислове наповнення формує інформація про доходи, споживання, зайнятість, умови праці, стан здоров’я, тривалість життя, освіту, культурний розвиток, соціальні права та гарантії тощо [9, с. 92].

Перебудова економічних відносин в Україні, яка триває протягом усього часу існування незалежної української держави, призвела до зниження рівня життя переважної частини населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів. Сьогодні Україна прагне більш активно включитися у світові суспільно-економічні процеси, інтегруватися в європейське співтовариство. Проте нерівномірність регіонального розвитку і рівня життя населення створює передумови для виникнення соціального напруження в суспільстві, уповільнює ринкові перетворення та знижує їх ефективність. На сьогодні регіони України мають різні рівні життя населення.

У зв’язку з цим актуальною є політика, спрямована на створення умов для поетапного подолання диспропорцій у соціально-економічному розвитку регіонів.

Єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики, починаючи з 1996 р., є показник валової доданої вартості на душу населення. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку. Так, якщо в 1996 р. співвідношення мінімального (Закарпатська область – 0,7 тис. грн) та максимального (м. Київ – 1,9 тис. грн) значень показника валової доданої вартості на душу населення в регіонах України становило 2,7 раза, то у 2007 р. розмах варіації становив 3,9 раза, мінімальний – Чернівецька область (1,5 тис. грн) та максимальний – м. Київ (5,8 тис. грн). Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1 : 2.

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країні в 2007 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об’єднує області, середньодушові обсяги валової доданої вартості в яких становлять 110% загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5%), Запорізька (140,7%), Дніпропетровська (125,0%), Полтавська (125,1%), Донецька (125,1%) та Київська (116,8) області, тобто індустріально розвинені регіони.

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6%. У другу групу входять 7 областей, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110% до 90%): Харківська (105,6%), Одеська (102,0%), Сумська (99,8%), Черкаська (97,5%), Чернігівська (95,2%), Миколаївська (94,5%), Луганська (94,4%). Їх частка становить 25,7% валової доданої вартості. До складу третьої групи ввійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше ніж 90% від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9%), Хмельницька (85,9%), Житомирська (85,5%), Вінницька (82,4%), Кіровоградська (81,6%), Рівненська (79,0%), Херсонська (76,8%), Івано-Франківська (72,5%), Волинська (68,5%), Тернопільська (64,5%), Закарпатська (52,3%) області та м. Севастополь (66,3%). На частку цієї групи припадає 27,7% загальної валової доданої вартості.

Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося на фоні загального спаду розвитку економіки, починаючи з 1991 р. У більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000–2002 рр.

У період 1991–2007 рр. загальний індекс промислового виробництва становив 51%; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 р. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38% від рівня 1990 р.) областях, найменший – у м. Києві (97% від рівня 1990 р.). Лише в Запорізькій області, починаючи з 1996 р., відбувається стійке п’ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 р. обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 р.

Однією з негативних тенденцій розвитку економіки в 1991–2008 рр., що матиме довгострокові наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг

інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991–2005 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн грн у 2000 р. порівняно з 55386 млн грн у 1990 р.

Такі особливості розвитку регіонів, диференціація їх за значенням показника – додана вартість на душу населення – тісно корелюють з показником рівня життя. Наприклад, регіональна структура виробництва впливає і на рівень зайнятості, і на рівень оплати праці.

Кризові процеси в економіці протягом 1990-х рр., значне скорочення валового внутрішнього продукту, зниження інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного потенціалу, ослаблення державного регулювання і контролю у сфері економіки, нестабільність правових механізмів, ускладнення соціального забезпечення та соціального захисту громадян спричинили в Україні процеси, які негативно вплинули на життєвий рівень населення.

Соціально-економічна категорія “рівень життя населення” використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських документах для характеристики міри задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і слугує важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямів і пріоритетів економічної та соціальної політики держави.

Рівень життя населення визначається, з одного боку, складом і величиною потреб у різних життєвих благах (продукти харчування, одяг, житло, транспорт, різні комунальні і побутові послуги, освіта, медичне обслуговування, культурно-просвітні заходи тощо), а з іншого – можливістю їх задоволення, виходячи з пропозицій на ринку товарів та послуг і реальних доходів людей, їх заробітної плати. У свою чергу, і розмір реальної заробітної плати, і рівень життя населення визначаються мірою ефективності виробництва на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, масштабом розвитку і якістю сфери послуг, освітнім і культурним рівнем населення.

Для аналізу й оцінювання рівня життя використовують різні показники, такі як величини валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення тощо. Про рівень життя опосередковано свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й інші.

Серед чинників, які кардинально впливають на зміну рівня життя населення, найголовнішими є політичні. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій тощо.

Кризові явища в політиці та економіці України негативно вплинули на стан здоров’я людей, призвели до скорочення тривалості життя українців та зростання смертності.

З метою підвищення рівня життя населення та дотримання законодавчо встановлених державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій було б раціональним:

– поліпшення планування сім’ї, вдосконалення системи надання відповідної кваліфікованої медичної допомоги родинам, які хочуть мати дітей;

– поліпшення здоров’я населення, насамперед підлітків, молоді, а також зниження рівня професійних захворювань, побутового та виробничого травматизму населення;

– відновлення мережі дошкільних навчальних заходів, особливо в сільській місцевості, з метою забезпечення доступності дошкільної освіти.

Ці кроки щодо покращення здоров’я населення сприятимуть підвищенню рівня життя населення, зростанню ефективності і продуктивності праці українців та валового внутрішнього продукту держави [3]. До того ж це дало б змогу підвищити рівень соціального комфорту більшості громадян України, зважаючи на помірковані соціальні амбіції українців порівняно з громадянами країн Західної Європи.

Сьогодні більшість українців вважають себе бідними і до вершин рівня соціального комфорту їм ще далеко. Подібна тенденція спостерігається в українському суспільстві вже більше ніж 15 років. Причиною тому є зникнення з карти світу СРСР і настання доби економічної нестабільності.

Періоди економічних потрясінь супроводжуються посиленням диференціації доходів різних груп населення. Диференціація доходів зумовлює гостру соціальну проблему бідності.

Відповідно до першого визначення, бідність – це неможливість через нестачу коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. Це означає, що бідні верстви населення не можуть відповідно харчуватися, оплачувати житло та комунальні послуги, лікуватися та відпочивати, вчитися самі та забезпечити оплату навчання своїм дітям.

Можна навести й інше визначення. Бідність – це неможливість підтримувати мінімальний рівень споживання, що визначається на основі фізіологічних, соціальних та культурно зумовлених нормативів.

Різниця у визначеннях полягає в такому. Згідно з першим бідними вважаються ті, рівень життя яких є нижчим за певний середній стандарт суспільства, а за другим – ті, рівень життя яких є нижчим за визначений суспільством мінімальний рівень.

У документах ООН наведено чотири основних прояви бідності:

1) коротка тривалість життя;

2) низька професійно-освітня підготовка;

3) позбавлення економічної бази нормального життя – чистої питної води, медичних послуг, якісного харчування;

4) усунення від суспільного життя.

Зміст, критерії та визначення бідності змінюються з розвитком цивілізації і залежать від політичного устрою суспільства. Люди можуть бути бідними за стандартами економічно розвинутих країн і заможними за стандартами країн, що розвиваються.

Розрізняють бідність за стандартами цивілізації в цілому (хронологічними) і бідність за стандартами кожної конкретної країни. До першого типу зараховують населення бідних країн і майже не відносять населення багатих країн. А бідність за стандартами кожної конкретної країни існує в усіх державах і суттєво не залежить від загального рівня добробуту населення.

Сучасна соціально-економічна теорія тлумачить бідність як багатоаспектне явище, виділяючи такі її форми: об’єктивну й суб’єктивну, абсолютну і відносну, тимчасову та застійну.

Об’єктивна бідність визначається за прийнятими в країні критеріями доходу та можливістю досягнення матеріальних і духовних благ. Суб’єктивна бідність визначається за самооцінкою: людина тоді є бідною, коли вона сама себе ідентифікує з бідністю.

Найсуперечливішим моментом у теорії бідності є поділ її на абсолютну та відносну. Не існує і не може існувати універсальних програм надання соціальної допомоги за єдиним у всьому світі стандартом бідності: ті, хто є бідними у США чи Швейцарії і одержують там державну підтримку, вважатимуться заможними у країнах, що розвиваються.

За тривалістю бідність може бути тимчасовою (короткочасною) або застійною (довготривалою). Застійна бідність означає неможливість для родини чи окремої особи самотужки вирішити свої проблеми і подолати матеріальні негаразди та призводить до більш тяжких наслідків. Тимчасова бідність є результатом одномоментного зниження рівня життя. Наприклад, сильний шок від політичних змін, природні катаклізми. Причинами періодичних знижень рівня життя та збідніння можуть бути сезонні коливання в цінах на харчові продукти і послуги.

Серед особливостей проблем бідності в Україні можна назвати такі:

1. Бідність не виникла разом із становленням Української держави. Вона існувала і в СРСР. Бідність взагалі є неминучою, навіть у дуже багатому суспільстві. За оцінками фахівців Інституту народо­населення і соціальних проблем АН СРСР, у 1990 р. за межею малозабезпеченості жило 20–25% населення країни. На думку міжнародних експертів, в Україні на сьогодні до бідних можна було віднести близько 11% населення. Але оскільки бідність є результатом соціальної нерівності, це явище завжди камуфлювалось. Законодавство України використовувало термін “малозабезпеченість”, показник “бідність” почав застосовуватися лише наприкінці 2002 р.

2. Збідніння широких верств населення виникло одночасно з появою багатих прошарків, заможність яких пов’язана з неправедними джерелами і яким не притаманне благодійництво.

3. Бідними стали люди, які чесно працювали і працюють у державі, живуть за її законами.

4. Існуюче в Україні явище бідності зайнятого населення є наслідком порушень у системі оплати праці та формуванні ринку робочої сили.

Реформування економіки України вимагає особливого підходу до вивчення причин і наслідків соціально-економічних процесів, які відбувалися в українському суспільстві протягом багатьох століть. Особливість полягає в специфіці українського регіону як у природно-територіальному, так і в державно-політичному плані. Для визначення сьогоднішнього стану економіки України слід ураховувати також історико-політичні процеси, які великою мірою впливають на подальший розвиток при переході країни до відкритої економіки. Постійне погіршення основних показників розвитку України в 1990-х рр. негативно вплинуло на формування ефективного механізму її економіки.

Світова економіка дедалі більшою мірою визначає особливості розвитку України. Основні напрями впливу – збільшення обсягів експорту та імпорту відносно ВВП і загострення ситуації із зовнішньою заборгованістю країни. Загальну характеристику економіки України наведено у табл. 1 і 2.

 

Таблиця 1

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти