ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Виробництво, зайнятість, безробіття, заробітна плата

Природно-ресурсний потенціал України перевищує потенціал Німеччини в чотири рази, Японії – в 15 разів [1, с. 41]. Здобувши незалежність, Україна зберегла за собою високий виробничий капітал, який був створений за роки радянської влади. Найбільш складні трудові організації України будував весь радянський народ. Це Запорізька гідроелектростанція, Харківський тракторний завод, донецькі і луганські шахти з видобутку вугілля, авіаційний комплекс країни, потужні будівельні трести, науково-дослідні інститути, конструкторські бюро й інші об’єкти. Ось чому після розпаду Радянського Союзу на території України проживали і працювали в її трудових організаціях представники всіх націй і народностей колишнього СРСР.

У роки радянської влади промисловий потенціал України був досить розвинений, і внесок у ВВП СРСР з боку України був відчутним. Під час переходу нашої країни до ринкових відносин суттєво змінилося становище трудових організацій.

Кардинальні суспільні перетворення, трансформація економічної і політичної системи колишнього СРСР, прийняття рішення про незалежність України серйозно відобразилися на самопочутті населення, яке у своїй більшості випробовувало шок і дискомфорт. Дуже точно охарактеризував становище суспільства російський соціолог Р. Горін: “Ми всі зараз ніби в еміграції в незнайомій нам країні, що живе за іншими законами. Зіткнулися з такими умовами, які нам раніше були невідомі, до яких треба пристосуватися, прийняти їх, якщо хочеш вижити і працювати далі” [1, с. 42].

У період реформування економіки в Україні, також як і в Росії, спостерігався серйозний спад виробництва, заробітна плата виплачувалася з великими затриманнями, з’явилося величезне безробіття, накопичені в дореформений період трудові навички й уміння в багатьох співробітників трудових організацій виявилися незатребуваними. Масштаби міжпрофесійної мобільності були настільки великі (протягом 1991–1998 рр. у Росії 42% працівників змінили професію), що цей період стали називати “великим перерозподілом людського капіталу” [16, с. 28]. Це ж явище спостерігається у всіх країнах СНД і сучасній України.

Нинішній стан трудових організацій, коли змінилися форми власності, цінності суспільства, умови роботи, вимагає їх всебічного дослідження, якісно нового рівня соціальної інженерії. Трудові організації на сьогодні працюють у новому інформаційному соціальному просторі, в них формуються нові соціально-технологічні культури, які слід вивчити. У цій перспективній галузі соціології вкрай мало наукових розробок. Спеціальних наукових праць, присвячених розгляду соціально-технологічного знання як чинника розвитку праці і трудових організацій, поки що недостатньо. Необхідно виявлення проблем трудових організацій сучасної України в умовах зміни цінностей суспільства, трансформації ціннісних орієнтацій особистості, зайнятості населення і наявності безробіття, а також зміни соціального простору, в якому діють трудові колективи.

Не можна оцінити стан праці і трудових організацій України без аналізу розвитку економіки України за роки її переходу до ринкових відносин у цілому.

Так, станом на 1 січня 2008 р. українська економіка за обсягом внутрішнього валового продукту (ВВП) ще не вийшла на рівень 1990 р. Якщо в кінці 80-х рр. ХХ ст. питома вага економіки Української РСР у світовій економіці становила близько 2%, то зараз – всього 0,5% за паритетом купівельної спроможності і лише 0,2% – за валютним курсом. Частка сировинних галузей у структурі реалізованої продукції, яка дорівнювала в 1990 р. 33,3% від загального випуску продукції, досягла майже 68%. Водночас питома вага продукції машинобудування знизилася з 30% до 13%. Для порівняння: у розвинених країнах обсяг машинобудування в 1950–2000 рр. збільшився з 22,4% до 45,3% [3, с. 2].

Виробництво сільськогосподарської продукції ледве досягає 60% від рівня 1990 р. У структурі української економіки на споживчий сектор припадає 19,7%, тоді як у розвинених країнах світу – до 50%, на енергосировинний – 23,8% (на Заході – до 7%), на інфраструктурний – 19,7% (у країнах Заходу – до 30%), на інвестиційний – 18,2% (у розвинених країнах світу – до 20% при порівнянних реальних обсягах інвестицій) [3, с. 2].

Якщо в економіці розвинених держав світу провідні позиції все більше займають високотехнологічні уклади – п’ятий і шостий (від 20% до 100% у рік), який формується і визначає розвиток економіки на десятиліття вперед, то в Україні приблизно 60% вироблюваної продукції належить до третього укладу, близько 35% – до четвертого і лише 4% – до п’ятого і 0,1% – до шостого. Збільшення ВВП за рахунок упровадження нових технологій оцінюється всього в 0,7% [3, с. 2].

Перш за все на трудові організації серйозний вплив справила приватизація об’єктів народного господарства колишнього СРСР і зміна у зв’язку із цим власника. Приватизація – це передача (продаж) тих, що належать державі підприємств, засобів транспорту, житлових споруд у приватну власність [12, с. 399]. Приватизація не є винятковим явищем для економіки нашої країни. Багато розвинених країн вже проходили і проходять стадії приватизації об’єктів промисловості, будівництва, сільського господарства, торгівлі й інших галузей. У разі порушень при проведенні приватизації (відсутність аукціону, навмисно занижені ціни продажу й ін.) можлива повторна приватизація – деприватизація, тобто знову передача власності, але вже від однієї приватної особи іншій, яка також є приватним власником.

У розвинених капіталістичних країнах при спаді виробництва на державних підприємствах їх приватизують, у разі погіршення роботи в приватному секторі підприємства викупаються державою. Повернення у власність держави майна (підприємств, банків, земельних ділянок тощо), що раніше належало приватному капіталу, називається реприватизацією [12, с. 431]. Така практика дає змогу зберегти виробництво на високому рівні.

Наприклад, у Запорізькій області станом на 01.01.2006 р. державним реєстром зареєстровано 36 680 об’єктів, що мають різні організаційно-правові форми господарювання. Серед них товариств з обмеженою відповідальністю 11221, приватних 8140, фермерських господарств 2393, закритих акціонерних товариств 812, відкритих акціонерних товариств 459, комунальних 479, державних підприємств 175, з них – 4 казенних. Причому спостерігається щорічне зростання ТОВ, приватних підприємств, заснованих на власності об’єднань громадян, комунальних, закритих акціонерних товариств, фермерських господарств, громадських і релігійних організацій. За останні три роки спостерігається щорічне зменшення державних підприємств, кооперативів, спільних підприємств. Це свідчить про те, що приватизація ще не завершена [13, с. 65].

Захопившись приватизацією власності, суспільство не врахувало той факт, що не сама зміна власника приводить до підвищення продуктивності праці і високої віддачі виробничого капіталу, а грамотне та інтенсивне використання будь-якої форми власності. Саме це зумовило негативне ставлення населення України до приватизації власності.

Дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України, показують, що деформації, допущені в процесі приватизації, посилюють негативне ставлення працівників до приватної власності. Так, якщо в 1992 р. оцінка респондентами передачі в приватну власність (приватизація) великих підприємств була такою: скоріше негативно – 31,6%; складно сказати: позитивно або негативно – 41,8%; скоріше позитивно – 25,1%; не відповіли – 1,4%, то в 2001 р. оцінки різко змінилися. Негативно ставляться до приватизації 52,2% опитаних, зменшилася кількість осіб, які не визначили своє ставлення до приватизації, тобто не знають позитивне або негативне це явище. Таких людей у 2001 р. було 29,9%. Не змінилася і частка респондентів, що оцінюють приватизацію позитивно. Їх стало 17,9%. Не відповіли на поставлені питання лише 0,8% респондентів [14, с. 40].

На жаль, сьогодні негативне ставлення громадян України зберігається і навіть посилюється. Особливо це виявляється в період фінансової кризи, що охопила всі країни світу, у тому числі й Україну.

Наступним серйозним недоліком у розвитку вітчизняної економіки є нерівномірний розвиток економіки країни. Це спостерігається і в Запорізькому регіоні. Так, у Запорізькій області, що має такі територіально-промислові комплекси, як енергетичний, металургійний, машинобудівний, за наявності високих показників розвитку енергетики, металургії, хімічної і нафтохімічної промисловості наявні низькі показники в галузі машинобудування, сільському господарстві, переробній, харчовій і легкій промисловості, будівельній індустрії.

Обсяги виробництва в електроенергетиці в 2000 р. перевищили рівень 1990 р. на 19%, у хімічній і нафтохімічній – на 17,6%, практично вийшли на рівень 1990 р. чорна і кольорова металургія (97% і 93%, відповідно). Водночас обсяг виробництва в галузях машинобудування і легкої промисловості за цей період в Україні скоротився приблизно на 60%, у харчовій промисловості – на 40%, виробництві будівельних матеріалів – більше ніж на 70%. Виробництво в текстильній і мікробіологічній промисловості за вказаний період скоротилося в 16 разів порівняно з 1990 р., медичній – в 11,5 раза, в інших галузях промисловості – в 4,0 раза [1, с. 44].

Подібні співвідношення характерні і для інших регіонів України. За останні роки, на жаль, в машинобудівній, легкій, текстильній, медичній і ряді інших галузей промисловості не спостерігається значних позитивних змін. Україна все більше перетворюється на країну димлячих труб, де зосереджено брудне, шкідливе для її населення виробництво. Машинобудування, легка, харчова промисловість й інші галузі господарства, не говорячи вже про галузі високих технологій, різко скоротилися за роки перебудови економіки.

Нерівномірний розвиток економіки спричинює соціальну напруженість трудових ресурсів. Не маючи можливості використовувати свій потенціал у тих галузях промисловості, де раніше працювала, людина намагається працевлаштуватися на підприємства інших галузей, у яких стан більш-менш сприятливий. Це створює зайву конкуренцію робочої сили на порівняно благополучному виробництві й звільняє робочі місця на підприємствах, що зазнають певних труднощів у цей час. Як правило, з підприємств, що працюють не на повну потужність, ідуть кращі кадри.

Наступним негативним явищем нашої економіки, яке важким тягарем лягло на плечі працівників трудових організацій, є безробіття. Рівень зареєстрованого безробіття визначається як відношення кількості безробітних, зареєстрованих у Державній службі зайнятості населення, до середньорічної кількості населення працездатного віку. Не говорячи вже про перші роки перебудови економіки і структуризації оборонної промисловості, рівень зареєстрованого безробіття по Україні станом на 1 січня 2003 р. був таким – 3,7%, у 2004 р. – 3,5%, у 2005 р. – 3,5%, у 2006 р. – 3,1%, у 2007 р. – 2,7% [13, с. 183].

Якщо оцінювати рівень безробіття по регіонах України, то станом на 1 січня 2007 р. нижчі показники безробіття зареєстровані в Донецькій області – 1,6%, у Дніпропетровській – 1,9%, в Одеській – 2,0%, у Київській – 2,1%, у тому числі в м. Київ – 0,4%, в Харківській області – 2,4%, у Запорізької – 2,7%. Найбільше безробіття в цей період зафіксоване в Тернопільській області – 5,3%, в Рівненській – 4,7% і в Черкаській області – 4,4% [13, с. 183].

Найбільше безробіття торкнулося жіночої частини трудових ресурсів. Усі області України, включаючи м. Київ і Автономну Республіку Крим, мають більшу кількість безробітних серед жінок, ніж серед чоловіків. Так, на кінець травня 2007 р. в Україні зареєстровано 419,5 тис. безробітних жінок працездатного віку і 270,8 тис. чоловіків. На одну вакансію претендують троє. Перевага залишається за чоловіками. Жінки зазнають дискримінації: середня зарплата жінок на 30% нижче, ніж у чоловіків, незаконні звільнення під час декретних відпусток стали нормою, сотні тисяч українок потрапляють у сексуальне або економічне рабство [1, с. 46].

Оцінюючи безробіття в цілому, неможливо врахувати приховане безробіття. Наші вітчизняні працедавці за прикладом зарубіжних, щоб зберегти необхідний у майбутньому кістяк трудових ресурсів, широко використовують гнучку зайнятість, яка включає чисельну, функціональну і фінансову гнучкість. Зокрема, при функціональній гнучкості співробітник підприємства замість 21–22 робочих днів у місяць зайнятий лише 14–15 днів і має особисті відпустки, як правило, всі п’ятниці і навіть декілька понеділків. Працівник отримує зарплату лише за відпрацьований час.

Особливо небезпечним для нашої економіки є таке приховане безробіття, коли фіксується зайнятість людини на підприємстві, але протягом багатьох місяців через відсутність замовлень на продукцію, що виготовляється, ця людина не бере участі у виробництві, а лише числиться. Таку практику стали широко використовувати багато промислових підприємств України, у тому числі і колишні оборонні заводи, наприклад, такі як казенне підприємство “Науково-виробничий комплекс “Іскра” м. Запоріжжя.

Однією з причин безробіття в Україні є повне самоусунення держави від формування державних замовлень підприємствам, у тому числі і тим, що знаходяться у власності держави. Через відсутність держзамовлень, невизначеність на державному рівні скорочується виробництво продукції, звільняються незавантажені співробітники, виникають соціально-психологічні конфлікти в колективах. Наприклад, ДП “Завод імені Малишева” ще два десятки років тому назад випускав продукції на 6 млрд дол. США. Сьогодні його програма знизилася до 300 млн грн [1, с. 46].

На жаль, це не одиничний приклад. Наш уряд чомусь вирішив, що ринок сам буде регулювальником виробництва продукції в умовах ринкової економіки, і повністю самоусунувся від регулювання ринкових відносин, забувши про те, що в розвинених країнах світу сьогодні широко використовуються переваги планової економіки. У колишньому СРСР були серйозні напрацювання з планування і регулювання виробництва. Усунувши зайву централізацію і тотальний контроль, можна було використовувати цей досвід. Натомість в Україні, як і в багатьох країнах СНД, досвід, нагромаджений за роки радянської влади, був викинутий на звалище історії, у тому числі і досвід планування і регулювання виробництва. В результаті ми отримали стихійний, некерований базар, а не сучасний ринок.

На настрої в колективах трудових організацій впливає невчасна виплата заробітної плати. На жаль, після переходу України до ринкових відносин не було жодного року, коли б своєчасно і повністю була виплачена зарплата членам трудових організацій. До постійних боржників по заробітній платі лише в Харківській області можна зарахувати ДП “Завод імені Малишева”, Харківський авіазавод, комбінат “Хімпром” і ряд інших підприємств [1, с. 47]. І таких прикладів в Україні безліч.

Так, Державний комітет статистики України повідомляє, що станом на 1 січня 2007 р. розмір неоплачених зарплат порівняно з 1 грудня 2006 р. зменшився на 19% ( 9806,398 млн грн). Однак станом на 1 лютого 2008 р. розмір неоплачених зарплат збільшився в країні порівняно з 1 січня 2007 р. на 11% (894,937 млн грн). Найбільший розмір неоплачених зарплат зафіксований у Донецькій області – 196,760 млн грн, у Луганській – 90,698 млн грн і в Харківській – 66,9 млн грн. Зокрема лише за перші п’ять місяців 2008 р. у ВАТ “Свердловський машинобудівний завод” Луганської області заборгованість з виплати заробітної плати становила близько 3 млн грн. Різко збільшилася заборгованість з виплати заробітної плати за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, наприклад, у січні 2008 р. – на 75,8%, що станом на 1 лютого дорівнювало 0,835 млн грн. При цьому заборгованість держбюджету становила 0,579 млн грн, а заборгованість місцевих бюджетів – 0,256 млн грн [1, с. 47].

Не можна умовчати і про низький рівень заробітної плати співробітників трудових організацій в Україні. Наприклад, криворізьким металургам у середньому платять близько 2 тис. грн. А зарплата європейського металурга становить 3–6 тис. євро. Якщо порівняти ці дані, то навіть з урахуванням “низької” продуктивності праці зарплата криворіжців повинна дорівнювати 1,2–2,4 тис. євро, тобто 7–15 тис. грн за місяць (за старим курсом валют). Голова ЦК профспілки металургів і гірників України В. Козаченко підрахував, що за восьмигодинний робочий день український металург лише 28 хв працює на себе, а решту часу – на власника, створюючи йому додаткову вартість. В економічно розвинених країнах найманий працівник працює на себе 1,5–2 год. При цьому на 1 дол. США заробітку український робітник створює в три рази більше товарної продукції, ніж, наприклад, його американський колега [8, с. 3].

Рівень заробітної плати в Україні в 2007 р. був одним з найнижчих у Європі, що свідчить про різке посилення експлуатації праці в Україні й економічно необґрунтоване заниження. Одна з основних причин низької зарплати – прагнення приватного капіталу збагачуватися не шляхом упровадження нових технологій і підвищення продуктивності праці, а за рахунок посилення експлуатації робітників. Якщо порівняти Україну з іншими країнами, то в 2007 р. у Росії продуктивність праці була в 2,2 раза вища; в Німеччині – в 6,3; у Франції – в 7,6; у США – в 9 разів [ 10, с. 2].

Через низький рівень заробітної плати Україна стає донором робочої сили не лише для Європи й інших розвинених країн світу, а й для Росії, де середня зарплата у два рази вища, ніж в Україні.

При проведенні соціологічних досліджень в Росії й Україні найбільше незадоволення, що позначається на інтегральній оцінці трудової діяльності, висловлюють співробітники трудових організацій щодо оплати їх праці. Так, згідно з опитуванням, проведеним у 2004 р. у Росії серед професіоналів оплатою праці задоволені лише близько 20%, незадоволені становлять дві третини всіх респондентів. У трохи кращому становищі висококваліфіковані професіонали. Тут частка незадоволених людей становить приблизно 50%. При оцінювання трьох важливих груп професіоналів (інженерів, лікарів і вчителів), то найбільше незадоволені оплатою своїх праці інженери (більше ніж 70%), потім ідуть лікарі і потім вже вчителі (трохи менше ніж 70%). Менеджери середньої ланки незадоволені оплатою праці в меншому масштабі, проте частки їх становить більше ніж 48% опитаних респондентів, а менеджери вищої ланки (близько 35%) теж незадоволені оплатою своєї праці [15, с. 42].

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти