ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні етапи історико-філософського процесу

(деталізована інфо – наведені погляди провідних представників зазначених у табл.. напрямів філософії – для людей зі стабільною психікою)

 

Періоди Філософські течії Основні ідеї Представники
Філософія Стародавнього світу 4) натурфілософський або рання класика (VII-V ст. до н.е.): НФ Мілетської шоли, філософія піфагорійців, Елейська школа; 5) висока класика (V-IV ст. до н.е.): атомізм Левкіппа і Демокріта, софістична філософія, філософія Сократа, Платона,Аристотеля; 6) пізня класика або завершальний цикл античної міфології (давньогрецький скептицизм, епікурійство, філософія стоїцизму, римський епікуреїзм, стоїцизм у стародавньому Римі, римський еклектизм, неоплатонізм), що складається з періодів: o елліністичної філософії (IV-I ст. до н.е.) o олександрійської філософії (I ст. до н.е. - V-VI ст.) o римської філософії (I-VI ст.) 1. Натурфiлософiя Мiлетської школи виникла в VI ст. до н.е. в м.Мiлетi, була одним з осе­редкiв iонiйської фiлософської традицiї. Осн. представниками були Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксiмандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксiмен (588-525 рр. до н.е.). Визначальна тенденцiя цiєї школи - намагання знайти не­видиму простим оком єдність у видимій багатоманітності ре­чей. Ця єднiсть може бути опанована тiльки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосi. Основними положеннями філософії піфагорійців були вiра в живе тіло Космосу, що вбирає в себе безмежну порожнечу i Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір у Космос iз його вiдокремленням усіх речей мiж собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Представники елейської школи на вiдмiну вiд мiлетської та пiфагорейської традицiй розглядали дiйснiсть як узгодження, єднання протилежностей, вони аргументовано критикували всi вчення, де визнається рухома, мiнлива першооснова речей. Елеати обгрунтували по­няття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому випадку будь-яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не є знання опорою анi в теорiї, анi в практичному життi. Елейська школа вперше розрiзнила мислення (i мислиме буття) та чуттєвi данi (i буття, що сприймається чуттєво), видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Елеати змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як непе­рервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усіх елементах чуттєво даної дійсності. 2. Атомiзм Левкiппа i Демокрiта. Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття ‘‘буття’‘ iз поняттям ‘‘першоелемент’‘ в поняттi про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо­вана на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть тео­логiчної її iнтерпретацiї: «Боги не потрiбнi Космосу». Софiстична фiлософiя. В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну кон­цепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз­начити суспiльне положення софiстiв. Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Протагор(прибл.481-373 рр. до н.е.). Вiдомий як один з найбiльш популярних учнiв Демокрiта. Вiдстоює традицiйний для софiстiв релятивiзм. Є автором знаменитої тези: ‘‘людина є мiрою усiх речей, iснуючих - що вони iснують, неiснуючих - що вони не iснують’‘. Фiлософiя Сократа.Остаточне усвiдомлення мiсця фiлософiї у суспiльствi було здiйснене Сократом (469-399 рр. до н.е.). Вiн першим прийшов до висновку, що фiлософiя - це дiяльнiсть по усвiдомленню, осмисленню та визначенню вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ - людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття. Саме вiн ввiв по­няття ‘‘дiалектика’‘ (вмiння вести бесiду, сперечатися). Учень Сократа, Платон у 397 р. до н.е. заснував у Афiнах фiлософську школу, вiдому пiд назвою Академiя (тому що вона знаходилась у парку, присвяче­ному мiфiчному героєвi Академу). Свої працi вiн писав у виг­лядi дiалогiв - ‘‘Учта’‘, ‘‘Гiппiй Бiльший’‘, ‘‘Горгiй’‘, ‘‘Держа­ва’‘ та iн. Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання, мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального виз­начення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Арiстотельвизнається першим, хто здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Тому його називають першотворцем iсторiї фiлософiї. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики - науки про суще. Йому належать класичнi форму­лювання логiчного закону протирiччя, закону виключеного третього. Ним створена перша теорiя логiчного силлогiзму. 3. Давньогрецький скептицизм (III ст. до н.е. до I ст. н.е.) існував як фiлософське вчення, що піддає сумнiву саму можливiсть достовiрного пiзнання об’єктивного свiту, був саме таким вченням. Найдовершенiшої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких фiлософiв Пiррона, Енесiдема, Агрiппи, Секста Емпiрика. Вони дiйшли висновку, що марнi спроби знайти оста­точно встановлену iстину свiдчать про неможливiсть вирiшити це завдання взагалi. Головний прин­цип скептицизму - утримуватися вiд суджень. Пiзнiй скептицизм залишає позицiю врiвноваженої недовiри вiдчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пiз­нанню,бо спирається на практичний досвiд. Давньогрецькi скеп­тики розробляють поняття про умови, що пiдвищують вiрогiд­нiсть корисних знань, якi є наслiдком спостереження i експе­рименту. В цiлому скептицизм був спрямований проти догматич­ного трактування формальних законiв мислення, розвивав уяв­лення про вiдноснiсть людського пiзнання. Епiкурейство -фiлософська школа в Афiнах, заснована Епiкуром (341-270 рр. до н.е.). Він створює зовсiм нову атомiстичну теорію, вiдмiннiсть полягає в тому, що у Демокрiта рух атомiв здiйснюється у порожнечi виключно за законом падiння тiл пiд власною вагою, у Епiкура - поряд iз дiєю закону падiння з’являється ще один чинник - атом виявляє властивiсть ‘‘самочинного вiдхилення’‘ вiд ‘‘лiнiї не­обхiдностi’‘. Також Епiкур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимiстична i утилiтарна. Фiлософiя стоїцизмузгідно з якоюКосмос розумiється як єдиний органiзм, єдине тiло. Це тiло живе, воно побудоване iз рiзних функцiональних частин, про­низаних пневмою. Ззовнi Космос має форму кулi, в якiй все вiдбувається необхiдно i цiлеспрямовано,iнакше Космос розпа­деться i стане мертвим. Вiдповiдно, для кожної частинки Кос­мосу є своє мiсце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функцiї, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової. Стоїки узгодили свої погляди iз вченням про Всесвiт і розробили вiдповiдну етику. Римський епiкуреїзм.Дуже вiдомим послiдовником епiкурейства в Римi був Тит Лукрецiй Кар (I ст. до н.е.). До нас дiйшла повнiстю його поема ‘‘Про природу речей’‘, у якiй вiн детально розробляє атомiстичну концепцiю. В цiлому вчення Лукрецiя лише зовнi схоже на систему Епiкура. Лукрецiй не за­перечує iснування богiв, а лише вчить, що вони не можуть втручатися у життя людей. Обгрунтовував вiн цей погляд атомiстичною теорiєю побудови свiту. Ця теорiя пояснювала всi явища природи, зокрема i богiв, якi складаються з особ­ливих найтонших атомiв i знаходяться мiж свiтами як сили їх вiдродження, створення. Для Лукрецiя, на вiдмiну вiд Епiкура, головним фiлософським вченням є не етика, а фiзика - пояснення природи. Людина, котра знає загальнi при­роднi закони, завжди знайде своє мiсце у суспiльствi. Стоїцизм у стародавньому Римi.Представник -Панецiй (прибл.185-110 рр. до н.е.). Замiсть протиставлення душi i тiла у Панецiя людина - гармонiйна iстота, навiть божественний Логос дiє на неї не ззовнi, а проникаючи в середину, зливаючись iз нею, ‘‘про­ростає в душi’‘. Визнаючи провiдну роль долi (‘фатуму’), вiн придiляє увагу i самостiйностi особи. Окрiм верховенства обов’язку визнається роль насолоди в життi людини. Насолоди подiляються на природнi та надприроднi. Справжнiй стоїк не цурається нi тих, нi iнших. Найбiльш вiдомим стоїком був Люцiй Анней Сенека космогонiчнi погляди якого були дуже близькими до попереднiх вчень. Так, Душа має тiлеснiсть i духовнiсть, постiйно переживає внутрiшню бо­ротьбу протилежних тенденцiй: прагне до спокою i до бороть­би, до добра i зла тощо. Протилежнiсть ряду тверджень Сенеки ним не пояснюється, а лише фiксується. Римський еклектизм.Найбiльш вiдомим римським еклектиком був Марк Туллiй Цiцерон (106-43 рр. до н.е.) він написав ряд фiлософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, котрi вивчали основи рiзних фiлософiй. Йому належить заслуга створення фiлософської термiнологiї на латинi. Неоплатонiзм.Неоплатонiзм виникає в античнiй філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотiн, Порфирiй, Прокл - найбiльш вiдомi представники. Неоплатонiки конструюють вчення про iєрархiчнiсть будо­ви дiйсностi. Основою буття є божественне (але безособове, на вiдмiну вiд прийнятого у християнствi) ‘‘Єдине’‘ як сотання підстава існування будь-якого буття. Чуттєвий свiт у неоплатонiкiв - це єднiсть iдей розуму, душi та матерiї. Душа людини неречовинна, безтiлесна, вона пов’язана не тiльки з тiлом, але й з божественною ду­шею. Мета земного життя - звiльнення вiд тiлесностi, чуттєвостi через вдосконалення морального життя i наступного після смерті злиття з божеством. Iдеї неоплатонiзму мали значний вплив на християнську теософію середньовіччя та на філософію епохи Вiдродження та Нового Часу. Філософи Стародавньої Греції:Арістотель, Геракліт, Левкіпп, Демокрит, Діоген Лаертський, Епікур, Панетій, Платон, Плотін, Плутарх, Сократ
Філософія Середньовіччя та епохи Відродження 1. Середньовіччя (V-XV ст..): o патристика o неоплатонівський рух o середньовічна схоластика   2. Відродження (XV-XVI ст..): o середньовічні єресі o номіналізм o раціоналістичні та емпіричні тенденції o натурфілософія o середньовічна теологія o утопічний соціалізм   1. Патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін. Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, – сліпа зброя волі Бога. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність. Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810–877 рр.). Він створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша – природа не створена, але здатна сама творити – Бог; друга – природа створена і сама здатна творити – сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя – природа створена і не здатна творити – світ чуттєвих речей. четверту природу – Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови і першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі. Видатним представником середньовічної схоластики є Фома Аквінський (1225–1274). Він намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно розрізняв істини розуму і одкровення, а також стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму; намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом. Вся філософія Фоми була спрямована на збереження і зміцнення влади католицької церкви. 2. Епоха Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance — відродження), цей термін вживається для означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Характеризується невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. Період Відродження на перше місце ставить Платона, а не Арістотеля. Одним з джерел філософії Відродження стали середньовічні єресі, Єресі підривали середньовічну церковну догматику, офіційну релігійну ідеологію, розчищали шлях антицерковним ідеям мислителів Відродження. Погляди Я.Гуса та його однодумців мали суттєвий вплив також передові тенденції в середньовічній філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії середньовічної філософії. Та особливий вплив мала східна, зокрема арабська філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, що поширювалися в Західній Європі в XII-XIII ст. Філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси - характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження було художньо-естетичною епохою. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм, і Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Є погляди з цього приводу відомого німецького натурфілософа Парацельса (1493-1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився також у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. Філософи Відродження в основному стояли на позиціях матеріалістичної теорії пізнання, вони піддали перегляду також середньовічні погляди на суспільство. У зв’язку з цим були зроблені перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов. В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора(1478-1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568-1639) "Місто Сонця". Середньовічна філософія:Оріген, Тертулліан, Августин Аврелій, Боецій, Еріугена, Ансельм Кентерберійський, П'єр Абеляр, Аверроес, Роберт Гросетест, Роджер Бекон, Бонавентура, Альберт Великий, Тома Аквінський, Йоан Дунс Скот, Вільям Оккам, Майстер Екгарт. Філософія Ренесансу:Франческо Патріці, Джордано Бруно. Філософія Реформації та Контр-реформації:Еразм, Суарес Франсіско, Мартін Лютер.
Філософія Нового часу (XVII - XVIII ст.) Філософія Нового часу: o емпіризм o раціоналізм o сенсуалізм Формування нової парадигми філософствування базується на кардинальних змінах у житті суспільства Західної Європи. Соціально-економічні зміни: розлад феодальних відносин, зростання міжнародного виробництва, торгівлі, економічних і культурних зв’язків між країнами, інтенсивний розвиток економічних буржуазних відносин. Соціально-політичні зміни:буржуазна революція в Нідерландах (XVI ст. - поч. XVIIст.), буржуазна революція в Англії (сер. XVII ст.), становище і розвиток капітальних відносин; зміни в соціальній структурі суспільства; зміни в політичній системі суспільства. Природно-наукові відкриття:механіка небесних і земних тіл; астрономія; теорія опору матеріалів; фізика: вивчення електричних і магнітних явищ; хімія. Зміни в державній сфері суспільства:розвиток ідей гуманізму епохи Відродження; відмова від натурфілософії; формування нових світоглядних орієнтирів форм мислення. У центрі природознавства цього часу знаходилась механіка небесних і земних мас. Вона набуває переважного розвитку і надала всьому природознавству механічного характеру. Найбільш розповсюджений– експериментальний метод: дослідження прагнули роботи аналіз окремих явищ, процесів, фактів. Домінуючою тенденцією у розвитку філософії XVII-XVIIIст. став матеріалізм (XVIIст. праці Р.Байля). Основні напрями гносеологічної орієнтації філософів: емпіризм визначає чуттєвий досвід джерелом знання і вважає, що зміст знання може бути представлений як опис цього досвіду або зведений до нього; раціоналізм визначає розум основного пізнання і поведінки людей; сенсуалізм визначає життєвість головною формою достовірного знання. Ф.Бекон (1561-1626) – підкреслює необхідність пізнавати об¢єктивно суттєві речі і явища , відмовитися від схоластичної відірваності від природи і людини. Джерело буття знаходиться в почуттях, які виникають в процесі практичного впливу індивіда на природу. Розробив індуктивний метод. Р. Декарт (1596-1650) - кінцева мета знання людини – панування над силами природи, пізнання причин її розвитку, удосконалення природи самої людини. Для досягнення цієї мети необхідно використовувати принцип сумніву, який направлений проти сліпої віри і потребує попередньо сумніватися у всьому науковому існуванні. Основний вид пізнання – раціональне пізнання – раціональне пізнання, інструментом якого є розум. Лейнібц (1646-1716). Вважав, що джерелом необхідності і взагальності знання може бути тільки розум. Б. Спіноза (1632-1667). Пізнання світу йде не через пізнання Бога , а через пізнання природи. Дж. Берклі (1684-1753) – обґрунтував суб¢єктивний ідеалізм. “Трактат про начала людських знань – пізнання має справу не з об¢єктами, які існують незалежно від свідомості людини, а лише із сукупністю відчуттів. об¢єкти, котрі ми чуттєво сприймаємо, існують лише у думці, всі якості речей - суб¢єктивний, тому саме їх існування залежить від суб¢єкта свідомості. Без суб¢єкта свідомості. Без суб¢єкта немає і об¢єкта (ідеалістичний сенсоналізм)”. Джеон Локк (1632-1704). Всі людські знання мають чуттєве походження. Заперечував думку Декарта про “вроджений ідеал”, людський розум від народження є “tabula rasa”. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти. Т. Гоббс розглядав об¢єктивний світ як сукупність окремих матеріальних тіл, котрім притаманні протяжність, твердість, обсяг і інші властивості. Матеріальні тіла не мають таких якостей, як колір, запах, звук, оскільки подібні якості виступають лише суб¢єктивними уявленнями людини. Рух – це механічне пересування тіл у просторі, воно внутрішньо не притаманне матерії, але саме матерія є вічна. Окремі тіла є тимчасові, вони коли-небудь виникають і потім зникають. Декарт – “Роздуми про метод”, “Методичні роздуми”, “начала філософії”. В основі світу є незалежні одна від одної субстанції: уховна, яка іде від Бога і втілюється в душі, матеріальна, тілесна, протилежна. Гольбах (1723-1789). Матеріальні тіла володіють здатністю пересування тільки по механічним траєкторіям. Природа – це сукупність різних рушійних сил матерії, за якими постійно знаходяться у русі. Необхідними можуть бути лише причина і наслідок. За їх допомогою можна пояснити будь-який процес і людську поведінку. Матеріалісти Нового часу гостро критикували ідеалістичне розуміння проблем онтології. Гострі проблеми набули нових засобів і методів аргументації поглядів, що свідчить про багатоплановість і складність розвитку філософської думки. У вирішенні проблем онтології – матеріалісти цілком залишалися на позиціях метафізичного, механічного матеріалізму. Вони не розуміли принципу загального зв¢язку явищ, предметів реального світу, а їх рух – кваліфікували лише як пересування тіл у просторі. Філософія Нового часу та Просвітництва:Бекон Френсіс, Берклі Джордж, Мандевіль Бернард, Спіноза, Декарт, Дідро.
Філософія Просвітництва XVIII ст..   Через усю філософію Нового часу проходить думка про "розумність" світу, яка у XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний. Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є (1689–1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідношення законів суспільного розвитку та природного середовища, врахування кліматичних умов, характеру ґрунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки "дух законів", а й державне правління. Видатним представником деїстичного напрямку просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712–1778), який свою оригінальну концепцію історії, закономірностей та перспектив суспільного розвитку розкриває у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1762). Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні – їхнім наслідком, що лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття. Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер, завдяки яким людина намагається "здаватися", а не бути. Людину Руссо розуміє як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Філософія Просвітництва: Шарль Луї де Монтеск'є, Жан-Жак Руссо
Німецька класична філософія (з 80-х pp. XVIII ст. до 40-х pp. XIX ст.) Німецька класична філософія: o німецький ідеалізм o ірраціоналізм Німецька класична філософія єсинтезом попереднього філософського знання німецька класична філософія має свої специфічні джерела, до яких відносять німецьку містику XIV-XVI ст., основні ідеї філософської містики полягають в апофатизмі як типове діалектичне вчення яке, послідовно заперечуючи всі позитивні характеристики пізнавального об'єкта, не ставить нас перед абсолютною порожнечею. Одним з основних представників класичної німецької філософії був Іммануїл Кант (1724-1804). У докритичнийперіод Кант виступає як вчений - астроном, фізик, географ. Обґрунтовує гіпотезу походження всесвіту з гігантської газової туманності. У критичнийперіод в своїх працях "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" (1790) він зробив припущення, що не думка узгоджується з предметом, а предмет з думкою і суб'єкт конструює об'єкт. Конструювання об'єкту здійснюється за допомогою "апріорних форм чуттєвості" (простір, час) які ми накидаємо на об'єкт, виходячи з цього існує ноумен - річ в собі (сутність) і феномен - наші знання про об'єкт. Йоган Готліб Фіхте "Основи загального науко вчення". Основою буття є "абсолютне Я" уособлення практичної активності людства. Продуктом діяльності "Я" є "не-Я". Взаємовідношення "Я" і "не-Я" є проявом всезагальної діалектичності реального світу. Йозеф Шеллінг "Система трансцендентального ідеалізму" (1800). Початковим може бути лише єдність суб'єкту ("Я") і об’єкту ("не-Я"), а саме абсолют (абсолютна тотожність буття, свідомості, матерії і духу). Розвиток природи - діалектичний процес саморозвитку "світового духу" від несвідомого стану (неорганічна природа) до самоусвідомлення (органічна). Один із засновників ірраціоналізму. Фрідріх Гегель "Наука логіки", "Філософія природи", "Філософія духу" Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об’єктивно існуючий абсолютний дух - універсальна духовна субстанція світу, яка розвивається відповідно до об'єктивних законів діалектики (переходу кількісних змін у якісні, єдності й боротьби суперечностей, заперечення заперечення). Він розглядає мислення не як відображення у свідомості людини об'єктивно існуючого зовнішнього світу, а як мислення самого мислення, що нібито існувало перед тим, як виникли світ і людина. Природа у всій її багатоманітності, суспільство, людина та її діяльність - все це, з точки зору гегелівської об'єктивно-ідеалістичної системи не шо інше, як еманація абсолютної ідеї. Людвіг Андреа Фейербах (1804-1872) "Сутність християнства"(1841) "Основи філософії майбутнього" (1841), в яких критикував ідеалізм взагалі, і розвивав філософський матеріалізм і атеїзм. Бог - об'єктивна абстракція, яка існує лише в головах людей, але людина, творець Бога стає залежним від нього. Відхід від цієї залежності можливо лише на основі матеріалістичного світогляду. Об'єктом пізнання є матеріальний світ, а не абсолютна ідея. Цей світ людина відчуває через свої почуття і за допомогою розуму розглядає ці почуття так як вони існують у природі. Він відстоював ідеї любові людини до людини, релігії без Бога. Німецька класична філософія становить один із важливих етапів розвитку філософської діалектики, ідеалізму, матеріалізму. Вона по праву зветься класичною філософією. Головне її досягнення - діалектика, побудова системи її законів і категорій. Стародавня здогадка про тотожність протилежностей стала аксіомою. Німецька класична філософія у відношенні "суб'єкт-об'єкт" проголосила активність суб'єкта і їх безперервний зв'язок. Сфера свідомості зайняла більш широке поле - до неї були включені несвідоме і підсвідоме, не контролюючі розумові процеси. Мистецтво вперше увійшло у сферу сторичного розгляду, а краса стала характерною рисою взаємозв’язків між людиною природою. Релігія вперше зазнала об’єктивної оцінки як необхідна і водночас ілюзорна форма суспільної свідомості. Німецька класична філософія:Кант Іммануїл, Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх, Людвіг Феєрбах.
Філософія ХІХ-ХХ ст.   В середині ХІХ століття виникає криза класичної парадигми Нового часу – механістичного матеріалізму XVII – XVIII ст., класичного раціоналізму XVIII – початку ХІХ ст., що містили наступні принципи. Світ – органічне закономірне ціле, в якому здійснюється прогрес, при чому закономірності, що полягали в основі буття, ототожнювались з метафізичним початком (Богом). Місце людини визначено – вона є частиною раціонального цілого, завдання її складається у пізнанні світу та Бога за допомогою науки. Критерій моралі також є однозначним – морально те, що служить Богу. Але все змінилось в середині ХІХ ст., коли Ф.Ніцше покладає кінець старим уявленням: “Бог помер”. Перекинуті були принципи раціоналізму, на зміну їм прийшов ірраціоналізм. Якщо Бог помер, то померло і уявлення про світ як закономірне ціле (тотожнє Богові), світ перетворився на хаос, який не піддається раціональному поясненню. Настало розчарування в науці та її методах. Втрачене і місце людини у світі. Якщо раніше вона була частиною раціонального цілого, то зараз кинута у безумний світ, і тому людина є чужою в цьому світі. Ірраціоналізм світовідчуття знаходить вираження в культурі постмодернізму та, зокрема, у живописі (кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм). Формується сучасна філософська парадигма, що протистоїть класичній традиції Нового часу: традиційному просвітницькому об’єктивізму протистоїть суб’єктивізм, раціоналізму – ірраціоналізм, сцієнтизму – антисцієнтизм, гуманізму – антигуманізм механічної унітарності буття – вітальний універсум “життєвого пориву”, активних “вибухів” волі і т. д. У ХХ столітті висувається низка нових ідей: 1) ідея вивчення окремої людини, примат індивіда над великими соціальними громадами; 2) наявність та аналіз у людини не тільки розуму та свідомості, але й несвідомого, підсвідомості; 3) розуміння розуму індивіда і суспільної свідомості як об’єкту маніпуляції зі сторони різних сил; 4) ідея двох непересічних джерел людського знання – істин науки та філософської мудрості, що протистоїть антигуманній сутності науки. Виникають нові філософські картини світу, у яких поряд з глобальними проблемами людства (війни і миру, енергетична, екологічна...) у центр ставиться історія людини, людина з її фізичним та духовним світом. Виникають і нові типи мислення, зокрема, соціально-екологічні. У сучасній світовій філософії можна виділити напрямки: філософія життя, філософія науки (позитивізм), феноменологічний напрямок, екзистенціалізм, прагматизм, герменевтика, психоаналіз, релігійна філософія (неотомізм, неоавгустінізм, персоналізм); філософія техніки; філософська антропологія, філософський структура-, постструктуралізм, постмодернізм, філософія культури, філософія цінностей (аксіологія), лінгвістична філософія, аналітична філософія, філософія глобальних проблем, філософія екологічних проблем (екофілософія), філософія освіти, філософія господарства, філософія бізнесу, філософія економіки, філософія майбутнього. Марксизм-Ленінізм:Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Ленін, Сталін, Мао Цзе Дун.   Філософія XX століття:Ніцше Фрідріх, Сартр Жан-Поль, Камю Альбер, Поппер Карл.   Аналітична філософія:Рассел Бертран, Вітгенштайн Людвіг, Карнап Рудольф.
Українська філософія (представники) Іларіон, митрополит Київський; Володимир Мономах, Данило Заточник, Іван Вишенський, Павло Русин, Юрій Дрогобич, Станіслав Оріховський-Роксолан, Петро Могила, Яворський Стефан, Феофан Прокопович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Григорій Сковорода, Георгій Кониський, Людвік Флєк, Петро Лодій, Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький, Памфіл Юркевич, Олексій Гіляров, Іван Франко, Василь Зеньківський, Микола Костомаров, Дмитро Чижевський, Володимир Вернадський, Дмитро Донцов, Володимир Шаян, Мирослав Попович, Назіп Хамітов, Олег Гуцуляк.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти