ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Еволюція гносеологічних проблем в історії філософії

Загрузка...

Зародження гносеологічної проблематики в античній філософії. Пізнання і його вивчення не є щось незмінне, раз і назавжди дане, а являє собою “щось діалектичне”, що розвивається за визначеними законами. Вони мають довгу історію, джерела якої ведуть у найдревніше філософію. На кожному етапі свого розвитку знання це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності, в тому числі насамперед – чуттєво-предметної (практики).

В античній, особливо в давньогрецькій філософії (VI ст. до н.е.- II ст. н.е.), були сформульовані глибокі ідеї про співвіднесення знання і думки, істини й омани, про збіг знання і предмета, про діалектику як метод пізнання та ін. Так, Геракліт висловив ідею про те, що усе тече, усе змінюється й усе переходить у свою протилежність. Але усе тече не як потрапило, а корячись законам “єдиного мудрого”, що властиві і буттю і пізнанню.

Щоб осягнути природу кожного окремого предмета, потрібно вміти прикласти загальний закон. Тому багато вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт надає перевагу “єдиному знанню усього”. Виходячи з того, що мислення властиве всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, він вважає, що людський, суб’єктивний логос (тобто пізнання) має всі можливості бути в згоді з об’єктивним логосом.

Зенон Елейський намагався виразити реальний рух в логіці понять, в зв’язку з чим піддав скрупульозному аналізу протиріччя (апорії), що виникли при спробі мислити рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов’язане з розв’язком багатьох протиріч, що виникли при відображені в пізнанні об’єктивного процесу рухів.

Помітними фігурами в історії гносеологічної і діалектичної думки були античні софісти – Протагор, Горгій та ін. Вони надали бурхливого руху людській думці з її вічними протиріччями, без втомним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при усій своїй неоднозначності, суб’єктивізмі і “грі слів” мала цілий ряд раціональних моментів. До їхнього числа можна віднести: свідоме дослідження мислення самого по собі; розуміння його сили, протиріч і типових помилок; прагнення розвити гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер;

Сократ висунув на передній план діалектичну природу пізнання як сумісного здобуття істини в процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівнянь, поділ, визначення і т.д. при цьому він підкреслив тілесний зв’язок пізнання і етики, методу і моральності. Платон відрізняв думку (недостовірні, часом суб’єктивні уявлення) від достовірного знання. Думку він поділяв на здогад і довіру і відносив її до почуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні сутності. У гносеології Платона міститься ідея про двох якісно різних рівнів розумової діяльності – свідомість і розум, “націлених” відповідно на кінцеве і нескінченне. Аристотель в створеній ним логіці бачив найважливіший “органон” (зброю, інструмент) пізнання. Його логіка носить подвійний характер: вона поклала початок формальному підходу до аналізу знання, але одночасно Аристотель прагне визначити шляхи досягнення нового знання, співпадаючого з об’єктом. Він намагається вивести логіку за рамки тільки формальної, поставив питання про зміст змістовної логіки, про діалектику. Аристотель сформулював ряд методологічних умов до останнього: необхідність розгляду явищ у їх зміні, “роздвоєння єдиного” – уявлене ним не тільки як закон об’єктивного світу, але як і закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля являється також те, що він дав першу класифікацію обставин софіських прикладів – суб’єктивіських, псевдо діалектичних ходів думки, що свідчать про уявну мудрість, що виводить пізнання на шлях помилок.

Оцінюючи в загальному античну (точніше – давньогрецьку) філософію і гносеологію, варто вказати на те, що для них були характерні цілісність погляду на світ, відсутність чисто аналітичного, абстрактно-метафізичного розчленовування природи. Остання розглядалася в універсальних моментах єдності всіх її сторін, у загальному зв’язку і розвитку явищ.

Великий крок у розвитку теорії пізнання був зроблений європейською філософією ХVII-ХVIII cт., у якій гносеологічна проблематика зайняла провідне місце. Ф.Бекон – основоположник матеріалізму й експериментальної науки цього часу вважав, що науки, що вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, тому що вони містять у собі “розумові знаряддя”, що дають розуму чи вказівки застерігають його від оман (“ідолів”). Закликаючи підсилювати міцність розуму діалектикою, він вважав, що розповсюджена в його час логіка – перекручена схоластами аристотелівська формальна логіка – марна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про “іншу логіку”, Ф.Бекон підкреслював, що нова логіка – на відміну від чисто формальної – повинна виходити не тільки з природи розуму, але і з природи речей, не “вигадувати і видумувати”, а відкривати і виражати те, що робить природа, тобто бути змістовною, об’єктивною. Бекон розрізняв три основних типи пізнання: 1) “шлях павука” – виве-дення істин із чистої свідомості. Цей шлях був заснований на схоластиці, яку він піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів перевершує тонкість міркувань; 2) “шлях мурашки” – вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуальних узагальнень; 3) “шлях бджоли” – з’єднання перших двох шляхів, сполучення здатності досвіду і свідомості, тобто чуттєвого і раціонального. Але Бекон відає перевагу досвідченому пізнанню.

Усю філософію і гносеологію Р.Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду сутності речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури потрібний чистий “будівельний майданчик”. А це означає, що необхідно спочатку “розчистити грунт” від традиційної культури. Таку роботу у Декарта виконує сумнів: усе сумнівне, але безсумнівний сам факт сумніву. Для Декарта сумнів – це не марний скептицизм, а щось конструктивне, загальне й універсальне. Після того, як сумнівне “розчистило площадку” для нової раціональної культури, до справи залучається “архітектор”, тобто метод. З його допомогою і передаються до суду чистого розуму всі загальноприйняті істини, що підпорядковуються старанній перевірці їх “довірчі грамоти”, обдуманість їх претензій являє дійсну істину. За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягти у всіх областях знання певної вірогідності, якщо тільки буде керуватися щирим методом. Останній є сукупність точних і простих правил, строге дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю помилкового за щире.

Основоположник німецької класичної філософії Кант вперше спробував зв’язати проблеми гносеології з дослідженням історичних форм діяльності людей: об’єкт як такий існує лише у формах діяльності суб’єкту. Основне для своєї гносеології питання – про джерела і межі пізнання – Кант формулює як питання про можливості апріорних синтетичних суджень (тобто тих, що дають нове знання) в кожному з трьох головних видів знання – математиці, теоретичному суспільствознавстві і метафізиці (в пізнанні єдино-існуючого). Розв’язок цих трьох питань Кант дає в процесі дослідження трьох основних властивостей пізнання – чуття, свідомості і розуму. Важливу роль у розвитку гносеології і методології зіграло вчення Канта про антиномії. Він думав, що спроба розуму вийти за межі почуттєвого досвіду і пізнати “речі в собі”, приводять його до протиріч, до антиномій чистого розуму. Стає можливим поява в ході міркувань двох суперечних, але однаково обгрунтованих суджень, яких у Канта чотири пари (наприклад, “світ кінцевий – світ нескінченний”). Спроба ввести діалектичний принцип протиріччя в науково-теоретичне знання і с Великим етапом у розробці проблем теорії пізнання стала філософія Гегеля. Він дав аналіз найважливіших законів, категорій і принципів діалектики, обгрунтував положення про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання, створив першу в історії думки розгорнуту систему діалектичної логіки. Гегель виявив у всій повноті (наскільки це можна було з позицій ідеалізму) роль і значення діалектичного методу в пізнанні, покритикував метафізичний метод мислення, обгрунтував процесуальний характер істини.феру практичного розуму було великим завоюванням кантівської філософії. Гегель підкреслював, що неможливо зрозуміти предмет, не усвідомивши всього попереднього шляху розвитку. Джерелом розвитку є протиріччя, що є не тільки “корінь усякого руху і життєвості”, але і фундаментальний принцип усякого пізнання. Розробляючи субординованну систему категорії діалектики і виводячи їх одна з одної по ступінях логічного сходження пізнання від абстрактного до конкретного, Гегель геніально вгадав, що логічні форми і закони непуста оболонка, є відображення об’єктивного світу в його цілісності і розвитку. Гегель уперше включив практику (хоча і розуміється ним як абстрактно-духовна труд) у розгляд гносеологічних проблем, зробив її ключовою категорією своєї логіки. Остання, резюмована в діалектичному методі, є то засіб, що знаходиться на озброєнні суб’єкта, стоїть на його стороні не тільки як істоти мислячого, що пізнає, але і діючого, перетворююча дійсність. А це означає, що діалектика як логіка і теорія пізнання належить не тільки теоретичній, але і практичній ідеї, служить (і повинна служити) не тільки засобом розвитку пізнання, але і знаряддям “добра”, “хвиль”, “життя” – практично-перетворювальній діяльності.

Гносеологічна проблематика в російській філософії. Чернишевський джерело пізнання бачив в об’єктивному світі, що впливає па органи почуттів людини. Велике значення він додавав практиці, що називав пробним каменем усякої теорії. Для Н.Г.Чернишевського закони мислення, пізнання мають не тільки суб’єктивне значення. Вони відбивають форми дійсного існування предметів, внаслідок чого “зовсім схожі”, а не “розрізнюються” з цими формами. Чернишевський звертав увагу на необхідність вірного “загального філософського погляду” для розв’язання спеціальних проблем у тій чи іншій науці, показував, що тільки усунувши всі “філософські недогляди”, можна домогтися істини, “винищити упередження” в приватних питаннях. Знання загальних понять, філософських категорій і їхнього логічного розвитку він вважав однією з важливих умов правильного погляду на справу, а чи перекручування незнання цих понять служить основною причиною оман у пізнанні.

Гносеологічні проблеми в західній філософії: сучасні підходи. Постпозивітизм – сучасна форма позитивістської філософії, що витиснула логічний позитивізм і зв’язана насамперед з такими іменами як К.Поппер, Т.Кун, И.Лакатос, П.Фейерабенд, М.Полани й ін. Якщо логічний позитивізм мав справу головним чином з структурою готового, “ставшого” знання, що стало, вивчав його з позицій формальної (символічної) , то основний предмет постпозитивістської гносеології – розвиток знання в його цілісності. При цьому основним матеріалом, на якому будується аналіз механізмів росту, зміни знання є історія науки, а не тільки її результати, зафіксовані у відповідних формально-строгих мовних засобах. Звідси – прагнення історично, діалектично осмислити пізнавальний процес: ідея росту, розвиток знання (К.Поппер і його послідовники), положення про єдність нормальної науки (кількісний ріст) і “наукових революцій”, стрибків (Т.Кун) про взаємопроникнення, переходах імперичного і теоретичного в пізнання, теорії і практики і ін. Аналітична філософія містить у собі досить широкий спектр гносеологічних ідей. Її представники – філософи Рассел, Винтенштейм, Остин, Куайн, Гемпель, Карнап і ін. Як загальні риси даного плину можна виділити такі: переклад філософсько-гносеологічних проблем у сферу мови і рішення їх на основі аналізу мовних засобів і виражень; підкреслення важливої ролі аналізу в пізнавальній діяльності і прагнення використовувати цей метод для перетворення філософії в строге й аргументоване знання; розмивання граней між філософсько-методологічними, логіко-гносеологічними, з одного боку, і власно науковими проблемами, з іншої.В сучасні аналітичній філософії все більшу увагу набувають такі проблеми, як відносини наших концептуальних засобів до реальності; перетворення аналізу з цілі філософсько-гносеологічної діяльності лише в одно з її пізнавальних засобів; відмова від поняття аналізу як жорстко зв’язаного з якою-небудь одною парадигму знання: розширення самого поняття “аналіз”, предметом якого можуть бути будь-які проблеми; прагнення осмислити останній з історичних діалектичних позицій і ін. Структуралізм і пост структуралізм досліджували філософське і гуманітарне знання. Обоє з названих підходів вивчали специфіку і методи гуманітарного знання, загальні механізми його функціонування, відмінності від природничонаукового пізнання, єдність синхронного і діахронного в пізнанні тих чи соціокультурних формоутворень (мова, мистецтво, література, мода та ін.). Герменевтика головну увагу зосередила на вивченні особливостей гуманітарного знання, способах його досягнення і відмінностей від природознавства, на виявленні подібності і розходження пізнання (пояснення) і розуміння (Бетті, Хайдеггер, Хабермас, Рикер, Гадамер і ін.). Еволюційна епістимологія – напрямок у західній філолофсько-гносеологічній думці, основна задача якого – виявлення генезису й етапів розвитку пізнання, його форм і методів у контексті еволюції живої природи. Еволюційна епістимологія прагне створити узагальнену теорію розвитку науки, поклавши в основу принцип історизму, і намагаючись опосередкувати крайності раціоналізму і ірраціоналізму, емпіризму і раціоналізму, когнітивного і соціального, природознавства і соціально-гуманітарних наук і т.д.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти