ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Філософське тлумачення підприємництва, його інтелектуальні, психологічні та соціокультурні ресурси

Підприємницька діяльність – це конкретний спосіб взаємодії людини з іншими людьми, з певними речами. Це активна діяльність людей по реалізації своїх цілей, задоволенні своїх потреб. З точки зору економіки і ринку, підприємницька діяльність – це діяльність з метою отримання прибутку. В ринковій економіці, підприємець вступає в відносини з іншими підприємцями, які є його партнерами чи конкурентами. На сонові конкуренції в економіці створюється рівновага, задовольняється попит населення в певних благах. З точки зору філософії, підприємництво – це також конкуренція, але яка відбувається між індивідами, з метою задоволення їх духовних (чуттєво-емоційних) і матеріальних потреб. Крім того, підприємницька діяльність є засобом вирішення існуючих в суспільстві протиріч: між людьми, між людиною і державою, між людиною і суспільством.

В підприємництві людина реалізує себе як особистість, при цьому вона відіграє певні соціальні ролі: особистість як робітник, особистість як власник, особистість як споживач і особистість як громадянин. Займаючись підприємництвом людина може самостверджувати себе, постійно розвиватися, оскільки для цього необхідна сукупність знань, умінь, навичок, творчих здібностей, певні моделі поведінки, які забезпечують перевагу якості, технології та ефективної реалізації. В цьому полягає світогляд підприємництва. Головними передумовами виникнення підприємництва з точки зору філософії є:

1)кваліфікація суб’єкта (певний рівень знань, навичок);

2)особисті якості (витримка, сміливість, творча активність, тощо);

3)інтелектуальні, соціокультурні і психологічні ресурси ринку.

Підприємництво неможливе без участі людини – суб’єкта і об’єкта, як його мети і засобу. Людина з свого боку є носієм певних інтелектуальних ресурсів, соціокультурних і психологічних рис. На їх основі і з їх урахуванням можливе лише досягнення основної мети підприємництва – прибутку. Але як казав Г.Форд “прибуток повинен отримуватись у підсумку корисної праці, а не лежати в її основі”. Таким чином, на перше місце виходить людина з її особливостями, потребами і цілями. Людина стає найвищою метою ринкової економіки (зокрема підприємництва), оскільки створювалася вона для неї, для реалізації її потенційних здібностей, для задоволення її потреб. Тому філософія бізнесу є теоретико-методологічним осмисленням гуманістичної доцільності даної економічної системи, як середовища життя соціуму під кутом зору його всебічного, гармонійного розвитку.

 

84. Кант І. “Критика чистого розуму”

Імануїл Кант – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. “Критика чистого розуму” (1781) – основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.

І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв”язок чуттєвогодосвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, Кант впевнений, що джерелом достовірних знань не може бути досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.

А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, за Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В результаті, вчення Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об”єктів на нашу здатність сприйняття. Тут Кант – матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів “впорядкування”, “ув”язці”емпіричних даних за допомогою апріорних і суб”єктивних форм чуттєвого пізнання – простору та часу. Він прагне строго відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від “речей у собі”, тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі “феномени” (явища), підпорядковані суб”єктивним формам сприйняття (просторові і часу), не дають справжнього знання про об”єкти, або “речі у собі”. “Речі у собі” – непізнавані. Пізнавані лише явища.

Автора "Критики чистого розуму" більше цікавить логіка, що не абстрагується від змісту, і це є трансцендентальна логіка. Кант розрізняє емпіричні і чисті поняття: емпіричні містять чуттєві елементи, чисті ж позбавлені від всього чуттєвого.

Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять – категорій. “Підведення” емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомогою здатності судження або продуктивної здатності уявлення.

Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принципи каузальности, ідея субстанції та ін.), які визначаютьумови і межі “можливого досвіду”. Досліджуючи також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого – душі, світу як цілогоі Бога. Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.

Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, Конт вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то за Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за Кантом, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.

Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводиться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з”ясувати: по-перше, джерела різних видів знання – наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з”ясувати форми і категорії наукового мислення.

Людське пізнання обмежене горизонтом досвіду. Його спроби вийти за межі досвіду природні і безповоротні, бо відповідають духовним запитам людини, оскільки він людина. Опинившись за горизонтом досвіду, людський дух неминуче впадає в помилки (випадок голуба, що надумав відлетіти за межі атмосфери і що забув, що опір повітря не перешкоджає, а є умовою польоту). У помилок, що виникають за горизонтом досвіду, є своя точна логіка (з області того, чого не може не бути). Остання частина "Критики чистого розуму" перераховує, скільки і які саме ілюзії характерні для людського духу, поки він не увійде до простору порядку. Критичне вивчення таких помилок і є, по Канту, діалектика.

ІІ вариант ответа на вопрос

Іммануіл Кант – нем. Философ та вчений, засновник нем. Класичного ідеалізму. «Критика чистого разума» (1781), одно из трёх главных произведений «критичного» периода (ещё «Критика практического разума» (1788) и «Критика способности суждения» (1790)).

Первая часть «Критики..» подразделяется у Канта на два раздела: на «трансцендентальную эстетику», т. е. учение о чувственности, и на «трансцендентальную логику», т.е. учение об интеллекте. Таким образом, Кант разграничивает чувственное и рациональное, чувственность и интеллект как два основных ствола человеческого познания. Посредством чувственности предметы нам даются, и только она доставляет нам созерцания, т.е. чувственные представления. В то же время чувственные образы Кант называет явлениями, которые отличаются от непознаваемых вещей-в-себе. Эти явления представляют предметы научного познания. Более того, Кант стремился выявить априорные формы чувственности. Этими формами для Канта выступали пространство и время.

“Трансцендентальной” Кант называет логику, имеющую дело с законами рассудка и разума, которые не отвлекаются от какого-либо содержания и определяют происхождение, объём и объективную значимость априорных знаний. В “трансцендентальной логике” Кант выделяет учение о рассудочном знании, которое он называет трансцендентальной аналитикой, и учение о разумном знании, которое называет трансцендентальной диалектикой. Трансцендентальная аналитика подразделяется у него на аналитику понятий и аналитику основоположений. Под аналитикой понятий он разумеет отыскание априорных понятий в рассудке и анализ чистого применения рассудка. Для него понятия – это предикаты возможных суждений. Эти понятия он называет категориями. Суждения разделяются на четыре группы: количества, качества, отношения, модальности.

По мнению Канта, “должно существовать нечто третье, однородное, с одной стороны, с категориями, а с другой- с явлениями”, т.е. нечто, которое “с одной стороны, интеллектуальное, а с другой - чувственное”. Это опосредствующее представление Кант называет “трансцендентальной схемой.

Основной вывод, к которому приходит Кант, состоит в положении, что рассудок диктует законы природе Природа для Канта реальна лишь в “эмпирическом смысле”, т.е. как мир явлений. Если вещи-в-себе непознаваемы, то явления вполне познаваемы.

Кант различает феномены и ноумены. Под феноменом Кант подразумевает явления, под ноуменом- не вещи-в-себе, которые непознаваемы, но реально существуют, а то, что реально не существует, но умопостигаемо. Это дало возможность обвинять Канта в идеализме наподобие берклианского. В связи с этим Кант во второе издание “Критики чистого разума” включил раздел “Опровержение идеализма”, в котором подверг критике идеализм Беркли, а своё учение назвал “трансцендентальным идеализмом”.

Трансцендентальные идеи, т.е. идеи разума, Кант разделяет на три класса: душа, мир, Бог. Эти три идеи являются предметами исследования метафизики.

Віделяет антимонии, которые называет трансцендентальной аналитикой. Первая антиномия: мир имеет начало во времени и ограничен в пространстве, мир не имеет начала во времени и не имеет границ в пространстве, он бесконечен как во времени, так и в пространстве. Вторая антиномия: всякая сложная вещь в мире состоит из простых частей, ни одна сложная вещь в мире не состоит из простых частей. Третья антиномия: все в мире совершается в соответствии с необходимыми законами природы и познаётся на основе закона причинности, в мире причинность является не единственным законом, для объяснения требуется допустить существование свободной причинности. Четвёртая антиномия: в мире существует в качестве его части или в качестве его причины безусловно необходимая сущность, в мире нет нигде никакой абсолютной необходимой сущности в качестве его причины.

Заслуживает внимания выявленная Кантом несостоятельность доказательств бытия Бога. Значение этих опровержений доказательств бытия Бога в том, что они способствовали освобождению философии от теологии, которая ещё была сильна в то время в Германии.

Общим выводом Канта было утверждение, что рациональные психология, космология и теология не могут существовать как науки. В то же время он считал, что вожможно преобразовать метафизику в науку.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти