ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Особливості філософської системи Гегеля

Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”. Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять. Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

 

 

119. Теоретичні джерела та концептуальний зміст філософії марксизму

К.Маркс как энциклопедист выдвигал и обосновывал положения разного уровня: идею и идеал, научное учение и идеологию, теорию и метод, анализ и прогноз. Марксизм поэтому выступает и как мировоззрение, и как наука, учение, и как идеология, и как метод, методология. Это целостная сложная система знаний и ценностных установок.

Главные характеристики марксизма

Наиболее важные характеристики марксизма, сводятся к следующим.

(1). Это новое с середины XIX в. всеобъемлющее учение со своим новым методом, новое мировоззрение и идеология. Более двух с половиной тысячелетий в странах Азии, Африки, Европы развивались мировоззренческие, философские взгляды и концепции материалистического или идеалистического характера, воплотившиеся в именах великих, крупных философов и в оригинальных, выдающихся научных разработках. Продолжая эти поисковые традиции, К.Маркс совместно с Ф.Энгельсом создал оригинальное и уникальное новое мировоззрение, включающее диалектико-материалистическую философию, политическую экономию, научный коммунизм, опирающиеся на определенный научный метод и выраженные в собственной идеологии. Это в совокупности и получило с середины XIX в. название марксизма. Это, несомненно, – качественно новая и выдающаяся ступень в развитии общечеловеческой мысли.

(2). Марксизм явился преемником и оригинальным, творческим продолжателем величайших достижений человеческой научной мысли.

Следовательно, марксизм есть и новое, и наиболее передовое учение, продолжившее, завершившее и поднявшее на новую ступень в то время самую передовую в общемировом развитии западную научную мысль в Германии, Англии, Франции, а также в других странах, включая Россию.

Эту линию и традицию преемственности развивающийся, живой марксизм должен и обязан продолжать постоянно и по сей день, и в современных условиях, и в перспективе, в будущем.

(3). Свои выводы и теоретические заключения К.Маркс и Ф.Энгельс делали на основе изучения и обобщения объективной реальности, объективных фактов, объективных процессов, в результате познания и раскрытия объективных закономерностей и тенденций мирового, глобального, цивилизационного, общественного развития.

Марксизм выразил объективные интересы мирового общественного развития, объективные интересы классовой борьбы и рабочего движения, объективные интересы трудящихся и всех честных людей в их борьбе за освобождение, в их устремленности к созиданию нового, справедливого, гуманного и процветающего общества.

(4). Сочетая линии преемственности и новаторства, марксизм в своем учении ответил на главнейшие и острейшие вопросы современности, поставленные всемирным развитием человечества.

(5). Одним из важнейших научных открытий К.Маркса (и Ф.Энгельса) стало создание учения о коммунизме, социализме. Марксизм как учение включает в себя коммунизм, и вместе с тем коммунизм, социализм, как реальное практическое общественное движение, как революционная борьба и революция, как практика созидания социализма и коммунизма приобретает собственные черты и характеристики, продолжает и дополняет марксизм, о чем уже говорилось. Теоретический марксизм воплотился в практическом коммунизме, социализме, завершился в нем.

Этапы развития марксизма

Мы выделяем три основных качественных этапа развития марксизма с середины XIX в. до конца XX в. Следующие этапы – предстоящие, уже в XXI столетии – это и четвертый, и последующие.

Первый этап – этап формирования и развития марксизма К.Марксом и Ф.Энгельсом во второй половине XIX в. Это собственно марксистский этап, этап классического марксизма, изначальный, связанный с беззаветной, выдающейся научной и практической деятельностью его основателей, “классиков”, как их часто называют, – Карла Маркса и Фридриха Энгельса, а также их соратников, окружения, друзей. К собственным научным, теоретическим положениям, следуя выработанному методу, они относились как к развивающимся и требующим развития, критически и самокритически, нередко с большой долей иронии.

Второй этап – этап развития марксизма прежде всего В.И.Лениным с 90-х гг. XIX в. теоретически и особенно в единстве теории и практики в условиях победы Великой Октябрьской социалистической революции в России в 1917 г., первых практических шагов движения по пути созидания социализма, творческого применения марксистской теории к особенностям российской практики, первого реального, труднейшего и сложнейшего, диалектического опыта строительства нового социалистического общества. Это ленинский этап развития марксизма. Этот этап охватывает примерно последнее десятилетие XIX в. – первую половину XX столетия. На него приходятся и кризисные годы насильственного сталинского упрощения и извращения марксизма, ленинизма, марксизма-ленинизма, замены творческого живого духа марксизма примитивной схоластикой и догматизмом.

Революция 1917 г., во главе которой стоял В.И.Ленин, дала возможность применять теоретический марксизм к реальной практике, проверять его революционной, созидательной практикой, корректировать и дальше творчески развивать в ходе реального социалистического строительства. Теоретическая и практическая гениальность К.Маркса и Ф.Энгельса была продолжена гениальной теоретической и практической деятельностью В.И.Ленина. Марксизм второй половины XIX в. нашел своего выдающегося, великого продолжателя в первые два с половиной десятилетия XX в. в лице В.И.Ленина.

Этот творческий этап развития марксизма получил название ленинизма. Сам же В.И.Ленин считал себя просто последователем К.Маркса и Ф.Энгельса, марксистом, творчески применяющим марксизм на практике, творчески развивающим марксизм на базе реальной и конкретной практики, как того и требовали К.Маркс и Ф.Энгельс.

Третий этап, охватывающий вторую половину XX в., мы бы определили как этап преодоления сталинского насилия, контроля и диктата над марксизмом, ленинизмом, марксизмом-ленинизмом, борьбы ортодоксального и творческого марксизма, возвращения к творческому развитию марксистской теории в единстве с новой реальной практикой, усиления поисков новых толкований и видения марксизма нередко неадекватного толка в виде “западного марксизма” (в отличие от “восточного” – сталинского), частичного обращения к отдельным положениям марксизма в течениях “нового марксизма”, “неомарксизма”, обычно уходящих в сторону от марксизма, берущих лишь какую-либо его одну сторону и существенно ревизующих марксизм, нестандартных теоретических трактовок социализма и коммунизма в виде “еврокоммунизма”, в целом – этап своеобразного нового ренессанса марксизма, его творческого развития вширь и вглубь – как общей марксистской концепции, так и его регионально-особенных, национально-особенных воплощений и разнообразий – и в то же время усиления борьбы с попытками изнутри пересмотреть и ревизовать марксизм.

В 80-е и 90-е годы в Україні было опубликовано большое количество серьезных исследований, критически и прогностически, по-марксистски анализирующих уроки, достижения и провалы прошлого и настоящего развития социализма в СССР и других странах, его перспективы на будущее. Развернулись острые дискуссии по кардинальнейшим вопросам марксизма, социализма и коммунизма, проведенные, что очень важно, в уважительной, товарищеской атмосфере даже при самых альтернативных позициях их участников. Состоялись многие международные конференции по современным актуальным проблемам развития человечества, цивилизации, общества, человека, по подытоживанию уроков развития XX века и определению перспектив и проблем в наступающем новом, XXI столетии.

Как же может и должен обозначаться и называться марксизм на последующих этапах после его возникновения, современный марксизм, воплотив заложенные в нем самом методы и принципы развития, изменения, внесения в него корректировок, качественно новых положений и выводов, соответствующих новой реальной действительности, после уточнения, изменения, а то и отказа от ряда прошлых выводов и положений, не подтвержденных, опрокинутых объективными фактами существующей реальности? Этот вопрос часто ставится и обсуждается, особенно в последнее время, в том числе российскими учеными.

Один подход – постоянно обозначать его как просто марксизм, имея в виду, что как и другие течения, направления научной, философской мысли он не стоит на месте, а постоянно развивается, идет в ногу со временем, а потому изменяется, меняется, обновляется, переходит на новые качественные ступени подобно другим направлениям, течениям научной, философской мысли. И в этом есть много разумного и убедительного.

Другой подход выражает стремление подчеркнуть, что это именно не старый, прежний марксизм, а марксизм нашего времени. Марксизм современного этапа общемирового, глобального, цивилизационного развития. А именно – второй половины XX в., и еще конкретнее – конца XX столетия. В “Тезисах о Фейербахе” К.Маркс, подчеркивая отличие от созерцательного материализма Фейербаха, говорил о “новом материализме”. О западных философских течениях последнего времени также говорят как о “новых”, “нео”, “поздних”, “современных”, “модернистских” и т.п.

Но считаю, что говорить в подобном духе о новом марксизме нет оснований, ибо в этом случае необходимо четко обосновать якобы существенное отличие такого нового марксизма от старого марксизма, от прежнего классического марксизма.

Более обоснованным может быть употребление понятий современный марксизм, современная марксистская научная теория.

Третий подход выражается в том, что в обозначении современной научной теории термин “марксизм” употребляется не как единственный (только “марксизм” или “современный марксизм”), а в сочетании с другими элементами научной теории. Так современное руководство Коммунистической партии Китая определило, что идеологией, мировоззрением компартии является сочетание марксизма, идей Мао Цзэдуна, вклада Дэн Сяопина и учета специфических условий Китая.

В подобном плане можно говорить о современной научной теории, базирующейся на марксизме, о современной научной теории марксистского типа. Этим подчеркивается, что данная теория есть теория именно марксистского характера и типа, а не порывающая с марксизмом, не ревизующая марксизм, не отказывающаяся от него.

Четвертый подход проявляется в том, что в названии современной научной теории вообще не упоминается понятие “марксизм”, а вместо него, например, “научный социализм”. Это понятие вместо марксизма-ленинизма было включено в программные документы французской, японской, шведской, австралийской коммунистических партий. Понятна реакция на сталинский “марксизм-ленинизм”, но подлинный марксизм намного шире научного социализма, научного коммунизма, которые составляют лишь части теории марксизма, касающиеся главным образом вопросов развития общества, перехода и создания социализма и коммунизма, прогнозируемого будущего человечества. При этом из богатейшего и всестороннего учения марксизма выпадает материалистическая диалектика с учением о противоречиях и антагонизмах, метод и теория познания марксизма и др. Так что употребление вместо марксизма понятия научный социализм нельзя считать удачным.

Марксизм, зокрема його філософське вчення, увійшов в історію як найголовніше досягнення суспільної думки другої половини XIX і першої половини XX століть. Його популярність значною мірою пояснювалася відповідністю умовам того часу, настроям революційних борців проти капіталу. Та в нашому столітті він досяг не лише апогею, а й зазнав глибокої кризи, яка обумовлюється тим, що в ряді положень марксистської теорії були незрозумілі чи перебільшені або навіть зведені в абсолют такі положення, котрі не мали значення абсолютних істин, особливо в його економічній і соціально-політичній теоріях. Тому ставлення до марксизму різних соціальних і політичних сил було й залишається різним: марксизм — це абсолютна істина, придатна на всі часи й для всіх народів; марксизм — це суцільна помилка; соціалістична ідея повністю тупикова;
практика соціалістичного будівництва неадекватна теорії марксизму і таке ін.

Як відомо, марксизм виник у 40-х роках XIX століття. Причин, що його породили, багато. Це й суспільно-політичні, історичні, економічні умови, теоретичні джерела та природничо-наукові передумови.

На прохання лідерів робітничих партій і спілок К.Маркс і Ф.Енгельс написали для них програму "Маніфест Комуністичної партії". В ньому і наступних своїх працях вони створили вчення, яке одержало назву марксизму. Воно складалося з діалектико-матеріалістичної філософії, політичної економії і наукового соціалізму. Можна вважати, що головною умовою його виникнення були потреби класової боротьби пролетаріату. Та й сам розвиток капіталізму виявив матеріальну основу суспільного прогресу, його об'єктивні закономірності — його діалектику. Це було передумовою формування історико-матеріалістичної концепції і того розуміння діалектики, яке характерне для марксизму і ленінізму.
У своєму виникненні марксизм як світогляд пролетаріату і його партії спирався й на теоретичні джерела та природничо-наукові передумови. Одним із таких теоретичних джерел була німецька класична філософія, зокрема діалектика Г.Гегеля й матеріалізм Л.Фейербаха. Маркс і Енгельс творчо переробили філософію Гегеля, відкинувши "абсолютну ідею", похідним для якої нібито є матеріальний світ і взяли на озброєння її "раціональне зерно" —діалектику. На відміну від інших ідеалістів, Гегель розглядав "дух" у безперервному процесі розвитку. Він першим серед філософів Нового часу дав аргументовану критику метафізичного методу, який панував тоді в науці й філософії. Відкинувши вчення Гегеля про "світовий розум", Маркс і Енгельс використали і далі розвинули вчення про розвиток світу, тобто діалектику, бо хоч цей метод і був розроблений на ідеалістичній основі, все ж представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу безперервного руху, перетворень і розвитку. Гегель дав узагальнений аналіз усіх найважливіших категорій діалектики, сформулював основні її принципи й закони. Завдяки сформульованому діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Теоретичним джерелом марксизму було й матеріалістичне вчення Л.Фейербаха. В історію філософії він увійшов як видатний матеріаліст, який вів боротьбу проти ідеалізму й релігії, справив великий вплив на К.Маркса й Ф.Енгельса, сприяв їхньому відходу від ідеалізму./'Критикуючи ідеалізм Гегеля, Фейербах відкинув його, не помітивши в ньому "раціонального зерна". Матеріалізм Фейербаха, ігноруючи діалектику, страждав відсутністю історичного підходу, неумінням дослідити явища з точки зору їх розвитку. Фейербах не переносив матеріалістичних поглядів на явища суспільного життя і тому був матеріалістом "внизу" і ідеалістом "вгорі". Його матеріалізм був ще й антропологічним, оскільки Фейербах розглядав людину абстрактно (як біологічну істоту), не дійшов до розуміння її суспільної природи. В теорії пізнання Фейербах хоч і стояв загалом на матеріалістичних позиціях, все ж ігнорував практику. Тому його матеріалізм був ще й споглядальним, де Фейєрбах виступав і як атеїст. На його думку, не бог створив людину, а людина — бога.

Одним із теоретичних джерел марксизму була й англійська класична політична економія (А.Сміт, Д.Рікардо), основоположники якої поклали початок трудовій теорії вартості, встановили факт існування суспільних класів. 1 хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). Його сильною стороною на той час була критика капіталістичного ладу, глибоке розкриття його основних протиріч. Соціалісти-утопісти вірили в краще майбутнє, пропагували ідеї соціалізму. Слабкою ж стороною їхнього вчення було те, що вони не бачили соціальних сил, які б могли реалізувати ці ідеї. І все ж їхня концепція сприяла матеріалістичному розумінню історії.

Важливу роль у становленні марксистської філософії відіграли досягнення природознавства, якими була ознаменована перша половина XIX століття. До цього природодослідники лише збирали емпіричний матеріал і описували його. Тому причини багатьох фізичних явищ вони часто вбачали в загадкових силах ("флогістон", "теплород" і т.д.). Маркс і Енгельс узагальнили досягнення тогочасного природознавства, використавши їх для створення діалектико-матеріалістично-го світогляду.

Особливого значення тут набули відомі три великі відкриття (закон збереження енергії, вчення про клітинну будову живих організмів і еволюційна теорія Дарвіна). Вони відіграли важливу роль в обгрунтуванні єдності матеріального світу, матеріального характеру й нерозривного зв'язку процесів, що відбуваються в природі. Ці відкриття дали можливість пояснити основні процеси природи й відкинули метафізичний погляд на світ, стали природничо-науковою основою, на якій виникла діалектико-матеріалістична філософія.

 

120 Основні етапи історії укр. філ-ії (періодизація історії української філософії)

Спроба здійснити періодизацію історії української філософії є результатом емпіричного і теоретичного вивчення історії руху філософської думки в контексті культури. Тому цілком виправданою є періодизація історії філософії України з урахуванням змін історичних типів національної культури, що вирізняються, передусім, характером світоглядної “матриці”, яка відповідає структурним особливостям даного типу культури. Ця матриця у своїй структурі має три головні компоненти: а) духовно-змістовний (належність до певного типу культури та панування в ній відповідної моделі світу), б) морфологічний (риси філософії як самостійної системи в контексті культури, що визначають її якісний зміст, встановлення процесу трансформації та розгортання філософського знання тощо), в)інституціональний (врахування зміни становища філософії в системі культури, за умови співвідношення її з іншими сферами знання та діяльності). Такий підхід дозволяє виокремити в межах історико-філософського українознавства наступні періоди:1. Філософська думка Київської Русі (з XI – до середини XIVст.).Духовно-змістовий компонент: відображення греко-слов’янського (християнського) типу культури з акцентом на проблемі “людина – Бог”; морфологічний: переважання в колі філософських питань, що пов’язані з осмисленням проблем людини та історіософських проблем; інституціональний: органічне поєднання філософії з релігією. У межах давньоруської культури, мабуть, недоречно вести мову про спосібфілософування, відірваний від життя (теорія). Філософія ще не виокремилась у самостійну сферу теоретичного освоєння світу, тому історико-філософське дослідження здійснюється на рівні історії філософської культури. Центрами філософських пошуків були Київ, згодом Галич. Рух філософської думки здійснювався в напрямку від Центру на Захід.2. Культура Козаччини ( VI – XVIII cт.). Духовно-змістовий: орієнтація на культуру бароко, зв'язок з ренесансними та реформаційними ідеями, усвідомлення хаотичності світу, невизначеність у ньому місця людини (драматизм і трагізм світосприйняття, перенесення акценту на проблему “людина – Всесвіт”; морфологічний: у колі проблематики – питання етики, історіософії, натурфілософії, діалектики, метафізики; інституціональний: у складі культури відбувається формування філософської теорії якособливої сфери науково-теоретичної діяльності в межах філософської культури. Віхи – філософія професорів Києво-Могилянської академії та філософія Г.Сковороди.3. Культура Романтизму (XIX – перша третина XXст.). Духовно-змістовий: критика розуму шляхом звернення до ірраціональних глибин людського буття, стихійно творчих сил, що визначають сутність людини, культ серця (кордоцентризм); морфологічний: постановка проблеми “людина – нація”, що виявилась початком розробки філософії національної ідеї поряд з історією філософської культури та історією філософської теорії; історія філософії національної ідеї (проблема “Я і нація”) доповнює процес становлення української національної культури та філософії як духовної квінтесенції її; інституціональний: а) діяльність членів Кирило-Мефодіївського товариства (М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш та ін.), представників “старої Громади” (70-і роки) та першої української політичної еміграції (М.Драгоманов, Ф.Вовк, С.Подолинський), б) І.Франко на чолі “Молодої України”, 20-30-і роки – осмислення національної ідеї представниками “розстріляного Відродження” (М.Хвильовий, Д.Донцов, Д.Чижевський та ін.). На інституціональному рівні слід згадати зв'язок філософії з художньою літературою та політикою. Протягом XIXст. також активно розвивається професійна академічна філософія в особі П.Юркевича.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти