ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Теоретичні засади та основні напрямки некласичної філософії

Загрузка...

Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому. Розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів.

Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю А. Шопенгауер (волюнтаризм). Сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.

Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити "екзистенціальну діалектику", яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога. На шляху до Бога людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Філософія К'єркегора не була сприйнята сучасниками. Ці три розглянуті вище тенденції знайшли пряме продовження як у некласичній філософії кінця XIX — початку XX ст., так і в сучасній західній філософії.

Після виникнення філософського вчення марксизму, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим розвитком його основних ідей та принципів; з іншого — триває еволюція різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками велась постійна ідеологічна боротьба.

У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу — розум.

Настає етап переосмислення основних принципів ф., нового некласичного типу філософствування, ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Місце проблем пізнання, заступає проблема людського існування. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному — в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя ". "Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Саме поняття "життя" в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше); космологічному (Анрі Бергсон); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей; Георг Зшмель; Освальд Шпенглер) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції.

Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує. Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття "воля до влади". Від психологічного трактування цього поняття він згодом переходить до онтологічної його інтерпретації, а також прагне на цій основі філософськи обґрунтувати культ надлюдини. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: по-перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем "волі до влади"; по-друге, існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та "волі до влади"; по-третє, сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв'язує себе ніякими морально-правовими нормами.

На початку XX ст. великої популярності набуває вчення французького мислителя А.Бергсона (інтуїтивізм), в якому центральне місце займало поняття життя, витлумачене як безперервне творче становлення. Для Бергсона життя — це метафізичний космічний процес, могутній потік творчого формування: із послабленням напруги життя розпадається, перетворюючись на матерію, тобто бездушну масу. Людина трактується як творча істота, здатність до творчості якої визначається ірраціональною інтуїцією, що як Божий дар дається лише обраним. Так Бергсон приходить до елітарної концепції творчості та культури. У культурно-історичному плані інтерпретує поняття життя О.Шпенглер. Життя для нього — це "доля", "душа" культури, яка обґрунтовує ідею катастроф, що, постійно і регулярно повторюючись в історії, призводять до виникнення і смерті замкнутих у собі цивілізацій. У своїй праці "Присмерк Європи" Шпенглер висунув концепцію культури, що визначається як єдність стилістики, втіленої у формах еконемічного, політичного, духовного, релігійного, практичного, художнього життя. Культура трактується ним як організм, який, з одного боку, характеризується твердою органічною єдністю, а з другого — відокремлений від інших культурних утворень. Це означає, вважає Шпенглер, що єдиної культури не існує. Він виділяє 8 культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполонівську), візантійсько-арабську (магічну), західно-європейську (фаустівську) і культуру майя. Кожному культурному утворенню, за Шпенглером, наперед визначені часові рамки, які залежать від внутрішнього життєвого циклу. Коли культура вмирає, вона перероджується в цивілізацію. Існування та співіснування культур є свідченням не єдиного процесу світової історії, а єдності проявів життя у Всесвіті. Ідеї Шпенглера щодо культурного процесу заклали основи сучасної філософії культури.

 

Причини: ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації. Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, — таким є соціально-психологічний грунт для поширення ірраціоналістичних настроїв. Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є: 1). звернення до суб'єктивного світу людини; 2). аналіз кризи буржуазної культури; 3). аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі..

Історичні форми діалектики

Етимологічне "діалектика" означає вести розмову, вчену бесіду, діалог. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання.

Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумового пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, саморозвитку. Вона вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їхню сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого й повного його розуміння.

Починаючи з античних часів, різні мислителі вкладали в поняття "діалектика" різноманітний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), а то як наука про загальні закони й форми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної та діалектика суб'єктивної реальності якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику об'єктивної реальності почали називати об'єктивною, а діалектику суб'єктивної реальності — суб'єктивною. Г. Гегель на ідеалістичній, а В. І. Ленін на матеріалістичній основах обґрунтували, що діалектика як теорія розвитку, теорія пізнання, діалектична логіка єдині й що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за способом буття.

В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми).

До першого потрібно віднести діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Вперше поняття Д. застосував Сократ – мистецтво вести суперечку, діалог, спрямований на обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок. Платон – Д. це діалог як логічна операція розподілу і зв’язку понять, що здійснюється шляхом питань і відповідей. «Софійне» знання орієнтує на мудрість, яка крім сущого знає і можливе (діалектичний метод). Альтернативне – «епістемне» знання – наголошує на тотожності свого змісту зі змістом сущого. Істина виокремлює зі свого змісту все, що виходить за межі сущого: можливе, належне…(догматичний метод).

Анатомісти (Левкіпп, Демокріт, Епіку): поява будь-якої речі їз атома є діалектичним «стрибком», оскільки кожна річ несе в собі нову якість порівняно із атомами, що її складають. Елейська школа протиставила мисленнєвий і чуттєвий світ, єдність і множинність.

Платон: Д. – знання істинно сущого. В бутті кожна річ тотожна сама собі і всім іншим, а також вона змістовна в собі та відносно іншого. Арістотель: розвиває Д. в напрямку пізнання реально існуючого Космосу. Це не просто абсолютне знання, але і знання можливого.

Пантеїзм М.Кузанського і Дж. Бруно (Відродження): ідеї Д. розвиваються у вченні про вічний рух, тотожність протилежностей, збіг максимуму і мінімуму тощо.

Потім шляхи матеріалізму й діалектики в цьому розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоча іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму відіграли тоді позитивну роль.

Однак це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Діалектику почали інтенсивно розробляти в німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Відомо, що другою формою діалектики була ідеалістична діалектикакласичної німецької філософії (насамперед філософії Гегеля).

І.Кант: Д. засіб викриття ілюзій людського розуму, який хоче досягнути абсолютного знання. Д. виявляє ті суперечності, в які впадає розум, коли прагне осягнути абсолютну цінність.

Гегель: сам зміст філософії повинен рухати себе вперед у міру його розвитку. Це і є Д. Вона є дійсним визначенням природи речей, є рушійною душею будь-якого розгортання наукової думки, принципом, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.

Суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом. Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", а показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод докорінно протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна щодо суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу та принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що ґрунтується на матеріалістичному розумінні природи й суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є справді повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обґрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, коли зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного і визначального ставлення людини до об'єктивної дійсності.

 

Закони діалектики

Закон – суттєве відношення, зв'язок між сутностями, які характеризуються об’єктивністю, необхідністю, все загальністю, внутрішньою суттєвістю, повторюваністю.

3 групи законів: окремі, притаманні певним формам руху матерії (з. механіки, фізики тощо); особливі, властиві для всіх або багатьох форм руху матерії (з. кібернетики, збереження, математики тощо); загальні, універсальні (з. діалектики). З. природи діють стихійно, з. суспільства – через свідомі дії людей.

1). Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні демонструє, як відбувається розвиток.

Кожна річ, предмет, явище постає у сукупності своїх влас­тивостей, у їх цілісності, що i є якістю. Якість вказує на сукупність властивостей речі, на її склад i побудову, функціональне призначення як у взаємодії 3 іншими речами, так i суб’єктом, що пізнає. 3авдяки якості ми дізнаємося, що даний об’єкт є саме той, а не інший.

Якість об’єкта виявляється через сукупність його власти­востей. Вони пізнаються через взаємодію об’єктів один з одним і суб’єктом. Отже, властивість - це спосіб виявлення певної сторони об’єкта стосовно інших об’єктів, з якими він взаємодіє. Вона є те, завдяки чому предмет виявляє для іншого своє специфічне буття.

Під впливом різних умов один якісний стан перетворюється в інший. Це перетворення відбувається завдяки кількісним оз­накам. Кількість е вираженням зовнішнього, формального взаємовідношення предметів, їх частин, властивостей, зв’язків: це число, величина, об’єм, множинність, клас, ступінь. Чим складнішим є явище, тим важче вивчати його за допомогою кількісних методів.

Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.

Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього. Міра дов’язує якість i кількість в єдине ціле. За словами Демокрита, якщо перейдеш міру, то найприємніше стане найнеприємнішим.

Процес розвитку - це єдність перервного i неперервного. Поступові, безперервні, кількісні зміни, i нерозривно пов’язані з ними зміни окремих властивостей у рамках даної якості, визначається поняттям -«еволюція». Воно застосовується для визначення розвитку глобальних систем. Безперервність у розвитку системи демонструє її відносну стійкість, якісну визначеність, а перервність - її перехід у нову якість (перетворення води в пару). Основою процесу взаємоперетворення є поступове нагромадження кількісних змін у системі, а також постійне якісне оновлення її структурних елементів.

Дуже важливою категорією є стрибок. Стрибок - процес докорінної зміни даної якості, злам старого i народження нового. Перехід від старої якості до нової. Два типи стрибків: еволюційні – поступові та революційні – миттєві. Модифікація форм стрибків, якісних перетворень залежить від характеру внутрішніх суперечностей, притаманних даному процесу та умов його роз витку. Один i той же процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах - i раптово, i поступово.

2). Закон єдності та боротьби протилежностей розкриває питання про джерело розвитку. Життєво-буттєвий шлях усіх конкретних систем проходить через випробування супереч­ностями.

Кінцевою причиною розвитку будь-якої конкретної систе­ми є взаємодія суперечностей між різними сторонами як всередині предмета, так i зовні, між речами i явищами світу. Категорії, що конкретизують закон:

Тотожність - це відповідність, однаковість, рівність пред­мета самому собі. Абсолютно тотожних речей не буває, вони різні i всередині, i між собою.

Відмінність - це відношення нетотожності, неоднаковості предмета i в самому собі, й з іншим. Відмінності можуть бу­ти суттєвими i несуттєвими, істотними i неістотними.

Протилежність - це крайній випадок істотної відмінності (напр., магніт з його протилежно спрямованими полюсами).

Діалектична суперечність. Протилежності характеризуються як взаємообумовлені та взаємодіючі сторони: наявність однієї з них передбачає буття іншої. Діалектичний принцип суперечності відображає подвійне відношення всере­дині цілого: єдність протилежностей та їх боротьбу. Єдність протилежностей виражає стійкість об’єкта, а самі протилежності є відносними; боротьба нових протилежностей, що весь час виникають – абсолютна, що є вираженням нескінченності процесу розвитку.

Діалектична суперечність у мисленні - це не суперечність самому собі, не відсутність логіки, а взаємодія nроти­лежнux позицій, точок зору, поглядів, понять.

У соціальних системах основна суперечність може виступати в антагоністичній та в неантагоністичній формах.

Антагоністична суперечність - це взаємодія між непримиримо ворожими силами (класами, соціальними групами тощо). У суспільстві вона загострюється до конфлікту i знаходить своє виявлення у соціально-політичній революції або вирішується іншими засобами.

Неанmагонісmuчні суперечності виявляються як взаємодія між соціальними групами, основні інтереси яких зберігаються. Не замовчування реальних суперечностей, а їх своєчасне виявлення i вирішення - єдино розумний підхід, що дає змогу уникнути суспільних антагонізмів

3). Закон заперечення заперечення. Боротьба взаємовиключних сторін i тенденцій призводить до заперечення старого i виникнен­ня нового. Те нове, що з’являється, також містить власні суперечності. Їх боротьба зав’язується на новій основі i веде до необхідності нового заперечення, тобто заперечення заперечення. І так до нескінченності. Юність заперечує дитинство і сама заперечується зрілістю, а остання – старістю. Але все це різні стадії життя однієї і тієї ж людини. Залишаючись тією ж самою, людина все ж таки, є вже іншою, вона містить момент того, що відходить, і того, що народжується.

Заперечення як просте знищення одного іншим має суто негативний характер.

Розвиток є там, де нове перериває існування старого, вибираючи з нього все позитивне, життєздатне. Це збереження позитивного i є «неперервність у перервному», спадкоємність у розвитку.

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти