ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Загальні закони розвитку Землі. Еволюція органічного світу

 

Розвиток органічного світу безпосередньо пов'язаний із еволюцією фізико-географічного середовища Землі, яка, в свою чергу, багато в чому визначалась причинами тектонічного характеру. Тому епохи найбільших орогеній зберігаються в часі з великими змінами у складі органічого світу - проходили масові вимирання древніх форм, з'являлись нові, більш адаптовані до тих змін, які відбулися в фізико-географічному середовищі. З цих причин етапи еволюції органічного світу відповідають великим геохронологічним підрозділам, останні були виділені геологами на основі значних змін у складі органічного світу.

Становлення життя на Землі відбувалося в докембрії. Деякі автори навіть виділяють для цього часу 4 переломних рубежі в еволюції організмів:

1)поява першої органічної речовини в океанах (чи у внутрішньоматерикових водоймах) - 4 млрд. років тому;

2) поява перших живих організмів (прокаріотів) - 3,8 млрд. років;

3) поява у водоростей примітивного фотосинтезу - 3 млрд. років;

4) поява еукаріотів, поділ організмів на рослини і тварини - 1,4-1,5 млрд. років.

Ці дві вітки живого світу зв'язані між собою в єдину енергетичну систему і еволюція їх була взаємообумовленою. Проаналізуємо коротко основні етапи їх розвитку.

Рослинний світ. Родовід рослин починається із морських водоростей. Рештки їх знаходять у найдавніших породах архею. Продукти життєдіяльності синьозелених водоростей (ціанофітів) - строматоліти - відомі в породах, вік яких перевищує 3 млрд. років.

Ціанофіти були особливо поширеними в архейських і протерозойських морях, у яких вони тонкою плівкою покривали величезні простори морського дна і, можливо, узбереж. Розквіт їх припадає на рифей. З архею відомі також і бактерії, які у протерозої стали найчисленнішою групою організмів і приймали активну участь в породоутворенні (осадові залізні руди).

Водорості зіграли виключно важливу роль в еволюції складу протерозойської атмосфери - завдяки процесам фотосинтезу поступово зменшувалась частка вуглекислого газу і зростала кількість кисню. Наслідком таких процесів було формування захисного озонового екрану Землі і вибух життя у морях раннього палеозою.

В кембрії та ордовику рослинний світ дальше представляли водорості: прикріплені до дна зелені і бурі водорості, планктонні синьо-зелені та золотисті водорості. Однак уже в силурі на прибережних заболочених ділянках материків, чи на мілководді почали селитись своєрідні спорові рослини - псилофіти, - перші наземні мешканці. Походять вони від бурих (за іншими даними - від зелених) водоростей і стали предковою формою для трьох типів рослин: плауноподібних, членистостеблових і папоротеподібних, розвиток яких припав уже на пізній палеозой.

Існує також думка, що першопоселенцями суші могли бути так звані нематофіти, нащадки бурих водоростей, витіснені у силурі досконалішими псилофітами. Так чи інакше, вихід рослин на сушу - можливо найголовніша подія в біосфері раннього палеозою. Заселення рослинами і бактеріями узбереж морських та внутрішніх водойм спричинило, по-перше, подальше збільшення вмісту кисню у атмосфері, а, по-друге, дало початок формуванню в кінці силуру перших ґрунтів. Таласофітна ера розвитку рослин у пізньому силурі змінилася палеофітною.

Пізній палеозой - це час завоювання континентів рослинами, час буйного розквіту флори. У девоні заболочені приморські низовини заселяються псилофітами, які до кінця періоду вимирають. Поряд із псилофітами існували вже всі основні групи спорових рослин - папоротеподібні, плауни, членистостеблові, у пізньому девоні появляються і перші насінні рослини (голонасінні). У девонських рослин формуються коренева система, стебло, листя. Еволюція іде від трав'янистих форм через кущисті до деревоподібних у кінці періоду. На Землі появляються перші ліси. За переважанням у них древніх папоротей флору пізнього девону іменують археоптерисовою.

Виключно сприятливі умови для розвитку рослинності склались у кам'яновугільному періоді. Величезні простори континентів покриваються у ранньому карбоні вологими тропічними лісами. Переважають гігантські плауноподібні - лепідодендрони, сигілярії; трав'янисті та деревоподібні членистостеблові - клинолистникові і каламітові; деревоподібні папороті і примітивні голонасінні - птеридосперміди. З останніх, зокрема, відомий р.Glossopteris.

Флору раннього карбону називають антрокофітовою, тому що основу складали рослини-вуглеутворювачі. В середині карбону ліси поширювались уже на внутрішні частини континентів, заселяли вододіли. Проявляється вперше в історії Землі досить чітка термічна диференціація рослинності. Виділяють три флористичні області: тунгуська, або північна помірна, в якій переважала так звана кордаїтова тайга; гондванська, або південна помірна, де були поширені насінні папороті (глосоптерієва флора), кордаїди, трав'янисті хвощі і вестфальська, або волога тропічна з лісами із гігантських плаунів, каламітів, папоротей тощо.

Буйний розквіт рослинності у пізньому палеозої (особливо у карбоні) спричинив різке зростання вмісту кисню та зменшення вуглекислоти в атмосфері, що, в свою чергу, призвело до вибуху у розвитку тваринного світу карбону і пермі. Посилене споживання атмосферного СО2 рослинами у ранньому карбоні та витрати його у морській воді на побудову черепашок молюсків і на формування карбонатних відкладів могло бути однією із важливих причин загального похолодання і виникнення наземного зледеніння у пізньому кар боні.

 

У пермському періоді загальна арідизація призводить до поступового витіснення із тропіків вологолюбивої флори плаунів, хвощів і папоротей голонасінними - хвойними, гінкговими, цикадовими. Ліси кам'яновугільного періоду змінюються дрібними і рідки ми оазисами в долинах річок. На протязі пермі-тріасу голонасінні завойовують всі кліматичні зони планети, при цьому найстійкішою виявилась рослинність помірних зон, де тривалий час разом розвивалися голонасінні та релікти кордаїтових, глосоптерієвих тощо.

У мезозої наступає мезофітна ера розвитку рослин - ера панування голонасінних. Особливого поширення набувають гінкгові, а також цикадові, бенетитові, хвойні. Бенетитові вимерли в кінці крейди. Вважають, що у юрському періоді у них міг бути спільний предок із покритонасінними. Для ранньої та середньої юри у Євразії виділяють три флористичні області: Сибірську, або зону хвойно-гінкгових лісів; Перехідну, або зону змішаних цикадофіто-хвойно-гінкгових лісів і Південну, або тропічну і субтропічну - зону максимального розвитку цикадових, теплолюбивих папоротей, бенетитових, хвощових.

В кінці юрського періоду появляються перші покритонасінні рослини, з другої половини крейди вони займають вже домінуюче становище серед наземних рослин (кайнофітна ера розвитку рослин).

В крейді серед покритонасінних відомі магнолії, лаври, платани, евкаліпти, дуби і ін.

В морях крейдового періоду особливого поширення набувають також деякі водорості, зокрема золотисті, які брали участь у формуванні карбонатних осадків (писальна крейда і ін.).

У кайнозої в рослинному світі переважають покритонасінні, які складають більше 90% всіх рослин. В палеогені домінує деревна рослинність, але вже в олігоцені у зв'язку із зміною кліматичних умов, починає розповсюджуватись трав'яниста рослинність. В палеогеновій флорі Євразії виділяють тропічну полтавську флору вічнозелених лісів, в яких поширені були пальми, бананові, сандалові, хлібні дерева, а також лаври, мірти, кипариси, секвойї, араукарії і ін. і тургайську помірно-теплу флору, де розвивались листопадні форми - каштан, бук, клен, береза, липа, магнолія, з хвойних - тис, ялина, піхта, кедр, сосна. В кінці палеогену склад обох флор різко збіднів, посилилась роль хвойних, розширилися ареали розселення таких дерев як береза, вільха, тополя. У зв'язку із похолоданням в помірному поясі формується рослинність савано-степів та лісостепів.

В неогені трави розселились по всій планеті (велике остепніння рівнин).Розквіту досягає злакова рослинність, що сприяло швидкій еволюції копитних. В кінці неогену із представників тургайської флори сформувалася рослинність тайги, лісотундри і тундри.

На протязі антропогену завершувалося формування сучасної широтної зональності і вертикальної поясності рослинного світу.

Тваринний світ. Перші достовірно встановлені представники тваринного світу протерозою відомі під загальною назвою едіакарська фауна і знайдені в південній Австралії у пісковиках з віком 650-700 млн. років. Аналоги відомі також із інших захоронень планети. Представлені вони медузоподібними, кільчастими червами, безпанцирними трилобітами і петаноламами (кишковопорожнинні). Характерною особливістю цієї фауни є повна відсутність будь-яких скелетних мінеральних утворень, тому у викопному стані зустрічаються лише відбитки, чи зліпки. Вважають, що едіакарська фауна, хоча й була попередником скелетної фауни, прямого продовження в палеозойській ері не мала і можливо була побічною віткою еволюції організмів. В протерозойських морях розвивались також губки, корали, погонофори, примітивні голкошкірі, гідроїдні поліпи.

Як уже відмічалося, в морях кембрію відбувся справжній "біологічний вибух". Появилися майже всі відомі типи безхребетних. Якщо у венді нараховувалось декілька десятків видів тварин, то у кембрії їх уже біля 2 тисяч, а в силурі - понад 15 тисяч.

Організми заселяють мілководні ділянки морів та внутрішніх водойм. Дуже важливою подією у біосфері на початку палеозою була поява величезної кількості організмів із твердим зовнішнім чи внутрішнім скелетом - кремнієвим, фосфатним, карбонатним або хітиновим, що пов'язують із зменшенням концентрації вуглекислоти у морській воді. Широко розповсюджуються такі скелетні тварини, як трилобіти, брахіоподи, гастроподи, губки, археоціати, радіолярії і ін. Появились перші представники наутилоідей. В ордовику появились і дістали широкий розвиток граптоліти -напівхордові колоніальні морські тварини із зовнішнім хітиновим скелетом.

Останні їх представники дожили до раннього карбону. Провідну роль серед морських безхребетних в ордовику і силурі відігравали наутилоідеї. Великими хижаками були ракоскорпіони, відомі з кембрію.

В силурі відомі також перші безхребетні - мешканці суші. Це були павукоподібні тварини, близькі за будовою до нинішніх скорпіонів та багатоніжки, які заселяли прибережні ділянки водойм разом із бактеріями та псилофітами. З раннього ордовику в морях появляються і перші хребетні - безщелепні рибоподібні тварини, покриті кістяними лусками, які вимерли до кінця девону. З силуру відомі і перші щелепороті риби - акантоди та панцирні або пластиношкірі риби.

Девонський період називають віком риб. Панівною групою серед останніх були панцирні риби, багато з яких вимерли до кінця періоду. Крім цього, значне поширення мали хрящові риби - акули, скати, а також дводихаючі та кистопері. існує думка, що саме останні у пізньому девоні дали початок амфібіям. із амфібій, які дістали розповсюдження у карбоні та пермі, відомі стегоцефали, вимерлі до кінця палеозою, а також батрахозаври (жабоящери), які могли бути предками рептилій. Появі рептилій сприяло погіршення кліматичних умов у пізньому карбоні. На протязі пермського періоду відбувалося поступове витіснення ними амфібій. З верхньо-карбонових відкладів відомі рештки перших рептилій - котилозаврів. Вважається, що вони були тією групою організмів, яка дала в майбутньому дуже велику різноманітність форм. В пермі розвивались також інші групи рептилій - черепахи, звірозубі ящери.

Серед морських безхребетних у пізньому палеозої важливе значення мали брахіоподи, корали, найпростіші, головоногі молюски (гоніатити і цератити). На суші поширені були комахи. Сильна аридізація ландшафтів пізньої пермі і тріасу привела до вимирання багатьох груп організмів - деяких брахіопод, наутилоідей, гоніатитів, табулят і чотирипроменевих коралів, фузулінід серед найпростіших, частини риб, амфібій. Появились нові чисельні групи тварин - амоніти та белемніти, двостулкові, шестипроменеві корали, кісткові риби, наземні, повітряні та водні форми рептилій. Останні переживають у мезозої розквіт. Предковою формою трьох перерахованих віток рептилій вважаються тріасові текодонти - нащадки котилозаврів. Особливо важливу роль серед мезозойських рептилій відігравали динозаври - дуже різноманітна група тварин, які, як і більшість великих рептилій, вимерли у другій половині крейди. В тріасі вимирають звірозубі рептилії, давши початок першим примітивним ссавцям. із юрського періоду відомі перші представники древніх птахів - археоптерикс, також нащадок текодонтів. В крейді жили уже нові птахи - іхтіорніс та гесперорніс.

Із ссавців на протязі мезозою розвивались терії (примітивні ссавці), невеликі тваринки, які у крейді дали початок еутеріям (плацентарним ссавцям), розвиток яких у кайнозої призвів до формування сучасної фауни ссавців. Терії дали також початок метатеріям, представники яких, сумчасті, відомі з крейди.

В кінці крейдового періоду відбулася криза фауни. Вимирає величезна кількість родів і видів, як наземних, так і морських тварин (амоніти, белемніти, багато брахіопод, динозаври, морські та літаючі ящери і ін.). Разом з тим, в морях крейдового періоду дуже широкий розвиток дістали найпростіші та золотисті водорості, завдяки їм проходило нагромадження потужних товщ карбонатів, що могло бути причиною різкого зменшення вмісту СО2 у атмосфері, і, як наслідок погіршення умов існування, зміни флори голонасінних покритонасінними. Зміна характеру рослинності, можливо, негативно вплинула на умови існування травоїдних ящерів.

В палеогені серед морських безхребетних широко поширювались теплолюбиві форамініфери - нумуліти, шестипроменеві корали, губки, голкошкірі. Кайнозой - час розквіту двостулкових та черевоногих молюсків, кісткових риб.

Ссавці у палеогені проходять стадію еволюційного вибуху і розселяються у різних фізико-географічних зонах. На ізольованих континентах (Австралія, Південна Америка) розвивалась фауна архаїчних форм, зокрема сумчасті. В Євразії у палеогені розвивалась спочатку бронтотерієва фауна заболочених низовин та вологих лісів, потім індрикотерієва фауна саван і болотистих ландшафтів.

У міоцені розвивалась анхітерієва фауна лісових і саванних форм. її складали предки коней, носорогів, свиней, оленів, антилоп, мавп і ін. із середини неогену швидко прогресувала гіпаріонова фауна відкритих степових просторів та лісостепів. У складі переважали антилопи, верблюди, жирафи, страуси, однопалі коні.

У міоцені північної півкулі виділяють дві зоогеографічні провінції: північноамериканську і євразійську. У першій було багато ендемічних видів, копитні, не було хоботних, мавп, мало хижих форм. В другій - навпаки, переважали хоботні, носороги, примати, хижаки. В кінці міоцену по сухопутному мосту (суша Берінгія) відбувалося змішування фаун обох континентів.

В палеогені появляються і інтенсивно еволюціонують на протязі всього кайнозою примати. Наслідком їх еволюції була поява гомінід-предків сучасної людини.

Таким чином, короткий огляд розвитку органічного світу Землі виявляє, насамперед, прогресивний характер еволюції - в цілому такий розвиток йшов від нижчого рівня організації живої речовини до вищого, завойовуючи та обживаючи щораз нові області планети, організми множились та вдосконалювались. Поступова еволюція, однак, час від часу порушувалась екстремальними явищами - епохами вимирання значної кількості організмів, інтенсивного утворення нових видів, що в цілому призводило до корінного оновлення флори і фауни планети. Як уже відмічалося, такі критичні моменти в еволюції біосфери співпадають з межами геохронологічних підрозділів - ер, періодів, епох - найбільші зміни в органічному світі позначають зміну найбільших геохронологічних одиниць. Вище уже вказувалося на очевидний зв'язок таких явищ у біосфері із тектонічними процесами і змінами кліматичних обстановок, які ними спричинялись.

Інша справа, що було першопричиною періодичності тектонічної активності планети - ряд дослідників схильні шукати такі причини у космосі, у сонячних ритмах, у русі Сонця по галактичній орбіті і ін. Вказується також, наприклад, на кореляцію критичних епох у розвитку біосферу із епохами інтенсивного кратероутворення на планеті, з процесами рифтогенезу, з інверсіями магнітного поля.

Російський геолог проф. С.Г.Неручев, який вивчав вплив рифтогенезу на біосфери Землі, показав, що при рифтогенезі до поверхні планети виносяться магматичні розсоли, збагачені ураном, ванадієм, молібденом, нікелем і іншими елементами. Підвищені концентрації названих хімічних елементів та радіоактивність урану призводять до токсичних і мутагенних впливів на організми, до появ нових форм життя. Так, він вважає , наприклад, що процеси рифтогенезу, які спричинили поступання урану в гідросферу, 500 млн. років тому призвели до появи перших хребетних - безщелепних панцирних риб, а одна із наступних фаз рифтогенезу (320 млн. років) - до появи перших четвероногих - іхтіостегів, рифтогенез, який відбувався 290 млн. років - до появи перших ящерів і т.д. Численні знахідки предків людини в районі Великих Африканських рифтів також наштовхують на думку, що процеси рифтогенезу могли відіграти суттєву роль в мутагенному перетворенні людиноподібних мавп у гомінід.

В періоди інверсій магнітного поля різко падає його напруженість, що призводить до порушення радіаційних поясів Землі і, як наслідок, потоки сонячного вітру і космічних частинок досягають поверхні планети.

Крім цього, під час інверсій, на думку ряду дослідників, руйнується озоновий екран, що відкриває доступ до планети ультрафіолетовому випромінюванню. Спільна дія вказаних факторів веде до мутацій в живих організмах.

Багато фактів свідчать також про те, що перераховані явища (кратероутворення, рифтогенез, інверсії магнітного поля) взаємообумовлені. Падіння на планету крупних космічних тіл (астероїдів, комет), спричиняє не тільки забруднення пилом атмосфери і пов'язану з цим зміну клімату, але й, можливо, активізує тектонічні процеси, зокрема рифтогенез, вулканізм, землетруси, призводить до інверсій геомагнітного поля тощо. Сумісний вплив усіх цих чинників на біосферу і викликає у ній екстремальні ситуації, так звані критичні епохи. Таким чином, хоча еволюція біосфери відбувалась за внутрішніми, притаманними їй законами, різкі зміни зовнішнього середовища, очевидно, стимулювали стрибкоподібні переходи органічного світу з одного рівня розвитку на інший, більш досконалий і адаптований до змінених умов.

 

 

Тип НАЙПРОСТІШІ.

Загальна характеристика. Найпростіші тварини поширені по всій земній кулі – в морях, океанах, прісних водоймах, ґрунті або в організмах тварин, рослин і людини. Нині відомо приблизно 25 тис. видів одноклітинних організмів. Маючи морфологічну подібність у будові клітин з багатоклітинними організмами , найпростіші відрізняються від них у функціональному плані. Якщо клітини багатоклітинної тварини виконують спеціалізовані функції, то клітина найпростіших універсальна. Вона є самостійним організмом, якому властиві обмін речовин, подразливість, рух і розмноження.

Найпростіші– це організми на клітинному рівні організації. В морфологічному відношенні одноклітинний організм рівноцінний клітині, а в фізіологічному – є цілісним самостійним організмом. Переважна більшість їх має мікроскопічно малі розміри (від 2 до 150 мкм). Проте деякі з них досягають 1 см, а раковини викопних корененіжок мають діаметр до 5 – 6 см.

Будованайпростіших надзвичайно різноманітна, однак усім їм властиві ознаки, характерні для організації та функцій клітини. Як і в інших клітинах, основними компонентами клітини найпростішого є цитоплазма і ядро. Цитоплазма обмежена зовнішньою мембраною, яка регулює надходження речовин у клітину; у багатьох видів вона ускладнюється додатковими структурами, що збільшують товщину й механічну міцність зовнішнього шару. Таким чином виникають утвори типу пелікули і оболонки, які будуть розглянуті далі.

Цитоплазма найпростіших, як правило, складається з двох шарів – зовнішнього, світлішого й щільнішого – ектоплазми – і внутрішнього, в якому розміщені органели і включення клітини, - ендоплазми. Крім загально клітинних органел у цитоплазмі найпростіших можуть бути різноманітні спеціальні органели. Особливо представлені тут різні фібрилярні утвори – опорні й скоротливі волоконця, скоротливі вакуолі, травні вакуолі тощо. У найпростіших є одне або кілька типових клітинних ядер. Ядро найпростіших має типову двошарову ядерну оболонку. В ядрі містяться розсіяний хромати новий матеріал і ядерця. Ядра найпростіших характеризуються винятковою морфологічною різноманітністю за розмірами, числом ядерець, кількістю ядерного соку тощо.

На відміну від соматичних клітин багатоклітинних найпростіші характеризуються наявністю життєвого циклу. Він складається з ряду послідовних стадій, які в існуванні кожного виду повторюються з певною закономірністю. Найчастіше цикл розпочинається стадією зиготи, що відповідає заплідненій яйцеклітині багатоклітинних. За цією стадією іде одноразове чи багаторазово повторюване безстатеве розмноження, яке здійснюється шляхом клітинного поділу. Потім утворюються статеві клітини (гамети), попарне злиття яких знову дає зиготу.

Важливою біологічною особливістю багатьох найпростіших є здатність до інцистування. При цьому тварини заокруглюються, скидають або втягують органели руху, виділяють на свою поверхню щільну оболонку і переходять у стан спокою. В стані цисти найпростіші можуть витримувати різні коливання умов зовнішнього середовища, зберігаючи життєздатність. З настанням сприятливих для життя умов цисти розкриваються і найпростіші виходять з них у вигляді активних, рухливих особин.

Найпростіші досить поширені. Багато з них живе у морі, деякі в прісних водоймах. Існують види, які живуть у вологому ґрунті. Значного поширення набули паразитичні форми найпростіших. Багато з них спричинюють тяжкі хвороби людини, домашніх і промислових тварин, рослин.

 

18. Тип Кишковопорожнинні (Coelenterata)

Тип Кишковопорожнинні (Coelenterata) головним чином морські тварини, рідше прісноводні, що ведуть сидячий або плаваючий спосіб життя. До них відносяться одиночні і колоніальні поліпи, а також медузи. Всього відомо більше 10 тис. видів кишковопорожнинних. Вони поєднують у собі ознаки примітивної організації з рисами спеціалізації до малоподвижному або нерухомого способу життя. Вони мають радіальної симетрією, двуслойность будови, наявністю кишкової порожнини і нервової системи. Назва типу пов'язане з розвитком у них кишкової, або гастральной, порожнини.

Специфічними ознаками типу є: наявність жалких клітин, які мають значення органів захисту і нападу, і розвиток з метаморфозом. Для кишковопорожнинних характерна пелагічна Двошаровий личинка - планула. Рідше розвиток прямий. Всі кишковопорожнинні мають гастральний тип будови, тобто схожі на гаструли, і являють собою двошаровий мішок з гастральной порожниною всередині. Але у зв'язку з різним чином життя вони існують у двох морфо-екологічних формах - поліп і медуза. У ряді випадків кишковопорожнинні утворюють колонії з поліпоідние або медузоідная особин.

Тип Кишковопорожнинні (Coelenterata) поділяють на три класи: клас Гідроїдні (Hydrozoa), клас Сцифоїдних (Scyphozoa), клас Коралові поліпи (Anthozoa).

Клас Гідроїдні (Hydrozoa)

Підклас гідроїди (Hydroidea) об'єднує колоніальні і одиночні форми поліпів, а також гідроїдних медуз. Колоніїполіпів можуть бути мономорфних (однотипними) і диморфних, рідше поліморфними, але без спеціалізації медузоідная особин, що спостерігається в класі сифонофор. Життєвий цикл гідроїди частіше за все з чергуванням статевого і безстатевого поколінь (медуза - поліп). Але є види, що існують тільки у формі поліпа або медузи.

Клас Сцифоїдні (Scyphozoa)


Сцифоїдні, або сцифомедуз, - група морських кишковопорожнинних, спеціалізованих до плаваючого способу життя. Велика частина їх життєвого циклу проходить у формі плаваючих медуз. Фаза поліпа в життєвому циклі короткочасна або відсутній.

Загальний план будови сцифомедуз збігається з таким у гідромедуза. Але сцифомедуз мають суттєві відмінні особливості.

Як правило, сцифомедуз крупніше гідромедуза, з сильно розвиненою мезоглея. У них немає вітрила, і вони пересуваються шляхом скорочення стінок парасольки. На відміну від гідроїдних, у сцифомедуз більш розвинена нервова система з відокремленими гангліями, складніше органи почуттів, що утворюють комплекси - ропаліі.

Клас Коралові поліпи (Anthozoa)


Коралові поліпи - морські колоніальні, рідше поодинокі поліпи, розвиваються без зміни поколінь. Переважно мешкають в теплих тропічних морях, де температура води не нижче 20 ° С, і на глибинах не більше 20 м, в умовах рясного планктону, яким вони харчуються. Усього відомо близько б тис. видів коралових поліпів. Багато з них мають вапняний скелет і є ріфообразователямі.

 

Членистоногі

Членистоногі – найбільш численний тип тваринного царства – понад 1 млн видів (тільки жуків близько 200000).

Тип членистоногих охоплює павуків і жуків, трилобітів і мечехвостів, численних ракоподібних, величезну кількість різних комах, кліщів і т. д.

Членистоногі пристосувались до життя в найрізноманітніших умовах середовища і зустрічаються в будь-якій частині Землі від тропіків до північних широт.

Палеонтологічні знахідки не дають чітких даних про походження членистоногих, але вивчення ембріонального розвитку різних артропод і порівняльно-анатомічні дослідження дають можливість встановити, що більшість із них пішли від кільчастих черв`яків. Зокрема, у них сегментоване тіло і подібно розташована система внутрішніх органів.

Для усіх членистоногих характерне двобічносиметричне сегментоване тіло. Кількість сегментів різна і коливається від 2 до 180. Деякі з них, зливаючись, утворюють різні частини тіла – голову, груди, черевце. Іноді голова зростається з грудьми, утворюючи головогогруди.

Тіло членистоногих в більшості випадків знаходиться в твердому хітиновому панцирі, який виконує не тільки захисну роль, а і є зовнішнім скелетом. Саме панцир в далекі геологічні епохи полегшив їх перехід від водного до наземного способу життя.

В процесі росту членистоногі періодично скидають панцир.

Майже всі сегменти тіла утримують по дві кінцівки, які можуть виконувати функції органів дихання, захвату та оборони.

Нервова система і очі розвинена добре. Проте у деяких форм очі відсутні.

Органи дихання, в залежності від способу життя, можуть бути у вигляді зябер, легень або трахей - системи трубок, по яких кисень попадає в усі органи тіла безпосередньо (без участі крові).

Тип членистоногих поділяється на 4 підтипи (або на 10 класів): трилобітоподібні, зябродишні, трахейні (комахи) і хеліцерові (скорпіони, кліщі, павуки).

Для палеонтології найважливішим є підтип трилобітоподібних, який поділяється на 3 класи. З них у викопному стані найчастіше зустрічаються представники класу трилобітів.

Клас трилобітів (Trilobita) об`єднує вимерлих морських членистоногих, що були поширені в ранньому палеозої і представлений великою різноманітністю форм. Відомо більше 1500 родів. Переважна їх більшість жила на дні.

Трилобіти мали хітиновий панцир і зовнішнім виглядом були схожі на мокриць. Скелет у них поділяється на сегменти, які зливаючись, утворюють головний і хвостовий щити. Сегменти середньої частини, кількість яких може бути від 2 до 44, не зливаються. Від цього трьохчленного поділу і дана назва “трилобітус” (трьохчленний). Вздовж трилобіти також поділяються на 3 частини – осьову і 2 бокові. Розмір трилобітів коливається від декількох міліметрів до 75 см, але переважають величиною від 2 до 10 см.

На головному щиті виділяють 3 частини: центральну осьову – глабель (або глабела) і дві бокові, що звуться щоками. У більшості трилобітів на щоках є борозна, що зветься лицьовим швом. Його положення є важливою ознакою для поділу класу на ряди. Очі іноді відсутні.

Клас трилобітів ділиться на 2 підкласи: міомерних і полімерних.

Підклас міомерних (Miomera) включає в себе дрібних трилобітів, що мають лише 2-3 сегменти. Головний і хвостовий щитки іноді схожі один на другий так, що майже неможливо відрізнити. Однак підклас нараховує до 100 родів. Характерними представниками є роди Agnostus і Eodiscidа. Рід агностід об`єднує дрібних (до 1 см) трилобітів. Тулуб їх складається із 2 сегментів. Очі і лицьові шви відсутні. У представників роду Eodiscida тулуб складається із 3 сегментів і майже однакові щитки.

Підклас полімерних (багатосегментні) Polimera – об`єднують трилобітів, у яких кількість тулубних сегментів дорівнює або більше 5. Лицьові шви у них досить різноманітні. Багато трилобітів при нападі ворогів могли згортатись, з`єднуючись краями головного і хвостового щитків. Саме в такому стані їх нерідко і знаходять в шарах палеозойських відкладів.

Загальновизнаної систематики трилобітів не існує. За основу беруть кількість і будову сегментів тулуба, будову головного або хвостового щитків, орнаментацію панцира.

 

Плечоногі

Тип брахіопод (Brасhiopoda) або плечоногих являє собою відособлену групу тварин, достатньо різко відмежовану від інших тварин, навіть двостулкових молюсків. Зараз відомо близько 280 сучасних видів, що належать до 70 родів. У викопному стані знайдено більше 10000 видів.

Всі брахіоподи (плечоногі) живуть поодиноко. Тіло їх закрито двостулковою черепашкою (раковиною), кожна з яких неоднакова. Всі представники цього типу живуть виключно в морях і ведуть бентонний (прикріплений) спосіб життя. Прикріплюються вони до субстрату за допомогою ніжки, що являє собою хрящеподібне стебельце.

Площина симетрії проходить поперек черепашки. Стулка, що має отвір для ноги, називається черевною, протилежна – спинною. Черевна стулка більша від спинної і підвищується над нею у вигляді виступу, що зветься маківкою. Спинна стулка теж має маківку, але вона менша. Той край черепашки, біля якого розташована маківка, зветься замковим або заднім, а протилежний – переднім або лобним. Ці назви пов`язані з розташуванням внутрішніх органів. Довжина черепашки, яка переважно досягає 10 см, визначається відстанню від переднього до заднього краю, ширина – вздовж перпендикулярної лінії, товщина – відстанню між поверхнями стулок.

Зовнішня поверхня черепашки покрита лініями наростання. Під маківкою у багатьох брахіопод знаходиться вузька площадка (частіше під черевною), яка зветься ареєю. В середині поверхні черевної стулки нерідко спостерігається поздовжнє заглиблення, яке зветься синусом, а на спинній йому відповідає виступ, що зветься сідлом. У багатьох брахіопод стулки з`єднуються за допомогою мускулів і замка, який складається із зубів (виступів) в одній із стулок і ямок у другій, за допомогою яких стулки тримаються разом. У деяких замок відсутній. Парні мускули, що замикають і відчиняють стулки, знаходяться всередині черепашки між стулками.

У брахіопод є ротовий отвір, горло, шлунок, кишка, серце, нирки, а також бахромчасті вирости, що звуться лофофорами або руками. Вони виконують роль органу дихання і відбору з води поживних речовин. Руки прикріплюються до ручного апарату (скелетних вапнякових утворень), які в деяких брахіопод мають короткий крючкоподібний вигляд. Тому його ще називають ручним крючком.

У деяких брахіопод ручний апарат має вигляд двох спіральних стрічок, що симетрично розташовуються в черепашці.

Необхідно відзначити, що ніжки у цих тварин виходять через отвір, який знаходиться на маківці черевної стулки, а іноді під маківкою або між стулками. Проте багато брахіопод лежать вільно на дні, тобто ніжкою не прикріплюються. Черепашки бувають вапнисто-рогові, що складені з рогової речовини і фосфорнокислого вапна, і вапнисті – з вуглекислого вапна.

Брахіоподи – евригалітні форми, бо пристосовуються до змін солоності. В далекі геологічні епохи вони жили переважно в мілководних зонах моря, а тепер зустрічаються на різних глибинах до 5650 м і переважно на скалистому дні або в областях розвитку карбонатних мулів.

У більшості сучасних видів черепашки типові за будовою скелетних утворень. Проте, існує декілька десятків видів, які відрізняються від типових, зокрема, відсутністю замка.

 

Головоногі молюски

Найдавнішими з головоногнх молюском були наутілойди (Nautiloidea) і амоніти (Аmmonoidea).названі так по імені давньоєгипетського бога Аммона.якого жерці зображували з головою барана.Згорнутий спіраллю баранячий ріг.схожий па раковину амоніту, був емблемою бога-барана.І наутилуси, і амоніти жили в масивних спіральних або прямих раковинах, розділених на камери і наповнених газом.Раковини були і ломом, і поплавцем.Тварини, немов надувні човни, вільно дрейфували по хвилях, що сприяло їх більш широкому розселенню.Про те.як виглядали предки головоногих, ми можемо судити не тільки по їх скам'янілим раковин, але і по живих зразках: П видів з найстаршого роду морських патріархів наутилусов (Nautilus) дожили до наших днів.пережили свою епоху наутилуси мешкають на південному заході Тихого океану: у Філіппінських островів, у островом Малайського архіпелагу і в Північній Австралії.У будові тіла сучасних Наутілусом збереглися багато примітивні риси, властиві предкам всіх головоногих.Були серед древніх наутилусов і амонітів і крихітки, розміром не більше горошини.Інші тягали раковини-бліндажі завбільшки з невеликий танк.Молюск ендоцерас жив, наприклад, у раковині, схожої на п'ятиметрову шишку.

У ній вільно могли розміститися три дорослих людини.Раковина амоніта пахідпскуса - жахливе колесо діаметром 3 м! Якщо розкрутити всі витки раковини, то з неї можна спорудити.сходи до четвертого поверху.Ніколи і ні в кого ні раніше, ні тепер не було таких величезних раковин.Чотириста милионов років безтурботно плавали по хвилях амоніти і наутилуси, потім несподівано вимерли.Сталося це вісімдесят.мільйонів.років тому, наприкінці мезозойської ери.На рубежі палеозою і мезозою від амонітом відбулися перші внутріраковінние головоногі - аулякоцеріди (Aulacoceridae).Від предків вони відрізнялися тим, що мали внутрішню раковину, з усіх боків оброслу складками мантії.Тепер це був вже не будинок, а свого роду хребет.Згодом аулякоцерпд змінили белемніти (Helcmnitida).Белемніти майже не відрізнялися від кальмарів, хіба що раковиною, яка була бо.ліс масивною і ще 'зберігала фрагмокон - порожнистий відділ, розділений Нa камери, С масивним наконечником - ростри.Зовні цей наконечник схожий на спис або дротик (по-грецьки belemnori).Залишки цих раковин, саме ростри, часто зустрічаються в піску і називаються в народі «чортовими пальцями».Белемніти вимерли трохи пізніше амонітів - наприкінці крейди.За протягом довгого часу вони панували в морях, були надзвичайно численні і займали те ж місце в екосистемі океану, що і кальмари, - хижаків, якими, у свою чергу, харчувалися великі хребетні - плезіозаври і іхтіозаври.Одночасно з белемніти існувала невелика група головоногих - фрагмотеутіди (Phragmoteuthidae), які і дали згодом початок сучасним головоногим молюскам.Найбільш ранні палеонтологічні знахідки кальмарів (Cicoleul his, чр.) відносяться до верхнього тріасу.Щодо більш молодим гуртом вважаються каракатиці.Ранні знахідки їх раковин датуються верхньої Юрою.І ті далекі часи каракатиці були широко поширені і зустрічалися навіть у берегів Північної Америки.Юрські каракатиці вже майже нічим не відрізнялися від сучасних.Час появи восьминогів ще не встановлено.Поки знайдено (в крейдяних відкладеннях Сирії) всього один викопний восьминіг - Palaeoclopus newbaldi.У пего були великі плавники і одинарний ряд присосок на кожній руці.

Двостулкові молюски

 

Двостулкові, або Пластинчастозяброві (Bivalvia L, синоніми: Bivalva, Lamellibranchia, Pelecypoda) — к<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти