ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Історіографія як пражурналістика. Геродот як журналіст.

Багато ознак дозволяють вести мову про „Історію Геродота” як про пражурналістське явище.

«Історія» Геродота створювалася за методами журналістики. Це не кабінетний твір. Він постав унаслідок величезної праці Геродота зі збирання й обробки інформації, а писався для її поширення наявними на той час способами.

Це була документальна праця, а документалізм — головна властивість журналістики. Усі наведені в ній факти були задокументовані, стверджені як такі, що були повідомлені авторові певними джерелами інформації, з яких Геродот обирає найбільш авторитетні або ж (цілком у дусі сучасної журналістики) зіштовхує різноспрямовані судження про один предмет.

I ще на одному аспекті, що дозволяє розглядати історіографічну працю Геродота з погляду журналістики, необхідно спинитися. Це її налаштованість на відтворення «історії сучасності»5. Нагадаємо. що творити «історію сучасності» — покликання журналістики. «Історія сучасності» — це її образне визначення. За відсутності технічних можливостей (засобів масової комунікації) функції творення «історії сучасності» природно здійснювала історіографія.

Дослідники праці Геродота встановили, що перші чотири книги його «Історії» і початок п'ятої справді мають за свій предмет повіствування про минуле Еллади й цивілізації Сходу, пов'язані з нею. Але «уся наступна частина «Історії» може бути визначена як історія сучасності. Вона присвячена подіям, пам'ять про які була свіжою в умах старших сучасників Геродота,— історії греко-перських воєн»

Отже, праця Геродота й за духом і характером близька журналістиці. Власне, можна сказати, що вона являла собою журналістику античності. Через слабкий розвиток техніки власне журналістика існувати ще не могла, але праця Геродота засвідчила сталий потяг людства до її творення ще в стародавню епоху.

Вона увібрала в себе усі наявні журналістські методи збирання інформації. їй властиві документалізм, публіцистичність, потяг до відтворення історії сучасності. Людству залишалося винайти тільки засоби масової комунікації, які зробили б доступною вже наявну журналістську діяльність масовій аудиторії через періодичне подання інформації. Але це сталося лише через багато століть.

Фукідід вважав своїм обов'язком продовжити справу Геродота з того місця вітчизняної історії, на якому її припинив його славний попередник. Головною подією Фукідідової праці стала Пелопоннеська війна, активним учасником якої був він сам. Чутки про творчу працю Фукідіда досягли Афін, і місто, вигнавши його як полководця, покликало його назад як історика.

Уперше Фукідід широко використав у своєму творі як історичні джерела державні документи. У цілому ж він найбільше спирався на власні свідчення й свідчення очевидців. За його словами, він «записував події, очевидцем яких був сам, і те, що чув від інших, після точних, наскільки можливо, досліджень кожного факту окремо взятого».

Фукідідові вдалося створити вісім книг своєї праці перед тим, як він помер. Текст останньої лишився обірваний на половині речення. Щоб пояснити його незавершеність, афіняни створили переказ про насильницьку смерть видатного діяча. Він не встиг дати навіть заголовка своєму творові, і за традицією нащадками він був названий «Історія».

Його молодший сучасник Ксенофонт (430-355 до н. е.) розпочав свою «Грецьку історію» словами «А після цього...», маючи на увазі, що він продовжує обірвану смертю розповідь Фукідіда. Справді, він описав події саме з 411 року до н. е., тобто з того місця, до якого довів свою «Історію» Фукідід, і довів їх до 362 року до н. е.

За прикладом своїх великих попередників Ксенофонт вважав за обов'язок історика особисто брати участь у видатних подіях сучасності. 401 року до н. е. він записався у грецьке військо, яке збирав Kip для походу проти перського царя Артаксеркса II. У бою військо Кіра перемогло, але сам він загинув. Втративши вождя, перси перейшли на бік переможеного ворога, прихопивши з собою грецьких стратегів, які були страчені. Тоді Ксенофонт узяв на себе командування десятитисячним військом і вивів його з глибини перської території до моря. Про цю подію він написав побудований на особистих свідченнях «Анабазис», який і став найвидатнішою історичною працею Ксенофонта.

Таким чином, уже в Стародавній Греції були напрацьовані надійні способи робота з фактами: їх збирання, перевірки й літературного викладу. Репортажність творів, написаних на підставі вражень самого автора, який був учасником і очевидцем видатних подій, стала нормою методології первісного етапу розвитку історичної науки. Зокрема, набули великого поширення такі виключно журналістські в майбутньому методи збирання інформації, як спостереження — написання історичних праць на підставі власної участі в подіях (Фукідід, Ксенофонт), інтерв'ю — опитування (свідків про події", у яких авторові брати участі не довелося (Геродот, Фукідід, Ксенофонт), використання державних документів (Фукідід). За допомогою історіографії людство набувало необхідного досвіду у збиранні інформації, який знадобився йому для майбутньої журналістики.

Красномовство, ораторська проза як пражурналістика.

Стародавні греки вели публічний спосіб життя. Більшу частину дня вони проходили на ринках і площах у розмовах і бесідах, читаннях уголос і слуханні творів літератури, обговоренні філософських проблем людського буття. Видатним державним діячем міг стати тільки блискучий оратор, якими й були Фемістокл і Перікл — провідні політики V століття до н. е.

Засади ораторського мистецтва в Афінах заклали софісти. (спочатку цим словом називали будь-якого професійного вчителя мудрості. «Софія» у перекладі із старогрецької мови і означає «мудрість». Але поступово поняття «софістика» трансформувалося. Учитель мудрості Протагор (бл. 480, Абдери у Фракії — бл. 410 до н. е.), прибувши в Афіни, зблизився з Періклом. Він виклав своє учення в трактаті «Про богів», який не зберігся. Проте основи його вчення добре відомі, оскільки послужили підвалиною для народження цілої філософської школи. Протагор заперечив непорушність і вічність норм існування поліса і їх божественну сутність. Йому належить афоризм: «Людина є міра всіх речей». Для Протагора це означало, з одного боку, що людина переміщалася в центр всесвіту, наділялася оптимістичною вірою в його величезні можливості. За Протагором, вона сама є господарем своєї долі, здатна впливати на обставини і змінювати їх, виходити переможцем із скрутних ситуацій, сперечатися з богами, боротися за своє щастя. 3 іншого боку, Протагор оголосив релятивними одвічні закони людського існування, суб'єктивними уявлення людини про світ і суспільство. Заперечення абсолютної істини обернулося в нього твердженням про відсутність об'єктивної істини взагалі. Суб'єктивна істина перемагає тоді, коли вона майстерно доведена. Інструментом опанування людиною суб'єктивною істиною і своєю долею є мова. Протагор учив, що будь-яке твердження з помилкового можна перетворити на істинне завдяки силі словесного переконання, мистецтву подати гірший доказ як кращий, витісняючи слабкі аргументи більш сильними.

Після смерті Перікла Протагор був засуджений на вигнання, його твори спалені. Проте це не зупинило поширення нового вчення. Відтоді в суспільній свідомості під софізмами розуміються розумно придумані, навмисно хибно зроблені умовиводи, які мають видимість істинних. А під «софістикою» розуміється застосування неправильних, хибних положень, аргументів, замаскованих зовнішньою, формальною правильністю.

Після Протагора були розчищені шляхи й підготовлений грунт для виникнення ораторського мистецтва. У 427 році до н. с. в Афінах з'явився в складі сицилійського посольства Горгій (бл. 483-375 до н. е.), який уперше познайомив Елладу з риторикою — науковою теорією красномовства. Услід за Протагором Горгій оголосив слово головним і основним засобом переконання. Biн пішов далі за Протагора, який все-таки виступав з вимогою переконливості змісту. Горгій же твердив, що для переконання важливий не зміст, а форма, окреме слово, яке, за Горгієм, наділене магічною силою. В основу науки красномовства покладено старанне вивчення традицій усних народних замовлянь, ритуальних текстів. На підставі цього вивчення виведені формули так званих горгіанських фігур. До них належали композиційне виділення окремих періодів, пов'язаних між собою смисловим паралелізмом, або антитезою, використання звукових повторів, анафори, кінцівки, риторичних запитань, звертань, вигуків, зрештою всього того, що й справді робило промову мистецтвом і впливало передусім на почуття слухачів.

Наприкінці V століття до н. е. в Афінах вже склалося добре розвинене ораторське мистецтво, яке включало в себе три його різновиди: судове, епідиктичне (урочисте) і лолітичне.

Судове красномовство народило нову професію - логографів.

Остаточно на інструмент формування громадської думки ораторська проза перетворюється в творчості видатного давньогрецької політичного діяча Демосфена (384-322 до н. е.).

Ораторська проза Еллади справила великий вплив на становлення римського красномовства. Гостра політична боротьба, що велася в цій державі між прихильниками республіки та одноосібної влади, викликає до життя політичне красномовство, головним представником якого був Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.). Він вважав себе послідовником Демосфена.

Окрім промов, у спадщині Цицерона привертає увагу його трактат «Про оратора» (55 до н. е.). Аналіз ораторської діяльності під пером Цицерона цілком відповідає парадигмі професійної діяльності сучасного журналіста. Оратор, за Цицероном, мусить володіти глибокими знаннями з філософії, права, історії, літератури, мусить розумітися на психології людей, уміти впливати на слухачів. Досконалий оратор подібний до державного діяча: це людина високих моральних чеснот, яка ніколи не скористається могутньою зброєю слова з корисливою метою. Мета оратора: I) довести свої твердження; 2) дата слухачам насолоду; 3) вплинути на їхню волю й спонукати прийняти пропоноване розв'язання проблеми. Промова мусить бути багата на виражальні засоби; кожна думка в ній має бути розгорнута з максимальною повнотою. Оратор повинен користуватися всіма стилями мови, володіти мистецтвом перевтілення, акторського виконання.

Таким чином, античне красномовство стало першим типом публіцистичної літератури. В його основі лежало не збирання зовнішньої, а виготовлення внутрішньої інформації, а головні завдання лежали в межах не стільки інформування, скільки в сфері формування громадської думки. В античну епоху набула розвитку наука риторика про виражальні засоби, способи донесення авторської думки до аудиторії, яка в суті своїй зберігає актуальність і сьогодні. 3 розвитком ораторські текстb відділилися від їх авторів, могли виконуватися іншими промовцями або взагалі не виголошуватися, а поширюватися як політичні памфлети. Як і сучасні майстри мас-медіа, античні публіцисти переслідувалися можновладцями, внаслідок чого кінчали життя самогубством, висилалися у вигнання, були вбиті.

Первісні газети.

Традицію інформувати громадян про найважливіші події в державі було закладено в стародавньому Римі. Римська імперія в період розквіту охоплювала майже весь відомий західний світ. Величезні географічні розміри сприяли виникненню безпрецедентної досі мережі шляхів, які покривали територію Римської імперії, служили каналами зв'язку між провінціями і столицею. Прокладалися вони з випаленої цегли так, щоб по них могло пройти військо по чотири піхотинці в ряд. Недарма у стародавньому світі виникла приказка: «Усі дороги (шляхи) ведуть у Рим».

Великі розміри імперії робили неефективними усні систем« комунікації. Локалізується аудиторія ораторського мистецтва: усе менше випадків, коли воно адресується народові, в основному місцем реалізації красномовства стае Сенат — центр політичної боротьби того часу. У стародавньому Римі занепадає театр і поступається місцем циркові як новому виду мистецтва й розваг. Зате особливої актуальності набувають письмові способи комунікації: складання літописів, які в Римі дістали назву «Аннали», листування, за допомогою якого діставали інформацію видатні державні діячі від своїх приватних кореспондентів. Відоме, наприклад, листування до Цицерона, яке ще в давнину було видане в кількох томах.

Влада в боротьбі за вплив на народ так само прагнула використати способи письмової комунікації. Усна комунікація — оголошення за допомогою вісників чи окличників — поступається місцем поширенню письмової рукописної інформації у великих містах і передаванню її на великі відстані. 50 року до н. е. Юлій Цезар, ставши фактично одноосібно на чолі Римської держави, видав наказ про обов'язкову публікацію протоколів та постанов Сенату. Так народилася перша рукописна газета «Acta senatus» («Сенатські відомості»),

Вона являла собою щось на зразок стіннівок, поширених у радянські часи. Виготовлялася вона па покритих гіпсом дерев'яних дошках, куди на білий фон наносився чорною фарбою текст сенатських промов та ухвал. «Acta senatus», виготовлені в кількох примірниках, виставлялася в найбільш людних місцях Риму. Копії на таких же дошках або пергаменті розсилалися керівникам провінцій. Рукописна «Acta senatus» мала на меті дати громадянам інформацію для свідомої участі в житті держави. Вона була щоденною політичною газетою, спрямованою на формування громадської думки, з якою не могли не рахуватися сенатори, консули й трибуни.

Успіх справи й інтерес римлян до публічного слова наштовхнув Юлія Цезаря на ще одну ініціативу: згодом за його наказом було створено ще одну рукописну газету — «Acta diurna publica populi Romani» («Щоденні публічні відомості римського народу»). У цій газеті містилися повідомлення про широке коло тем життя Римської держави: військові кампанії, судові засідання, найзначніші громадські події, відзначення свят, літературні новини й навіть приватне життя найзначніших громадян. Ведення «Acta diurna» було доручене префектам державної скарбниці; для нагляду за випуском «відомостей» був призначений спеціальний урядовець — прокуратор об актіс.

«Acta diurna» мала ширше розповсюдження, ніж «Acta senatus». Виготовлялася газета на невеликих пергаментних аркушах і розклеювалася у вигляді афіш на міських майданах, найчастіше під портиками, аби убезпечити текст від змивання дощем. Але частина примірників продавалася в цирульників і міняйл.

Стилістика обох газет була витримана в межах інформаційного дискурсу; повідомлення мали офіційний, фактографічний характер, відзначалися скупістю й лаконічністю висловлювань. До нашого часу не дійшло жодного зразка ані «Acta senatus», ані «Acta diurna»; вони загинули в сутінках історії. Газетам судилася гірша доля. 3 встановленням у Римі імператорської влади втратою Сенатом його місця й значення в політичному житті імператор Нерон припинив вихід першої газети. Зате друга існувала до IV століття н. е., тобто до того часу, коли внутрішнє життя Риму невпізнано змінюються під впливом прийняття християнства і його поширення в державі. «Acta diurna» сприймаються як непотрібний елемент старого порядку, і їх вихід припиняється.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти