ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


НАЦІОНАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Загрузка...

Зрозуміло, що в різних народів залежно від історичних умов, які об'єктивно складалися для їхнього розвитку, зародження журналістики відбувалося в різний час. Та розглянуті вище передумови повинні були скластися і в Україні, аби дати поштовх для виникнення і розвитку журналістики на теренах розселення нашого народу. Але найважливішим чинником виникнення журналістики в Україні був приклад інших народів, де вже склалися досить розвинуті традиції газетярства.

На момент зародження журналістики в Україні не просто не існувало української держави, але й сам український народ перебував у стані культурної паралізованості й провінційної заблокованості. Уже багато років на його культурний розвиток впливав чинник величезної ваги: роз'єднаність українських земель; адже східна частина України увійшла до складу Російської імперії, західна — до Речі Посполитої Польської, а з її занепадом — до Австрії. Відсутність української державності та розчленованість українського етносу між Австрією та Росією були величезної ваги історичними чинниками, що вплинули на становлення журналістики в Україні. Вплив цих чинників виявився в таких особливостях періоду становлення української преси:

1) українська журналістика і навіть журналістика в Україні започатковується значно пізніше, ніж преса народів з глибокими традиціями державного будівництва, де вона, безумовно, виступає як частина державотворчої чи й націобудівної діяльності цих народів;

2) преса в Україні зароджується не українською мовою, витісненою на периферію громадського життя й цілком позбавленою суспільно-політичних та освітньо-культурних функцій, а державними мовами тих країн, до складу яких увіходили різні частини України, або міжнародною мовою, вживання якої було узвичаєне європейською традицією того часу для освіченого дворянства, на інформаційне забезпечення якого й спрямовувалася тодішня преса;

3) бездержавність і невизначеність чітких уявлень про столичне місто спричинює відсутність розподілу української преси на центральну і регіональну; українська журналістика зароджується як провінційна, регіональна журналістика;

4) тї ж самі причини обумовили те, що українська преса виникала поза участю держави і навіть усупереч державній політиці Австрії й Росії, спрямованій щонайменше на рішуче обмеження української присутності в їхньому культурному полі; тут неможливі були такі видання, як «Ля гезетт» у Франції чи «Відомості» в Росії, що були засновані відповідно до безпосередніх урядових ухвал і в яких як автори брали участь король Людовик XIII і цар Петро I;

5) відсутність державної підтримки обумовила й таку особливість української преси: вона вся без винятку є наслідком приватної ініціативи українських патріотів — діячів, які ставили собі за мету національно-культурне (з мрією в далекій перспективі и про політичне) відродження краю; якщо в усьому світі бачимо переважно дві причини виникнення журналістики: економічну (комерційну) у Німеччині і державно-політичну у Франції й Росії, то для українців ні перша, ні друга причина не були актуальними; головним збудником створення журналістики для них була ідея відродження свого рідного краю, перетворення України з об'єкта на суб'єкт історії;

6) ще одна особливість початкового етапу історії української журналістики — відсутність інформаційних політичних видань і зосередженість переважно на літературно-науковому типі періодичної преси; не можна не розуміти, якою була б реакція урядів панівних держав на можливу появу української політичної газети; цілковита неможливість її існування добре .усвідомлювалася українськими журналістами періоду її становлення; єдиним способом існування української журналістики було літературно-наукове видання, яке й стало панівним явищем періоду її становлення; але саме така журналістика виконала функцію первісної консолідації суспільства навколо української ідеї і дозволила рухатися далі — до інформаційних політичних видань.

На момент зародження української журналістики існували максимально несприятливі політичні умови життя нашого народу. Рештки української державності були зліквідовані. У 1775 році знищена вдруге і остаточно Запорізька Січ. Невдовзі український народ покріпачено, а козачу старшину розчинено серед російського дворянства. Україна була адаптована в адміністративно-територіальну систему Російської та Австрійської імперій, причому в обох державах навіть без найменших претензій на забезпечення бодай культурної автономії. Функції державних урядовців перейшли до представників пануючих націй. Загальнополітична ситуація провокувала національну еліту на пристосування до нових умов. Кількасотлітня боротьба за українську національну незалежність виснажила націю, а внутрішньо національні міжусобиці цілковито знекровили її.

За таких політичних обставин не існувало умов для виникнення української національної журналістики. Тому журналістика в Україні зароджується іншими мовами, хоча з часом українська місцева стихія й прорвалася назовні і заявила про себе в наполегливих спробах української творчої інтелігенції не тільки друкувати окремі твори українською мовою в російській пресі, не тільки видавати українські книжки, але й мати свою періодику. Щоправда, на. перехід від журналістики в Україні до української журналістики пішло занадто багато часу. Але це свідчить не стільки про пасивність українців у справі створення своєї преси, скільки про могутність того опору, на який наштовхувалися навіть безневинні журналістські ініціативи українських діячів. Створення журналістики мало б запустити в pyx могутні рушійні сили пробудження національної свідомості й духовно-культурного піднесення української нації і неминуче потягло б за собою з часом виникнення національно-визвольного руху та утвердження ідеї незалежної Української держави. Цього й боялися офіційні Відень та С.-Петербург і робили все, аби перешкодити зародженню української журналістики.

З іншого боку, попри існування несприятливих суспільно-політичних обставин, українська журналістика все ж виникла як наслідок титанічної духовної праці не одного покоління діячів. Ії зародженню й становленню сприяли національні традиції збирання, обробки й поширення інформації та створення актуальних, дієвих публіцистичних творів. Вони й склали національні джерела української журналістики. Найважливішими серед них були такі:

1. Першим твором, у якому була зібрана історико-політична інформація та ще й відповідним чином прокоментована, був наш «Літопис Руський», що складався з трьох частин: «Повість минулих літ», «Київський літопис» та «Галицько-волинський літопис». Повіствування в ньому починалося зі стародавніх, легендарних часів, а першою фіксованою датою є 852 рік. Завершується розповідь про нашу землю в літописі 1292 роком.

Багато ознак споріднює «Літопис Руський» з журналістикою. Це, передусім, тяжіння до періодичних записів, які робилися часто відразу після подій, а відтак виконували функцію творення історії сучасності, що в суспільній свідомості нашого часу уже пов'язане з журналістикою. Це і вміщення в літописних текстах безцінної інформації не лише про події, а й про різноманітні сторони життя тодішньої України: етнографічні деталі, політичну боротьбу, війни і битви, епізоди й факти церковного життя, народження та смерть князів чи інші події з життя князівських родин тощо. Наш перший літопис споріднюють з сучасною журналістикою не лише могутній інформаційний струмінь, але й численні публіцистичні фрагмента, що включені в текст для коментування тих чи інших історичних явищ. Засудження розбрату між князями, заклики жити у злагоді, діяти у відповідності з християнським світоглядом і мораллю — ось головні теми публіцистичних відступів. Позиція українського патріота, котрий своє слово ставить на службу батьківщині, прагне її піднесення й звеличення — такою виглядає імперативна спрямованість нашого стародавнього літописця.

2. У той же час, в епоху Київської України-Русі, в духовному житті наших предків виразно виявилася потреба в активному публіцистичному слові. Вершинними здобутками на цьому терені стали два твори: «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, що датується приблизно 1037-1050 роками, та «Повчання» Володимира Мономаха дітям, написане в 1117 році.

У першому творі з патріотичних позицій обґрунтовується думка про рівноправність українського народу серед інших християнських народів, як духовний подвиг підноситься прийняття Володимиром Великим християнської релігії для княжої України,

відстоюється культурна велич і церковна незалежність від Візантії стародавньої української держави.

Другий твір, адресований Володимиром Мономахом, передусім, своїм дітям, але звернутий у головних ідеях і до широкого читацького загалу, пропагує провідні християнські чесноти: смирення перед Богом, гуманізм, вчить допомагати убогим, наполегливо працювати над здійсненням своїх гуманістичних планів, любити рідну землю, захищати її від ворога, поважати людину, працювати для здійснення в житті свого Божого призначення на землі.

Ці твори, що мають беззаперечне історико-документальне та художньо-естетичне значення, відкривають історію української публіцистики, наснажують її високими імперативними завданнями, створюють традицію розробки патріотичної, загальнолюдської проблематики та високої майстерності.

3. Як могутнє джерело української журналістики мусить розглядатися й усна народна творчість. Уже першими збирачами й дослідниками українського фольклору було помічене його могутнє історичне та історіософське поле. Зібрати інформацію про видатну подію чи людину, зафіксувати її в слові, відповідним чином прокоментувати її, висловити до неї своє ставлення — усе це було звичним для кобзаря, являло собою, власне, функцію кобзарської творчості. Відомий історичний факт: саме кобзарі швидко реагували в своїх творах і розносили по містах і селах новини про перемоги Богдана Хмельницького, що в 1648 році дозволило йому зібрати під свої прапори велике військо, звільнити Україну, утворити Українську державу і утримувати її в своєму інформаційному полі.

У книзі «Преса та ії попередники» П. М. Федченко цілком слушно відзначив: «Кобзарі й піснярі виступали не лише як народні поети, народні історики й філософи, котрі оспівували й узагальнювали історичний і соціальний досвід народу, а й як народні інформатори й вісники, як своєрідні проповідники й агітатори, народні трибуни, що розвивали дух протесту, допомагали піднімати народ на боротьбу проти соціальної несправедливості»13.

Очевидно, є всі підстави говорити про усну переджурналістику, якою була діяльність кобзарського цеху українських народних співців.

4. У ближчому до нас часі, вже з появою на українських теренах друкарства, функцію джерела й своєрідної попередниці журналістики виконала грандіозна полемічна література, що особливого розмаху набула від середини XVI століття й особливо після Берестейської унії 1596 року. Бурхливий розвиток публіцистики у цей час — традиційне явище, поширене й в інших національних культурах. У памфлетах, посланнях і трактатах українських письменників Герасима і Мелетія Смотрицьких, Стефана Зизанія, Острозького Клірика, Христофора Філалета, Петра Могили, Іоаникія Галятовського та в творах найвидатнішого публіциста кінця XVI — початку XVII століть Івана Вишенського давалася глибока оцінка релігійним та політичним проблемам того часу, відстоювалася ідея української самобутності й самодостатності, вироблявся публіцистичний стиль, освоювалися прийоми полеміки, а в читачів вироблявся смак до читання подібного роду творів.

Після літописної літератури Київської доби, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слова про закон і благодать» митрополита Іларіона полемічна література стала наступним історичним щаблем у розвитку української публіцистики.

5. Важливим елементом масово-інформаційної діяльності у переджурналістську добу була проповідницька проза. Проповіді, виголошувані вищими церковними ієрархами в різних умовах: під час богослужіння, на похованнях, перед початком визначних заходів, як-от: військових походів,— збирали велику аудиторію слухачів. У цьому сенсі виголошування проповідей може розглядатися як могутній канал масової комунікації, для якого створювалося багато текстів української пражурналістики. Особливого поширення жанр проповіді набув у добу бароко (XVI-XVIII століття), коли усталилася традиція не лише складати рукописні збірники, але й видавати друковані книжки проповідницької прози.

Так, у добу козацької держави збірки проповідей видали Транквіліон Ставровецький «Учительное євангеліє» (1619, 1696) та «Перло многоценное» (1646, 1690), Іоаникій Галятовський «Ключ разумінія...» (1659, 1660, 1663, 1665), Антоній Радивиловський «Огородок Марії Богородиці» (1676) та «Вінець Христов» (1688), Лазар Баранович «Меч духовний» (1666,1679) та «Труби словес проповідних» (1674,1679). Наявність у більшості книжок перевидань свідчить про їх велику популярність, активний читацький запит на проповідницьке публіцистичне слово. Традиція створення казань як своєрідного типу масового спілкування, морального впливу, формування громадської думки проходить через усе XVIII століття, реалізуючись у творчості Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і навіть Григорія Сковороди, від якого залишилися дві проповіді — вступні академічні виклади14.

Розвивалася й наука про теорію і практику церковного красномовства — гомілетика, яка входила до числа обов'язкових дисциплін Києво-Могилянської академії. Наш найвидатніший гомілет Іоаникій Галятовський (7-1688), у 1657-1669 роках — ректор Києво-Могилянської академії, з 1669 року і до смерті — архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові, до своєї книжки «Ключ разумєнія...» (1659) включив трактат «Наука, альбо Способ зложення казання». У ньому він засвідчив глибоке знання ранньої християнської проповідницької традиції. На запитання ймовірного співбесідника-учня, звідки брати матеріал для казання, він відповідає: «Одказую. Треба читати Біблію, животи святих, треба читати учителів церковних — Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоустаго, Афанасія, Феодорита, Іоанна Дамаскіна, Єфрема і інших»15. У своєму трактаті Іоаникій Галятовський навчав проповідників утримувати інтерес слухачів, актуалізуючи зміст казання, відгукуватися в ньому на події сучасності, викладати уроки минулого, передусім ті, що витікають із Святого письма. Над небіжчиком, наприклад, радив згадати про його славний рід і описати добрі справи, вчинені ним за життя.

За приклад української проповідницької пражурналістики може правити казання Антонія Радивиловського з рукописного збірника «Вінець Христов» під назвою «Слово 1-е часу войни, побуждаючеє воїнов християнських до поткання ся з турками і татарами» (1677). Ця проповідь виголошена в Києві намісником Києво-Печерської лаври перед військом, що вирушало на визволення обложеного турками й татарами Чигирина. Завдання проповіді — запалити мужністю серця воїнів. Автор говорить: «До любові вашої сіє слово міти желаю»16. Йому важливо довести, що захист честі Божої і вітчизни, рідного дому не суперечить основам людинолюбної християнської моралі. Проповідь наповнена історичними прикладами, переконливо закликає військо до перемоги. Вона, безумовно, виконувала функції усної листівки, агітаційної газета.

Таким чином, проповідницька проза, поза всякими сумнівами, повинна розглядатися як національне джерело української журналістики.

6. За ще одне джерело, яке вже впритул наближає нас до часу виникнення української журналістики, правлять козацькі літописи XVIII століття, серед котрих особливо виділяються твори трьох авторів: Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки, а також анонімний твір «Історія Русів».

З одного боку, це монументальні історичні пам'ятки, присвячені «козацькій війні з поляками», безцінне джерело відомостей і фактів про надзвичайно важливий період у житті нашого народу. 3 іншого боку, це твори, пройняті любов'ю до України, повагою до козацького народу, його волелюбності й демократизму, уболіваннями за тяжкі наслідки внутрішньо національної роз’єднаності й несконсолідованості, спрямовані на захист його від принижень і зловживань з боку Московського уряду, його нищівної для України політики, спроб коштом українського народу й козачого війська розв'язувати військові, політичні й господарські проблеми Російської держави.

Найширшого розповсюдження, особливо в середовищі романтиків, набув історіософський трактат «Історія Русів». До першого друкованого видання, яке здійснив О. Бодянський у Москві лише в 1846 році, цей твір розмножувався рукописно і активно читався (й вивчався) в середовищі українського освіченого дворянства. Його мальовничі описи історичних подій, переконливі аргументи на захист прав українського народу на вільне життя, що порушувалися царською владою в Російській імперській державі, гарячий пафос підтримки національно-визвольних змагань українського народу й неприхований захват ватажками цього руху — усе це спричинилося до великої популярності «Історії Русів» серед освічених українців, значного впливу цього твору на становлення національної свідомості, розвиток ідеї патріотизму в суспільній думці, проникнення сюжетів трактату в художню літературу. Епізоди з «Історії Русів» правили за джерела для творів Т. Шевченка, М. Костомарова, Є. Гребінки, П. Куліша. Безумовним і глибоким виявився вплив цієї пам'ятки і на розвиток української журналістики.

У XVIII столітті важливою складовою українського культурного життя стала феноменальна творчість мандрівних дяків. Вони працювали в площині побутової тематики, у цьому відношенні принципово відрізняючись від кобзарства, зорієнтованого переважно на культивування історичних жанрів, але й істотно доповнюючи його, зайнявши свою нішу в духовному житті українського народу. їхня сатирична творчість, короткі комічні сценки, панегіричні вірші були спрямовані на пошук соціальної справедливості утвердження правди як торжества морального закону.

Не можна не відзначити, що саме в полі тяжіння й розвитку традицій мандрівного дяківства постала велична творчість Григорія Сковороди, який створив свою філософську систему, що увібрала в себе як етичні традиції античності, так і світоглядні засади українського народу. Г. Сковорода реалізував своє філософське вчення в своєму-таки житті. Вплив цього мандрівного філософа на суспільну свідомість свого часу був грандіозним і зберігався тривалий час і по його смерті. Тож не дивно, що в контексті традиції мандрівного дяківства постала й творчість Івана Вернета, який уже активно співпрацював з харківськими журналами «Украинский вестник» та «Украинский журнал», ставши чи не провідним автором відділів красного письменства в обох з них.

Таким виглядає дожурналістський період в культурній історії України. Звертає на себе увагу те, що в ЇЇ духовному житті були закладені могутні традиції публіцистичної творчості. Причому вони виявляли свою продуктивність як у писемній, професійній літературі, так і в усній народній словесності; як у стародавні, так і в ближчі за часом історичні періоди.

Можна відтак сміливо твердити, що українська журналістика при своєму виникненні формується під впливом двох рівнобіжних чинників: загальних передумов виникнення журналістики, спільних для європейського культурного простору, і українських національних традицій збирання, обробки й поширення інформації та пристрасної публіцистичної творчості.

Оскільки журналістика в Україні зароджувалася неукраїнською мовою, то на її початковий етап розвитку справили вплив і пресові традиції інших європейських народів, що на той момент випередили нашу батьківщину з огляду на історичні умови в культурному розвитку.

Попри це українська стихія прокладала собі дорогу і журналістика в Україні перетворювалася на українську журналістику, хоча цей процес йшов многотрудними шляхами і тривав не одне десятиріччя.

Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв'язання використовувалися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-журналістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидентського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали об'єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.

Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об'єктивної, наукової концепції історичного розвитку української преси. А відтак ця проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій.

М. Ф. Нечиталюк у статті «Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень»17 слушно нагадав про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з історії української журналістики. Першим, хто висловився з проблем її періодизації, був Осип Маковей. У статті «П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики»18, що була написана з нагоди півстолітнього ювілею першої української газети «Зоря Галицька», він запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно

1 період: 1848-1861 роки;

2 період: 1862-1873 роки;

3 період: 1873-1898 роки.

У праці Аркадія Животка «Історія української преси» (1946)19, нагадує М. Ф. Нечиталюк, пропонується така періодизація:

/ період: від початків до середини 50-х років XIX століття;

2період: 1860-1880 роки; Зперіод: 1880-1905 роки;

4 період: 1860-1905 роки в Західній Україні;

5період: 1870-1890-ті роки за океаном;

6період: 1905-1914 роки;

7період: 1920-1939 роки.

Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройдених самим досліджуваним явищем шляхів розвитку. 3 огляду на це беззастережно зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недостатні, такі, що потребують перегляду.

М. Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах «хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом регіональним як таким, що дає можливість відтворити національно-етнографічну специфіку української преси»20. Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення десяти періодів історії української журналістики.

Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоплюють час до XX століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком. Отже,

1) зародження й становлення української журналістики — від найдавніших часів до середини XIX століття;

2) формування й функціонування журналістських систем — 60-90-ті роки XIX століття;

3) українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народної революції і світової війни — 1898-1914 роки.

«Другу половину курсу історії української журналістики, за університетськими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів,— зазначає М. Ф. Нечиталюк.— Поки що ця частина курсу розроблена тільки хронологічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів»21:

1) українська преса національно-визвольних змагань -— 1917-1921 років;

2) національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20-30-х років XX століття;

3) журналістика Радянської України 20-х років;

4) тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;

5) українська преса часів другої світової війни;

6) українська преса національно-визвольного опору (неформальна журналістика);

7) українська преса поза межами України, преса української діаспори.

Запропонована М. Ф. Нечиталюком концепція періодизації історії української журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо розробки даного питання. Невдовзі з'явилася стаття ще одного з глибоких знавців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики22 Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Вони пропонуються такі:

 

1) зародження й становлення української журналістики — від найдавніших часів до середини XIX століття23;

2) формування журналістських систем — 60-90-ті роки XIX століття;

3) українська преса епохи першої народної революції — 1898-1905 роки;

4) українська журналістика 1905-1914 років;

5) українська журналістика в період першої світової війни — 1914-1917 роки;

6) українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси — 1917— 1921 роки.

7) західноукраїнська преса 20-30-х років XX століття;

8) преса Радянської України — 1920-1930-ті роки;

9) українська еміграційна преса 20-40-х років XIX ст.;

10) українська преса періоду другої світової війни — 1941— 1945 років;

11) преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика — 1945-1990-й роки;

12) українська преса поза межами України, преса української діаспори — 1945-1990 років;

13) українська підпільна й неформальна преса, самвидав — 1960-1990 роки; напівлегальні видання — 1957-1990 роки;

14) преса періоду розбудови української державності — 1991 рік і до наших днів.

Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору. I це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом залишається відома з давнини істина: метод — це аналог предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.

Але проблема періодизації має й інший аспект. На ії прикладі можна виразно бачити, як інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко, вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для академічної науки ідеалом є велика наукова праця, у якій кожному виразно окресленому (за концепцією, скажімо, М. М. Романюка) періодові присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної науки ідеалом є компактний (на 25-30 др. аркушів) підручник, у якому стисло, але досить афористично й точно викладено історію української журналістики. Зрозуміло, що в такому підручнику на кожен виділений період можна буде відвести 1,5 — 2 — 2,5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання.

Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення періодів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному періодові окрему книжку, а окресленому явищу журналістики — окремий розділ. Ідеальним варіантом була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить появу нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики.

У нашій навчальній концепції пропонується такий розподіл матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і процесів формування національної свідомості та регіональний аспект. Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М. М. Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні періоди, а про виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді належать одному періодові. Отож навчальний курс «Історія української журналістики» бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.

Частина перша охоплює час від зародження української журналістики до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні творчих сил, у численних спробах започаткувати українську періодичну пресу. Оскільки головний корпус такої періодики припадає на підросійський український культурний простір, то й назву для періоду можна запропонувати таку: «Російсько-український період».

Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. Розпочинається цей період не з 1864, а з 1848 року, з «Весни народів», а увиразнюється на початку 1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року — Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі XIX і XX століть, хоча конкретну дату вказати важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського «товстого» журналу «Літературно-науковий вісник» (1898), консолідуючого схід і захід України, митців і діячів різних напрямків; утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об'єднань, що вийшли на арену суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історичної ваги подію — повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної на конституційну монархію і проголошення у ній громадянських свобод. Назву для цього періоду можна запропонувати таку: «Австро-український період» або — менш точно — «Галицько-український період». Перелічені вище явища спричиняють його завершення.

Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть XX століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все, що робилося в цей час в українській пресі, походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичних процесів трагічного для українства XX століття. Завершення періоду найкраще пов'язати з конкретними подіями—самогубствами Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в 1933 році й ознаменували собою початок нової епохи — доби тоталітаризму.

Четверта частина повинна охоплювати час 1930-1980-х років. Це час нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя і, як наслідок,— перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких привело до створення незалежної Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно суди-та про його головні властивості.

Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики. Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв'язання складної наукової проблеми, як і можливості й далі працювати над її вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до їі розв'язання.

Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Думається, ці засади повинні стати в нас предметом ґрунтовного обговорення й вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.

Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за собою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різними авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісемантична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували, коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі нібито географічного (регіонального) чинника (хоча це й не зовсім так — географічний чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а четвертий — на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві (СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному випадку сам предмет дослідження, його особливості, унікальні сторони повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання.

Виправданість застосування регіонального (географічного) чинника полягає в тому, що тривалий час своєї історії Україна перебувала в складі різних держав: Австрії (Австро-Угорщини), Польщі, Росії, політичні умови в яких істотно відрізнялися одні від одних.

Врахування етапів і процесів формування національної свідомості — другий чинник, який виявляє свою ефективність упродовж усієї історії української журналістики. Автор глибоких досліджень з історії західноукраїнської преси першої половини XX століття С. А. Кость24 у ґрунтовній праці, що може розглядатися як методологічна передмова до його «Нарисів», запропонував вважати ідею державності критерієм періодизації журналістського процесу.

Не вдаючись до детального викладу його аргументації, наведемо його завершальні судження. «Цей критерій,— твердить дослідник,— історично вагомий (містить найвищий національний ідеал), універсальний (стосується усіх ділянок життєдіяльності українського народу в усі часи), історично неперервний (навіть за втрати державності ідея існувала в історичній пам'яті народу) однорідний, однозначний і внутрішньо несуперечливий. Отже, ідея державності має всі підстави для того, щоб нею користуватися як методологічним принципом періодизації журналістського процесу»25.

Цілком погоджуючись з думками С. А. Костя, все ж звернемо увагу на таке. Ідея державності, як він чітко й сам усвідомлює, є певним історичним етапом існування національної свідомості. До формулювання ідеї державності як стану національної свідомості український народ йшов упродовж усієї історії української журналістики XIX століття, поступово нагромаджуючи духовну субстанцію національного самопізнання, проходячи етапи літературного й культурного відродження, виношуючи ідею національно-культурної автономії, а потім і політичної (державної) незалежності.

Для XX століття, вивченню якого в історії української журналістики присвячені праці С. А. Кост<

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти