ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


УКРАЇНСЬКА АЛЬМАНАХОВА ЖУРНАЛІСТИКА 1830-1840-Х РОКІВ.

Загрузка...

ХАРКІВСЬКА ШКОЛА РОМАНТИКІВ І ПОЧАТКИ ЇЇ ВИДАВНИЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем и зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.

У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: I. В. Розковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.

Під час навчання в університеті (1826-1829) гурток лишається «річчю в собі», жодних зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет. Двоє з них — О. Шпигоцький та О. Свецький виїздять з Харкова в пошуках місця праці. З цього часу між друзями зав'язується листування. Воно й стає важливим джерелом відомостей для їх характеристики.

Рух, ініційований I. Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище — Харківську школу романтиків.

Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів — документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.

Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме I. Срезневський у статті «Погляд на пам'ятки української народної словесності. Лист до професора I. М. Снєгірьова», що вперше була опублікована в «Ученых записках Императорского Московского университета» (1834, № 6).

I тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і творів (I. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка та виступи самих романтиків), що, спираючись лише на цю базу, говорите про великий внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому не «Енеїда» чи «Наталка Полтавка», не «Пан та Собака» чи «Маруся» були головними аргументами в доказах прихильників творення української літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й великих потенційних можливостей нашої мови.

На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у I. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлюднені їхні творчі спроби. Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою «Украинский альманах». Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали I. Срезневський у Харкові й I. Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі I. Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.

Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у Харкові з університетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року. Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.

Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів — подавати твори або українською мовою, або пов'язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорите про український вектор альманаху.

Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського «Козак», що дав блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного типу героя, могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю.

На сторінках «Украинского альманаха» дебютував і сам С. Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою «Рогдаев пир». Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.

Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. Яковлев, П. Морачевський, П. Іноземцев, О. Афанасьев-Чужбинськии. Вагомою була участь найближчого оточення I. Срезневського — тут перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори, які привертають увагу до нього дослідників української літератури.

«Украинский альманах», незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема «Украинского вестника» та «Украинского журнала», що декларували свій зв'язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе «Украинский альманах», були засади декабристської альманахової літератури, передусім «Полярной звезды» О. Бестужева І К. Рилєєва та «Мнемозины» В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок. Основні засади добору матеріалу, виявлені в «Украинском альманахе», такі як поєднання прозових і поетичних творів, наукових історико-літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів,— усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем ї. Срезневського й I. Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української журналістики в Pocії вони стали тим природним річищем, у якому протікало українське культурне життя. Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли з'явилася можливість легального видання української періодики.

Натхненні успіхом, I. Срезневський та його друзі виношують цією створення альманаху «Радуга», який планувався в 1831-1832 роках а згодом у 1833 році — альманаху «Отрывки». Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для «Радуги» І. Срезневський підготував статтю про Г. Сковороду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник і I. Альгенштедт виготовив літографію «Краєвид Харкова», яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.

 

«Утренняя звезда»

І «Русалка Дністровая»

 

Наступним виданням Харківської школи романтиків та розвитком традицій «Украинского альманаху» був альманах «Утренняя звезда», що вийшов у двох книжках у Харкові на межі 1833 і 1834 років. Видавцем нового видання виступив Іван Матвійович Петров. Знаємо про нього дуже мало. Його рік народження невідомий. Помер у 1837 році. Журналістську діяльність він розпочав у Красноярску, де спільно з О. В. Аляб'євим (батьком відомого композитора) видав «Енисейский альманах на 1828 год». Ця книжка, однак, була надрукована в Москві, у друкарні С. Селівановського, ближче до її потенційних читачів. Цими зв'язками I. M. Петров скористався згодом, надрукувавши в Москві першу книжку альманаху «Утренняя звезда». У 1833 році його переведено до Харкова на високу посаду губернського казначея, згодом він служив директором народних шкіл у Бессарабії. З'явившись у Xapковi, він відразу завів знайомства серед місцевої творчої інтелігенції. З огляду на появу не стільки творчо активної, скільки спроможної профінансувати видання особи, Г. Квітка подав ідею нового альманаху. Вагому участь у його підготовці взяв І. Срезневський, ухопившись за можливість реалізувати свої попередні наміри.

Спочатку планувалася книжка на зразок «Украинского альманаху», але в міру надходження матеріалу змінювалася и загальна концепція видання. У короткій передмові до нього I. Петров зазначав: «Видавець вважає за потрібне сказати, що хоча він і передбачав видати тільки одну книжку, але надалі знайшов потребу, не підвищуючи ціну, оголошену при передплаті, видати дві. Таким чином, у першій розміщаються твори, написані по-російськи, у другій — статті, написані малоросійським і українським наріччям. З цієї причини і друкування и визнане за краще зробити в Харкові, під наглядом самих авторів».

Ця передмова датована 1 листопада 1833 року. Але обидві книжки альманаху вийшли вже на початку 1834 року. Перший том друкувався в Москві в друкарні С. Селшановського, другий – у Харкові, в друкарні університету. У вихідних даних обох томів значилося: «X., 1833», але на звороті титульного аркуша містилося уточнення: для першого тому «М., 1834», для другого _ «х., 1834».

Таким чином, на початку 1834 року в Харкові (а можливо, i на всій підросійській Україні) вийшла перша книжка українською мовою. Це була друга книга альманаху «Утренняя звезда». Її поява була закономірною, випливала з усього попереднього розвит-ку української літератури в Харкові. Саме тут були виховані провідні діячі української літератури тих часів, надруковані в журналах та альманахах окремі українські літературні твори. Українська книжка була на часі — і вона з'явилася.

Але спочатку — про російську частину альманаху. Упорядник мав намір укласти її з українських матеріалів, але послідовно дотриматися цієї засади не вдалося, можливо, саме тому, що їх містив у собі український том. Більшість матеріалів тут складали твори маловідомих письменників, як-от: П. Гноземцева, вірші самого I. Петрова. Української тематики стосувався «малоросійський переказ» Ореста Сомова «Недобре око», опублікований під псевдонімом П. Байський, та дослідження I. Срезневського «Уривки із записок про старця Григорія Сковороду, українського філософа». До статті додавався портрет Г. Сковороди — перше опубліковане зображення філософа.

Стаття I. Срезневського була, здається, другим звертанням до постаті Г. Сковороди в харківській журналістиці. Вона сприяла приверненню суспільної уваги до цієї неординарної постаті, уводила в обіг цікаві факти з життя філософа, викладала його вчення. Важливе значення мала публікація вірша Г. Сковороди та його фольклорних варіантів.

Друга книжка «Утренней звезды» була виключно українською. Відкривалася вона творами Грицька Основ'яненка (Г. Квітки), які нібито налаштовували читача на лад традиційної котляревщини. Але вся справа полягала в оцьому «нібито». Тоді, коли читач легковірно заковтував гачок традиційності, йому пропонувалася зовсім інша за предметом та естетичним відношенням до дійсності українська література. Це було цілком новаторське явище в новій українській літературі, яка до того знала лише вірші, переважно бурлескні, та драму. Але справжня зрілість приходить з прозою, яка відображає картини народного життя, будить думки, народжує читача. Таку роль відіграла в українській літературі проза Г. Квітки, що почалася з «Марусі», уривок з якої був уперше опублікований в альманасі «Утренняя звезда».

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках «Утренней звезды» провідних авторів молодої української літератури. Можна хіба що зауважити відсутність у збірнику творів Левка Боровиковського.

I. Срезневський виступив з циклом «Запорозькі пісні», опублікувавши уривки зі своєї знаменитої праці «Запорозька старовина», що саме тоді розпочала виходити першими випусками. Тут було подано три історичні пісні: «Надгробна пісня Свирговському», «Спалення Могилева» та «Надгробна пісня на смерть осавула Чурая». Фольклористом було використано й структуру «Запорозької старовини»: спочатку подавалася історична довідка про подію чи героя, потім український віршований текст пісні, далі його прозовий підрядний переклад російською мовою та примітки з поясненнями незрозумілих слів.

Пізніше було встановлено, що «Запорозька старовина» є українським варіантом відомих романтичних містифікацій, до числа яких належать «Пісні Оссіана» Дж. Макферсона, «Краледворський рукопис» Вацлава Ганки та Йозефа Лінди, «Гузла» Проспера Меріме. Але в 1833 році про фальсифікацію ще ніхто не здогадувався, а твори, можливо, придумані на зразок фольклорних самим I. Срезневським, відповідали Квітчиним настановам переходу від бурлескної до поважної творчості.

Є. Гребінка, поруч з двома байками «Будяк та Конопелечка» й «Пшениця», опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О. С. Пушкіна «Полтава», що він її тоді перекладав по-українськи.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори I. Котляревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книжки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки» з нотами до них харківського композитора А. Й. Барсицького. Серед трьох представлених пісень «Віють вітри», «Дід рудий» і «Ой я дівчина Полтавка» друга була жартівливою, але перша й третя демонстрували великі можливості української мови для висловлення поважних почуттів.

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку українського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

1) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

2) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

3) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

4) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

5) дала перший зразок української літературної критики, захисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів на сформульованій одним з них — Г. Квіткою — засаді: непідлеглості українського письменства негативним і некомпетентним судженням про нього російської критики й журналістики.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершенням українського духу, величним явищем, хоча воно, на жаль, гідно не поціноване в нашій історичній науці.

 

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Русалка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шанобливе ставлення її' до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відповідних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового перевидання: 1910 року в Тернополі «з нагоди столітніх уродин Маркіяна Шашкевича», 1950 і 1972 років у Києві фототипічним способом з ґрунтовною передмовою Олександра Івановича Білецького, 1961 року у Філадельфії (США). Про «Руську трійцю» О. О. Петрашем написано монографію, що витримала вже два видання.

«Русалка Дністровая» і справді мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонструвала творчий потенціал під-австрійського українства. Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки. «Русалка Дністровая» була не першим альманахом, створеним у колі «Руської трійці», до якої входили Маркіян Шашкевич (1811—1843), Яків Головацький (1814-1888) та Іван Вагилевич (1811-1866). Ще в 1833 році вони упорядкували збірник «Син Русі», а в 1834 році — альманах «Зоря», але видати їх не змогли через урядові перешкоди. Та й «Русалка Дністровая» була заарештована поліцією; з тисячного накладу розійшлося лише 200 книжок, а 800 потрапили під арешт і пролежали в поліції до 1848 року, коли знову були пущені в продаж.

Відкривався альманах анонімним «Передслів'єм». Встановлено, що його написав М.Шашкевич. «Руській трійці» були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки. Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у всеукраїнський контекст. У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольклорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витворити фантазія упорядників. У книжці знайшли відбиток усі труднощі, що виникали перед першими авторами, що прагнули писати живою народною мовою, в справі творення літератури, адже мова «Русалки Дністрової» перебуває на ще дальшій віддалі від сучасних норм, ніж мова харківських альманахів.

Естетична програма «Руської трійці» також цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і практичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчення спільності духовних процесів національного пробудження й творення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах значення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украинского альманаха» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти