ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Формування природи Землі в кайнозойську еру.

 

Остання в геологічній історії Землі – кайнозойська ера (в перекладі з грецьк. – ера нового життя). Вона настала після крейдового періоду мезозойської ери і завершується сучасною історичною епохою.

Протягом кайнозою на Землі розвинулись природні умови та форми життя незрівнянно різноманітніші, ніж у попередні ери, що призвело до створення сучасного вигляду природи нашої планети.

Структура тектоносфери в кайнозойській ері зазнає істотних змін у результаті напружених тектонічних рухів. У середземноморській та тихоокеанській геосинкліналях відбулося горотворення. Виникли грандіозні гірські хребти Альп, Піренеїв, Балкан, Карпат, Криму, Кавказу, Копетдагу, Гіндукушу, Гімалаїв, Примор'я та всього тихоокеанського узбережжя. Оновились старі гірські споруди Тянь-Шаню, Уралу, Прибайкалля, Алтаю та гірські масиви Центральної Азії. Цей етап тектоногенезу відомий як альпійське горотворення.

Гірські кряжі піднялися на дні геосинкліналей. В результаті цього в Тихому океані утворилися окраїнні моря — Берінгове, Охотське, Японське, Східне-Китайське та інші, відокремлені від океану острівними гірськими дугами Алеутських, Курільських, Японських та інших островів. Середзем­ний океан Тетіс розпався на окремі западини-моря: Середземне, Чорне, Каспійське, Аральське. Тектонічні рухи в тихоокеанській і середземномор­ській рухливих зонах тривають і досі.

На початку кайнозойської ери завершилося розчленування Гондвани на окремі материки, яке почалося ще в ранньому мезозої. В місцях опускання суші між Африкою, Антарктидою, Австралією та Індією утворився Індій­ський океан. Подібним способом утворилася південна частина Атлантич­ного океану. Індійська плита з’єдналася з гірськими кряжами та із сибірською сушею – так завершилось утворення Азії. Дальші тектонічні рухи спричинились до утворення грандіозних глибинних розломів земної кори. У процесі горотворення піднімались материки, особливо Європа, Північ­на Америка та Гренландія.

Розподіл суші та моря на початку кайнозою дуже відрізнявся від сучасного, а під кінець ери набув сучасних рис. У зв'язку з горотворчими рухами дуже посилилась вулканічна діяль­ність, про що свідчать численні споруди згаслих вулканів (Вигорлат-Гутинський вулканічний хребет в Карпатах, величні згаслі вулкани Кавказу — Ельбрус, Казбек і т. д).

Клімат Землі на початку ери в наших широтах наближався до тропіч­ного. Межа тропічної зони в Європі проходила приблизно по лінії Лондон – Саратов. У другій половині ери межа ця змістилася до середземноморського узбережжя й передгір'їв Кавказу. Під кінець кайнозойської ери різко похо­лодало. На великих просторах північної півкулі настало зледеніння. Без­перервна зима тривала близько мільйона років. Крига великого зледеніння розтанула в результаті потепління, яке продовжується і в наш час. Проте зледеніння тримається ще в Антарктиді. Релікти (залишки) його збереглися також у Гренландії, на Шпіцбергені і Новій Землі, на північному узбережжі Сибіру.

Рослинність за кайнозойської ери була подібна до сучасної. Проте розміщення рослинних зон не збігалося із сучасним. На широті України росли вічнозелені ліси і чагарники. Поширені були лаври, мирти, хлібне дерево, фікуси, тропічний дуб, тиси, секвої, туї, пальми, велика тропічна папороть, бамбук. Зарості сприяли утворенню покладів бурого вугілля. Викопна рослинність раннього кайнозою була подібна до сучасної рослинності Південної Азії та Японії.

На північ від тропічної рослинної зони була зона широколистих лісів. У ній переважали листопадні породи: дуб, бук, каштан, в'яз, береза, клен, тополя; зустрічалися магнолія і гінкго, а з хвойних — секвоя, тис, ялина. Така рослинність поширювалась аж до арктичних островів.

У середині кайнозою – 35-40 млн. років тому – у складі буйних лісів тропічної зони з'явились північні форми рослин. У Південних районах теперішньої помірної зони почали формуватися степи; усе більше поширювалась трав’яна рослинність, яка оселялась на просторах, що їх звільняло море. На північ від степу продовжували існувати ліси, але в їх складі зник­ли листяні вічнозелені види. Панівними стали сосни, ялини, граб, береза. В кінці ери, 5-10 млн. років тому, північні країни вкриваються хвойними лісами. В той час (кінець неогену) у північній півкулі визначаються зони тропічної рослинності, степу, листяних лісів і тайги.

Тваринний світ кайнозойської ери вже не такий, яким він був у крейдо­вому періоді. Тепер у морях поширені велетенські, розміром із п'ятак, коре­неніжки — нумуліти. З їх черепашок утворилися потужні відклади вапняку. Стають численними молюски з класу черевоногих та двостулкових. Розви­ваються костисті риби; розповсюджуються китоподібні тварини.

На суші панівну роль відіграють ссавці. Відбувається “спе­ціалізація" видів. Під кінець першої половини кайнозойської ери вже існу­ють предки хижаків, хоботних, носорогів, з'являються напівмавпи – ле­мури, справжні гризуни. Багато спеціалізованих форм ранньокайнозойських тварин вимерло.

У другій половині кайнозойської ери тварини пристосовуються до існування в степу і лісах. Розвиваються групи коней, биків, антилоп, жираф, гієн, котячих. Під кінець кайнозойської ери існують однокопитні коні, мастодонти, справжні слони, шаблезубий тигр (махайродус).

На прикладі зміни природних умов протягом геологічної історії Землі простежується нерозривний зв'язок між тектонічними рухами, трансгресія­ми та регресіями моря, змінами клімату, осадкоутворенням та розвитком органічного життя. З кожним посиленням горотворення цілком змінювали­ся фізико-географічні умови на Землі й оновлювався органічний світ.

Наприкінці кайнозойської ери остаточно складається сучасна фауна ссавців. Великий шлях розвитку пройшли примати, з’явилась людина.

Кайнозойську еру за фізико-географічними умовами та розвитком життя поділяють на три періоди: палеогеновий, неогеновий та антропогеновий.

 

Палеогеновий період

 

Початковий період кайнозойської ери — палеоген (від грецьк. - період старих форм життя). У цей час на Землі почалися сильні тектонічні рухи, які тривали і в наступному періоді. В палеогені завершилось горотворення Кордільєр, Скелястих гір та Андів в Америці. Великі підняття відбулися в середземно­морській рухливій зоні. Набули вигляду, близького до сучасного, гори Гіма­лаї, хребти Бірми, Малої Азії, Піренеї. Посилились підняття по всій альпій­ській гірській зоні, на Далекому Сході і в Японії.

Формувалися великі розломи земної кори, які супроводжувались вул­канічними виверженнями. У східній частині Африки утворилася система меридіональних грабенів, де виникли озера Ньяса, Танганьїка, Рудольф, Аденська затока, а на півночі — Червоне море. Мертве море, западина р. Йордан. Тектонічні рухи в цих країнах відбуваються й тепер.

Вулканічні виверження великої сили відбувалися в Кордільєрах та Скелястих горах Північної Америки. Там утворилися вулканічні базальтові та андезитові покриви товщиною в сотні метрів. Потужні шари вулканічного попелу засипали тодішні ліси, і скам'янілі дерева тепер знаходять у бага­тьох районах. Великими виверженнями вулканів супроводилось утворення африканських розломів. Базальтові поклади формувалися в Гренландії, Малій Азії, Закавказзі, на Балканському півострові. Посилився вулканізм на Анадирі, Камчатці, Сахаліні та Японських островах.

Протягом палеогенового періоду берегова лінія моря кілька разів пере­міщалась. На його початку в більшості північних країн море відступало. В середині палеогену море почало наступати на сушу, знову затопивши всю територію України, Західного Сибіру, Арало-Тургайської та Туранської низовини, Північної Німеччини, Голландії, Півден­ної Англії, Франції, Іспанії, Італії та північне узбережжя Афри­ки. В кінці палеогенового періоду настала нова регресія моря. Після неї значні частини сучасної суші вже не занурювались під рівень моря.

Клімат у палеогені був значно тепліший за сучасний. Тоді визначи­лись кліматичні зони. Територія України перебувала в тропічній кліма­тичній зоні. Помірна зона північної півкулі охоплювала Північний Сибір, Далекий Схід, Шпіцберген, Гренландію і Північну Америку. Там росли широколисті ліси, де вже було багато предків сучасних дуба, бука, каштана, берези, в'яза, калини, тополі, воло­ського горіха та ін. У тропічній зоні на початку палеогену була вологолюбна рослинність. Вічнозелені ліси простягались від Атлантичного океану до Східного Казахстану. В лісах переважали секвойї, тиси, пальми, лаври, камфорні дерева, бамбук, тропічні папороті. В середині палеогену вологі тропічні ліси змінювала тропічна рослинність більш посушливих місцевостей, яку представляли чагарники з шкірястим і голчастим листям. Під кінець палео­гену сталося помітне похолодання клімату і на місці вічнозелених лісів ста­ли поширюватися листопадні дерева, які до того займали помірну зону. З квітучої палеогенової рослинності утворились потужні пласти бурого вугілля.

Для наземного тваринного світу палеогенового періоду найхарактернішими були представники ссавців. На початку кайнозою ссавці ще були примітивні, малоспеціалізовані. В середині періоду з'явилися вже справ­жні хижаки, комахоїдні, копитні, гризуни, рукокрилі, перші хоботні та мав­пи. Усі ці групи тварин були представлені формами, які з часом вимерли. Австралія в палеогені вже була віддалена від інших материків. Там розвивалась одноманітна фауна сумчастих та однопрохідних тварин. В се­редині палеогенового періоду відокремилась Південна Америка, де теж розвинулась своєрідна фауна сумчастих, неповнозубих, лемурів і копитних. Серед морських тварин палеогену розвинулись черевоногі та двостулкові молюски. З їх вапнистих раковин утворились потужні верстви вапняку. В теплих морях палеогену жили характерні велетенські корененіжки— нумуліти.

Палеогенові відклади залягають на великій площі сучасних матери­ків. Серед них особливо велику територію займають відклади піщано-гли­нистих порід на платформі. В рухливих зонах особливо потужні товщі флішу. Фліш складається з ритмічного, тобто багато разів повторюваного, переверствування тонких проверстків пісковику, сланців та мергелю. Ці по­роди часто бітумінозні. Потужні товщі флішу залягають на Кавказі, в Карпатах та інших гірських країнах. Серед морських палеогенових відкладів часто зустрічаються також орга­ногенні, зокрема, нумулітові вапняки. Скелі нумулітових вапняків є в Північній Африці, Середземномор'ї, Криму та інших країнах

Палеогенові відклади поширені майже на всій території України. У Придніпров'ї вони відслонюються на берегових кручах Дніпра і, особливо, повно на Канівщині. Буровугільні пласти залягають майже на всій території Українського кристалічного щита. Пов'язані з ними родовища бурого вугілля становлять Дніпровський буро-вугільний ба­сейн. У районі міст Коростишева, Олександрії буре вугілля видобувають у великих кар'єрах.

Після відкладення вугленосних верств море знову затопило територію України. Морські відклади об'єднують під назвою київської та харківської свит. Вони складені товщами піску з фосфоритами, київською синьою глиною, або мергелем, з численними раковинами молюсків, кістками риб, зубами акул, кістками черепах, рештками рослин, форамініферами та зер­нами янтарю. На київській глині лежать суглинок і глауконітовий зелений та білий кварцовий пісок. Останній відносять до полтавської серії відкладів, перехідної до неогенового віку.

На південних схилах Українського кристалічного щита до складу харківської світи входить нікопольська марганцеворудна формація. Рудні плас­ти мають потужність 1,5—5,5 м. Залягають вони серед товщі глинистих та піщано-глинистих порід.

Палеогенові відклади відіграють значну роль у будові Криму. На Керченському півострові залягає потужна майкопська серія глин із проверстками піску. Місцями в ній зустрічаються родовища нафти. Виверження наф­тових газів з майкопської товщі зумовлює діяльність грязьових вулканів. У передгір'ї Кримських гір палеогенові відклади відслонюються від Се­вастополя до Феодосії та на Тарханкутській височині. Вони складені верствами жовтуватого та рожевого вапняку, глинистих (часом глауконіто­вих) мергелів, нумулітового вапняку, білого крейдоподібного мергелю та різних глин. Вапнякові скелі в Криму виступають у вигляді гряд. В них багато печер, ніш і навісів, що утворилися в результаті вивітрювання. Пече­ри та ніші довгий час були житлом для людей кам'яного віку.

У Карпатах палеогенові відклади представлені переважно потужними верствами флішу, пісковику, кременистого вапняку та мергелю. У складі карпатського флішу поширені роговики-меніліти. Вони утворилися за ра­хунок кременистих раковин радіолярій та в результаті окременіння осадів. У відкладах Передкарпаття зосереджені родовища нафти й газу.

Крім перелічених корисних копалин, у палеогенових відкладах є родо­вища графіту (Гренландія), фосфоритів (Франція, острів Мальта, Австра­лія), нафти (Месопотамія), кам'яної солі (Каталонія), сірки (Сіцілія), янта­рю (Прибалтика), свинцевого блиску (Альпи) та ін.

 

Неогеновий період

 

Середня частина кайнозойської ери – неоген (від грецьк. - період нових форм життя). Він закінчився лише близько мільйона років тому. Це передостанній етап у геологічній історії Землі, коли формувалися головні риси сучасної природи нашої планети.

Протягом неогенового періоду завершується утворення сучасних гір­ських країн. У всій своїй величній красі піднялися Кримські гори, Карпати, Альпи, Кавказ, Гімалаї. Кільцем гір обрамилось узбережжя Тихого океану. Омолодилися і ще вищими ста­ли Урал, Тянь-Шань, Памір та гірські споруди від Байкалу до Південно-Східного Китаю. Визначилися міжгір'я та передгірські западини, розподілилися глибини дна Світового океану. На поверхні Землі визначились напрями течії найголовніших річок.

Формування рельєфу тектоносфери в неогеновому періоді супроводилося сильним вулканізмом. Переважна більшість сучасних вулканів саме тоді розпочала свою діяльність. Вулкани діяли в Закарпатті (Вулканічний хребет), Словаччині, на Рейні, на Цен­тральному Французькому плато, в Шотландії, Гренландії, на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосифа, Східному Сибіру, на Кавказі, в Закавказзі, Малій Азії, Монголії, Гімалаях, Китаї. Продовженням неогенової магматичної діяльності є сучасний вулканізм.

Положення берегової лінії в неогеновому періоді ще відрізнялося від сучасного, особливо в басейні Середземного моря. Рівнинні простори Пів­денної Європи та Середньої Азії у першій половині неогену затоплю­вало море.

Неогенове море не мало тісного зв'язку зі Світовим океаном. Воно поступово, з перервами, відступало, наближаючись до берегової лінії Чорного та Каспійського морів. У кінці періоду море вже майже звільнило весь південь Європи. Значні підняття в цій частині материка сприяли утворенню долин сучасних Дністра, Дніпра, Дону і Волги. Чорне і Каспійське моря ще були зв'язані між собою протокою.

Клімат того періоду був помітно тепліший і м'якший, ніж сучасний. Під кінець неогену поступово холоднішало. В арктичних країнах і в горах пів­нічної півкулі поширилось зледеніння.

Рослинність за неогену вже цілком наблизилась до сучасної, а багато форм її існують і тепер. Однак межі поширення окремих рослинних груп істотно відрізнялись від сучасних. У Західній Європі ще росли вічнозелені ліси. Під кінець періоду північна межа їх поширення змістилась до берегів Середземного моря. На місці зниклих вічнозелених поширилися листо­падні і хвойні дерева. Сибір на початку неогену вкривали широколисті ліси. Протягом неогену листяні дерева поступилися перед хвойними. З початку неогенового періоду формувалася степова зона. Трав'яна рослинність вкрила простори, які звільнило море, – від Карпат до Схід­ного Казахстану. Серед трав особливо різноманітними стали злаки.

На початку неогену відбулося чергове оновлення тваринного світу. В Євразії вимерли сумчасті тварини, примітивні хижаки – кріодонти і копитні. З'я­вилися нові родини ссавців, представники яких і досі населяють ліситастепи. Існували в неогені ведмеді, борсуки, перші хоботні, мастодонти та динотерії, предки коней, свиней, антилоп, биків, оленів, овець, гієни та інші види хижаків. У степовій зоні Європи й Азії фауна була досить одноманітна. Типовими її представниками були трипалий кінь — гіпаріон, згодом слони, жирафи, газелі, коні. На початку неогенового періоду з'явилися предки людиноподібних мавп. Моря населяли численні молюски, моховатки, форамініфери, остракоди, із раковин яких утворилися потужні пласти вапняків.

Гірські породи неогенового віку нагромаджувались переважно в тектонічних западинах та зниженнях рельєфу. Вони виповнювали моря та озера. Серед континентальних відкладів переважають піщано-глинисті породи, місцями з пластами бурого вугілля. Поширені вулканогенні наверствування. Товща морських осадків складена піщано-глинистими породами, вер­ствами вапняку мергелю, гіпсоносними та соленосними відкладами.

На Україні неоген поширений у Причорномор'ї, на Волино-Поділлі, у Прикарпатті та Закарпатті. На південних схилах Українського кри­сталічного щита і в Причорномор'ї найдавніші верстви неогену пред­ставлені товщами зеленої глини, піску, мергелю, а пізніші – різними вапняками. На Керченському півострові поширені рифові вапняки, скла­дені з черепашок моховаток. На Поділлі переважають раковинні вап­няки і вапнякові рифи з черепашок водоростей літотамній і молюсків. Пізні піщано-глинисті відклади в Приазов'ї та на Керченському півострові містять багаті поклади залізної руди. У Закарпатті неогенові відклади ще різноманітніші, в основі їх лежить фліш, а на ньому залягає конгломерат, пісковик, глина, кам'яна сіль, гіпс та ангідрит. Сіль утворює соляні куполи і виходить на поверхню. Соленосні пласти перекри­ваються пісковиками, глинами, вулканічними туфами. Над ними часто ле­жать вивержені породи – андезити, андезито-базальти, переверствувані з вулканічними туфами. Завершується товща відкладів наверствуванням озерно-болотних пісків, глин, туфу, вулканічних вивержених порід і конгломерату.

Неогенові відклади в Передкарпатті багаті на родовища газу, нафти, озокериту, сірки, гіпсу, калійної солі, мінеральної води. У Закарпатті, крім цього, поширені родовища бентоніту, алуніту, ртуті, поліметалів та золота.

 

Антропогеновий період

 

Останній період геологічної історії Землі – четвертинний. Останнім часом частіше вживається назва “антропогеновий період”, що підкреслює появу і розвиток у цьому періоді людини. Тривав період близько мільйона років (за різними авторами 1-2 млн.років) і закінчився початком сучасної історичної епохи.

Рухи тектоносфери в антропогеновий період проявлялись у вигляді коливальних піднять і опускань, що охоплювали великі ділянки земної кори. На початку антропогену піднімалися материки північної півкулі. Між матери­ками існував зв'язок. Це сприяло обміну фауни Північної Америки, Азії та Європи. Значні підняття відбулися в Причорномор'ї. Берег Чорного моря лежав приблизно на 100 м нижче від сучасного. Азовського моря тоді не було. Дон впадав у Чорне море через Керченську протоку. Британські острови становили частину суші. Тривали повільні підняття (із швидкістю 2—3 мм за рік) у гірських країнах, що утворилися в неогені. Особливо значні підняття сталися в Криму. Південні схили гір опустилися вздовж глибинного розлому в бік Чорного моря. Розлом цей проходить у на­прямі розміщення урвища, що з півночі захищає Південний берег Криму. По опущеній частині гір відбуваються велетенські зсуви. Опускання не припиняється й тепер. Про це свідчать землетруси, які час від часу відбу­ваються в Криму. У середині антропогенового періоду розмах тектонічних коливань зменшився, розвиток їх уповільнився, подекуди відбувалися місцеві трансгресії моря.

На Землі відбулось значне похолодання. Неоглядні простори північної півкулі вкрилися кригою. Сліди зледеніння, крім Європи, Азії та Північної Америки, виявлено в горах Атласу та Австралійських Альпах. У Східній Європі край дніпровського льодовика заходив найбільше на південь доли­ною Дніпра і досягав Дніпропетровська. В дніпровій долині виявлено 4 ша­ри морени, що свідчить про чотири фази наступу й відступу краю льодо­вика. Льодовик зминав породи в складки, розривав і переносив їх на значну віддаль. Такі льодовикові дислокації виявлено в Канівських горах, Корсунь-Шевченківському, Білорусі, Прибалтиці та на інших територіях. За краєм зледеніння під час танення снігу влітку низовини заливало во­дою. Своїм виглядом ці низовини нагадували сучасні заплави. Більш під­вищені місця, що їх не затоплювала повінь, мали вигляд степу з розрідже­ною рослинністю, а далі від краю зледеніння — лісистих країн.

Рівень Середземного, Чорного і Каспійського морів кілька разів змінювався. Постійного зв'язку між ними не було. Під кінець льодовикової епохи сталися значні опускання — провали в районі Босфору і Дарданелл, де утворилися протоки, що з'єднали Чорне море із Середземним. Тоді в основному сформувались лимани.

Зледеніння великих просторів материків відіграло головну роль в утворенні осадових порід антропогенового періоду. Серед них переважають льодовикові наноси – морена, поширена на всій площі, яку займало зледеніння. Мо­рена бере участь у будові рельєфу. Моренні форми рельєфу значною мірою визначають характер краєвидів. Зледеніння тривало кілька сот тисяч років. У Скандінавії льодовик існував ще 5-8 тис. років тому. Тепер льодовики в північній півкулі продовжують відступати. Відступ зледеніння пояснюють потеплінням та аридизацією клімату.

Серед відкладів антропогенового віку значне місце займають галечники, піски, глини, рідше – мергель озерного та алювіального походження. В річкових долинах вони пов'язані з фазами зледеніння. Морські відклади поширені мало. Вони беруть участь у будові морських терас і представлені піском, галечником, черепашником та мулистими відкладами.

Серед антропогенових відкладів дуже поширений лес. Він шаром у 15-20 м вкриває рівнинні ділянки суші, прилеглі до льодовикових територій, а також поширений у долинах річок, що живилися і живляться талою льодовиковою водою. Поклади лесу поширені в Європі, в тому числі майже по всій Україні, в Азії, Північній та Південній Аме­риці, із ними пов’зано утворення чорноземних ґрунтів. Матеріал, із якого утворився лес, наносило водою та вітром.

Відклади антропогенової системи багаті на родовища корисних копалин, найголовніші з яких: розсипи алмазів в Африці, Бразилії, золота, срібла та платини в Каліфорнії, Австралії, Бразилії, каситериту в Австралії, озерних залізних руд у Швеції, сірки в США, Японії, басейні Червоного моря.

В Африці близько 7 тис. років тому почали утворюватися пустині. Ще 10-8 тис. років тому в Сахарі були великі озера. Рослинний світ антропогенового періоду подібний до сучасного, але ареали розселення окремих груп різні. На початку антропогену рослинність ще була відносно теплолюбна. В озерно-річкових відкладах того часу можна знайти рештки сосни, ялини, горобини, крушини, самшиту, рододендрона. Релікти останнього і досі збереглися в Ємільчинському районі Житомир­ського Полісся. У другій половині антропогену склад рослинності за межами зледеніння збагатився північними формами – чорницею, журавлиною та ін. У Південній Європі була тайга, подібна, можливо, до сучасної сибірської, із перевагою ялини, сосни, модрини. Сучасні межі рослинних зон виникли після зледеніння..

Наземна фауна ссавців поступово набула сучасного складу. На початку антропогену в межах України жили слони, носороги, великі коні, бізони. Згодом з'явилися: великий слон трогонтерій, верблю­ди, предки сучасних коней, шерстисті носороги. Перед великим зледенінням теплолюбні форми частково вимерли, частково переселилися в південніші широти. Під час зледеніння за межами його поширення існувала фауна з численними представниками полярних країн. Серед них були вівцебик, який тепер живе в Гренландії, песці, полярні птахи. Найважливішим пред­ставником тварин льодовикової епохи був мамонт. Цей сучасник первісної людини був головним об'єктом полювання, бо давав їжу (м'ясо), знаряддя праці (кістки), паливо (жир), матеріал для споруд­ження житла (кістки й шкуру). З інших тварин зустрічався печерний вед­мідь. Існували представники сучасних копитних, хижих тварин, предків домашньої худоби.

Серед тваринного світу виділялися предки людини. Уже на ранньому ступені свого розвитку стародавня людина оволоділа вогнем, створила первісне знаряддя праці, стала на шлях суспільного розвитку. Людиноподібна мавпа австралопітек, рештки якої виявили в Африці, жила в кінці неогенового періоду. А вже на початку антропогену існувала мавполюдина – пітекантроп, рештки якого виявлено на Яві. Наступник його – синантроп жив у Китаї; рештки його виявлено в районі Пекіна. Людство пройшло у своєму розвитку ще декілька стадій: Homo Erectus (людина прямостояча), Homo Habilis (людина “вміла”). Розвиток матеріальної культури людського суспільства починається з появою мавполюдей. Перший етап його має назву палеоліт (із грецьк. - давній кам'я­ний вік). Люди тоді виробляли знаряддя з каміння. Камінь оббивали, насікали на ньому засічки, але не шліфували. Виробляли грубі сокири, наконечники списів, стріл тощо.

 

Таблиця 3.5.1. Стратиграфічна та геохронологічна шкала

 

Група (ера) Система (період) Індекс періоду Кількість від-ділів (епох) Тривалість, млн.років
Фанерозой Кайнозой KZ Четвертинна (антропоген) Q 1-3.5
Неоген N Близько 30
Палеоген 35-40
Мезозой MZ Крейдова К 60-70
Юрська J Близько 60
Тріасова T Близько 45
Палеозой PZ Пермська P Близько 45
Кам’яновугільна (карбон) C Близько 60
Девонська D Близько 60
Силурійська S 20-30
Ордовицька O
Кембрійська Близько 70
Криптозой (докембрій) Протерозой PR Венд V Близько 80
Рифей R Близько 1000
Верхній PR2
Нижній PR1
Архей AR Верхній AR2
Нижній AR1 Близько 350

 

На початку великого зледеніння з'явився неандерталець – остання ланка між мавполюдиною та розумною людиною. Фізично неандертальці нічим істотно не відрізнялись від сучасних людей. Культура неандертальців – неоліт (новий кам 'яний вік) розвивалася в другій половині антропогенового періоду. Початок неоліту відносять за 5-6 тис., а кінець – за 2 тис. років до нашого літочислення. Для неоліту характерна вища порівняно з палеолітом культура обробітку каменю. Знаряддя з каменю неолітичні майстри шліфували, свердлили, нада­вали йому досконаліших форм. Люди первісного неолітичного суспільства навчилися ліпити з глини посуд, займалися землеробством, приручали тварин. Наприкінці кам'яного віку люди навчилися видобувати руду і виплавляти метал.

Тоді з’явились перші сучасні люди – кроманьйонці. Вони вже належали до виду Homo Sapiens (людина розумна). Закінчилася геологічна історія – почалась історія людського суспільства, яка триває й до сьогодні, а перспективою її розвитку, на думку В.І. Вернадського, є – ноосфера.

 

 


4. ІНЖЕНЕРНА ГЕОЛОГІЯ.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти