ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Другий період. Логіка школи ньяя

Загрузка...

До другого періоду розвитку індійської логіки відно­сять діяльність споріднених філософських шкіл вайшешика і ньяя. Перша займалася переважно натурфілософськими проблемами, а друга — логікою.

Джерело походження системи ньяя вбачають у поміченій ще з часів упанішад схильності індусів до дискусій, яка підсилилася за умов розпаду індійської філософії та виник­нення численних шкіл. Внаслідок цього з'явилася потреба у загальноприйнятому каноні, на який можна було б посила­тися, обґрунтовуючи правильність своїх і помилковість про­тилежних міркувань.

Таким каноном логіки була система ньяя. Найдавнішим пам'ятником логіки ньяя, що дійшов до нас, є зібрання 538 сутр1

 

1 Сутра (санскр. Сутра — правило, букв. — нитка, вірьовка) — термін давньоіндійської філософії; гранично стисле висловлювання, яке містить передусім опис того, що є в даному вченні.

 

Готами в п'яти книгах. Перша з них складається з двох частин. У першій виклада-ється вчення про дев'ять категорій, в яких розкриваються структура суперечки і послідов-ність таких її складових:

— «засвідчення своєї зброї», тобто знання канону логіки;

— розгляд об'єкта суперечки;

— спростування опонентом тези пропонента (за сучас­ною термінологією);

— проголошення мотиву спростування;

— орієнтація на приклад і досягнення згоди про те, що заздалегідь визнається учасниками суперечки чітко вста­новленим;

— формулювання положення, що визначає предмет дис­кусії;

— доведення пропонентом своєї тези за всіма правила­ми відповідного мистецтва;

— спростування пропонентом протилежного тверджен­ня шляхом доведення, що з нього випливають неможливі наслідки;

— одержання доведеної істини.

В другій частині першої книги Готами у вигляді допов­нення до перелічених дев'яти категорій наводяться ще сім, в яких розглядаються помилки, що трапляються в сло­весному змаганні. Останнє відрізняється від наукової дис­кусії тим, що ведеться заради простої пристрасті до су­перечки і розраховане на те, щоб ввести супротивника в оману.

Чотири наступні категорії пов'язували з підбором хиб­них доказів.

Друга — п'ята книги Готами присвячені розвитку ду­мок, викладених у першій. У них ідеться про ті самі категорії, але розкриваються вони глибше, з деталь­ною критикою інших поглядів по найважливіших пунк­тах системи.

Умовиводи в школі ньяя поділялися на три види:

— умовивід від попереднього до наступного, від причи­ни до наслідку (наприклад, від констатації скупчення хмар до висновку про необхідне настання дощу);

— умовивід від наступного до попереднього, від на­слідку до причини (наприклад, від констатації факту наявності великої кількості води в гірському потоці до висновку про зливу, що пройшла в горах);

— умовивід за аналогією.

Для кращого розуміння вчення про умовивід школи ньяя та інших індійських філософських шкіл необхідно зупини­тися на теорії «проникнення». Звернемося до улюбленого в індійських підручниках логіки прикладу: «Я сприймаю, що на горі піднімається дим, а звідси роблю висновок про во­гонь, який має бути на горі (хоч безпосередньо я його й не сприймаю)». Тут «дим» є ознакою, а «вогонь» — носієм цієї ознаки. Між димом і вогнем, між ознакою і носієм цієї озна­ки, існує відношення проникнення. При цьому ознака роз­глядається як «проникнуте» (бо, де дим. там завжди і во­гонь), а вогонь — як «проникаюче», оскільки буває вогонь і без диму.

Стало традиційним порівняння такого саме розуміння зв'язку, ознаки та її носія з аристотелівським розумінням умовиводу Так, О. Маковельський писав з цього приводу «В цьому пункті вчення індійської логіки наявна розбіжність із вченням Аристотеля і його послідовників. У логіці Аристотеля ознака виступає як загальніше, ширше поняття, ніж її носій (наприклад, «кінь — ссавець»). В індійській логіці, навпаки, «кінь» розуміється не як носій ознаки «сса­вець», а як ознака, з якої випливає, що перед нами сса­вець» .

Щоб збагнути специфіку індійського вчення про умо­вивід, треба рахуватися з тим, що його автори ще не мог­ли чітко розрізняти світ речей і світ понять. Сучасні філо­софи теж нерідко не розрізняють поняття і предмет, який в ньому мислиться. Це стосується, зокрема, і цитованого автора: «ознака... загальніше поняття, ніж її носій». Понят­тя «ознака» слід співставляти з поняттям «носій».

Вчення про доведення в школі ньяя будується таким чином. Спершу мають бути встановлені вихідні положення, які всіма (передусім учасниками дискусії) визнаються неза­перечними істинами, і чітко сформульоване положення, що слугуватиме тезою доведення. Потім дається теорія си­логізму, в якій розкривається вчення про його складові — члени силогізму; їх нараховується в логіці ньяя лише п'ять (нагадаємо, що в раннєбуддистському доведенні їх було аж вісім).

До членів силогізму відносили такі складові: одне без­перечно істинне положення, теза і третє положення, яке пов'язує два попередні. Причому те положення, що виконує роль тези, виступає і як висновок . Двічі фігурує в си­логізмі й те положення, що служить основою доведення. Наприклад:

1. На горбі є вогонь (теза).

2. Оскільки на горбі є дим (основа).

3. Де дим, там є вогонь, як, наприклад, на кухні (при­клад).

4 На цьому горбі є дим {застосування в даному випадку).

5. Отже, на цьому горбі є вогонь, і мандрівник не поми­литься, якщо на підставі того, що з горба піднімається дим, зробить висновок, що на ньому зустріне вогонь і разом з ним людину (висновок).

В цьому силогізмі третій член відповідає більшому, а другий і четвертий — меншому засновку аристотелівського силогізму, перший і п'ятий — його висновку.

Головну відмінність між силогістикою Аристотеля і вчен­ням про силогізм школи ньяя, як правило, вбачають у тому, що в основі першої лежить підведення часткового поняття під загальне, а другої — теорія «проникнення». На думку П.Дейссена, індійська логіка була далека від розрізнення загальнішої й частковішої сфер понять. Та якщо дивитися глибше, то доведеться констатувати відсутність в індійській логіці чіткого розрізнення речей і відповідних понять: горба і поняття «горб», наявності диму і поняття «наявність диму», наявності вогню і поняття «наявність вогню», реального зв'язку (проникнення) диму і вогню та логічного зв'язку, збігу за обсягом відповідних понять.

П.Дейссен висловлював цікаву думку про те, що в школі ньяя спершу помітну роль відігравала категорія сумніву, що виражалася в наявності двох суперечних тверджень, яка, дійсно, є підставою для суперечки. Причому індійські логіки виходили з того, що з двох суперечних суджень одне неодмінно є істинним, а друге хибним, хоча чіткого фор­мулювання закону виключеного третього в них не знахо­димо.

Важливе місце в індійській логіці займає аналогія: «По­рівняння є доведення порівнюваного із його подібності з відомим» (сутра 16).

Наприклад: «Бик може бути мені відомим, але про буйвола я знаю тільки те, що за зовнішністю він схожий на бика. На підставі цього знання я можу, хоча ще ніколи раніше не бачив буйвола, при зустрічі з ним пізнати його і вказати іншим».

Існує думка, що будь-який умовивід в розумінні школи ньяя — в кінцевому підсумку аналогія. І для таких висновків є вагомі підстави, оскільки засновник школи ньяя Готама навчав: в умовиводі підстава доводить те, що має бути до­ведено, вказівкою на подібність із прикладом або на відмінність від нього.

Вчення ньяя проникнуте традиційною для індійської філософії ідеєю: осмислення категорій виступає не як про­стий засіб істинного пізнання, а як сама справжня повна істина, що несе звільнення стражденному людству.

Третій період

Цей період індійської логіки називають періодом її роз­квіту.

Історія знає багатьох видатних індійських теоретиків у сфері буддистської логіки середини першого тисячоліття нової ери. Проте справжнім творцем буддистської логіки вважається Дигнага, який відокремив її від філософії й розробив струнку систему логіки як самостійної науки. Головним твором цього мислителя є праця «Про джерела пізнання».

Сутність умовиводу, на думку Дигнаги, ґрунтується на нерозривному зв'язку понять, які створюються нашим мис­ленням.

Дигнага створив учення про три властивості логічної підстави, згідно з яким вона (підстава) має бути:

— пов'язаною з об'єктом умовиводу, тобто з меншим терміном (наприклад: «на горбі є вогонь»);

— пов'язаною з однорідними об'єктами (наприклад: «дим є скрізь, де є вогонь»);

— не пов'язаною з неоднорідними об'єктами (наприк­лад: «диму немає там, де немає вогню»).

Відповідно до цих трьох властивостей логічної підстави дається і класифікація неправильних підстав (логічних по­милок), які поділяють на три види, оскільки три вказані властивості логічної підстави є й умовами правильності умо­виводу.

Одним з найвидатніших буддистських теоретиків логі­ки був Дхармакірті, якого називають Аристотелем Давньої Індії. Про його внесок у розвиток індійської логіки свідчить хоча б перелік його логічних трактатів. «Про до­стовірність пізнання», «Крапля логіки» (короткий підруч­ник логіки), «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв'язок», «Повчання про нау­кові диспути», «Пояснення відмінності в синтезі уявлень». Головний його трактат має форму коментаря до твору Дигнаги «Про джерела пізнання» Цей трактат написано у віршованій формі.

Система логіки Дхармакірті складається з таких розділів:

— учення про сприйняття;

— умовивід «для себе»;

— умовивід «для інших»;

— про логічні помилки.

Правильними видами пізнання Дхармакірті визнавав лише сприйняття й умовивід. Будь-яке інше пізнання не дає, на його думку, достовірних висновків. Об'єктом сприй­няття є одиничне, а об'єктом мислення — загальне (за­гальна сутність). Будь-яке судження є умовиводом «для себе», і в кожному сприйнятті вже міститься таке судження-умовивід. Так, сприймаючи синій предмет, ми маємо судження: «Цей предмет синій» Насправді ж це судження є умовиводом: «Цей предмет є синім, оскільки він підхо­дить під загальне поняття про сині предмети». Умовиводи, які виникають під час сприйняття, ще до того, як вони одержать мовну чи мовленеву оболонку, Дхармакірті нази­вав умовиводами «для себе».

Умовивід «для інших» — це умовивід, з допомогою яко­го щось повідомляється іншому.

Після викладу вчення про доведення і логічні помилки Дхармакірті з'ясовує сутність спростування, яке він визна­чає як виявлення недосконалості доведення.

Існували й інші філософські школи, які зробили певний внесок у розвиток індійської логіки.

Логіка джайністгв входила до теорії пізнання і ґрунтувала­ся на законі суперечності Ними було детально розроблено тео­рію судження. Цікавим феноменом у сфері логіки та етики джай­нізму була обітниця сатья — утримування від брехливості1.

 

1 «Ця обітниця теж дотримується дуже суворе. Правдивість — це не тільки утвердження правди, але й висловлювання правди доброї й при­ємної. Без цього вимога правдивості принесла б мало користі справі мораль­ного прогресу, оскільки просте висловлювання правди може дійти іноді до балакучості, вульгарності, фривольності, цинізму, паплюження тощо» .

 

Переконливою була їх критика школи чарвака, яка наполягала на ненадійності виводу .

Санкх'я поряд із сприйняттям і свідченням священного письма визнавала логічний умовивід одним із трьох неза­лежних джерел пізнання, аналізувала природу та умови здійснення виводу, класифікувала їх.

Міманса крім сприйнять визнавала ще п'ять джерел достовірного пізнання (зокрема логічний вивід, порівнян­ня, постулювання тощо), методи і форми пізнання, які за­раз називають аналогією та гіпотезою.

Веданта аналізувала логічні суперечності й помилки в пізнанні.

Логіка Давньої Греції

Попередники логіки Аристотеля у Давній Греції

Демокріт (460—370 до н.е.) був одним із засновників античної логіки, про що свідчить його праця в трьох кни­гах «Про логіку», або «Канон». Хоча до нас дійшли лише незначні уривки цієї праці, вона, звичайно, мала вплив на подальший розвиток логічної науки. Є підстави припусти­ти, що деякі логічні ідеї Демокріта були запозичені Аристо-телем. Принаймні він був обізнаний з творчістю Демокрі­та, оскільки зазначав, що той першим став оперувати ло­гічними поняттями і визначеннями.

Виступаючи проти перебільшення ролі дедукції, умо­глядності,, зокрема проти аподиктичного доведення, Де­мокріт започаткував індуктивну логіку, яку пізніше розви­вали представники епікурівської школи. Правда, існують і протилежні свідчення, ніби він високо цінував роль мис­лення (а отже, й дедукції) і недооцінював роль чуттєвого пізнання (тобто індукції).

Демокріт характеризував гіпотезу й аналогію («...подібні можуть бути пізнаними подібним»), цікавився зв'язком мислення і мови, зокрема називав логічний суб'єкт «іменем», а предикат — «дієсловом», аналізував зв'язок між ними в судженні. В одному з відомих висловів Демокріта міститься думка, яка може свідчити про об'єктивну основу закону достатньої підстави: «Жодна річ не виникає безпричинно, але все виникає на якійсь основі і через необхідність» .

Зенон Елейський (490—430 до н.е.), ім'я якого назавжди увійшло в історію логіки, відомий своїми апоріями — «Ахіллес і черепаха», «Стріла», «Дихотомія», «Стадії» та ін.

Сократ (469—399 до н.е.), який, до речі, не залишив після себе жодного твору, зробив важливий внесок у роз­виток логіки. Твердженню Протагора, ніби в кожного інди­віда є своя істина, він протиставляє вчення про всезагальне людське пізнання і про єдину істину для всіх людей1 Таке розуміння істини виявляється, зокрема, в діалогічній формі міркувань, яка несумісна з розумінням суб'єкта пізнання як ізольованого індивіда.

 

1 За умов тоталітарних режимів це положення абсолютизується (монополія на істину закріплюється за певними людьми) і використовується як теоретична основа заборони свободи слова.

 

Великого значення Сократ надавав осмисленню шляху пізнання, що веде до істини, тобто методу пізнання. На його думку, істинне знання дається загальними поняттями. Справді істинне знання є завданням, яке ще має бути роз­в'язаним. Тому філософія для нього є не володінням істи­ною, а любов'ю до мудрості, пошуками істини, прагненням її відшукати. Сократ не розробляв теорію засобів досягнен­ня істини, а лише ілюстрував ефективність цих засобів при розв'язанні деяких проблем етики.

У логічних засобах Сократа поняття виводяться із зви­чайних уявлень людей шляхом перевірки їх істинності й внесення в них все нових і нових виправлень-уточнень. Цей метод вимагає передусім самоперевірки, яка виявляє, що ми справді знаємо, а що — тільки думаємо, що знаємо.

Суть сократівського методу, який називають «іронією», полягає в тому, що Сократ, ніби усвідомлюючи своє не­знання і прагнучи віднайти істину, звертається до інших, щоб навчитися в них того, що вони знають. Але при цьому виявляється неспроможність їх уявного знання. Відкриття власного і чужого незнання стає можливим лише завдяки тому, що Сократ порівнює те чи інше уявне знання з ідеєю істинного знання.

Створюючи метод продукування істинного знання, він вдавався до таких засобів дослідження, як індукція і де­фініція. В «Метафізиці» Аристотель зазначав, що Сократ використовував індукцію, яка веде від знань одиничних ре­чей до визначення загального поняття. Критикуючи крайній релятивізм і суб'єктивізм софістів, він спирається на свою концепцію поняття про поняття, яке вважав незмінним і однаковим для всіх.

Індукція, за Сократом, становить основу дефініції. Ці за­соби в нього перебувають у тісному взаємозв'язку. Завдяки індукції утворюються поняття. При цьому Сократ виходить із звичайних уявлень людей, звертається до прикладів з буденного життя, до відомих всім загальновизнаних поло­жень. Переконливими прикладами застосування сократівського методу є «сократівські» діалоги Платона та бесіди Сократа, передані Ксенофонтом у його «Меморабіліях».

Учні Сократа заснували свої школи, в яких розробляли його ідеї, котрі не в усьому співпадали з ідеями їх учителя. Так, Евклід заснував мегарську школу, Федон — елідо-еретрійську, Антисфен — кінічну, Аристіп — кіренську.

Представників мегарськог школи (видатними її діячами були Евбулід, Стільпон і Діодор Крон) називали еристиками («сперечальниками»). Позитивний зміст їх учення був досить абстрактним, проте в полеміці проти вчень інших філософських шкіл вони виявили неабиякі майстерність і дотепність. Мегарики заперечували індукцію й аналогію, чут­тєве пізнання (мовляв, воно дає знання лише плинного), протиставляли загальні поняття одиничним речам, запере­чували основну функцію мислення, яка проявляється в по­будові суджень.

Вони заперечували рух, а Д. Крон сформулював чотири доведення проти можливості руху.

Мегарській школі приписують такі відомі парадокси і софізми: «Брехун», «Закритий», «Захований», «Електра», «Купа», «Лисий», «Рогатий». Учень Стільпона Філон та інші мегарики досліджували різні форми логічної імплікації.

Представники елідо-еретрійської школи аналізували проблеми поняття і судження, зокрема видатний діяч цієї школи Менедем визнавав лише стверджувальні категоричні судження і не визнавав заперечних та гіпотетичних. Зага­лом ця школа була близькою до мегарської, а її представ­ників теж називали еристиками і діалектиками.

Кініки виражали свої погляди скоріше способом свого життя, ніж з допомогою трактатів. Проте відомо, що вони теж аналізували проблеми понять і суджень, зокрема визнавали лише одиничні поняття. Так, у суперечці з Платоном Антисфен сказав: «Коня я бачу, а конячності не бачу». Антисфен визнавав лише імена і тавтологічні судження, інші висловлювання про речі заперечував. Погляди кініків яскраво виявляються у сформульо-ваних ними парадоксах та анекдотах, прикладом яких можуть бути «історії» про поведінку і життя Діогена, який жив під відкритим небом у бочці.

Кіренська школа визнавала єдину науку — етику, в якій один із п'яти розділів («Про аргументи») був присвя­чений теорії пізнання і логіці.

Платон (428—347 до н.е.) був найвидатнішим учнем Сократа, заснував у Афінах свою школу — Академію. На­даючи великого значення логічним проблемам, найбільшу увагу у своєму вченні він приділяв аналізу понять і суд­жень. Діалектичний метод Платона полягав в утворенні по­нять, у процесі якого багатоманітне зводилося до однома­нітного, до єдиного поняття, яке потім поділялося на види. При цьому перевага надавалася дихотомії. Поняття мали визначати суттєве в речах, а сутність речей вбачалася в тому загальному, в чому всі речі відповідного роду співпа­дають.

Платоном було розроблено вчення про природу понять, їх відношення за обсягом і змістом, про відношення роду і видів, про поєднуваність і непоєднуваність понять, про дефініції. Для дефініції понять він іноді застосовував особ­ливий, «гіпотетичний метод».

Найважливішим елементом мислення, на думку Плато­на, є судження, знищення якого рівнозначне знищенню мислення і мови. В «Тєететі» він доводить, що судження є новою єдністю порівняно з поняттями, які до нього входять. Платон порушує проблему предикації, можливості хибних суджень тощо. Наблизився він і до думки про те, що істин­ними чи хибними можуть бути лише судження. Неодноразо­во звертався до законів тотожності та несуперечливості. Щоправда, ці закони в нього носять онтологічний смисл, тобто виявляються в бутті, а тому — й у мисленні.

Софісти — це умовна назва великої групи мислителів Давньої Греції середини V — першої половини IV ст. до н.е., які мали своєрідний вплив на розвиток логіки. Вони належали до різних шкіл, мали різні погляди, але корис­тувалися подібним методом. Його істотною ознакою був ре­лятивізм, класичним виявленням якого може бути відомий вислів Протагора: «Людина є мірою всіх речей: існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують».

Слово sofistes на перших порах означало «майстер», «винахідник», «митець», «мудрець» тощо. Софістами нази­вали вчителів мудрості і красномовства. Проте з другої по­ловини V ст. до н.е. слово «софіст» набуває специфічного, загалом негативного змісту. Софістами в цей час стали на­зивати платних учителів філософії, риторики (красномов­ства), еристики (мистецтва суперечки) тощо.

Так звані старші софісти ( Протагор, Горгій, Гіппій, Продик, Антифон та ін.) відзначались енциклопедичною освіченістю, вони досліджували питання етики, політики, держави, права, мовознавства тощо. Молодші софісти (Лікофрон, Алкідамант, Трасімах) настільки абсолютизу­вали принцип релятивізму, що майстерність обґрунтуван­ня в них вироджується в жонглювання словами, у фаль­шиві засоби створення видимості доведення істинності чи хибності будь-яких положень.

Софісти постійно зверталися до проблем логіки. Про це свідчать їх праці. Так, Протагор написав трактат «Ми­стецтво суперечки». Заперечуючи наявність об'єктивного критерію істинності думок, софісти твердили, ніби в кож­ної людини є своя особлива істина. Виступаючи проти суд­ження як форми мислення, вони заявляли, що суб'єкт не може мати з предикатом ніякого зв'язку.

Роль софістів у розвитку логіки полягає щонайменше в тому, що необхідність боротьби проти їх умисних логічних помилок (так званих хитрощів) змусила захисників строго логічного мислення чітко сформулювати ті його норми, які дають можливість уникнути навмисних, професійно скон­струйованих порушень вимог логіки.

Логіка Аристотеля

Основоположником логіки вважається Аристотель (384 322 до н.е.) — геніальний давньогрецький філософ і логік, вчений-енциклопедист. Творчо узагальнюючи перші успіхи логіки, він прагнув створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на чітко визначених об'єктивних засадах і не давала можливості свавільно будувати міркування, як це робили софісти. За деякими свідченнями, Аристотель написав близько тисячі праць. Його логічні твори пізніше були об'єднані під загальною назвою «Органон», куди ввійшли «Категорії», «Про тлумачення», «Аналітики. Перша і друга», «Топіка» і «Про софістичні спростування». Сам Аристотель своє логічне вчення називав аналітикою. Термін «логіка» з'явився пізніше, його ввели скептики.

Аристотель вперше чітко сформулював закон супереч­ності (основний закон мислення в логіці Аристотеля, який називав його самим безперечним принципом), закон ви­ключеного третього і закон тотожності.

Врахування вимог законів логіки мало забезпечити такі риси правильного мислення, як визначеність, послідовність і несуперечливість. Риса логічно правильного мислення до­казовість теж була в полі уваги Аристотеля, проте чіткого формулювання закону достатньої підстави (а тим більше назви цього закону) в його творах немає.

Аристотель детально досліджував основні форми мис­лення (поняття, судження, умовиводи), та головною його заслугою у сфері логічної науки було вчення про силогізм, створення дедуктивної логічної системи.

Стоїчній школі (Зенон, Хризіпп, Евбулід, Філон та ін.) належать оригінальні логічні ідеї. Правда, ця оригінальність стає зрозумілою в світлі досягнень сучасної логіки. Трива­лий час існували хибні уявлення про логіку цієї школи. «Під впливом Прантля і Целлера, — писав О. Маковельський, — в історії філософії встановився хибний погляд на логіку стоїків як на систему, що не містить у собі нічого нового й оригінального» . Насправді ж логічні ідеї стоїків перегу­куються з ідеями, які лежать в основі сучасної логіки. Так, вважаючи основними і первинними не категоричні умови­води, а ті, в яких роль більшого засновку відіграють складні судження (гіпотетичні, розділові, єднальні), стоїки впер­ше проаналізували судження, що зараз називають імплікативними, диз'юнктивними, кон'юнктивними тощо. До того ж, стоїки чи не вперше зробили спробу визначати логічне значення складних суджень, абстрагуючись від змісту про­стих, що входять до їх складу. Так, на думку Філона, не­обхідна і достатня умова істинності умовного судження по­лягає в тому, щоб перша її частина (читай — антецедент) не була істинним судженням, коли друга частина (читай — консеквент) є хибною. В останніх трьох випадках умовні судження будуть істинні. Хіба це не збігається з таблицею істинності імплікації?!

Знаменно й те, що логіка, на думку стоїків, повинна вивчати не лише поняття, судження і умовиводи, а й сло­ва та речення (читай — імена і висловлювання). Стоїки впер­ше ввели змінні для позначення простих суджень. Все це свідчить про те, що саме стоїки започаткували логіку ви­словлювань.

Можна назвати й інші аргументи, які свідчать про ори­гінальність ідей представників цієї філософської школи.

Логіка Середньовіччя (схоластична логіка)

Щодо логіки Середньовіччя (як і всієї тогочасної куль­тури) існують протилежні точки зору. Одні вчені розгляда­ють цю епоху як час занепаду культури, інші, відзначаючи прояви прогресу, — як необхідний етап розвитку людства.

Середньовічна логіка, як і філософія загалом, була по­ставлена на службу релігії. Головне її завдання полягало в обґрунтуванні догматів релігії, доведенні існування Бога, поясненні питань створення світу та безсмертя людської душі тощо. З цією метою зверталися до аристотелівського вчен­ня. Панівним напрямом логіки Середньовіччя була «схолас­тична логіка», яка, популяризуючи логіку Аристотеля, вод­ночас зумовила негативне ставлення до неї.

«Перетворивши логіку Аристотеля на мертву, безплідну науку, середньовічні схоласти піддали її вчення витонченій обробці...» Теми схоластичних виступів часто були такими курйозними, що кидали тінь на тогочасну логіку: скільки духів можуть уміститися на вістрі голки, чи є в жінки душа, чи носитимуть люди одяг у потойбічному житті тощо.

Проте схоластична логіка була необхідним етапом роз­витку цієї науки хоча б тому, що сприяла популяризації логічних знань. У цей час активно пропагувалися твори античних філософів, зокрема Аристотеля, вчення якого глибоко вивчали і творчо розробляли. Логіка поступово формувалась як навчальна дисципліна.

Петро Іспанський відіграв велику роль у розробці логі­ки Аристотеля і стоїків. Його праця «Суммули» (яка пере­видавалася майже 50 разів) була основним підручником Західної Європи в епоху Середньовіччя.

З метою кращого запам'ятовування логічних знань учені Середньовіччя нерідко вдавалися до мнемонічних (від грецьк. — мистецтво запам'ятовування) засобів: штуч­но створених схем, умовних знаків, символів тощо.

Михайло Псьол, логіку якого називали «мистецтвом мистецтв» і наукою наук», у своєму «Синопсисі» вводить для різних видів суджень символічні позначення (А, І, Е, О), а для різних модусів силогізму — спеціальні слова, голосні яких позначали кількість і якість суджень, що входили до складу відповідного різновиду силогізму.

До мнемонічних засобів вдавалися й деякі інші мисли­теля (Вільям Шервуд, Жан Буридан та ін.).

У середньовічній логіці час від часу виникали ідеї, які збагачували традиційну логіку, а іноді передували числен­ним галузям сучасної логіки. Так, деякі вчені займалися проблемами модальної логіки. Ібн Рушд розробив класифі­кацію модальних суджень, зокрема розрізняв сильну, ней­тральну і слабку можливості, Жан Буридан детально дос­лідив модальні умовиводи. Ансельм Кентерберійський ана­лізував речення, які містили модальні функтори «можли­во», «сумнівно», «необхідно», а оскільки він розглядав і функтори-приписи («заборонено», «обов'язково» тощо), його вважають одним із основоположників деонтичної логіки.

Інші мислителі працювали над проблемою логічного слідування. Так, Дуне Скотт відкрив логічний закон, який нині виражають формулою Р—>(Р->q). Інген Марселій вва­жав за можливе робити висновок від кожного члена диз'юнкції до всієї диз'юнкції, від універсального — до будь-якого члена диз'юнкції. Він знав правило виключення знака кон'юнкції, що сучасними засобами виражається фор­мулою (А В)ЭА або (А В)ЭВ1 . А одне із сформульованих ним правил передує сучасній операції введення знака диз'юнкції: АЭ(АVВ) або ВЭ(АVВ).

 

1«Э» — знак виведення, читається: «дає», «виводиться».

 

У працях мислителів Середньовіччя містилися деякі елементи сучасного числення висловлювань. Так, у творах Фарабі, якого називали «другим учителем», тобто другим Аристотелем, містилися здогади про матеріальну імпліка­цію. Ібн Сіна детально аналізував кон'юнкцію, був обізна­ний з імплікацією. П'єр Абеляр застосовував у логічних операціях деякі правила імплікації та диз'юнкції. Бурлей Вальтер досліджував проблеми імплікації, диз'юнкції та суппозиції.

Деяким середньовічним мислителям були відомі зако­ни, які нині називають «законами де Моргана». Це сто­сується, зокрема, Петра Іспанського та Рагхунатха Сіро­мані. Адам де Пті-Пон випередив канторівську ідею про можливість існування множини речей, яка містить підмножину, в певному розумінні рівну самій цій множині. Ним же була випереджена й ідея Пірса про те, що скінченна множина не може бути взаємно і однозначно відображена на її власну підмножину.

Раймонд Луллій побудував «логічну машину», за допо­могою якої одержував різні поєднання понять. Ця ідея була сприйнята його сучасниками з недовірою. Проте вже у XVII ст. ідея Р. Луллія про машинізацію умовиводів, мислених процесів мала великий вплив на засновника математичної логіки німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца.

Логіка епохи Відродження

Мислителі-гуманісти епохи Відродження захищали сво­боду наукової думки, закликали людину стати «своїм влас­ним скульптором і творцем, прямувати до безмежного вдосконалення своєї природи. Проте ставлення їх до науки про закони мислення (до існуючої тоді схоластичної логіки) загалом було негативним, а нових ідей щодо її вдоскона­лення виникало небагато.

Відродження — перехідна епоха. Це стосується і логіки, яка поступово заступаючи схоластику, разом з тим успадкувала чимало характерних для неї ознак. Боротьба проти схоластизованого Аристотеля стала своєрідним гаслом цієї епохи. Під ним об'єдналися представники найрізноманітніших напрямів. Так, Мішель Монтень називав Аристотеля царем догматиків і схоластів, оцінюючи його вчення як неспроможне. Хуаін-Луіс Вівес головним недоліком логіки Аристотеля вважав відсутність в ній предметного фундаменту, оскільки вона розв'язує питання істини й хиби не на підставі вивчення окремих спеціаль-них наук. Бернардіно Телезіо писав, що аристотелівське вчення є лише прикриттям незнання мудрими термінами. Головний недолік аристотелівського методу він убачав у тому, що Аристотель замість точного спостереження явищ природи прагнув «командувати досвідом», нав'язуючи свої упереджені поняття. А П'єр Раме твердив: «Все сказане Аристотелем, хибне». На його думку, в логіці Аристотеля немає нічого, що заслуговувало б на увагу.

Еразм Роттердамський у жартівливому творі «Похвала дурості» їдко висміював логіку схоластів, які уявляють себе всезнайками і проголошують пусті й безглузді промови про ідеї, всезагальне, форми, первинну матерію, сутність та інші подібні «тонкі предмети». Дотепно висміювалася схо­ластична логіка і в іншому видатному творі, анонімно опуб­лікованому в 1515—1517 рр. під назвою «Листи темних лю­дей».

Які ж причини такого негативного ставлення до логіки Аристотеля?

По-перше, логіка Аристотеля, яка впродовж багатьох століть була засобом обґрунтування догматів християнства, виродилася, стала схоластичною, з притаманним їй без­думним догматизмом. Не дивно, що проти схоластичного аристотелізму виступали навіть щирі прибічники цього та­лановитого мислителя, вважаючи, що схоласти перекру­тили його вчення. (Це стосується, зокрема, поглядів П. Помпонацці.)

По-друге, логіка Аристотеля, навіть у її справжньому, неперекрученому вигляді, не могла претендувати на роль єдино наукового методу пізнання за умов зародження ка­піталістичного способу виробництва. Саме тому в цю епоху «...багато учених виступають з критикою основ аристотелівської логіки. Ця критика виходить за межі критики схо­ластичної логіки. Вона стосується основ логіки самого Ари­стотеля» .

Критика аристотелівської логіки фактично була крити­кою безплідного за умов Середньовіччя дедуктивного ме­тоду, який ігнорував чуттєвий досвід, а в кінцевому підсум­ку — й реальний світ. Відповіді на будь-які питання схола­сти намагалися вивести шляхом чистого логізування з та­ких загальних понять, як «бог», «душа», «людина», «при­рода», що до того ж часто мали містичний зміст. При цьо­му логіка розглядалася як самодостатня наука, а то і са­моціль. Критикуючи подібні погляди, Х.-Л. Вівес. вбачав цінність логіки лише в тому, що мета її — служити засобом і підготовкою до пізнання самої дійсності. На його дум­ку, розглядати логіку як самоціль — це те саме, що швець замість того, щоб шити взуття, увесь час шліфував би свої інструменти. Він закликав звернутися безпосередньо до дос­віду, щоб отримати справжнє знання про природу.

Не можна беззастережно погодитися з тим, ніби кри­тика схоластики мислителями епохи Відродження «...не вно­сить ще нового змісту в логіку, вона лише розхитує її ста­ру споруду» , навіть за умови, що це стосується лише XV і XVI ст. Адже відомо, що мисли-телі цієї епохи зроби­ли певний вклад у розвиток логічної науки.

Так була здійснена спроба уточнити визначення предме­та логіки. Лоренцо Валла започаткував так звану риторичну логіку, а П'єр Раме завершив цей напрям у логіці. При цьо­му вони орієнтувалися на норми логіки і риторики, яких до­тримувалися Ціцерон (II—І ст. до н.е.) і Квінтіліан (І ст.).

На думку П. Раме, будь-яка наука — з самого початку повинна мати перед собою ідеальний зразок, досягнення якого вона прагне. Логіка, за його словами, до цих пір займалася довільними вигадуваннями замість того, щоб звернутися до природи як керівника і вчителя.

Учень Помпонацці Дзабарелла (XVI ст.) дотримувався інших поглядів. Він вимагав суворого розмежування логіки і онтології. Предметом логіки, на його думку, є мислення, а не об'єктивно існуючі речі.

Інакше розумів предмет логіки та її значення Меланхтон, який вважав логіку педагогічною дисципліною. Він твер­див, що логіка не може бути знаряддям наукового дослід­ження, засобом відкриття нових істин. Завдання логіки по­лягає в тому, щоб навчати, яким чином надати науковому матеріалу форми, максимально ефективної для сприйнят­тя учнями. Цінність вивчення логіки полягає в допомозі, яку воно надає при засвоєнні наукових дисциплін, навчаю­чи, як треба давати визначення, робити логічний поділ по­нять, як оперувати судженнями і будувати доведення.

Варто згадати, що саме в період Відродження Рудольф Гоклен вперше описав той різновид прогресивного скоро­ченого полісилогізму (сориту), в якому пропущені всі більші засновки, крім першого, і всі висновки, крім останнього.

Нове, що характеризує логіку епохи Відродження, мож­на звести до таких трьох положень: 1) активні пошуки фор­мально-логічних методів пізнання, альтернативних дедукції; 2) розвиток математики і поширення її засобів на різні сфе­ри пізнання; 3) виявлення діалектичних суперечностей, які не узгоджувалися із законами формальної логіки. Зрештою це призвело до створення індуктивної логіки Френсісом Беконом, спроби поширити засоби математики на сферу логіки Готфрідом-Вільгельмом Лейбніцем (що зрештою спри­чинило створення сучасної математичної (символічної) ло­гіки), спроби створити принципово нову, змістовну логіку Іммануілом Кантом, Георгом-Вільгельмом-Фрідріхом Гегелем, Карлом Марксом. І. Кант розробляв трансценденталь­ну логіку, Г.-В.-Ф. Гегель і К. Маркс — діалектичну.

В епоху Відродження все гучніше лунали заклики мис­лителів відмови

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти