![]() |
Геополітичні ідеї Н. Спайкмена
Н. Дж. Спайкмен (1893-1943) народився в Амстердамі. З 1913 до 1920 р. побував у багатьоx країнаx Близького Cxоду й Азії як журналіст. Потім навчався в Каліфорнійському університеті (1921-1923), а по закінченні залишився там викладачем політичниx наук і соціології. 1925 р. Спайкмен переxо- дить на роботу в Єльський університет; з 1935 до 1940 р. керував Департаментом міжнародниx відносин та Інститутом міжнародниx досліджень. 1938 р. Спайкмен опублікував в Amеriсаn Роlitical Science Reviw дві статті, одна з якиx називалася "Географія і зовнішня політика", а друга, написана у співпраці з А. Роллінсом, — "Географічні цілі зовнішньої політики". На думку Спайкмена, географія являє собою найважливіший чинник, що визначає зовнішню політику, оскільки цей чинник є найбільш постійним. Дійсно, географічні xарактеристики держав залишаються відносно стабільними і незмінними, географічні поривання держав не змінюються впродовж багатьох століть. Тому що світ ще не досяг такого стану, коли кожна держава може задовольняти свої потреби, не вступаючи в конфлікт з іншими державами, ці поривання неминуче породжують тертя в міжнародних відносинах. Спайкмен відхиляє географічний детермінізм німця Ф. Рат- целя і посибілізм француза Л. Фебра (1878-1956). На думку Ратцеля, політика держав визначалася винятково їхніми географічними характеристиками (положенням у просторі, наявністю або відсутністю природних перешкод для агресії з боку інших держав: гір, рік, морів; прагненням забезпечити певні державні кордони). З погляду Фебра, географія дає можливості, щасливі випадки, якими людина може скористатися. Наприклад, така ріка, як Рейн, може розглядатися як судноплавний шлях, як місце обміну товарами, але може служити і природним кордоном, бар'єром між державами, розташованими на його берегах. Спайкмен поділяв думку Наполеона, що кожна держава проводить ту політику, яку диктує їй географія, вважаючи, що географічне положення змушує держави до тих або інших дій. Так, наприклад, Велика Британія являє собою острів середніх розмірів, з обмеженими сільськогосподарськими можливостями, розташований на межі континенту і захищений від його загрози. Тому вона змушена забезпечувати свою безпеку, своє життя, своє багатство і свою могутність на морях за допомогою свого морського флоту. У той же час Німеччина, розташована в центрі Європейського континенту, затиснута між Францією і слов'янським світом, має у своєму розпорядженні лише вузький вихід до моря. Цим пояснюються наприкінці XIX і в першій половині XX ст. уявлення німців про те, що їхня країна, що стала єдиною державою 1871 р., перебуває в оточенні своїх сусідів, які прагнуть придушити її. Логічно з геополітичного погляду, що Німеччина стала вимагати для себе додаткового життєвого простору, щоб зруйнувати клітку Центральної Європи, у якій вона опинилася замкненою. Можна навести чимало інших прикладів фатального впливу географії на долю тієї або іншої країни. Так, Росія, величезна континентальна держава, постійно веде боротьбу за вихід до моря. З другого боку, США, захищені від зовнішньої загрози Тихим і Атлантичним океанами, здатні поширити свій вплив далеко за межі Американського континенту. Однак чи робить географія настільки очевидний вплив на долі держав, як це стверджує Спайкмен? Його міркування не здаються безперечними. По-перше, просторова конфігурація держав не є незмінною. Те, що було об'єднане, може розпастися на складові (наприклад, Польща була стерта з карти Європи в результаті поділів цієї країни в 1772, 1793 і 1795 рр.; наприкінці XX ст. розпалися Югославія і Радянський Союз). Навпаки, розколоті країни можуть об'єднатися у великі держави (так відбулося формування Німеччини й Італії в 1860-1870 рр.). В окремих випадках історичні події можуть сприяти корінному перекроюванню державних кордонів. Так, наприклад, доколоніальна Африка була поділена між окремими народами й імперіями, була наново поділена між колоніальними державами, а країни, які звільнилися, успадкували ці кордони від колонізаторів. Деякі держави можуть бути переміщені: так, 1945 р. кордон Польщі значно посунувся на захід порівняно з межами 1921 р. Чи є в світі такі держави, територія яких не зазнала б змін протягом століть? Можливо, виняток становить Японія, архіпелаг, якому вдалося на певний час відокремитися від решти світу. Геополітична характеристика кожної держави залежить від ряду об'єктивних чинників. Зрозуміло, проблеми острівної держави істотно відрізняються від проблем держави, що має загальні кордони з іншими країнами, однак при цьому варто враховувати реакцію і почуття, що викликають такі реалії у населення. У той час як Велика Британія енергійно завойовувала морські простори, інша острівна держава, Японія, відгородилася від усього світу (в епоху Токуга- ва, 1640-1887 рр.). По-друге, загальна геополітична ситуація схильна до кардинальних змін. Періоди рівноваги сил змінювалися періодами різкого зростання могутності тієї або іншої держави (із середньовіччя до закінчення Другої світової війни Європа пережила кілька фаз відносної стабільності, що перемежовуються періодами гегемоністських поривань: Іспанія Габсбургів, Франція Людовіка XIV і Наполеона, Німеччина Вільгельма II і Бісмарка). Навіть масштаб геополітичної ситуації може змінюватися: починаючи з XVI ст. колоніальне суперництво європейських держав поширилося практично на всю земну кулю. Крім того, зони сутичок інтересів можуть трансформуватися в зони співробітництва, як це відбулося із Західною Європою після Другої світової війни. Якщо порівняно з життям однієї людини зміни на поверхні землі видаються надзвичайно повільними, практично непомітними, то погляди, проекти, діяльність цих самих людей безупинно перетворюють навколишній світ. Неживі пустелі перетворюються на родючі поля і сади, але в той же час має місце зворотний процес: спустелювання сільськогосподарських угідь. Отже, те, що у визначені періоди служило надійною перепоною на шляху зовнішніх ворогів, починає сприяти міжнародному спілкуванню (наприклад, Середземне море, що було полем битв у часи хрестоносців, перетворилося на жваве перехрестя торгових шляхів). Для Спайкмена, чиї книжки написані в період, коли Британська імперія залишалася значним геополітичним чинником, найважливішою характеристикою зони мусонів Азії була англійська присутність. Індія, Малайзія, Сінгапур і Гонконг були складовими величезної Британської імперії, що контролювала моря й океани, зокрема морські шляхи, прокладені між Британськими островами й островами Тихого океану через Індійський океан як в обхід Африки, так і через Суець- кий канал. Спайкмен вважав, що той, хто контролює гішіап^ той контролює стратегічну зону, надзвичайно уразливу для нападу як з моря, так і з суші, але в той же час дуже важливу, оскільки вона є ареною постійних сутичок між морськими і континентальними державами. У роки Першої світової війни позиція Спайкмена відбивала підхід реаліста, регіоналіста, що відрізнявся від традиційного ідеалістичного, універсалістського підходу США. Найяскравішим вираженням універсалістського месіанізму США були знамениті "14 пунктів" президента В. Вільсона, відповідно до яких справжній світ міг бути заснований тільки на колективній безпеці, на співдружності націй, прихильних до американських цінностей (індивідуалізм, свобода, демократія). Співдружність націй доручає турботу про підтримку правопорядку міжнародним організаціям (створені Ліга Націй у 1919 р., Організація Об'єднаних Націй у 1945 р.). На думку Спайкме- на, міжнародна безпека має будуватися на географічних даних. Європа може бути організована у формі регіональної Ліги Націй, до якої увійдуть також США. Тим самим Спайкмен констатує смерть європейської рівноваги. Європейські держави (Велика Британія, Франція, Росія, а потім Радянський Союз) уже не можуть зрівноважити, тобто, взаємно нейтралізувати одне одного. США повинні виступити в ролі противаги Німеччині, яка має занадто велику демографічну й економічну вагу в центрі Європи, або Радянського Союзу, напівєвропейского, напівазійського коло Пса. Ідеї Спайкмена знайшли своє відображення як у Південно-Атлантичному Союзі (1949), що об'єднав США і західноєвропейські держави, так і в Організації за європейську безпеку і співробітництво (ОБСЄ), структурі, створеній у 1973-1994 рр., до якої увійшли всі європейські держави, у тому числі й Радянський Союз (з 1991 р. — країни, що утворилися в результаті розпаду СРСР), а також США і Канада. Спайкмен побоювався встановлення якоїсь однієї влади над усім євразійським простором. Він писав, що Радянський Союз буде відігравати вирішальну роль у збереженні миру, якщо тільки він не спробує встановити свою гегемонію над rimland. У цьому разі Російська держава від Уралу до Північного моря не більше німецької держави від Північного моря до Уралу. З погляду Спайкмена, виразника думки політичних кіл США, відділених від Європи Атлантичним океаном, основна геополі- тична погроза полягала в об'єднанні rimland і heartland Світового острова за винятком, можливо, Африки, і створенні гігантської імперії під владою гітлерівської Німеччини. Йому була байдужою ідеологічна суть надімперії. Якщо всесвітній острів (Євразія й Африка) перетвориться на єдиний блок, США, у свою чергу, опиняться ізольовані на Американському континенті, як у в'язниці, а океани, насамперед Атлантичний, перестануть служити шляхами повідомлень і торгівлі, а перетворяться на мертві або ворожі зони. Таким чином, в обох світових війнах США переслідували — у більш широкому масштабі — ті ж цілі, що й Велика Британія: уникнути перетворення Світового острова на монолітну самодостатню імперію. США, що володіють колосальним промисловим потенціалом, були зацікавлені у зберіганні свободи морського судноплавства і міжнародної торгівлі, щоб забезпечити собі ринки збуту і доступ до сировинних ресурсів світу. Нарешті, існував також азійський гішіап^ що Японія мала намір перетворитися у 30-ті роки і на початку 40-х на велику самодостатню імперію (азійську сферу спільного процвітання), де було вугілля Маньчжурії і Тонкіна, каучук Індокитаю, нафта нідерландської Вест-Індії. Для США, що зазнали масованої атаки японських військово- повітряних сил (Перл-Харбор, 7 грудня 1941 р.), цей паназій- ський проект ставив під загрозу принцип "відкритих дверей", відповідно до якого усі ринки мали бути відкриті для усіх. На думку Спайкмена, після поразки Японії в цій війні японські війська втратять контроль над морськими шляхами до Азійського континенту і Китай перетвориться на найбільшу і най- сильнішу державу цього регіону. У такий спосіб геополітична загроза буде виходити від Китаю. Щоб забезпечити і зберегти рівновагу сил на Далекому Сході, США повинні проводити політику заступництва по відношенню до Японії так, як до Великої Британії. У той час коли Спайкмен писав ці рядки (1943), американська політика в Азійсько-Тихоокеанському регіоні була підпорядкована тільки одній меті: перемогти Японію, яка чинила шалений опір і пішла на беззастережну капітуляцію тільки після атомного бомбардування двох японських міст (Хіросіми 6 серпня і Нагасакі 9 серпня 1945 р.). Тоді для американської армії, яка з боями захоплювала один острів за іншим, найголовнішим союзником в Азії був чанкайшистський Китай. Він сковував на своїй території багато японських дивізій, що не могли, таким чином, брати участі у боях проти американців. Для адміністрації Рузвельта Китай мав би стати одним із постійних членів Ради Безпеки майбутньої всесвітньої організації по підтримці миру (ООН), а в Азії Китай був покликаний виконувати функції гаранта регіонального правопорядку. Спайкмен робив свої припущення не на основі сформованих на той час союзів, а на основі об'єктивних даних. Так, його книжка "Американська стратегія у світовій політиці", опублікована 1942 р., мала надзвичайно великий успіх і багато в чому сприяла зміні уявлень американців про зовнішній світ. Ідеалістичні уявлення, сформульовані президентом Вільсоном під час Першої світової війни, зіштовхнулися з вимогами реальності: планета не може розглядатися як місце очікування світоча американської мудрості, що гарантує щастя народам, а має сприйматися як поле протистояння сил і амбіцій. Крім того, Спайкмен узяв під сумнів традицію або ілюзію ізоляціонізму: Друга світова війна не була винятком у житті країни, і США не зможуть жити тільки інтересами свого континенту після розгрому Німеччини і Японії. Америка є складовою світу і повинна навчитися сприймати себе такою. Спайкмен не дожив кілька місяців до п'ятдесятиліття. Його праці несуть відбиток свого часу, вони написані на злободенні теми і переслідують конкретні цілі. Монографічної розробки, в якій викладалася б теорія геополітики, Спайкмен не залишив. Праці Спайкмена, як і багатьох інших фахівців з геополітики, мають три недоліки, що обмежують їхню універсальність: Для Спайкмена могутність тієї або іншої держави залежить від кількісних показників (мільйонів квадратних кілометрів, мільйонів жителів, мільйонів тонн сировини тощо). Однак що ж реально означає могутність країни? Адже залежно від конкретних обставин той самий чинник може складати і сильну, і слабку сторону держави. Могутність країни — це надзвичайно мобільний показник, глибинну основу якого складає віра (або легковір'я) людей, що її населяють. Таким чином, Спайкмен залишав у тіні ті явища, що привели до радикальних змін у світі після Другої світової війни: деколонізацію, звільнення народів, підпорядкованих західним державам, доводячи тим самим, що ті, хто протягом сторіч або десятиліть корилися білій людині, не визнавали за нею право на панування. Те, що видавалося потужним і стійким ще кілька років тому, насправді виявилося порожньою оболонкою. У своїх міркуваннях Спайкмен оперує масами людей. Але навіть ці маси не є раз і назавжди сталими реаліями. Іноді вони дійсно складають єдине ціле (з кінця 40-х років до кінця 80-х радянський блок здавався єдиним цілим), але частіше вони бувають роздрібнені на окремі держави, що або встановлюють один з одним союзницькі відносини, або є суперниками. На взаємодію географічних чинників часто впливають людські пристрасті, що живляться ідеологічними переконаннями, економічними інтересами тощо. Нарешті, геополітика, у тому числі й геополітика Спайкмена, додає значення техніці, насамперед засобам освоєння і контролю простору (кораблі, потяги, літаки, ракети). З цього випливає ймовірність того, що в той час коли Спайкмен писав свої книжки, він не міг знати, що вчені того або іншого таборів завершували розробку двох компонентів військового потенціалу, які докорінно змінили відносини між людиною, простором і воєнними діями. Йдеться, у першу чергу, про атомну, а потім і про водневу бомбу, а також про ракети, які були використані гітлерівською Німеччиною у 1944-1945 рр. Пізніше ці ракети були вдосконалені і могли нести заряди колосальної потужності за тисячі кілометрів від місця запуску. Звичайно, можна стверджувати, що Спайкмен був реалістом. Після Другої світової війни реалістичний підхід Спайкмена поступово ствердився у правлячих колах США. Цьому сприяла значною мірою інша інтелектуальна течія — макіавеллізм. Для макіавеллізму географія (так само, як і історія, економіка, культура тощо) є одним із чинників могутності держави; міжнародна арена — це шахівниця, а завдання аналітика полягає в максимально точному визначенні співвідношення сил. Такий погляд цілком поділяв X. Моргентау, американець європейського походження, консервативний теоретик. Його можна вважати учнем Спайкмена. Дійсно, основна теоретична праця X. Моргентау вважається свого роду біблією реалізму, відповідно до якої відносини між націями нічим особливо не відрізняються від відносин між окремими людьми, розходження існують тільки в масштабах. За його визначенням, географія є най стабільнішим фактором могутності держави. В цьому міркування Спайкмена збігаються з думкою Моргентау, який, однак, розглядав геополітику як "псевдонауку". Це не завадило йому у своїх дослідженнях міжнародних відносин та світової політики спиратися на геополі- тичні рецепти. Таким чином, Спайкмен є засновником геополітики морської держави. Він — батько принципу реалістичного підходу до міжнародного життя та побудови зовнішньої політики держави. Новітня історія свідчить, що цей потужний науковий потенціал вплинув на формування та реалізацію геополітики США, на обрання стратегії зовнішньої політики. КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ 1. Визначте поняття "геополітика морської держави". 2. У чому полягає взаємозв'язок військової могутності та геополітики? 3. Охарактеризуйте геополітичну концепцію X. Маккін- дера. 4. Дайте характеристику геополітичної концепції А. Ме- хена. 5. Проаналізуйте основні положення геополітичної концепції Н. Спайкмена. РОЗДІЛ США В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ Сполучені Штати Америки є ключовою державою з огляду на консолідацію, безпеку і розвиток світу. Тому ставлення цієї країни до проблем людства сьогодні відіграє надзвичайно важливу роль. Більше того, які будуть сценарії майбутньої геополітики США, матиме суттєве значення для створення механізму оптимальної моделі безпеки Європи та світу протягом ХХІ ст. 6.1. Геополітика Сполучених Штатів Америки За свою історію США своєю зовнішньою політикою виявили агресивність західного експансіонізму. Про це свідчить вже хоча б те, що за два сторіччя після прийняття американської Конституції сухопутна територія Сполучених Штатів Америки збільшилася більш ніж у чотири рази. Створюється враження, що ще до завоювання незалежності в американців було щось більше, ніж споконвічний інстинкт експансії: суцільне бачення світової імперії. До 1783 р. Президент США Дж. Вашингтон вже назвав новонароджену республіку "імперією, що піднімається". "Розширювати сферу" закликав і Медісон у 10-му номері "Федераліста"; у 14-му він говорив про "розширену у своїх межах республіку" як про "єдину, велику, шановану і таку, що процвітає, імперію". Як би не розходилися між собою Гаміль- тон і Джефферсон, Джон Куїнсі Адамс та Джексон в інших суперечках, в одному вони сходилися — у необхідності експансії. Сполучені Штати, "що зародилися як імперія, — писав Р. Елстайн, — по самій своїй суті імперська держава, що розширюється". Навіть саме їхнє виникнення стало результатом морської експансії попереднього західного лідера — Великої Британії, що заснувала цілий ряд своїх баз, а потім і колоній, на узбережжі Північної Америки. Але ж дух західної експансії, про який йшлося, не дозволяв європейським переселенцям задовольнятися лише прибережними територіями і штовхав їх у напрямку безмежних (за європейськими масштабами) американських просторів. Стихійне підкорення континентального простору Північної Америки почалося задовго до виникнення американської держави. Тисячі колишніх європейців на свій страх і ризик кинулися в глиб Американського континенту, ведені мрією про фантастичне збагачення. Усе, що траплялося їм на шляху, було приречене на знищення. "Золота лихоманка" американських поселенців у сполученні з напівдикою можливістю робити все що завгодно і презирством до ближнього перетворили їх на натовп авантюристів, які, не припиняючи боротьби між собою, одночасно захоплюють у корінних американців "вільні" землі. У ставленні європейських переселенців до індіанців найяскравіше проявила себе така особливість західної людини, як расистський комплекс вищості над незахідними народами. Американці поводились з "нецивілізованими народами" так само, як голландці та англійці — вони не сприймали їх як рівних собі. Більше того, дуже часто вони взагалі не сприймали їх за людей. В Америці насамперед це відчули на собі індіанські племена та негри, котрі туди завозилися. Вважаючи індіанців і негрів "тваринами, що розмовляють", "біле панство" поводилося з ними відповідно. Так, наприклад, як свідчать історичні документи, захоплений в Африці "чорний товар" транспортувався в Америку в таких умовах, що з 10 негрів до кінця плавання живими залишалося менше чверті, а найчастіше лише одна людина. Тільки за 1661-1774 рр. з Африки в США було завезено близько мільйона живих рабів, а майже дев'ять мільйонів рабів при цьому загинуло дорогою. Прибуток американських работоргів- ців від цієї оборудки в цінах середини XVIII ст. склав не менше $ 2 млрд — астрономічну на ті часи цифру. Поводження американців з неграми-рабами як з худобою, що може розмовляти, природно, стимулювало їх опір. У відповідь на повстання рабів плантатори південних колоній застосовували до них просто звірячі покарання: таврували, відрізали вуха і праву руку тощо. Вбивство повсталого негра заохочувалося особливою премією у 455 фунтів тютюну. Але усе одно до кінця XVIII ст. відбулося понад 50 масових повстань негрів. Якщо англійське (і загальноєвропейське) економічне піднесення XVIII — XIX ст. стимулювалося вивозом колосальних матеріальних цінностей з колоній, то економічний ривок США, що дозволив їм у майбутньому заявити про свої геопо- літичні амбіції, значною мірою був обумовлений безпосередньою рабською працею. Рабовласницьке плантаційне господарство в Північній Америці почало своє існування 1619 р., коли у Вірджинію надійшла перша партія рабів із Тропічної Африки. Під час американської незалежності розвиток рабовласницької системи до- сяг свого піку. Щоби процес поставок рабів у Сполучені Штати був стабільним і безупинним, 1821 р. група звільнених американських рабів за сприяння Американського колонізаційного товариства оселилася на території між Сьєрра-Леоне і Берегом Слонової Кості, назвавши її Ліберією (тобто країна свободи). Там була створена головна американська база з нелегального постачання у США рабів. Таким чином, Ліберія фактично перетворилася на колонію США. Незважаючи на те, що 1847 р. Ліберія проголосила свою незалежність і протягом наступних п'яти років була визнана провідними європейськими державами, США не визнавали її незалежність аж до 1862 р. Незважаючи ні на що, уряд США під тиском рабовласницького лобі у Конгресі все одно розглядав Ліберію як власне володіння та форпост на Африканському континенті. Хоча розвиток рабства у США почався як одна з форм феодалізму, надалі плантатори стали постачальниками бавовни, рису, індиго, тютюну й іншої сільськогосподарської сировини для промисловості, що розвивалася, у Великобританії і на північному сході США. Праця чорношкірих була набагато дешевшою, ніж праця білих. Це було вигідно аристократам і фермерам півдня США. Раби поставлялися через Вест-Індські острови, де також розвивалося плантаційне господарство. В обмін на рабів работор- гівці поставляли дешеві спиртні напої, текстиль, худобу, зерно, ремісничі товари. Слід додати, що рабська праця використовувалася як у сільському господарстві, зміцнілому на безкоштовній негритянській робочій силі, так і у промисловому виробництві, де поряд з неграми фактично на правах рабів працювали мільйони китайців. Як приклад, можна розглядати трансконтинентальні залізниці США, на будівництві яких використовувалися майже на рабських умовах тисячі китайців. Щодо індіанців європейські переселенці були ще більш відвертими. "Очищаючи" американські землі від непокірних аборигенів та створюючи тут свою державу, вони діяли за принципом американського генерала Ф. Шерідана: "Гарний індіанець — це мертвий індіанець". Ними тотально знищувалися не тільки боєздатні чоловіки індіанських племен, але й жінки та діти. Історія колонізації Америки просто переповнена фактами нелюдського ставлення білих американців до "червоношкірих", що відповідно до сучасного міжнародного права класифікуються як геноцид і злочини проти людства. 1862 р. уряд США видає Закон про заселення Заходу, тобто індіанських територій. Щоб стимулювати білих на війну проти індіанців, кожному переселенцю було обіцяно безкоштовно 160 акрів гарної землі у постійну власність. Індіанці, власники цих земель, оголошувалися поза законом. До кінця 1860-х років по всій країні йдуть їх масові переслідування й знищення. Щоб стимулювати процес "засвоєння" земель, влада багатьох штатів США починає виплачувати великі гроші за кожний скальп вбитого індіанця. Так, наприклад, законодавчі збори колоній Нової Англії призначали ціну від 50 до 100 ф. ст. за кожний доставлений скальп, у тому числі за скальп індіанських жінок та дітей. Ними ж американські солдати звітували перед своїми начальниками. Щоб ні у кого не виникали сумніви щодо заходів, проведених приватними громадянами та американською владою, за законами США (що діяли аж до 1924 р.), індіанці не були американськими громадянами і не мали на території Сполучених Штатів ніяких прав. Тих же індіанців, що вціліли, американська влада переселяла у резервації. При цьому примусове переселення здійснювалося як військова операція збройних сил США і супроводжувалося актами жахливого насильства, масових вбивств і сваволі. Так, одне з найбільших і культурних індіанських племен — чірокі — під час примусової депортації на захід від Міссісіпі втратило загиблими 4 тисячі чоловік із загального складу племені у 14 тис. Протягом XVIII і XIX ст. індіанське населення було майже цілком винищене. Так, на момент появи англійців у Північній Америці там нараховувалося понад 2 млн індіанців, а на початку XX ст. їх залишилося не більше 200 тис. Після того як у результаті війни за незалежність виникла самостійна американська держава, перед її політичним керівництвом постало питання не стихійного, а цілеспрямованого розширення своїх територій. Головною метою в цьому сухопутному розширенні було досягнення узбережжя Тихого океану. Тобто американська держава з перших своїх кроків стала прагнути геополітичної завершеності — щоб її державні кордони збіглися з узбережжями океанів, які омивають Американський континент. 1803 р., після тривалих, напружених дипломатичних відносин між Сполученими Штатами і Францією, США за $15 млн купили у Франції Луїзіану — територію на захід від ріки Міссісіпі, за своїми розмірами майже рівну початковій території США, а 1819 р. примусили Іспанію поступитися Флоридою, яка у 1810-1813 рр. була зайнята американськими плантаторами за підтримки регулярної армії. 1836 р. американські плантатори захопили мексиканську провінцію Техас і оголосили її "незалежною" республікою, а пізніше приєднали до США. 1846 р., після тривалого торгу з Великою Британією, США приєднали до себе чималу частину Орегону — територію на узбережжі Тихого океану. Того ж року Сполучені Штати розпочали війну проти Мексики. Розбивши мексиканську армію, вони анексували майже половину всієї її території. На захоплених землях пізніше утворилися штати Нью-Мексико, Каліфорнія і Юта. Одночасно, 1846 р., США придбали спірний із Британською Канадою Орегон, після чого було остаточно встановлено прямий американо-канадський кордон. І нарешті, у 1867 р. Російська імперія за 7,2 мільйона доларів продала США Аляску. 6.2. Континентальна імперія Закінчивши у такий спосіб формувати власну сухопутну територію, США заявили про свої геополітичні амбіції, що поширилися за межі Північноамериканського континенту. 2 грудня 1823 р. президент Дж. Монро в черговому щорічному президентському посланні конгресу США виклав нову зовнішньополітичну доктрину Сполучених Штатів, яка стала виз- • [1] начальною аж до початку наступного століття . У досить різкій формі доктрина проголошувала, що "американські континенти на вільних і незалежних умовах, які вони приймуть і підтримають, з цього часу не повинні розглядатися як об'єкти майбутньої колонізації будь-якими європейськими державами". Пояснюючи свою думку, Монро додав, що політичні системи європейських країн відмінні від таких в Америці і тому "у нас є моральний обов'язок в ім'я щиросердності і дружніх відносин, які існують між Сполученими Штатами і цими державами, заявити, що ми будемо розглядати будь-яку політику, спрямовану з їхнього боку на розширення своєї системи на будь-яку частину цієї півкулі як таку, що загрожує нашому миру та безпеці". Згодом Т. Рузвельт передав думку Монро більш стисло: "Сполучені Штати не можуть допустити звеличування якоїсь європейської держави на американській землі". Тобто США відкрито заявили про те, що винятково у їхній сфері інтересів перебуває уся Західна півкуля. Відповідно до поставлених завдань Монро підкреслив, що Сполучені Штати будуть розглядати як ворожий або недружній акт по відношенню до США з боку будь-якої європейської коаліції або будь-якої європейської держави, якщо та встановить на Американському континенті якийсь контроль над будь-якою з американських країн або придбає на ньому будь- які територіальні права. Ближче до середини XIX ст. доктрина Монро поступово реалізовується. Насамперед усі зусилля американців спрямовані на захоплення панівного стратегічного становища на Південноамериканському субконтиненті та басейні Тихого океану. У цих регіонах геополітична стратегія США звелася до ряду завдань: по-перше, перешкоди подальшим захопленням європейських країн; по-друге, нанесення їм шкоди та послаблення їхніх позицій; і по-третє, закріплення американського контролю над Латинською Америкою, островами Карибського моря і створення військово-морських баз у Тихому океані на підступах до Азійського материка. Ініціаторами такої політики стали впливові фінансово-економічні кола Америки. Анексувати в басейні Тихого океану наприкінці XIX ст. США прагнули, у першу чергу, Гавайські острови й острови Самоа — дві ключові стратегічні точки[2] між Американським континентом і азійською частиною Євразії. Держсекретар Сполучених Штатів Д. Блейн, намічаючи шляхи експансії США у Тихому океані, писав в інструкції американському посланнику в Гонолулу: "Якщо прийняти Сан-Франциско за торговий центр Заходу США, то лінія, проведена від нього у північно-західному напрямку, до Алеутських островів, позначить наш тихоокеанський кордон майже біля берегів Азії. Аналогічна лінія, проведена від Сан-Франциско на південний захід до Гонолулу, є природним рубежем тієї частини Тихого океану, у межах якої має розвиватися наша торгівля зі східними країнами, і, більш того, є прямою лінією комунікацій між Сполученими Штатами та Австралією. У межах цієї частини Тихого океану лежить сфера торгових інтересів нашого західного узбережжя . До кінця XX ст. американські бізнесмени заволоділи більшістю природних багатств цих островів, а також у їхніх руках опинилися ключові позиції в острівних економіках. Пізніше, 1893 р., за підтримки морської піхоти США група американських плантаторів скинула гавайську королеву, а потім, жорстоко придушуючи антиамериканські повстання, приєднала Гаваї до Сполучених Штатів, що було схвалено американським конгресом 1898 р. Далі, скориставшись антиіспанськими виступами жителів Куби й інцидентом із вибухом на американському кораблі "Мейн", США, знищивши іспанський флот, 1898 р. окупували Кубу, надалі жорстоко придушуючи будь-який антиамери- канський виступ на острові. Того ж характеру події мали місце і на Філіппінах. Ще задовго до початку війни американське морське командування дало вказівку Тихоокеанському флоту бути готовим до нападу на Філіппіни. 1 травня 1898 р. іспанські військові кораблі були спалені та потоплені у Манільській затоці. А потім, використовуючи антиіспанське повстання філіппінців, американці висадили на острові свої війська. Жорстоко придушуючи надалі антиамериканські повстання філіппінців, вони на десятиліття окупували філіппінські острови. Американський сенатор Сульцер після розгрому іспанської ескадри в Манілі заявив у конгресі США: "Гарматні постріли з кораблів Дьюї пролунали новою нотою на Тихому океані, проголошуючи світу, що ми перебуваємо там для того, щоб там залишитися". Підсумком іспано-американської війни став мирний договір, підписаний у Парижі 10 грудня 1898 р., по якому Куба де-юре об'являлася незалежною, фактично стаючи американським протекторатом, а філіппінські острови, Пуерто-Рико й острів Гуам відійшли до США. Коментуючи ці події, близький друг Т. Рузвельта У. Уайт писав: "Коли іспанці здалися на Кубі і дозволили нам захопити Пуерто-Рико і Філіппіни, Америка на цьому перехресті звернула на дорогу, що веде до світового панування. На земній кулі було посіяно американський імперіалізм. Ми були приречені на новий спосіб життя". Слід відзначити, що подібні військово-політичні успіхи США стали можливими завдяки інтенсивному будівництву потужного військово-морського флоту, здатного ефективно конкурувати з флотами головних західних держав. Панівне ж становище на морях США, як провідна таласократична держава, зайняли після закінчення Другої світової війни, створивши найпотужніший ВМФ у світі, здатний контролювати всі океани Землі (можливо, крім Льодовитого). Першим американським президентом, який повною мірою усвідомив першорядну важливість потужного військово-морського флоту для США, був Т. Рузвельт, за якого почалося інтенсивне будівництво американського ВМФ. У його зовнішньополітичному алгоритмі "великого кийка" ним був військово-морський флот, за збільшення і зміцнення якого президент люто, з маніакальною затятістю та з великим успіхом "боровся" з конгресом. Не гірше за нього значення ВМФ для США розумів і В. Вільсон, за якого Америка почала рух до світової гегемонії. У листі до свого радника Е. Хауза він підкреслював, що потрібно побудувати флот сильніший, ніж у Великої Британії, і робити все те, що забажаємо. Відбитком цього процесу на концептуальному рівні стають геополітичні роботи адмірала А. Мехена, якого Т. Рузвельт називав своїм учителем. Саме А. Мехен вперше сформулював концепцію переваги морських (океанічних) держав над державами суходолу. Тобто, інакше кажучи, він заявив про перевагу таласократії над телурократією. Для А. Мехена пріоритетним інструментом зовнішньої політики була торгівля. 1826 р. Т. Лімен-молодший у своїй книжці "Дипломатія Сполучених Штатів" писав: "У цілому нашу дипломатію можна визначити як таку, що має комерційний характер". Військовий флот був призначений забезпечити можливість вільної торгівлі, а війни як такі повинні були створити передумови найбільш сприятливих можливостей для виникнення торгової цивілізації у масштабах всієї планети. Мехен також сформулював критерії, за допомогою яких можна проаналізувати геополітичний статус будь-якої тала- сократичної держави: • географічне положення держави, її відкритість морям, доступ до морських комунікацій, протяжність сухопутних кордонів, спроможність контролювати стратегічно важливі регіони та загрожувати своїм флотом території противника; • конфігурація морського узбережжя та кількість портів, на ньому розташованих (від яких залежить стратегічна захищеність і процвітання торгівлі); співмірність протяжності території і берегової лінії; • статистична кількість населення (важлива для оцінки спроможності держави будувати кораблі та їх обслуговувати); • національний характер, тобто спроможність населення до заняття торгівлею — основою морської сили; • політичний режим (форма правління), від якого залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на посилення морської сили. При сприятливому сполученні всіх цих чинників, на думку А. Мехена, набирала сили формула: N+MM+NB=SP, тобто військовий флот + торговий флот + військово-морські бази = морська сила. Цю формулу він пояснював у такий спосіб: "Не захоплення окремих кораблів і конвоїв ворога, хоча б і у великому числі, розхитує фінансову могутність нації, а загрозлива перевага на морі, що виганяє з його поверхні ворожий прапор і дозволя |
|
|