Геополітичні ідеї Н. Спайкмена

Н. Дж. Спайкмен (1893-1943) народився в Амстердамі. З 1913 до 1920 р. побував у багатьоx країнаx Близького Cxоду й Азії як журналіст. Потім навчався в Каліфорнійському уні­верситеті (1921-1923), а по закінченні залишився там викла­дачем політичниx наук і соціології. 1925 р. Спайкмен переxо- дить на роботу в Єльський університет; з 1935 до 1940 р. ке­рував Департаментом міжнародниx відносин та Інститутом міжнародниx досліджень.

1938 р. Спайкмен опублікував в Amеriсаn Роlitical Science Reviw дві статті, одна з якиx називалася "Географія і зовніш­ня політика", а друга, написана у співпраці з А. Роллінсом, — "Географічні цілі зовнішньої політики". На думку Спайкмена, географія являє собою найважливіший чинник, що визначає зовнішню політику, оскільки цей чинник є найбільш постій­ним. Дійсно, географічні xарактеристики держав залишають­ся відносно стабільними і незмінними, географічні поривання держав не змінюються впродовж багатьох століть. Тому що світ ще не досяг такого стану, коли кожна держава може за­довольняти свої потреби, не вступаючи в конфлікт з іншими державами, ці поривання неминуче породжують тертя в між­народних відносинах.

Спайкмен відхиляє географічний детермінізм німця Ф. Рат- целя і посибілізм француза Л. Фебра (1878-1956). На думку Ратцеля, політика держав визначалася винятково їхніми гео­графічними характеристиками (положенням у просторі, наяв­ністю або відсутністю природних перешкод для агресії з боку інших держав: гір, рік, морів; прагненням забезпечити певні державні кордони). З погляду Фебра, географія дає можливос­ті, щасливі випадки, якими людина може скористатися. На­приклад, така ріка, як Рейн, може розглядатися як судно­плавний шлях, як місце обміну товарами, але може служити і природним кордоном, бар'єром між державами, розташова­ними на його берегах.

Спайкмен поділяв думку Наполеона, що кожна держава проводить ту політику, яку диктує їй географія, вважаючи, що географічне положення змушує держави до тих або інших дій. Так, наприклад, Велика Британія являє собою острів се­редніх розмірів, з обмеженими сільськогосподарськими мож­ливостями, розташований на межі континенту і захищений від його загрози. Тому вона змушена забезпечувати свою без­пеку, своє життя, своє багатство і свою могутність на морях за допомогою свого морського флоту. У той же час Німеччи­на, розташована в центрі Європейського континенту, затисну­та між Францією і слов'янським світом, має у своєму розпо­рядженні лише вузький вихід до моря. Цим пояснюються наприкінці XIX і в першій половині XX ст. уявлення німців про те, що їхня країна, що стала єдиною державою 1871 р., перебуває в оточенні своїх сусідів, які прагнуть придушити її. Логічно з геополітичного погляду, що Німеччина стала вима­гати для себе додаткового життєвого простору, щоб зруйнува­ти клітку Центральної Європи, у якій вона опинилася зам­кненою.

Можна навести чимало інших прикладів фатального впли­ву географії на долю тієї або іншої країни. Так, Росія, вели­чезна континентальна держава, постійно веде боротьбу за ви­хід до моря. З другого боку, США, захищені від зовнішньої загрози Тихим і Атлантичним океанами, здатні поширити свій вплив далеко за межі Американського континенту. Однак чи робить географія настільки очевидний вплив на долі дер­жав, як це стверджує Спайкмен? Його міркування не здають­ся безперечними.

По-перше, просторова конфігурація держав не є незмін­ною. Те, що було об'єднане, може розпастися на складові (наприклад, Польща була стерта з карти Європи в результаті поділів цієї країни в 1772, 1793 і 1795 рр.; наприкінці XX ст. розпалися Югославія і Радянський Союз). Навпаки, розколоті країни можуть об'єднатися у великі держави (так відбулося формування Німеччини й Італії в 1860-1870 рр.). В окремих випадках історичні події можуть сприяти корінному перекро­юванню державних кордонів. Так, наприклад, доколоніальна Африка була поділена між окремими народами й імперіями, була наново поділена між колоніальними державами, а краї­ни, які звільнилися, успадкували ці кордони від колонізато­рів. Деякі держави можуть бути переміщені: так, 1945 р. кор­дон Польщі значно посунувся на захід порівняно з межами 1921 р. Чи є в світі такі держави, територія яких не зазнала б змін протягом століть? Можливо, виняток становить Япо­нія, архіпелаг, якому вдалося на певний час відокремитися від решти світу. Геополітична характеристика кожної держа­ви залежить від ряду об'єктивних чинників. Зрозуміло, проб­леми острівної держави істотно відрізняються від проблем держави, що має загальні кордони з іншими країнами, однак при цьому варто враховувати реакцію і почуття, що виклика­ють такі реалії у населення. У той час як Велика Британія енергійно завойовувала морські простори, інша острівна дер­жава, Японія, відгородилася від усього світу (в епоху Токуга- ва, 1640-1887 рр.).

По-друге, загальна геополітична ситуація схильна до кар­динальних змін. Періоди рівноваги сил змінювалися періода­ми різкого зростання могутності тієї або іншої держави (із се­редньовіччя до закінчення Другої світової війни Європа пере­жила кілька фаз відносної стабільності, що перемежовуються періодами гегемоністських поривань: Іспанія Габсбургів,

Франція Людовіка XIV і Наполеона, Німеччина Вільгельма II і Бісмарка). Навіть масштаб геополітичної ситуації може змі­нюватися: починаючи з XVI ст. колоніальне суперництво євро­пейських держав поширилося практично на всю земну кулю. Крім того, зони сутичок інтересів можуть трансформуватися в зони співробітництва, як це відбулося із Західною Європою після Другої світової війни.

Якщо порівняно з життям однієї людини зміни на поверхні землі видаються надзвичайно повільними, практично непоміт­ними, то погляди, проекти, діяльність цих самих людей безу­пинно перетворюють навколишній світ. Неживі пустелі пере­творюються на родючі поля і сади, але в той же час має місце зворотний процес: спустелювання сільськогосподарських угідь. Отже, те, що у визначені періоди служило надійною пе­репоною на шляху зовнішніх ворогів, починає сприяти міжна­родному спілкуванню (наприклад, Середземне море, що було полем битв у часи хрестоносців, перетворилося на жваве пе­рехрестя торгових шляхів).

Для Спайкмена, чиї книжки написані в період, коли Бри­танська імперія залишалася значним геополітичним чинни­ком, найважливішою характеристикою зони мусонів Азії була англійська присутність. Індія, Малайзія, Сінгапур і Гонконг були складовими величезної Британської імперії, що контро­лювала моря й океани, зокрема морські шляхи, прокладені між Британськими островами й островами Тихого океану через Індійський океан як в обхід Африки, так і через Суець- кий канал.

Спайкмен вважав, що той, хто контролює гішіап^ той кон­тролює стратегічну зону, надзвичайно уразливу для нападу як з моря, так і з суші, але в той же час дуже важливу, оскіль­ки вона є ареною постійних сутичок між морськими і конти­нентальними державами.

У роки Першої світової війни позиція Спайкмена відбивала підхід реаліста, регіоналіста, що відрізнявся від традиційного ідеалістичного, універсалістського підходу США. Найяскраві­шим вираженням універсалістського месіанізму США були знамениті "14 пунктів" президента В. Вільсона, відповідно до яких справжній світ міг бути заснований тільки на колектив­ній безпеці, на співдружності націй, прихильних до американ­ських цінностей (індивідуалізм, свобода, демократія). Спів­дружність націй доручає турботу про підтримку правопорядку міжнародним організаціям (створені Ліга Націй у 1919 р., Організація Об'єднаних Націй у 1945 р.). На думку Спайкме- на, міжнародна безпека має будуватися на географічних даних. Європа може бути організована у формі регіональної Ліги На­цій, до якої увійдуть також США. Тим самим Спайкмен кон­статує смерть європейської рівноваги. Європейські держави (Велика Британія, Франція, Росія, а потім Радянський Союз) уже не можуть зрівноважити, тобто, взаємно нейтралізувати одне одного. США повинні виступити в ролі противаги Німеч­чині, яка має занадто велику демографічну й економічну вагу в центрі Європи, або Радянського Союзу, напівєвропейского, напівазійського коло Пса. Ідеї Спайкмена знайшли своє відоб­раження як у Південно-Атлантичному Союзі (1949), що об'єд­нав США і західноєвропейські держави, так і в Організації за європейську безпеку і співробітництво (ОБСЄ), структурі, ство­реній у 1973-1994 рр., до якої увійшли всі європейські держа­ви, у тому числі й Радянський Союз (з 1991 р. — країни, що утворилися в результаті розпаду СРСР), а також США і Кана­да. Спайкмен побоювався встановлення якоїсь однієї влади над усім євразійським простором. Він писав, що Радянський Союз буде відігравати вирішальну роль у збереженні миру, якщо тільки він не спробує встановити свою гегемонію над rimland. У цьому разі Російська держава від Уралу до Північного моря не більше німецької держави від Північного моря до Уралу. З погляду Спайкмена, виразника думки політичних кіл США, відділених від Європи Атлантичним океаном, основна геополі- тична погроза полягала в об'єднанні rimland і heartland Світо­вого острова за винятком, можливо, Африки, і створенні гі­гантської імперії під владою гітлерівської Німеччини. Йому бу­ла байдужою ідеологічна суть надімперії. Якщо всесвітній острів (Євразія й Африка) перетвориться на єдиний блок, США, у свою чергу, опиняться ізольовані на Американському континенті, як у в'язниці, а океани, насамперед Атлантичний, перестануть служити шляхами повідомлень і торгівлі, а пере­творяться на мертві або ворожі зони. Таким чином, в обох сві­тових війнах США переслідували — у більш широкому мас­штабі — ті ж цілі, що й Велика Британія: уникнути перетво­рення Світового острова на монолітну самодостатню імперію. США, що володіють колосальним промисловим потенціалом, були зацікавлені у зберіганні свободи морського судноплавства і міжнародної торгівлі, щоб забезпечити собі ринки збуту і дос­туп до сировинних ресурсів світу. Нарешті, існував також азій­ський гішіап^ що Японія мала намір перетворитися у 30-ті ро­ки і на початку 40-х на велику самодостатню імперію (азійську сферу спільного процвітання), де було вугілля Маньчжурії і Тонкіна, каучук Індокитаю, нафта нідерландської Вест-Індії. Для США, що зазнали масованої атаки японських військово- повітряних сил (Перл-Харбор, 7 грудня 1941 р.), цей паназій- ський проект ставив під загрозу принцип "відкритих дверей", відповідно до якого усі ринки мали бути відкриті для усіх. На думку Спайкмена, після поразки Японії в цій війні японські війська втратять контроль над морськими шляхами до Азій­ського континенту і Китай перетвориться на найбільшу і най- сильнішу державу цього регіону. У такий спосіб геополітична загроза буде виходити від Китаю. Щоб забезпечити і зберегти рівновагу сил на Далекому Сході, США повинні проводити по­літику заступництва по відношенню до Японії так, як до Вели­кої Британії. У той час коли Спайкмен писав ці рядки (1943), американська політика в Азійсько-Тихоокеанському регіоні була підпорядкована тільки одній меті: перемогти Японію, яка чинила шалений опір і пішла на беззастережну капітуляцію тільки після атомного бомбардування двох японських міст (Хіросіми 6 серпня і Нагасакі 9 серпня 1945 р.). Тоді для аме­риканської армії, яка з боями захоплювала один острів за ін­шим, найголовнішим союзником в Азії був чанкайшистський Китай. Він сковував на своїй території багато японських ди­візій, що не могли, таким чином, брати участі у боях проти американців. Для адміністрації Рузвельта Китай мав би стати одним із постійних членів Ради Безпеки майбутньої всесвітньої організації по підтримці миру (ООН), а в Азії Китай був по­кликаний виконувати функції гаранта регіонального право­порядку.

Спайкмен робив свої припущення не на основі сформованих на той час союзів, а на основі об'єктивних даних. Так, його книжка "Американська стратегія у світовій політиці", опублі­кована 1942 р., мала надзвичайно великий успіх і багато в чо­му сприяла зміні уявлень американців про зовнішній світ. Іде­алістичні уявлення, сформульовані президентом Вільсоном під час Першої світової війни, зіштовхнулися з вимогами реаль­ності: планета не може розглядатися як місце очікування сві­точа американської мудрості, що гарантує щастя народам, а має сприйматися як поле протистояння сил і амбіцій. Крім того, Спайкмен узяв під сумнів традицію або ілюзію ізоляціо­нізму: Друга світова війна не була винятком у житті країни, і США не зможуть жити тільки інтересами свого континенту після розгрому Німеччини і Японії. Америка є складовою сві­ту і повинна навчитися сприймати себе такою.

Спайкмен не дожив кілька місяців до п'ятдесятиліття. Йо­го праці несуть відбиток свого часу, вони написані на злобо­денні теми і переслідують конкретні цілі. Монографічної роз­робки, в якій викладалася б теорія геополітики, Спайкмен не залишив.

Праці Спайкмена, як і багатьох інших фахівців з геополі­тики, мають три недоліки, що обмежують їхню універсаль­ність:

Для Спайкмена могутність тієї або іншої держави залежить від кількісних показників (мільйонів квадратних кілометрів, мільйонів жителів, мільйонів тонн сировини тощо). Однак що ж реально означає могутність країни? Адже залежно від кон­кретних обставин той самий чинник може складати і сильну, і слабку сторону держави. Могутність країни — це надзвичай­но мобільний показник, глибинну основу якого складає віра (або легковір'я) людей, що її населяють. Таким чином, Спай­кмен залишав у тіні ті явища, що привели до радикальних змін у світі після Другої світової війни: деколонізацію, звіль­нення народів, підпорядкованих західним державам, доводячи тим самим, що ті, хто протягом сторіч або десятиліть корили­ся білій людині, не визнавали за нею право на панування. Те, що видавалося потужним і стійким ще кілька років тому, на­справді виявилося порожньою оболонкою.

У своїх міркуваннях Спайкмен оперує масами людей. Але навіть ці маси не є раз і назавжди сталими реаліями. Іноді во­ни дійсно складають єдине ціле (з кінця 40-х років до кінця 80-х радянський блок здавався єдиним цілим), але частіше во­ни бувають роздрібнені на окремі держави, що або встановлю­ють один з одним союзницькі відносини, або є суперниками. На взаємодію географічних чинників часто впливають людські пристрасті, що живляться ідеологічними переконаннями, еко­номічними інтересами тощо.

Нарешті, геополітика, у тому числі й геополітика Спайкме­на, додає значення техніці, насамперед засобам освоєння і контролю простору (кораблі, потяги, літаки, ракети). З цього випливає ймовірність того, що в той час коли Спайкмен писав свої книжки, він не міг знати, що вчені того або іншого табо­рів завершували розробку двох компонентів військового по­тенціалу, які докорінно змінили відносини між людиною, простором і воєнними діями. Йдеться, у першу чергу, про атомну, а потім і про водневу бомбу, а також про ракети, які були використані гітлерівською Німеччиною у 1944-1945 рр. Пізніше ці ракети були вдосконалені і могли нести заряди ко­лосальної потужності за тисячі кілометрів від місця запуску. Звичайно, можна стверджувати, що Спайкмен був реалістом. Після Другої світової війни реалістичний підхід Спайкмена поступово ствердився у правлячих колах США. Цьому сприя­ла значною мірою інша інтелектуальна течія — макіавеллізм.

Для макіавеллізму географія (так само, як і історія, еконо­міка, культура тощо) є одним із чинників могутності держа­ви; міжнародна арена — це шахівниця, а завдання аналітика полягає в максимально точному визначенні співвідношення сил. Такий погляд цілком поділяв X. Моргентау, америка­нець європейського походження, консервативний теоретик. Його можна вважати учнем Спайкмена. Дійсно, основна тео­ретична праця X. Моргентау вважається свого роду біблією реалізму, відповідно до якої відносини між націями нічим особливо не відрізняються від відносин між окремими людь­ми, розходження існують тільки в масштабах. За його визна­ченням, географія є най стабільнішим фактором могутності держави. В цьому міркування Спайкмена збігаються з дум­кою Моргентау, який, однак, розглядав геополітику як "псев­донауку". Це не завадило йому у своїх дослідженнях міжна­родних відносин та світової політики спиратися на геополі- тичні рецепти.

Таким чином, Спайкмен є засновником геополітики мор­ської держави. Він — батько принципу реалістичного підхо­ду до міжнародного життя та побудови зовнішньої політики держави.

Новітня історія свідчить, що цей потужний науковий по­тенціал вплинув на формування та реалізацію геополітики США, на обрання стратегії зовнішньої політики.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Визначте поняття "геополітика морської держави".

2. У чому полягає взаємозв'язок військової могутності та геополітики?

3. Охарактеризуйте геополітичну концепцію X. Маккін- дера.

4. Дайте характеристику геополітичної концепції А. Ме- хена.

5. Проаналізуйте основні положення геополітичної кон­цепції Н. Спайкмена.

РОЗДІЛ

США В ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

Сполучені Штати Америки є ключовою державою з огля­ду на консолідацію, безпеку і розвиток світу. Тому став­лення цієї країни до проблем людства сьогодні відіграє надзвичайно важливу роль. Більше того, які будуть сцена­рії майбутньої геополітики США, матиме суттєве значення для створення механізму оптимальної моделі безпеки Єв­ропи та світу протягом ХХІ ст.

6.1. Геополітика Сполучених Штатів Америки

За свою історію США своєю зовнішньою політикою вияви­ли агресивність західного експансіонізму. Про це свідчить вже хоча б те, що за два сторіччя після прийняття американської Конституції сухопутна територія Сполучених Штатів Америки збільшилася більш ніж у чотири рази. Створюється враження, що ще до завоювання незалежності в американців було щось більше, ніж споконвічний інстинкт експансії: суцільне бачен­ня світової імперії.

До 1783 р. Президент США Дж. Вашингтон вже назвав но­вонароджену республіку "імперією, що піднімається". "Роз­ширювати сферу" закликав і Медісон у 10-му номері "Федера­ліста"; у 14-му він говорив про "розширену у своїх межах рес­публіку" як про "єдину, велику, шановану і таку, що процвітає, імперію". Як би не розходилися між собою Гаміль- тон і Джефферсон, Джон Куїнсі Адамс та Джексон в інших су­перечках, в одному вони сходилися — у необхідності експан­сії. Сполучені Штати, "що зародилися як імперія, — писав

Р. Елстайн, — по самій своїй суті імперська держава, що роз­ширюється".

Навіть саме їхнє виникнення стало результатом морської експансії попереднього західного лідера — Великої Британії, що заснувала цілий ряд своїх баз, а потім і колоній, на узбе­режжі Північної Америки. Але ж дух західної експансії, про який йшлося, не дозволяв європейським переселенцям задо­вольнятися лише прибережними територіями і штовхав їх у напрямку безмежних (за європейськими масштабами) аме­риканських просторів. Стихійне підкорення континентального простору Північної Америки почалося задовго до виникнення американської держави.

Тисячі колишніх європейців на свій страх і ризик кинулися в глиб Американського континенту, ведені мрією про фантас­тичне збагачення. Усе, що траплялося їм на шляху, було при­речене на знищення. "Золота лихоманка" американських посе­ленців у сполученні з напівдикою можливістю робити все що завгодно і презирством до ближнього перетворили їх на натовп авантюристів, які, не припиняючи боротьби між собою, одно­часно захоплюють у корінних американців "вільні" землі.

У ставленні європейських переселенців до індіанців найяс­кравіше проявила себе така особливість західної людини, як расистський комплекс вищості над незахідними народами. Американці поводились з "нецивілізованими народами" так само, як голландці та англійці — вони не сприймали їх як рів­них собі. Більше того, дуже часто вони взагалі не сприймали їх за людей. В Америці насамперед це відчули на собі індіан­ські племена та негри, котрі туди завозилися. Вважаючи інді­анців і негрів "тваринами, що розмовляють", "біле панство" поводилося з ними відповідно.

Так, наприклад, як свідчать історичні документи, захопле­ний в Африці "чорний товар" транспортувався в Америку в та­ких умовах, що з 10 негрів до кінця плавання живими зали­шалося менше чверті, а найчастіше лише одна людина. Тіль­ки за 1661-1774 рр. з Африки в США було завезено близько мільйона живих рабів, а майже дев'ять мільйонів рабів при цьому загинуло дорогою. Прибуток американських работоргів- ців від цієї оборудки в цінах середини XVIII ст. склав не мен­ше $ 2 млрд — астрономічну на ті часи цифру.

Поводження американців з неграми-рабами як з худобою, що може розмовляти, природно, стимулювало їх опір. У від­повідь на повстання рабів плантатори південних колоній за­стосовували до них просто звірячі покарання: таврували, від­різали вуха і праву руку тощо. Вбивство повсталого негра за­охочувалося особливою премією у 455 фунтів тютюну. Але усе одно до кінця XVIII ст. відбулося понад 50 масових повстань негрів.

Якщо англійське (і загальноєвропейське) економічне підне­сення XVIII — XIX ст. стимулювалося вивозом колосальних матеріальних цінностей з колоній, то економічний ривок США, що дозволив їм у майбутньому заявити про свої геопо- літичні амбіції, значною мірою був обумовлений безпосеред­ньою рабською працею.

Рабовласницьке плантаційне господарство в Північній Аме­риці почало своє існування 1619 р., коли у Вірджинію надій­шла перша партія рабів із Тропічної Африки. Під час амери­канської незалежності розвиток рабовласницької системи до- сяг свого піку. Щоби процес поставок рабів у Сполучені Штати був стабільним і безупинним, 1821 р. група звільнених американських рабів за сприяння Американського колоніза­ційного товариства оселилася на території між Сьєрра-Леоне і Берегом Слонової Кості, назвавши її Ліберією (тобто країна свободи). Там була створена головна американська база з не­легального постачання у США рабів. Таким чином, Ліберія фактично перетворилася на колонію США. Незважаючи на те, що 1847 р. Ліберія проголосила свою незалежність і протягом наступних п'яти років була визнана провідними європейськи­ми державами, США не визнавали її незалежність аж до 1862 р. Незважаючи ні на що, уряд США під тиском рабовлас­ницького лобі у Конгресі все одно розглядав Ліберію як влас­не володіння та форпост на Африканському континенті.

Хоча розвиток рабства у США почався як одна з форм фе­одалізму, надалі плантатори стали постачальниками бавовни, рису, індиго, тютюну й іншої сільськогосподарської сировини для промисловості, що розвивалася, у Великобританії і на пів­нічному сході США.

Праця чорношкірих була набагато дешевшою, ніж праця білих. Це було вигідно аристократам і фермерам півдня США.

Раби поставлялися через Вест-Індські острови, де також роз­вивалося плантаційне господарство. В обмін на рабів работор- гівці поставляли дешеві спиртні напої, текстиль, худобу, зер­но, ремісничі товари.

Слід додати, що рабська праця використовувалася як у сільському господарстві, зміцнілому на безкоштовній негри­тянській робочій силі, так і у промисловому виробництві, де поряд з неграми фактично на правах рабів працювали мільйо­ни китайців. Як приклад, можна розглядати трансконтинен­тальні залізниці США, на будівництві яких використовува­лися майже на рабських умовах тисячі китайців.

Щодо індіанців європейські переселенці були ще більш відвертими. "Очищаючи" американські землі від непокірних аборигенів та створюючи тут свою державу, вони діяли за принципом американського генерала Ф. Шерідана: "Гарний індіанець — це мертвий індіанець". Ними тотально знищу­валися не тільки боєздатні чоловіки індіанських племен, але й жінки та діти. Історія колонізації Америки просто пере­повнена фактами нелюдського ставлення білих американців до "червоношкірих", що відповідно до сучасного міжна­родного права класифікуються як геноцид і злочини проти людства.

1862 р. уряд США видає Закон про заселення Заходу, тоб­то індіанських територій. Щоб стимулювати білих на війну проти індіанців, кожному переселенцю було обіцяно безкош­товно 160 акрів гарної землі у постійну власність. Індіанці, власники цих земель, оголошувалися поза законом. До кінця 1860-х років по всій країні йдуть їх масові переслідування й знищення.

Щоб стимулювати процес "засвоєння" земель, влада бага­тьох штатів США починає виплачувати великі гроші за кож­ний скальп вбитого індіанця. Так, наприклад, законодавчі збо­ри колоній Нової Англії призначали ціну від 50 до 100 ф. ст. за кожний доставлений скальп, у тому числі за скальп індіан­ських жінок та дітей. Ними ж американські солдати звітували перед своїми начальниками.

Щоб ні у кого не виникали сумніви щодо заходів, проведе­них приватними громадянами та американською владою, за законами США (що діяли аж до 1924 р.), індіанці не були аме­риканськими громадянами і не мали на території Сполучених Штатів ніяких прав.

Тих же індіанців, що вціліли, американська влада пересе­ляла у резервації. При цьому примусове переселення здійсню­валося як військова операція збройних сил США і супровод­жувалося актами жахливого насильства, масових вбивств і сваволі. Так, одне з найбільших і культурних індіанських пле­мен — чірокі — під час примусової депортації на захід від Міссісіпі втратило загиблими 4 тисячі чоловік із загального складу племені у 14 тис.

Протягом XVIII і XIX ст. індіанське населення було майже цілком винищене. Так, на момент появи англійців у Північній Америці там нараховувалося понад 2 млн індіанців, а на почат­ку XX ст. їх залишилося не більше 200 тис.

Після того як у результаті війни за незалежність виникла самостійна американська держава, перед її політичним керів­ництвом постало питання не стихійного, а цілеспрямованого розширення своїх територій. Головною метою в цьому сухо­путному розширенні було досягнення узбережжя Тихого океа­ну. Тобто американська держава з перших своїх кроків стала прагнути геополітичної завершеності — щоб її державні кор­дони збіглися з узбережжями океанів, які омивають Амери­канський континент.

1803 р., після тривалих, напружених дипломатичних відносин між Сполученими Штатами і Францією, США за $15 млн купили у Франції Луїзіану — територію на захід від ріки Міссісіпі, за своїми розмірами майже рівну початковій території США, а 1819 р. примусили Іспанію поступитися Флоридою, яка у 1810-1813 рр. була зайнята американськи­ми плантаторами за підтримки регулярної армії. 1836 р. аме­риканські плантатори захопили мексиканську провінцію Те­хас і оголосили її "незалежною" республікою, а пізніше при­єднали до США. 1846 р., після тривалого торгу з Великою Британією, США приєднали до себе чималу частину Орего­ну — територію на узбережжі Тихого океану. Того ж року Сполучені Штати розпочали війну проти Мексики. Розбивши мексиканську армію, вони анексували майже половину всієї її території. На захоплених землях пізніше утворилися штати Нью-Мексико, Каліфорнія і Юта. Одночасно, 1846 р., США придбали спірний із Британською Канадою Орегон, після чого було остаточно встановлено прямий американо-канадський кордон. І нарешті, у 1867 р. Російська імперія за 7,2 мільйо­на доларів продала США Аляску.

6.2. Континентальна імперія

Закінчивши у такий спосіб формувати власну сухопутну те­риторію, США заявили про свої геополітичні амбіції, що по­ширилися за межі Північноамериканського континенту. 2 грудня 1823 р. президент Дж. Монро в черговому щорічно­му президентському посланні конгресу США виклав нову зов­нішньополітичну доктрину Сполучених Штатів, яка стала виз-

• [1]

начальною аж до початку наступного століття .

У досить різкій формі доктрина проголошувала, що "амери­канські континенти на вільних і незалежних умовах, які вони приймуть і підтримають, з цього часу не повинні розглядати­ся як об'єкти майбутньої колонізації будь-якими європейськи­ми державами".

Пояснюючи свою думку, Монро додав, що політичні систе­ми європейських країн відмінні від таких в Америці і тому "у нас є моральний обов'язок в ім'я щиросердності і дружніх відносин, які існують між Сполученими Штатами і цими дер­жавами, заявити, що ми будемо розглядати будь-яку політи­ку, спрямовану з їхнього боку на розширення своєї системи на будь-яку частину цієї півкулі як таку, що загрожує нашо­му миру та безпеці". Згодом Т. Рузвельт передав думку Мон­ро більш стисло: "Сполучені Штати не можуть допустити зве­личування якоїсь європейської держави на американській землі".

Тобто США відкрито заявили про те, що винятково у їхній сфері інтересів перебуває уся Західна півкуля.

Відповідно до поставлених завдань Монро підкреслив, що Сполучені Штати будуть розглядати як ворожий або недруж­ній акт по відношенню до США з боку будь-якої європейської коаліції або будь-якої європейської держави, якщо та встано­вить на Американському континенті якийсь контроль над будь-якою з американських країн або придбає на ньому будь- які територіальні права.

Ближче до середини XIX ст. доктрина Монро поступово реалізовується. Насамперед усі зусилля американців спрямо­вані на захоплення панівного стратегічного становища на Південноамериканському субконтиненті та басейні Тихого океану. У цих регіонах геополітична стратегія США звелася до ряду завдань: по-перше, перешкоди подальшим захоплен­ням європейських країн; по-друге, нанесення їм шкоди та послаблення їхніх позицій; і по-третє, закріплення амери­канського контролю над Латинською Америкою, островами Карибського моря і створення військово-морських баз у Ти­хому океані на підступах до Азійського материка. Ініціатора­ми такої політики стали впливові фінансово-економічні кола Америки.

Анексувати в басейні Тихого океану наприкінці XIX ст. США прагнули, у першу чергу, Гавайські острови й острови Самоа — дві ключові стратегічні точки[2] між Американським континентом і азійською частиною Євразії.

Держсекретар Сполучених Штатів Д. Блейн, намічаючи шляхи експансії США у Тихому океані, писав в інструкції американському посланнику в Гонолулу: "Якщо прийняти Сан-Франциско за торговий центр Заходу США, то лінія, проведена від нього у північно-західному напрямку, до Але­утських островів, позначить наш тихоокеанський кордон майже біля берегів Азії. Аналогічна лінія, проведена від Сан-Франциско на південний захід до Гонолулу, є природ­ним рубежем тієї частини Тихого океану, у межах якої має розвиватися наша торгівля зі східними країнами, і, більш того, є прямою лінією комунікацій між Сполученими Шта­тами та Австралією. У межах цієї частини Тихого океану лежить сфера торгових інтересів нашого західного узбе­режжя .

До кінця XX ст. американські бізнесмени заволоділи біль­шістю природних багатств цих островів, а також у їхніх руках опинилися ключові позиції в острівних економіках. Пізніше, 1893 р., за підтримки морської піхоти США група американ­ських плантаторів скинула гавайську королеву, а потім, жор­стоко придушуючи антиамериканські повстання, приєднала Гаваї до Сполучених Штатів, що було схвалено американ­ським конгресом 1898 р.

Далі, скориставшись антиіспанськими виступами жителів Куби й інцидентом із вибухом на американському кораблі "Мейн", США, знищивши іспанський флот, 1898 р. окупува­ли Кубу, надалі жорстоко придушуючи будь-який антиамери- канський виступ на острові.

Того ж характеру події мали місце і на Філіппінах. Ще за­довго до початку війни американське морське командування дало вказівку Тихоокеанському флоту бути готовим до нападу на Філіппіни. 1 травня 1898 р. іспанські військові кораблі бу­ли спалені та потоплені у Манільській затоці. А потім, вико­ристовуючи антиіспанське повстання філіппінців, американці висадили на острові свої війська. Жорстоко придушуючи нада­лі антиамериканські повстання філіппінців, вони на десятиліт­тя окупували філіппінські острови. Американський сенатор Сульцер після розгрому іспанської ескадри в Манілі заявив у конгресі США: "Гарматні постріли з кораблів Дьюї пролуна­ли новою нотою на Тихому океані, проголошуючи світу, що ми перебуваємо там для того, щоб там залишитися".

Підсумком іспано-американської війни став мирний дого­вір, підписаний у Парижі 10 грудня 1898 р., по якому Куба де-юре об'являлася незалежною, фактично стаючи американ­ським протекторатом, а філіппінські острови, Пуерто-Рико й острів Гуам відійшли до США.

Коментуючи ці події, близький друг Т. Рузвельта У. Уайт писав: "Коли іспанці здалися на Кубі і дозволили нам захопи­ти Пуерто-Рико і Філіппіни, Америка на цьому перехресті звернула на дорогу, що веде до світового панування. На зем­ній кулі було посіяно американський імперіалізм. Ми були приречені на новий спосіб життя".

Слід відзначити, що подібні військово-політичні успіхи США стали можливими завдяки інтенсивному будівництву потужного військово-морського флоту, здатного ефективно конкурувати з флотами головних західних держав. Панівне ж становище на морях США, як провідна таласократична держава, зайняли після закінчення Другої світової війни, створивши найпотужніший ВМФ у світі, здатний контролю­вати всі океани Землі (можливо, крім Льодовитого). Пер­шим американським президентом, який повною мірою усві­домив першорядну важливість потужного військово-мор­ського флоту для США, був Т. Рузвельт, за якого почалося інтенсивне будівництво американського ВМФ. У його зов­нішньополітичному алгоритмі "великого кийка" ним був військово-морський флот, за збільшення і зміцнення якого президент люто, з маніакальною затятістю та з великим ус­піхом "боровся" з конгресом. Не гірше за нього значення ВМФ для США розумів і В. Вільсон, за якого Америка по­чала рух до світової гегемонії. У листі до свого радника Е. Хауза він підкреслював, що потрібно побудувати флот сильніший, ніж у Великої Британії, і робити все те, що забажаємо.

Відбитком цього процесу на концептуальному рівні стають геополітичні роботи адмірала А. Мехена, якого Т. Рузвельт називав своїм учителем. Саме А. Мехен вперше сформулював концепцію переваги морських (океанічних) держав над держа­вами суходолу. Тобто, інакше кажучи, він заявив про перева­гу таласократії над телурократією.

Для А. Мехена пріоритетним інструментом зовнішньої по­літики була торгівля. 1826 р. Т. Лімен-молодший у своїй книжці "Дипломатія Сполучених Штатів" писав: "У цілому нашу дипломатію можна визначити як таку, що має комерцій­ний характер".

Військовий флот був призначений забезпечити можливість вільної торгівлі, а війни як такі повинні були створити перед­умови найбільш сприятливих можливостей для виникнення торгової цивілізації у масштабах всієї планети.

Мехен також сформулював критерії, за допомогою яких можна проаналізувати геополітичний статус будь-якої тала- сократичної держави: • географічне положення держави, її відкритість морям, дос­туп до морських комунікацій, протяжність сухопутних

кордонів, спроможність контролювати стратегічно важливі регіони та загрожувати своїм флотом території против­ника;

• конфігурація морського узбережжя та кількість портів, на ньому розташованих (від яких залежить стратегічна захи­щеність і процвітання торгівлі); співмірність протяжності території і берегової лінії;

• статистична кількість населення (важлива для оцінки спро­можності держави будувати кораблі та їх обслуговувати);

• національний характер, тобто спроможність населення до заняття торгівлею — основою морської сили;

• політичний режим (форма правління), від якого залежить переорієнтація кращих природних і людських ресурсів на посилення морської сили.

При сприятливому сполученні всіх цих чинників, на дум­ку А. Мехена, набирала сили формула: N+MM+NB=SP, тоб­то військовий флот + торговий флот + військово-морські ба­зи = морська сила. Цю формулу він пояснював у такий спо­сіб: "Не захоплення окремих кораблів і конвоїв ворога, хоча б і у великому числі, розхитує фінансову могутність нації, а загрозлива перевага на морі, що виганяє з його поверхні ворожий прапор і дозволя