ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Складові прогресу об'єднаної Європи

На очах одного покоління Європейський континент та й світ у цілому на рубежі ХХ-ХХІ ст. зазнали істотних змін. Кануло в Лету військово-політичне протистояння між Сходом і Заходом, скінчилася так звана холодна війна, подолано роз­кол Європи і Німеччини, досить могутньо заявили про своє со­ціально-економічне самовизначення більшість східноєвропей­ських країн і національно-державне волевиявлення народи ко­лишнього СРСР. Ці та інші трансформаційні зрушення викликають не тільки подив, але й ряд запитань. Серед них — геополітичне місце і подальші перспективи Старого Світу — Європи загалом і, зокрема, Європейського союзу, а також кра­їн молодої демократії.

Однозначно підкреслимо, що геополітично вже кілька років наш континент не уявляється поза новими, йому властивими реаліями: подолання не тільки протистояння Схід — Захід, тотальної поразки комунізму, але й досить прихильного став­лення багатьох держав світу до соціальних і економічних до­сягнень Європейського союзу і відчутного розширення геогра­фічних кордонів, домінування в розвитку нових суспільств ос­нов західної демократії. Саме за такого ходу подій на політич­ній карті світу з'явилася не лише суверенна Україна, але й більше двадцяти новоутворених держав континенту. Що ж очікує в такому контексті наші країни? Що слід взяти до уваги, щоб якомога повніше врахувати чинники та виклики сучасних реалій і оптимальніше вписатися у геополітичний простір Європейського континенту та й світу загалом.

На сучасному етапі розвитку інколи серед аналітиків побу­тують, як і раніше, погляди не лише оптимістичного, але й пе­симістичного бачення перспектив Старого Світу. Оптимісти схильні до того, що Європа ствердить з новою силою свої гео­політичні виміри. Зокрема, Європейський союз спроможний стати лідером світового цивілізаційного процесу, зберігаючи свою унікальність, ствердитись самостійним центром багато- полюсного світу третього тисячоліття. Інші це все заперечу­ють. Ми ж виходимо з того, що вже нині Євросоюз став важ­ливим геополітичним гравцем світової шахівниці.

Варто пригадати, що початок ХХ ст. для Європи, за бачен­ням деяких мислителів, уявлявся, власне, як початок безслав­ного економічного і політичного занепаду Старого Світу. Дій­сно, у ХХ ст. в Європі відгомоніли дві найстрашніші за наслід­ками світові війни. Перша світова війна внесла серйозні корективи у світовий розклад геополітичних сил. Потім по­дальші корективи були спричинені сходженням соціалістично­го Радянського Союзу, розширенням його впливу після Другої світової війни. В геополітичному плані з 50-х до 90-х років За­хідна Європа разом з Великою Британією об'єктивно відіграва­ла роль буферної зони поміж двох наддержав світу: СРСР та США. Інакше кажучи, в силу того, що Європа не змогла спра­витись самотужки з фашизмом, вона змушена була стати роз­мінною монетою у цих двох гігантів. Останні уособлювали за геополітичними визначеннями відповідно держави Суші й Мо­ря. А європейські країни перетворилися на держави-сателіти.

Звичайно, що така роль не підходила сильним політикам на зразок колишнього президента Франції Шарля де Голля. Саме йому належить ідея вийти з-під опіки США, створивши вісь Париж—Бонн. Цю спробу можна розглядати як витоки сучасної Європи: шлях від створення у 1951 р. об'єднання ву­гілля та сталі — до Європейського союзу в 1993 р. Тим самим шляхом інтеграції створено потужне об'єднання держав, яке спроможне протистояти заокеанському могутньому покровите­лю. В розвитку цього підходу відбуваються невидимі на пер­ший погляд зміни у відносинах об'єднаної Європи та США. Це має вигляд традиційного протистояння Парижа Вашингтону. Воно стосується в першу чергу умов "європеїзації" НАТО, під­вищення в ньому ролі європейців, а також реформування Пів­нічноатлантичного союзу.

Своє провідне місце намагається віднайти й об'єднана Ні­меччина. Інакше кажучи, ідеї атлантизму переживають від­чутну трансформацію. В період після подолання конфронтації Схід—Захід розширюється багатостороння співпраця союзу НАТО — створена і вже кілька років діє Рада Північноатлан­тичного співробітництва, реалізовується програма "Партнерс­тво заради миру", сформовані багатонаціональні сили, котрі вже вели війну в Перській затоці та колишній Югославії. По­ряд з цим нарощується потенціал двостороннього співробіт­ництва поміж європейських держав. Зокрема, ФРН—Франція, РФ — Україна та провідні держави Європейського союзу. По­силюються інтеграційні відносини як в рамках ЄС, так і в ширших, загальноєвропейських масштабах. Кінець XX ст. ознаменовано створенням дійсного інтеграційного об'єднан­ня — Європейського союзу зі спільною валютою євро, з єди­ним правовим, митним і соціально-політичним простором.

А які ж перспективи для нашого континенту може запро­понувати ХХІ ст.? За визначенням окремих мислителів та по­літиків, подальші перспективи можуть бути безрадісними. Ад­же існує думка про домінування США, Нового Світу, що за темпами економічного зростання вигідно виокремлюються де­які країни Азійського регіону. До цього додають, що гучний проект створення конфедеративної держави на місці Старого Світу зазнає поразки, що розрекламований проект конституції Європейського союзу не прийнято у 2003 р., як на це сподіва­лися її ідеологи та прихильники в Брюсселі.

Однак більш прискіпливий аналіз надбань об'єднаної Євро­пи останніх десятиліть дає підстави всім європейцям для оп- тимістичнішого погляду в майбутнє. На думку багатьох нау­ковців та наше переконання, Європа вже нині досить потуж­но і позитивно відповіла на виклик глобальних зрушень у гео- політичному розкладі сил. Зазначимо, що до цих зрушень світ, загалом, не був підготовлений. Більш того, є підстави стверджувати, що в майбутньому об'єднана Європа спромо­жеться продемонструвати ще більшу життєздатність економіч­них і соціальних основ та орієнтацій свого розвитку, що вона посуне найсильніших геополітичних гравців "світової шахів­ниці". Такий прогноз, бачення і виокремлення саме цих пер­спектив конче необхідні нашій молодій державі для того, щоб свідомо і твердо відстоювати свій шлях у майбутнє, інтегрува­тися до європейських держав і народів.

Що ж дає підстави для такого оптимістичного прогнозу? Певно, відповідь криється в аналізі попередніх етапів розвит­ку Старого Світу, спроможності його держав віднайти шляхи виходу із кризового стану та сходження Європейського союзу в період як біполярного протистояння, так і в роки глобаліза­ції світогосподарських відносин.

Слід зазначити, що досить важливим для подальшої після­воєнної ходи континенту було переосмислення в 50-х роках ХХ ст. більшістю політичних діячів, кращими представника­ми еліти західноєвропейських країн національних цінностей і цілей розвитку. Зважившись на розрив з попередніми тради­ціями суперництва, що призводило до воєн, більшість з них стали активними прихильниками об'єднання зусиль і будів­ництва так званої спільної європейської оселі, дому. На Сході континенту тодішні підходи і дії західноєвропейців, м'яко ка­жучи, не викликали захоплення, а точніше, засуджувалися і їм пророкувалася невдача. Проте наголос на спільності євро­пейської культури, історичної долі і необхідності об'єднання зусиль заради досягнення соціально-економічних зрушень ста­ли поруч із завданнями протистояння комуністичному Сходо­ві досить дієвими спонуками формування і розвитку того об'єднання, яке з 1993 р. називається Європейським союзом.

Наголосимо, що інтернаціоналізація господарського життя у другій половині ХХ ст. стала провідною тенденцією розвит­ку сучасної світової економіки. Однією із особливостей цього процесу є утворення великих зон геополітичного впливу най­більш розвинених держав. Вони стають своєрідними інтегра­ційними угрупованнями, навколо яких об'єднуються інші країни, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарс­тві й політиці. Звичайно, що вплив цих інтеграційних об'єд­нань відповідає їх економічним досягненням.

Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі, де з другої половини XX ст. по­чинає формуватися єдиний господарський простір цілого регі­ону. В кордонах останнього поступово складаються загальні умови відтворення руху факторів виробництва та постають ме­ханізми його регулювання. Звичайно, окрім ідеї єдиної Євро­пи, яку висували попередні мислителі та тогочасні політики, діяли об'єктивні чинники: розгортання науково-технічної ре­волюції, посилення ролі транснаціональних компаній та гло­бальна інтернаціоналізація виробництва й капіталу.

Зазначимо, що майже за півстоліття успішного розвитку інтеграції Європейський союз перетворився на один з основ­них і досить могутніх економічних центрів сучасного світу. ЄС нині переважає за сукупним валовим продуктом і за обсягом зовнішньої торгівлі такі провідні світові держави, як США і Японія. На 1 січня 2000 р. чисельність населення п'ятнадця­ти країн — членів ЄС складала близько 400 млн чоловік. До­ля Євросоюзу у світовому валовому продукті перевищує 20 %, на нього припадає майже чверть світової торгівлі. ЄС, збіль­шуючи свій геополітичний вплив, відіграє провідну роль у на­данні технічної допомоги країнам, що розвиваються. Тим са­мим практика сходження Євросоюзу є магістральним напря­мом розвитку континенту, а цей досвід і досягнення країн ЄС мають не тільки регіональне, а й відчутне геополітичне світо­ве значення.

Нині попередній розвиток і досягнення останніх років виг­лядають інакше. Сьогодні практично немає тих чи інших сил, суб'єктів міжнародних відносин, які б засуджували інтегра­ційний розвиток країн Євросоюзу. Навпаки, в більшості країн молодої демократії досягнення ЄС викликають захоплення і прагнення увійти в це могутнє економічне об'єднання держав і народів. Скажемо більше. Аналіз свідчить, що вже перші роки XXI ст., досягнення сучасної Європи, де локомотивом прогресу виступають країни Європейського союзу, ставлять під сумнів укорінені погляди щодо економічного, політичного і культурного домінування США в сучасному світі. Так, 80-ті та 90-ті роки, що радикально змінили вигляд планети, озна­менувалися також не дуже помітним, але від цього не менш значущим процесом: об'єднанням Європи, що фактично вже перетворило її в могутню наддержаву якісно нового типу.

Аналізуючи економічні, соціальні, геополітичні і культур­ні тенденції розвитку сучасної Європи, варто визначити дже­рела її прогресу там, де дослідники довгі роки бачили лише передумови відставання і занепаду. Саме в умовах становлен­ня постіндустріальної господарської системи і сучасного сус­пільства Європа має досить могутній економічний потенціал для свого подальшого розвитку. Зазначимо, що ці складові непорівнянні ні з американським, ні з азійським соціально- економічним потенціалом.

На наш погляд, тут слід брати до уваги економіко-господар- ські, соціальні, геополітичні і соціокультурні виміри потен­ційного лідерства Європи в XX! ст. Поряд з цим важливо й те, що в Євросоюзі відпрацьована практика постійного узгоджен­ня інтересів держав — учасниць інтеграції. У ході попередньо­го нелінійного розвитку, подолання непростих ситуацій вироб­лена і культура діалогу та досягнення компромісів. Останнє враховує інтереси усіх без винятку країн-партнерів.

У ході будівництва об'єднаної Європи була сформована уні­кальна інституціональна система, що не має аналогів в історії. Її покликання — це врахування й узгодження у процесі розроб­лення і прийняття рішень інтересів не тільки окремих країн — членів Євросоюзу, але й регіонів, а також відповідних соціаль­них груп. Особливість, що відрізняє інституціональну систему ЄС від інших об'єднань інтеграційного типу, створених у різних регіонах сучасного світу, полягає в тому, що вона має значною мірою наднаціональний, а частково міждержавний характер.

Слід також зазначити, що на всіх етапах розвитку євроін- теграції вона характеризувалася високим рівнем правового регулювання. Європейське право виступало і як продукт, і як інструмент інтеграції, що забезпечує функціонування і подаль­ший розвиток об'єднання, яким є Євросоюз. Практика євро­пейського будівництва також продемонструвала вагомість мо­білізації суспільної підтримки на всіх етапах євроінтеграції.

Маючи на початку XX ст. значні переваги своєї економіч­ної і політичної могутності, Європа пройшла через дві руй­нівні світові війни, була поділена навпіл конфронтуючими ідеологічними системами і, здавалося, була вже остаточно відтиснутою з провідних ролей економічною перевагою не тільки Сполучених Штатів, але навіть сплюндрованою в Дру­гій світовій війні Японією. Незважаючи на це, Європа завер­шила століття як практично рівна США по міцності економі- ко-господарської системи, як лідер в галузі зовнішньої тор­гівлі й іноземних інвестицій, як міцний союз країн і народів, що зберіг і примножує все багатство їхньої культури. Як таке стало можливим? Що дозволило європейцям вистояти в економічному суперництві зі США і домогтися виразної пе­реваги над Японією? І врешті-решт, чому деякі міфи й дони­ні заважають визнати масштаб європейських економічно-гос­подарських успіхів?

Аналіз засвідчує, що в 80-90-ті роки в літературі була по­пулярна теза про стійке відставання європейських країн від США і Японії по темпах економічного зростання. Звичайно, для такого погляду були певні підстави. Адже в 50-60-ті ро­ки Японія демонструвала щорічний приріст валового внутріш­нього продукту (ВВП) у середньому на 9,4 %, тоді як у Захід­ній Німеччині цей показник не перевищував 6,3, в Італії — 5,6, а у Франції — 5 %. У 90-ті роки першість перейшла до США, де темпи росту ВВП протягом 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9 % на рік, у той час як у ЄС — лише 2,2 %.

Зауважимо, що коли ми говоримо про Японію, то йдеться саме про класичний зразок так званого наздоганяючого роз­витку, що забезпечує прискорене промислове зростання на основі імпортованих технологій і нарощування обсягів праці та капіталу. Аналізуючи розвиток США, варто звернути увагу на наступне. Тут господарське зростання було забезпечене ра­дикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунікаційного секторів (з 3,4 до 6,8 % ВВП), підвищення внутрішнього попиту (у серед­ньому на 5,3 % щорічно), що випереджав динаміку ВВП, і гігантського припливу інвестицій, не в останню чергу обумов­леного спекулятивним підвищенням котирувань на фондовому ринку.

Інакше кажучи, ці застереження дають підстави бачити, що як у першої, так і в другої держави чинники швидкого економічного зростання мали дещо штучний характер. У той же час для держав — членів європейського об'єднання най­важливішим фактором був внутрішній попит на кінцеву про­дукцію. Ці країни нарощували торгові операції в середині ЄС і при цьому в останні десять—п'ятнадцять років впевнено обігнали двох гігантів, якими поставали США та Японія. Те­пер чинники, що прискорювали розвиток обох колишніх ліде­рів, значною мірою себе вичерпали, і в 2001 р. ЄС вперше обійшов по темпах економічного зростання і США, і Японію. В чому ж криється загадка європейського успіху?

Відповідь на це запитання, як бачить ряд дослідників, у то­му числі московські науковці В. Іноземцева й К. Кузнецова, необхідно шукати в особливостях, власне, європейського еко­номічного зростання й у його історичному контексті. Поділя­ючи такий підхід, слід зазначити, що Європа, бувши протягом сторіч центром господарських і політико-соціальних іннова­цій, міцно посідала місце економічного лідера порівняно не­довго, зумівши скористатися плодами промислової революції ХУІІІ-ХІХ ст. Ще в середині ХУІІІ ст., поступаючись у реміс­ничому і промисловому виробництві Китаю і навіть Індії, ли­ше напередодні XX ст. вона постала світовим господарським лідером. Про це красномовно свідчать цифрові дані.

Ставши світовим економіко-господарським лідером, Європа мала відповідно і політичну гегемонію. Так, якщо 1800 р. під контролем європейських країн було 35 % території політич­них формувань, тобто країн світу, то 1878 р. ця цифра вирос­ла до 67, а в 1914 р. — до 84 %. Точніше кажучи, періодом європейського геополітичного і економічного домінування був лише історичний відрізок, обмежений періодом до Першої сві­тової війни. У цей час економічні системи європейських кра­їн розвивалися на власній основі, вони не копіювали чужі до­сягнення і не мали сучасних джерел зовнішніх інвестицій. Іс­торія не знає аналогів настільки стабільного і швидкого самостійного економічного зростання.

Що ж стосується господарського піднесення Сполучених Штатів, у першій половині XX ст. картина була зовсім іншою. Це відбувалося не тільки завдяки власним економічним успі­хам, але й внаслідок відчутного спаду соціально-економічного розвитку європейських країн. Звичайно, що останнє мало кілька вимірів. Коротко назвемо найсуттєвіші з них для роз­витку всіх держав світу.

По-перше, наприкінці XIX і в першій половині XX ст. Єв­ропа пережила демографічні втрати, що не мали прецедентів у світовій історії. Тільки з 1846 по 1939 р. у пошуках кращої долі її залишили понад 60 млн чоловік. Така величезна кіль­кість сумірна з населенням нинішньої Франції. Разом з тим підкреслимо, що це ж були найактивніші люди і всі праце­здатного віку. Наступні людські втрати були пов'язанні зі сві­товими війнами. У 1914-1919 рр. у результаті Першої світо­вої війни Франція і Німеччина втратили по 10 % людської ро­бочої сили, Росія — 8, Італія — 6, а Великобританія — 5 %. У роки Другої світової війни військові втрати сторін, що боро­лися, досягли 17 млн чоловік, а втрати цивільного населення перевищили 20 млн. Таким чином, менш ніж за століття де­мографічні втрати Європи склали майже 100 млн чоловік, що відповідало 1/3 чисельності її населення за станом на 1850 р.

По-друге, народне господарство Європи було зруйноване двома світовими війнами. Скорочення ВВП на 15-30 % у ро­ки Першої світової війни не було компенсоване навіть швид­ким ростом у 20-ті роки. А наступна світова економічна кри­за спричинила 1933 р. скорочення промислового виробництва в основних континентальних країнах на 40-50 %. Друга сві­това війна мала також досить відчутні й економічні наслідки: більшість європейських країн по обсягах ВВП були відкинуті в 1945 р. щонайменше на півстоліття назад. Частка ж США у світовому валовому продукті досягла 45 %, а їхня перевага в технологічній сфері навіть не піддавалася оцінці.

По-третє, Європа вийшла з Другої світової війни в стані мо­рального шоку. Найбільш розвинена в економічному плані країна континенту, Німеччина, виявилася поваленою, звину­ваченою у злочинах проти людства і поділеною між перемож­цями. В Іспанії, Португалії та Греції збереглися напівфашист- ські режими, Франція надовго заплямувала себе пособництвом з нацистами. Зважаючи на те, що Європа справилася із загро­зою нацизму лише за допомогою СРСР і США, вона постійно була розмінною монетою у всесвітній грі нових великих дер­жав, чи, за нинішньою термінологією, глобальних гравців. Старий Світ по війні був відчутно ослабленим у господарсько­му відношенні, дезорієнтованим політично, навіть кращі євро­пейські науковці опинилася за океаном. На сорок довгих ро­ків континент був поділений "залізною завісою".

За таких досить складних умов важко було припустити, що до кінця XX ст. Європа знову стане світовим лідером за рів­нем продуктивності праці, торгівлі, інвестицій, враховуючи політичні і соціальні технології. Проте вже в перше післяво­єнне десятиліття, досягши передвоєнного рівня господарсько­го розвитку в 1949-1951рр., європейські країни випередили Сполучені Штати по темпах економічного зростання. Підкрес­лимо, що протягом 50-60-х років середньорічні темпи прирос­ту ВВП складали (%): у Західній Німеччині — 6,3; в Італії — 5,6; у Франції — 5; тоді як у США ці темпи приросту не під­німалися вище 3,5 %.

Показово, що наприкінці 70-х років Німеччина, чий ВВП виріс з 32 млрд дол. у 1952 р. до більш ніж 600 млрд., обій­шла США по розмірах середньодушового національного дохо­ду: 10,8 тис. дол. проти 9,6 тис. При цьому з 1950 до 1973 р. продуктивність праці в Західній Європі зростала в середньому на 4,7% у рік, тоді як у США — лише на 2,9 %. Якщо 1950 р. середній рівень продуктивності праці складав у Італії 34 % американської, у Німеччині — 35, а у Франції — 45 %, то на порозі 90-х років — 85, 95 і 102 % відповідно. Найваж­ливішим джерелом швидкого розвитку європейських економік поставала їхня висока відкритість: з 1950 до 1987 р. частка експорту у ВВП серед провідних західноєвропейських країн зросла в 3-5 разів, а в США вона збільшилася за той же пері­од лише на 90 % .

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти