![]() |
Складові прогресу об'єднаної Європи
На очах одного покоління Європейський континент та й світ у цілому на рубежі ХХ-ХХІ ст. зазнали істотних змін. Кануло в Лету військово-політичне протистояння між Сходом і Заходом, скінчилася так звана холодна війна, подолано розкол Європи і Німеччини, досить могутньо заявили про своє соціально-економічне самовизначення більшість східноєвропейських країн і національно-державне волевиявлення народи колишнього СРСР. Ці та інші трансформаційні зрушення викликають не тільки подив, але й ряд запитань. Серед них — геополітичне місце і подальші перспективи Старого Світу — Європи загалом і, зокрема, Європейського союзу, а також країн молодої демократії. Однозначно підкреслимо, що геополітично вже кілька років наш континент не уявляється поза новими, йому властивими реаліями: подолання не тільки протистояння Схід — Захід, тотальної поразки комунізму, але й досить прихильного ставлення багатьох держав світу до соціальних і економічних досягнень Європейського союзу і відчутного розширення географічних кордонів, домінування в розвитку нових суспільств основ західної демократії. Саме за такого ходу подій на політичній карті світу з'явилася не лише суверенна Україна, але й більше двадцяти новоутворених держав континенту. Що ж очікує в такому контексті наші країни? Що слід взяти до уваги, щоб якомога повніше врахувати чинники та виклики сучасних реалій і оптимальніше вписатися у геополітичний простір Європейського континенту та й світу загалом. На сучасному етапі розвитку інколи серед аналітиків побутують, як і раніше, погляди не лише оптимістичного, але й песимістичного бачення перспектив Старого Світу. Оптимісти схильні до того, що Європа ствердить з новою силою свої геополітичні виміри. Зокрема, Європейський союз спроможний стати лідером світового цивілізаційного процесу, зберігаючи свою унікальність, ствердитись самостійним центром багато- полюсного світу третього тисячоліття. Інші це все заперечують. Ми ж виходимо з того, що вже нині Євросоюз став важливим геополітичним гравцем світової шахівниці. Варто пригадати, що початок ХХ ст. для Європи, за баченням деяких мислителів, уявлявся, власне, як початок безславного економічного і політичного занепаду Старого Світу. Дійсно, у ХХ ст. в Європі відгомоніли дві найстрашніші за наслідками світові війни. Перша світова війна внесла серйозні корективи у світовий розклад геополітичних сил. Потім подальші корективи були спричинені сходженням соціалістичного Радянського Союзу, розширенням його впливу після Другої світової війни. В геополітичному плані з 50-х до 90-х років Західна Європа разом з Великою Британією об'єктивно відігравала роль буферної зони поміж двох наддержав світу: СРСР та США. Інакше кажучи, в силу того, що Європа не змогла справитись самотужки з фашизмом, вона змушена була стати розмінною монетою у цих двох гігантів. Останні уособлювали за геополітичними визначеннями відповідно держави Суші й Моря. А європейські країни перетворилися на держави-сателіти. Звичайно, що така роль не підходила сильним політикам на зразок колишнього президента Франції Шарля де Голля. Саме йому належить ідея вийти з-під опіки США, створивши вісь Париж—Бонн. Цю спробу можна розглядати як витоки сучасної Європи: шлях від створення у 1951 р. об'єднання вугілля та сталі — до Європейського союзу в 1993 р. Тим самим шляхом інтеграції створено потужне об'єднання держав, яке спроможне протистояти заокеанському могутньому покровителю. В розвитку цього підходу відбуваються невидимі на перший погляд зміни у відносинах об'єднаної Європи та США. Це має вигляд традиційного протистояння Парижа Вашингтону. Воно стосується в першу чергу умов "європеїзації" НАТО, підвищення в ньому ролі європейців, а також реформування Північноатлантичного союзу. Своє провідне місце намагається віднайти й об'єднана Німеччина. Інакше кажучи, ідеї атлантизму переживають відчутну трансформацію. В період після подолання конфронтації Схід—Захід розширюється багатостороння співпраця союзу НАТО — створена і вже кілька років діє Рада Північноатлантичного співробітництва, реалізовується програма "Партнерство заради миру", сформовані багатонаціональні сили, котрі вже вели війну в Перській затоці та колишній Югославії. Поряд з цим нарощується потенціал двостороннього співробітництва поміж європейських держав. Зокрема, ФРН—Франція, РФ — Україна та провідні держави Європейського союзу. Посилюються інтеграційні відносини як в рамках ЄС, так і в ширших, загальноєвропейських масштабах. Кінець XX ст. ознаменовано створенням дійсного інтеграційного об'єднання — Європейського союзу зі спільною валютою євро, з єдиним правовим, митним і соціально-політичним простором. А які ж перспективи для нашого континенту може запропонувати ХХІ ст.? За визначенням окремих мислителів та політиків, подальші перспективи можуть бути безрадісними. Адже існує думка про домінування США, Нового Світу, що за темпами економічного зростання вигідно виокремлюються деякі країни Азійського регіону. До цього додають, що гучний проект створення конфедеративної держави на місці Старого Світу зазнає поразки, що розрекламований проект конституції Європейського союзу не прийнято у 2003 р., як на це сподівалися її ідеологи та прихильники в Брюсселі. Однак більш прискіпливий аналіз надбань об'єднаної Європи останніх десятиліть дає підстави всім європейцям для оп- тимістичнішого погляду в майбутнє. На думку багатьох науковців та наше переконання, Європа вже нині досить потужно і позитивно відповіла на виклик глобальних зрушень у гео- політичному розкладі сил. Зазначимо, що до цих зрушень світ, загалом, не був підготовлений. Більш того, є підстави стверджувати, що в майбутньому об'єднана Європа спроможеться продемонструвати ще більшу життєздатність економічних і соціальних основ та орієнтацій свого розвитку, що вона посуне найсильніших геополітичних гравців "світової шахівниці". Такий прогноз, бачення і виокремлення саме цих перспектив конче необхідні нашій молодій державі для того, щоб свідомо і твердо відстоювати свій шлях у майбутнє, інтегруватися до європейських держав і народів. Що ж дає підстави для такого оптимістичного прогнозу? Певно, відповідь криється в аналізі попередніх етапів розвитку Старого Світу, спроможності його держав віднайти шляхи виходу із кризового стану та сходження Європейського союзу в період як біполярного протистояння, так і в роки глобалізації світогосподарських відносин. Слід зазначити, що досить важливим для подальшої післявоєнної ходи континенту було переосмислення в 50-х роках ХХ ст. більшістю політичних діячів, кращими представниками еліти західноєвропейських країн національних цінностей і цілей розвитку. Зважившись на розрив з попередніми традиціями суперництва, що призводило до воєн, більшість з них стали активними прихильниками об'єднання зусиль і будівництва так званої спільної європейської оселі, дому. На Сході континенту тодішні підходи і дії західноєвропейців, м'яко кажучи, не викликали захоплення, а точніше, засуджувалися і їм пророкувалася невдача. Проте наголос на спільності європейської культури, історичної долі і необхідності об'єднання зусиль заради досягнення соціально-економічних зрушень стали поруч із завданнями протистояння комуністичному Сходові досить дієвими спонуками формування і розвитку того об'єднання, яке з 1993 р. називається Європейським союзом. Наголосимо, що інтернаціоналізація господарського життя у другій половині ХХ ст. стала провідною тенденцією розвитку сучасної світової економіки. Однією із особливостей цього процесу є утворення великих зон геополітичного впливу найбільш розвинених держав. Вони стають своєрідними інтеграційними угрупованнями, навколо яких об'єднуються інші країни, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарстві й політиці. Звичайно, що вплив цих інтеграційних об'єднань відповідає їх економічним досягненням. Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі, де з другої половини XX ст. починає формуватися єдиний господарський простір цілого регіону. В кордонах останнього поступово складаються загальні умови відтворення руху факторів виробництва та постають механізми його регулювання. Звичайно, окрім ідеї єдиної Європи, яку висували попередні мислителі та тогочасні політики, діяли об'єктивні чинники: розгортання науково-технічної революції, посилення ролі транснаціональних компаній та глобальна інтернаціоналізація виробництва й капіталу. Зазначимо, що майже за півстоліття успішного розвитку інтеграції Європейський союз перетворився на один з основних і досить могутніх економічних центрів сучасного світу. ЄС нині переважає за сукупним валовим продуктом і за обсягом зовнішньої торгівлі такі провідні світові держави, як США і Японія. На 1 січня 2000 р. чисельність населення п'ятнадцяти країн — членів ЄС складала близько 400 млн чоловік. Доля Євросоюзу у світовому валовому продукті перевищує 20 %, на нього припадає майже чверть світової торгівлі. ЄС, збільшуючи свій геополітичний вплив, відіграє провідну роль у наданні технічної допомоги країнам, що розвиваються. Тим самим практика сходження Євросоюзу є магістральним напрямом розвитку континенту, а цей досвід і досягнення країн ЄС мають не тільки регіональне, а й відчутне геополітичне світове значення. Нині попередній розвиток і досягнення останніх років виглядають інакше. Сьогодні практично немає тих чи інших сил, суб'єктів міжнародних відносин, які б засуджували інтеграційний розвиток країн Євросоюзу. Навпаки, в більшості країн молодої демократії досягнення ЄС викликають захоплення і прагнення увійти в це могутнє економічне об'єднання держав і народів. Скажемо більше. Аналіз свідчить, що вже перші роки XXI ст., досягнення сучасної Європи, де локомотивом прогресу виступають країни Європейського союзу, ставлять під сумнів укорінені погляди щодо економічного, політичного і культурного домінування США в сучасному світі. Так, 80-ті та 90-ті роки, що радикально змінили вигляд планети, ознаменувалися також не дуже помітним, але від цього не менш значущим процесом: об'єднанням Європи, що фактично вже перетворило її в могутню наддержаву якісно нового типу. Аналізуючи економічні, соціальні, геополітичні і культурні тенденції розвитку сучасної Європи, варто визначити джерела її прогресу там, де дослідники довгі роки бачили лише передумови відставання і занепаду. Саме в умовах становлення постіндустріальної господарської системи і сучасного суспільства Європа має досить могутній економічний потенціал для свого подальшого розвитку. Зазначимо, що ці складові непорівнянні ні з американським, ні з азійським соціально- економічним потенціалом. На наш погляд, тут слід брати до уваги економіко-господар- ські, соціальні, геополітичні і соціокультурні виміри потенційного лідерства Європи в XX! ст. Поряд з цим важливо й те, що в Євросоюзі відпрацьована практика постійного узгодження інтересів держав — учасниць інтеграції. У ході попереднього нелінійного розвитку, подолання непростих ситуацій вироблена і культура діалогу та досягнення компромісів. Останнє враховує інтереси усіх без винятку країн-партнерів. У ході будівництва об'єднаної Європи була сформована унікальна інституціональна система, що не має аналогів в історії. Її покликання — це врахування й узгодження у процесі розроблення і прийняття рішень інтересів не тільки окремих країн — членів Євросоюзу, але й регіонів, а також відповідних соціальних груп. Особливість, що відрізняє інституціональну систему ЄС від інших об'єднань інтеграційного типу, створених у різних регіонах сучасного світу, полягає в тому, що вона має значною мірою наднаціональний, а частково міждержавний характер. Слід також зазначити, що на всіх етапах розвитку євроін- теграції вона характеризувалася високим рівнем правового регулювання. Європейське право виступало і як продукт, і як інструмент інтеграції, що забезпечує функціонування і подальший розвиток об'єднання, яким є Євросоюз. Практика європейського будівництва також продемонструвала вагомість мобілізації суспільної підтримки на всіх етапах євроінтеграції. Маючи на початку XX ст. значні переваги своєї економічної і політичної могутності, Європа пройшла через дві руйнівні світові війни, була поділена навпіл конфронтуючими ідеологічними системами і, здавалося, була вже остаточно відтиснутою з провідних ролей економічною перевагою не тільки Сполучених Штатів, але навіть сплюндрованою в Другій світовій війні Японією. Незважаючи на це, Європа завершила століття як практично рівна США по міцності економі- ко-господарської системи, як лідер в галузі зовнішньої торгівлі й іноземних інвестицій, як міцний союз країн і народів, що зберіг і примножує все багатство їхньої культури. Як таке стало можливим? Що дозволило європейцям вистояти в економічному суперництві зі США і домогтися виразної переваги над Японією? І врешті-решт, чому деякі міфи й донині заважають визнати масштаб європейських економічно-господарських успіхів? Аналіз засвідчує, що в 80-90-ті роки в літературі була популярна теза про стійке відставання європейських країн від США і Японії по темпах економічного зростання. Звичайно, для такого погляду були певні підстави. Адже в 50-60-ті роки Японія демонструвала щорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) у середньому на 9,4 %, тоді як у Західній Німеччині цей показник не перевищував 6,3, в Італії — 5,6, а у Франції — 5 %. У 90-ті роки першість перейшла до США, де темпи росту ВВП протягом 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9 % на рік, у той час як у ЄС — лише 2,2 %. Зауважимо, що коли ми говоримо про Японію, то йдеться саме про класичний зразок так званого наздоганяючого розвитку, що забезпечує прискорене промислове зростання на основі імпортованих технологій і нарощування обсягів праці та капіталу. Аналізуючи розвиток США, варто звернути увагу на наступне. Тут господарське зростання було забезпечене радикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунікаційного секторів (з 3,4 до 6,8 % ВВП), підвищення внутрішнього попиту (у середньому на 5,3 % щорічно), що випереджав динаміку ВВП, і гігантського припливу інвестицій, не в останню чергу обумовленого спекулятивним підвищенням котирувань на фондовому ринку. Інакше кажучи, ці застереження дають підстави бачити, що як у першої, так і в другої держави чинники швидкого економічного зростання мали дещо штучний характер. У той же час для держав — членів європейського об'єднання найважливішим фактором був внутрішній попит на кінцеву продукцію. Ці країни нарощували торгові операції в середині ЄС і при цьому в останні десять—п'ятнадцять років впевнено обігнали двох гігантів, якими поставали США та Японія. Тепер чинники, що прискорювали розвиток обох колишніх лідерів, значною мірою себе вичерпали, і в 2001 р. ЄС вперше обійшов по темпах економічного зростання і США, і Японію. В чому ж криється загадка європейського успіху? Відповідь на це запитання, як бачить ряд дослідників, у тому числі московські науковці В. Іноземцева й К. Кузнецова, необхідно шукати в особливостях, власне, європейського економічного зростання й у його історичному контексті. Поділяючи такий підхід, слід зазначити, що Європа, бувши протягом сторіч центром господарських і політико-соціальних інновацій, міцно посідала місце економічного лідера порівняно недовго, зумівши скористатися плодами промислової революції ХУІІІ-ХІХ ст. Ще в середині ХУІІІ ст., поступаючись у ремісничому і промисловому виробництві Китаю і навіть Індії, лише напередодні XX ст. вона постала світовим господарським лідером. Про це красномовно свідчать цифрові дані. Ставши світовим економіко-господарським лідером, Європа мала відповідно і політичну гегемонію. Так, якщо 1800 р. під контролем європейських країн було 35 % території політичних формувань, тобто країн світу, то 1878 р. ця цифра виросла до 67, а в 1914 р. — до 84 %. Точніше кажучи, періодом європейського геополітичного і економічного домінування був лише історичний відрізок, обмежений періодом до Першої світової війни. У цей час економічні системи європейських країн розвивалися на власній основі, вони не копіювали чужі досягнення і не мали сучасних джерел зовнішніх інвестицій. Історія не знає аналогів настільки стабільного і швидкого самостійного економічного зростання. Що ж стосується господарського піднесення Сполучених Штатів, у першій половині XX ст. картина була зовсім іншою. Це відбувалося не тільки завдяки власним економічним успіхам, але й внаслідок відчутного спаду соціально-економічного розвитку європейських країн. Звичайно, що останнє мало кілька вимірів. Коротко назвемо найсуттєвіші з них для розвитку всіх держав світу. По-перше, наприкінці XIX і в першій половині XX ст. Європа пережила демографічні втрати, що не мали прецедентів у світовій історії. Тільки з 1846 по 1939 р. у пошуках кращої долі її залишили понад 60 млн чоловік. Така величезна кількість сумірна з населенням нинішньої Франції. Разом з тим підкреслимо, що це ж були найактивніші люди і всі працездатного віку. Наступні людські втрати були пов'язанні зі світовими війнами. У 1914-1919 рр. у результаті Першої світової війни Франція і Німеччина втратили по 10 % людської робочої сили, Росія — 8, Італія — 6, а Великобританія — 5 %. У роки Другої світової війни військові втрати сторін, що боролися, досягли 17 млн чоловік, а втрати цивільного населення перевищили 20 млн. Таким чином, менш ніж за століття демографічні втрати Європи склали майже 100 млн чоловік, що відповідало 1/3 чисельності її населення за станом на 1850 р. По-друге, народне господарство Європи було зруйноване двома світовими війнами. Скорочення ВВП на 15-30 % у роки Першої світової війни не було компенсоване навіть швидким ростом у 20-ті роки. А наступна світова економічна криза спричинила 1933 р. скорочення промислового виробництва в основних континентальних країнах на 40-50 %. Друга світова війна мала також досить відчутні й економічні наслідки: більшість європейських країн по обсягах ВВП були відкинуті в 1945 р. щонайменше на півстоліття назад. Частка ж США у світовому валовому продукті досягла 45 %, а їхня перевага в технологічній сфері навіть не піддавалася оцінці. По-третє, Європа вийшла з Другої світової війни в стані морального шоку. Найбільш розвинена в економічному плані країна континенту, Німеччина, виявилася поваленою, звинуваченою у злочинах проти людства і поділеною між переможцями. В Іспанії, Португалії та Греції збереглися напівфашист- ські режими, Франція надовго заплямувала себе пособництвом з нацистами. Зважаючи на те, що Європа справилася із загрозою нацизму лише за допомогою СРСР і США, вона постійно була розмінною монетою у всесвітній грі нових великих держав, чи, за нинішньою термінологією, глобальних гравців. Старий Світ по війні був відчутно ослабленим у господарському відношенні, дезорієнтованим політично, навіть кращі європейські науковці опинилася за океаном. На сорок довгих років континент був поділений "залізною завісою". За таких досить складних умов важко було припустити, що до кінця XX ст. Європа знову стане світовим лідером за рівнем продуктивності праці, торгівлі, інвестицій, враховуючи політичні і соціальні технології. Проте вже в перше післявоєнне десятиліття, досягши передвоєнного рівня господарського розвитку в 1949-1951рр., європейські країни випередили Сполучені Штати по темпах економічного зростання. Підкреслимо, що протягом 50-60-х років середньорічні темпи приросту ВВП складали (%): у Західній Німеччині — 6,3; в Італії — 5,6; у Франції — 5; тоді як у США ці темпи приросту не піднімалися вище 3,5 %. Показово, що наприкінці 70-х років Німеччина, чий ВВП виріс з 32 млрд дол. у 1952 р. до більш ніж 600 млрд., обійшла США по розмірах середньодушового національного доходу: 10,8 тис. дол. проти 9,6 тис. При цьому з 1950 до 1973 р. продуктивність праці в Західній Європі зростала в середньому на 4,7% у рік, тоді як у США — лише на 2,9 %. Якщо 1950 р. середній рівень продуктивності праці складав у Італії 34 % американської, у Німеччині — 35, а у Франції — 45 %, то на порозі 90-х років — 85, 95 і 102 % відповідно. Найважливішим джерелом швидкого розвитку європейських економік поставала їхня висока відкритість: з 1950 до 1987 р. частка експорту у ВВП серед провідних західноєвропейських країн зросла в 3-5 разів, а в США вона збільшилася за той же період лише на 90 % . |
|
|