Складові прогресу об'єднаної Європи

На очах одного покоління Європейський континент та й світ у цілому на рубежі ХХ-ХХІ ст. зазнали істотних змін. Кануло в Лету військово-політичне протистояння між Сходом і Заходом, скінчилася так звана холодна війна, подолано роз­кол Європи і Німеччини, досить могутньо заявили про своє со­ціально-економічне самовизначення більшість східноєвропей­ських країн і національно-державне волевиявлення народи ко­лишнього СРСР. Ці та інші трансформаційні зрушення викликають не тільки подив, але й ряд запитань. Серед них — геополітичне місце і подальші перспективи Старого Світу — Європи загалом і, зокрема, Європейського союзу, а також кра­їн молодої демократії.

Однозначно підкреслимо, що геополітично вже кілька років наш континент не уявляється поза новими, йому властивими реаліями: подолання не тільки протистояння Схід — Захід, тотальної поразки комунізму, але й досить прихильного став­лення багатьох держав світу до соціальних і економічних до­сягнень Європейського союзу і відчутного розширення геогра­фічних кордонів, домінування в розвитку нових суспільств ос­нов західної демократії. Саме за такого ходу подій на політич­ній карті світу з'явилася не лише суверенна Україна, але й більше двадцяти новоутворених держав континенту. Що ж очікує в такому контексті наші країни? Що слід взяти до уваги, щоб якомога повніше врахувати чинники та виклики сучасних реалій і оптимальніше вписатися у геополітичний простір Європейського континенту та й світу загалом.

На сучасному етапі розвитку інколи серед аналітиків побу­тують, як і раніше, погляди не лише оптимістичного, але й пе­симістичного бачення перспектив Старого Світу. Оптимісти схильні до того, що Європа ствердить з новою силою свої гео­політичні виміри. Зокрема, Європейський союз спроможний стати лідером світового цивілізаційного процесу, зберігаючи свою унікальність, ствердитись самостійним центром багато- полюсного світу третього тисячоліття. Інші це все заперечу­ють. Ми ж виходимо з того, що вже нині Євросоюз став важ­ливим геополітичним гравцем світової шахівниці.

Варто пригадати, що початок ХХ ст. для Європи, за бачен­ням деяких мислителів, уявлявся, власне, як початок безслав­ного економічного і політичного занепаду Старого Світу. Дій­сно, у ХХ ст. в Європі відгомоніли дві найстрашніші за наслід­ками світові війни. Перша світова війна внесла серйозні корективи у світовий розклад геополітичних сил. Потім по­дальші корективи були спричинені сходженням соціалістично­го Радянського Союзу, розширенням його впливу після Другої світової війни. В геополітичному плані з 50-х до 90-х років За­хідна Європа разом з Великою Британією об'єктивно відіграва­ла роль буферної зони поміж двох наддержав світу: СРСР та США. Інакше кажучи, в силу того, що Європа не змогла спра­витись самотужки з фашизмом, вона змушена була стати роз­мінною монетою у цих двох гігантів. Останні уособлювали за геополітичними визначеннями відповідно держави Суші й Мо­ря. А європейські країни перетворилися на держави-сателіти.

Звичайно, що така роль не підходила сильним політикам на зразок колишнього президента Франції Шарля де Голля. Саме йому належить ідея вийти з-під опіки США, створивши вісь Париж—Бонн. Цю спробу можна розглядати як витоки сучасної Європи: шлях від створення у 1951 р. об'єднання ву­гілля та сталі — до Європейського союзу в 1993 р. Тим самим шляхом інтеграції створено потужне об'єднання держав, яке спроможне протистояти заокеанському могутньому покровите­лю. В розвитку цього підходу відбуваються невидимі на пер­ший погляд зміни у відносинах об'єднаної Європи та США. Це має вигляд традиційного протистояння Парижа Вашингтону. Воно стосується в першу чергу умов "європеїзації" НАТО, під­вищення в ньому ролі європейців, а також реформування Пів­нічноатлантичного союзу.

Своє провідне місце намагається віднайти й об'єднана Ні­меччина. Інакше кажучи, ідеї атлантизму переживають від­чутну трансформацію. В період після подолання конфронтації Схід—Захід розширюється багатостороння співпраця союзу НАТО — створена і вже кілька років діє Рада Північноатлан­тичного співробітництва, реалізовується програма "Партнерс­тво заради миру", сформовані багатонаціональні сили, котрі вже вели війну в Перській затоці та колишній Югославії. По­ряд з цим нарощується потенціал двостороннього співробіт­ництва поміж європейських держав. Зокрема, ФРН—Франція, РФ — Україна та провідні держави Європейського союзу. По­силюються інтеграційні відносини як в рамках ЄС, так і в ширших, загальноєвропейських масштабах. Кінець XX ст. ознаменовано створенням дійсного інтеграційного об'єднан­ня — Європейського союзу зі спільною валютою євро, з єди­ним правовим, митним і соціально-політичним простором.

А які ж перспективи для нашого континенту може запро­понувати ХХІ ст.? За визначенням окремих мислителів та по­літиків, подальші перспективи можуть бути безрадісними. Ад­же існує думка про домінування США, Нового Світу, що за темпами економічного зростання вигідно виокремлюються де­які країни Азійського регіону. До цього додають, що гучний проект створення конфедеративної держави на місці Старого Світу зазнає поразки, що розрекламований проект конституції Європейського союзу не прийнято у 2003 р., як на це сподіва­лися її ідеологи та прихильники в Брюсселі.

Однак більш прискіпливий аналіз надбань об'єднаної Євро­пи останніх десятиліть дає підстави всім європейцям для оп- тимістичнішого погляду в майбутнє. На думку багатьох нау­ковців та наше переконання, Європа вже нині досить потуж­но і позитивно відповіла на виклик глобальних зрушень у гео- політичному розкладі сил. Зазначимо, що до цих зрушень світ, загалом, не був підготовлений. Більш того, є підстави стверджувати, що в майбутньому об'єднана Європа спромо­жеться продемонструвати ще більшу життєздатність економіч­них і соціальних основ та орієнтацій свого розвитку, що вона посуне найсильніших геополітичних гравців "світової шахів­ниці". Такий прогноз, бачення і виокремлення саме цих пер­спектив конче необхідні нашій молодій державі для того, щоб свідомо і твердо відстоювати свій шлях у майбутнє, інтегрува­тися до європейських держав і народів.

Що ж дає підстави для такого оптимістичного прогнозу? Певно, відповідь криється в аналізі попередніх етапів розвит­ку Старого Світу, спроможності його держав віднайти шляхи виходу із кризового стану та сходження Європейського союзу в період як біполярного протистояння, так і в роки глобаліза­ції світогосподарських відносин.

Слід зазначити, що досить важливим для подальшої після­воєнної ходи континенту було переосмислення в 50-х роках ХХ ст. більшістю політичних діячів, кращими представника­ми еліти західноєвропейських країн національних цінностей і цілей розвитку. Зважившись на розрив з попередніми тради­ціями суперництва, що призводило до воєн, більшість з них стали активними прихильниками об'єднання зусиль і будів­ництва так званої спільної європейської оселі, дому. На Сході континенту тодішні підходи і дії західноєвропейців, м'яко ка­жучи, не викликали захоплення, а точніше, засуджувалися і їм пророкувалася невдача. Проте наголос на спільності євро­пейської культури, історичної долі і необхідності об'єднання зусиль заради досягнення соціально-економічних зрушень ста­ли поруч із завданнями протистояння комуністичному Сходо­ві досить дієвими спонуками формування і розвитку того об'єднання, яке з 1993 р. називається Європейським союзом.

Наголосимо, що інтернаціоналізація господарського життя у другій половині ХХ ст. стала провідною тенденцією розвит­ку сучасної світової економіки. Однією із особливостей цього процесу є утворення великих зон геополітичного впливу най­більш розвинених держав. Вони стають своєрідними інтегра­ційними угрупованнями, навколо яких об'єднуються інші країни, що забезпечує їм важливу роль у світовому господарс­тві й політиці. Звичайно, що вплив цих інтеграційних об'єд­нань відповідає їх економічним досягненням.

Найбільш повно та чітко економічні інтеграційні процеси проявилися в Західній Європі, де з другої половини XX ст. по­чинає формуватися єдиний господарський простір цілого регі­ону. В кордонах останнього поступово складаються загальні умови відтворення руху факторів виробництва та постають ме­ханізми його регулювання. Звичайно, окрім ідеї єдиної Євро­пи, яку висували попередні мислителі та тогочасні політики, діяли об'єктивні чинники: розгортання науково-технічної ре­волюції, посилення ролі транснаціональних компаній та гло­бальна інтернаціоналізація виробництва й капіталу.

Зазначимо, що майже за півстоліття успішного розвитку інтеграції Європейський союз перетворився на один з основ­них і досить могутніх економічних центрів сучасного світу. ЄС нині переважає за сукупним валовим продуктом і за обсягом зовнішньої торгівлі такі провідні світові держави, як США і Японія. На 1 січня 2000 р. чисельність населення п'ятнадця­ти країн — членів ЄС складала близько 400 млн чоловік. До­ля Євросоюзу у світовому валовому продукті перевищує 20 %, на нього припадає майже чверть світової торгівлі. ЄС, збіль­шуючи свій геополітичний вплив, відіграє провідну роль у на­данні технічної допомоги країнам, що розвиваються. Тим са­мим практика сходження Євросоюзу є магістральним напря­мом розвитку континенту, а цей досвід і досягнення країн ЄС мають не тільки регіональне, а й відчутне геополітичне світо­ве значення.

Нині попередній розвиток і досягнення останніх років виг­лядають інакше. Сьогодні практично немає тих чи інших сил, суб'єктів міжнародних відносин, які б засуджували інтегра­ційний розвиток країн Євросоюзу. Навпаки, в більшості країн молодої демократії досягнення ЄС викликають захоплення і прагнення увійти в це могутнє економічне об'єднання держав і народів. Скажемо більше. Аналіз свідчить, що вже перші роки XXI ст., досягнення сучасної Європи, де локомотивом прогресу виступають країни Європейського союзу, ставлять під сумнів укорінені погляди щодо економічного, політичного і культурного домінування США в сучасному світі. Так, 80-ті та 90-ті роки, що радикально змінили вигляд планети, озна­менувалися також не дуже помітним, але від цього не менш значущим процесом: об'єднанням Європи, що фактично вже перетворило її в могутню наддержаву якісно нового типу.

Аналізуючи економічні, соціальні, геополітичні і культур­ні тенденції розвитку сучасної Європи, варто визначити дже­рела її прогресу там, де дослідники довгі роки бачили лише передумови відставання і занепаду. Саме в умовах становлен­ня постіндустріальної господарської системи і сучасного сус­пільства Європа має досить могутній економічний потенціал для свого подальшого розвитку. Зазначимо, що ці складові непорівнянні ні з американським, ні з азійським соціально- економічним потенціалом.

На наш погляд, тут слід брати до уваги економіко-господар- ські, соціальні, геополітичні і соціокультурні виміри потен­ційного лідерства Європи в XX! ст. Поряд з цим важливо й те, що в Євросоюзі відпрацьована практика постійного узгоджен­ня інтересів держав — учасниць інтеграції. У ході попередньо­го нелінійного розвитку, подолання непростих ситуацій вироб­лена і культура діалогу та досягнення компромісів. Останнє враховує інтереси усіх без винятку країн-партнерів.

У ході будівництва об'єднаної Європи була сформована уні­кальна інституціональна система, що не має аналогів в історії. Її покликання — це врахування й узгодження у процесі розроб­лення і прийняття рішень інтересів не тільки окремих країн — членів Євросоюзу, але й регіонів, а також відповідних соціаль­них груп. Особливість, що відрізняє інституціональну систему ЄС від інших об'єднань інтеграційного типу, створених у різних регіонах сучасного світу, полягає в тому, що вона має значною мірою наднаціональний, а частково міждержавний характер.

Слід також зазначити, що на всіх етапах розвитку євроін- теграції вона характеризувалася високим рівнем правового регулювання. Європейське право виступало і як продукт, і як інструмент інтеграції, що забезпечує функціонування і подаль­ший розвиток об'єднання, яким є Євросоюз. Практика євро­пейського будівництва також продемонструвала вагомість мо­білізації суспільної підтримки на всіх етапах євроінтеграції.

Маючи на початку XX ст. значні переваги своєї економіч­ної і політичної могутності, Європа пройшла через дві руй­нівні світові війни, була поділена навпіл конфронтуючими ідеологічними системами і, здавалося, була вже остаточно відтиснутою з провідних ролей економічною перевагою не тільки Сполучених Штатів, але навіть сплюндрованою в Дру­гій світовій війні Японією. Незважаючи на це, Європа завер­шила століття як практично рівна США по міцності економі- ко-господарської системи, як лідер в галузі зовнішньої тор­гівлі й іноземних інвестицій, як міцний союз країн і народів, що зберіг і примножує все багатство їхньої культури. Як таке стало можливим? Що дозволило європейцям вистояти в економічному суперництві зі США і домогтися виразної пе­реваги над Японією? І врешті-решт, чому деякі міфи й дони­ні заважають визнати масштаб європейських економічно-гос­подарських успіхів?

Аналіз засвідчує, що в 80-90-ті роки в літературі була по­пулярна теза про стійке відставання європейських країн від США і Японії по темпах економічного зростання. Звичайно, для такого погляду були певні підстави. Адже в 50-60-ті ро­ки Японія демонструвала щорічний приріст валового внутріш­нього продукту (ВВП) у середньому на 9,4 %, тоді як у Захід­ній Німеччині цей показник не перевищував 6,3, в Італії — 5,6, а у Франції — 5 %. У 90-ті роки першість перейшла до США, де темпи росту ВВП протягом 1992-1999 рр. складали в середньому 3,9 % на рік, у той час як у ЄС — лише 2,2 %.

Зауважимо, що коли ми говоримо про Японію, то йдеться саме про класичний зразок так званого наздоганяючого роз­витку, що забезпечує прискорене промислове зростання на основі імпортованих технологій і нарощування обсягів праці та капіталу. Аналізуючи розвиток США, варто звернути увагу на наступне. Тут господарське зростання було забезпечене ра­дикальною зміною структури економіки за рахунок стрімкого розширення інформаційного і комунікаційного секторів (з 3,4 до 6,8 % ВВП), підвищення внутрішнього попиту (у серед­ньому на 5,3 % щорічно), що випереджав динаміку ВВП, і гігантського припливу інвестицій, не в останню чергу обумов­леного спекулятивним підвищенням котирувань на фондовому ринку.

Інакше кажучи, ці застереження дають підстави бачити, що як у першої, так і в другої держави чинники швидкого економічного зростання мали дещо штучний характер. У той же час для держав — членів європейського об'єднання най­важливішим фактором був внутрішній попит на кінцеву про­дукцію. Ці країни нарощували торгові операції в середині ЄС і при цьому в останні десять—п'ятнадцять років впевнено обігнали двох гігантів, якими поставали США та Японія. Те­пер чинники, що прискорювали розвиток обох колишніх ліде­рів, значною мірою себе вичерпали, і в 2001 р. ЄС вперше обійшов по темпах економічного зростання і США, і Японію. В чому ж криється загадка європейського успіху?

Відповідь на це запитання, як бачить ряд дослідників, у то­му числі московські науковці В. Іноземцева й К. Кузнецова, необхідно шукати в особливостях, власне, європейського еко­номічного зростання й у його історичному контексті. Поділя­ючи такий підхід, слід зазначити, що Європа, бувши протягом сторіч центром господарських і політико-соціальних іннова­цій, міцно посідала місце економічного лідера порівняно не­довго, зумівши скористатися плодами промислової революції ХУІІІ-ХІХ ст. Ще в середині ХУІІІ ст., поступаючись у реміс­ничому і промисловому виробництві Китаю і навіть Індії, ли­ше напередодні XX ст. вона постала світовим господарським лідером. Про це красномовно свідчать цифрові дані.

Ставши світовим економіко-господарським лідером, Європа мала відповідно і політичну гегемонію. Так, якщо 1800 р. під контролем європейських країн було 35 % території політич­них формувань, тобто країн світу, то 1878 р. ця цифра вирос­ла до 67, а в 1914 р. — до 84 %. Точніше кажучи, періодом європейського геополітичного і економічного домінування був лише історичний відрізок, обмежений періодом до Першої сві­тової війни. У цей час економічні системи європейських кра­їн розвивалися на власній основі, вони не копіювали чужі до­сягнення і не мали сучасних джерел зовнішніх інвестицій. Іс­торія не знає аналогів настільки стабільного і швидкого самостійного економічного зростання.

Що ж стосується господарського піднесення Сполучених Штатів, у першій половині XX ст. картина була зовсім іншою. Це відбувалося не тільки завдяки власним економічним успі­хам, але й внаслідок відчутного спаду соціально-економічного розвитку європейських країн. Звичайно, що останнє мало кілька вимірів. Коротко назвемо найсуттєвіші з них для роз­витку всіх держав світу.

По-перше, наприкінці XIX і в першій половині XX ст. Єв­ропа пережила демографічні втрати, що не мали прецедентів у світовій історії. Тільки з 1846 по 1939 р. у пошуках кращої долі її залишили понад 60 млн чоловік. Така величезна кіль­кість сумірна з населенням нинішньої Франції. Разом з тим підкреслимо, що це ж були найактивніші люди і всі праце­здатного віку. Наступні людські втрати були пов'язанні зі сві­товими війнами. У 1914-1919 рр. у результаті Першої світо­вої війни Франція і Німеччина втратили по 10 % людської ро­бочої сили, Росія — 8, Італія — 6, а Великобританія — 5 %. У роки Другої світової війни військові втрати сторін, що боро­лися, досягли 17 млн чоловік, а втрати цивільного населення перевищили 20 млн. Таким чином, менш ніж за століття де­мографічні втрати Європи склали майже 100 млн чоловік, що відповідало 1/3 чисельності її населення за станом на 1850 р.

По-друге, народне господарство Європи було зруйноване двома світовими війнами. Скорочення ВВП на 15-30 % у ро­ки Першої світової війни не було компенсоване навіть швид­ким ростом у 20-ті роки. А наступна світова економічна кри­за спричинила 1933 р. скорочення промислового виробництва в основних континентальних країнах на 40-50 %. Друга сві­това війна мала також досить відчутні й економічні наслідки: більшість європейських країн по обсягах ВВП були відкинуті в 1945 р. щонайменше на півстоліття назад. Частка ж США у світовому валовому продукті досягла 45 %, а їхня перевага в технологічній сфері навіть не піддавалася оцінці.

По-третє, Європа вийшла з Другої світової війни в стані мо­рального шоку. Найбільш розвинена в економічному плані країна континенту, Німеччина, виявилася поваленою, звину­ваченою у злочинах проти людства і поділеною між перемож­цями. В Іспанії, Португалії та Греції збереглися напівфашист- ські режими, Франція надовго заплямувала себе пособництвом з нацистами. Зважаючи на те, що Європа справилася із загро­зою нацизму лише за допомогою СРСР і США, вона постійно була розмінною монетою у всесвітній грі нових великих дер­жав, чи, за нинішньою термінологією, глобальних гравців. Старий Світ по війні був відчутно ослабленим у господарсько­му відношенні, дезорієнтованим політично, навіть кращі євро­пейські науковці опинилася за океаном. На сорок довгих ро­ків континент був поділений "залізною завісою".

За таких досить складних умов важко було припустити, що до кінця XX ст. Європа знову стане світовим лідером за рів­нем продуктивності праці, торгівлі, інвестицій, враховуючи політичні і соціальні технології. Проте вже в перше післяво­єнне десятиліття, досягши передвоєнного рівня господарсько­го розвитку в 1949-1951рр., європейські країни випередили Сполучені Штати по темпах економічного зростання. Підкрес­лимо, що протягом 50-60-х років середньорічні темпи прирос­ту ВВП складали (%): у Західній Німеччині — 6,3; в Італії — 5,6; у Франції — 5; тоді як у США ці темпи приросту не під­німалися вище 3,5 %.

Показово, що наприкінці 70-х років Німеччина, чий ВВП виріс з 32 млрд дол. у 1952 р. до більш ніж 600 млрд., обій­шла США по розмірах середньодушового національного дохо­ду: 10,8 тис. дол. проти 9,6 тис. При цьому з 1950 до 1973 р. продуктивність праці в Західній Європі зростала в середньому на 4,7% у рік, тоді як у США — лише на 2,9 %. Якщо 1950 р. середній рівень продуктивності праці складав у Італії 34 % американської, у Німеччині — 35, а у Франції — 45 %, то на порозі 90-х років — 85, 95 і 102 % відповідно. Найваж­ливішим джерелом швидкого розвитку європейських економік поставала їхня висока відкритість: з 1950 до 1987 р. частка експорту у ВВП серед провідних західноєвропейських країн зросла в 3-5 разів, а в США вона збільшилася за той же пері­од лише на 90 % .