|
Формування нової геополітичної моделі сучасної ФРН
Відійшла в небуття ціла епоха повоєнного протистояння, історичним минулим стала система відносин, що визначалася умовами існування двох держав на німецькій землі та їх належністю до протилежних воєнно-політичних блоків. З якого б боку на це не поглянути, завжди потрібно і, певно, необхідно бачити реальний прогрес, перемогу демократичних засад розвитку. Питання єдності німецького народу в післявоєнний період не могло розглядатися лише самодостатньою величиною. Навпаки, вирішення цієї проблеми лежало у площині всього кола можливих і бажаних перемін. Повоєнна Німеччина пройшла довгий шлях спокути, каяття і розколу. Давалось все це непросто. Але головним, певно, було те, що німецький народ, кращі його представники зуміли піднятися до рівня переосмислення національних цінностей і цілей. Вони пішли на радикальний розрив з рядом вікових національних традицій. Тим самим було суттєво оновлено суспільство, досягнута відмова від тих засад, які ускладнювали відносини Німеччини з сусідніми державами і народами. Слід підкреслити, що започаткований ще у 70-ті роки пошук політичною елітою Бонна ефективних зовнішніх програм і концепцій у наступні роки відкрив можливості для національних інтересів і посилення ролі ФРН у міжнародних відносинах. Інтеграційна політика щодо Заходу, а також нова східноєвропейська політика в кінцевому підсумку сприяла вирішенню наступних проблем. По-перше, це досягнення примирення Західної Німеччини з сусідами; по-друге, зміни іміджу цієї держави з ворога на образ партнера; по-третє уможливлення державного об'єднання двох німецьких країн. Оновлені засади європейської політики Бонна пройшли перевірку на міцність і стратегічну доцільність у наступні роки. Набутий політико-дипломатичний досвід Західної Німеччини, її державних діячів, послідовність, виваженість зовнішньої політики стали в пригоді тоді, коли 9 листопада 1989 р. впав Берлінський мур і питання єдності перейшло в площину поточних справ політики, діяльності всіх державних структур. Найважливішим результатом об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. на основі домовленостей, досягнутих на переговорах по формулі 2+4, стало відновлення її основного геополітичного статусу, втраченого в результаті двох світових воєн — впливового силового полюсу практично в самому центрі Європейського континенту. На просторах Східної і Центрально-Східної (або за іншим визначенням Серединної) Європи Німеччина як одна держава завжди мала вирішальне значення. Об'єднання Німеччини 1990 р. стало одним з провідних чинників формування загальноєвропейської безпеки. Яким буде цей чинник у майбутньому? Що і як може радикально змінитися в зовнішньополітичній діяльності Німеччини? Відповідь на ці та інші запитання залежить, певно, від того, чи є об'єднання Німеччини остаточним і кінцевим обрисом відповідного геополітичного розвитку, від чого залежить доля всього Європейського континенту. Об'єднання 1990 р. визначило також остаточні географічні форми та кордони сучасної Німеччини. До цього часу, впродовж тисячолітньої історії, Німеччина не мала виразної і сталої історичної форми. Доречно зазначити, що відповідна просторово-історична форма Франції — L'Exagone була остаточно закріплена після закінчення багатолітньої війни (1415-1435), тобто значно раніше. У випадку з Німеччиною ми спостерігаємо протягом століть розвиток потужного і численного народу в динамічно змінних кордонах, в невизначе- ному просторі в центрі Європи. Така динамічність, територіальна змінність і відсутність достатнього простору була, за твердженням сучасного геополітика Йозефа Рована, причиною всіх загарбницьких воєн. Об'єднання 1990 р. відбулося цілком свідомо шляхом досягнення демократичного консенсусу всередині країни відносно території та кордонів. Характерною в ході об'єднувального процесу ФРН та НДР стала відмова Німеччини від земель Східної Пруссії, Судет, а також підтвердження непорушності кордону по Одеру-Нейсе тощо. Таке територіально-державне визначення — головна подія, узагальнений підсумок всього попереднього розвитку для німців у ХХ ст. Об'єднання завершило процес просторової і геополітичної легітимації Німеччини, розпочатий ще Бісмарком. І якщо ми нині спробуємо визначити завершальну форму, набуту Німеччиною, то на думку спадає тетрагональ. Її дві головні осі, розташовані в одній площині, показують головні центри сили, які визначають існування країни: Західну (французьку) Європу і Центральну, або, як говорили раніше, — Серединну Європу. Третя, головна вісь іншого виміру, детермінує відношення центральноєвропейської держави Німеччини до глибинних земель континенту, тобто України, Білорусі, Росії та країн Передньої Азії. Приєднання східнонімецьких земель остаточно завершило процес конституювання Німеччини як домінуючого центральноєвропейського масиву. Завдяки цьому суттєвому і природному "доповненню" свого історично- географічного ландшафту оперативна глибина простору Німеччини щодо Гамбурга збільшилась на 357 км, до Рейнського індустріального району — на 337 км. У політико-географічному вимірі вперше в історії Європи на політичній карті з'явилась країна з досить численними спільними кордонами, яка не має територіальних претензій до своїх сусідів. Загальна довжина цих кордонів складає 3767 км, а саме: з Данією — 67 км, Нідерландами — 576, Бельгією — 155, Люксембургом — 135, Францією — 446, Швейцарією — 334, Австрією — 784, Чехією — 810, Польщею — 460. У час досягнення державної єдності кордони об'єднаної Німеччини на заході й півночі пролягли з землями своїх союзників на заході, на півдні з дружніми державами зони сильного германського культурного впливу і на сході з новоутвореними молодими демократіями західноєвропейського типу. Зазначимо, що для останніх Німеччина, на відміну від острахів попередніх епох, стала взірцем політичного й економічного розвитку та могутнім центром притягання. Численні прикордонні сусіди Німеччини надають їй статусу головного транзитного центру Європейського континенту, і поступово інтеграція лише посилює цю тенденцію. Такі політологи, як Л. Кунхард і Г. П. Шварц вважають, що до дев'яти безпосередніх прикордонних сусідів слід додати й тих, які з погляду транзиту можуть бути співмірними цьому статусу як безпосередні сусіди по узбережжю — Британію, Норвегію, Швецію. Виходячи з такого географічного розташування та з аналізу соціальних, економічних та політичних реалій, наголосимо на особливій виразності для об'єднаної Німеччини загального переносу значної частини інтересів, у тому числі й національної безпеки на схід. Найбільш суттєвим і показовим у цьому плані стало перенесення столиці країни з Бонна — з крайнього заходу на крайній схід власної території — у Берлін. Зазначимо, що нинішня столиця об'єднаної Німеччини Берлін розташований лише за 55 км від кордону з Польщею. Тим самим відбулося й природне загальне зміщення німецьких інтересів на схід. Однак показовим, за нашим аналізом, є той факт, що цей перебіг однозначно збігається з інтересами євроатлантичних структур, до яких належить сама Німеччина. А саме — для західних союзників ФРН після розвалу біполярної системи відносин на континенті постало викликом розширення зони свого впливу і особливо НАТО до лінії так званого Великого кордону. Власне німецькі інтереси полягають в тому, щоб остаточно перекласти статус периферійних зон безпеки на простір колишніх держав — членів Варшавського договору. Німецьке питання було в центрі змін у Європі. Для політиків та незаангажованих науковців цілком очевидно, що сама європейська структура буде залежати в першу чергу від місця об'єднаної Німеччини в континентальній системі безпеки та співробітництва. Так, виходячи з аналізу німецької проблеми, яка повною мірою постала 1990 р., варто було врахувати три обставини. По-перше, відновлення єдиної німецької держави було неминучим, причому вирішальна роль у визначенні темпів, форм відповідного процесу залежала від самих німців — громадян НДР і ФРН. Чотирьом державам-переможницям (США, СРСР, Англії та Франції) довелося лише встигати за об'єдну- вальним потягом і уточнювати статус збільшеної Німеччини. Адже в той час бурхливих зрушень спроби накласти обмеження, щось нав'язати чи загальмувати процес єднання німецького народу спроможні були детонувати потрійну кризу: в рамках інтеграційного Європейського співтовариства, в Північноатлантичному альянсі та в німецько-французьких відносинах. По-друге, незважаючи на 40-річний досвід демократії ФРН, який унеможливлює повторення драматичних подій минулого, поява в центрі Європи потужної Німеччини з більш як 80-мільйонним населенням робить виклик стосовно нинішнього балансу сил. У поєднанні зі зміною та невизначеністю традиційної ролі НАТО і з подальшим розпадом Варшавського пакту цей чинник спроможний був призвести в найгіршому разі до розриву євро-американських зв'язків та розладу Європейського співтовариства. Така перспектива змушувала до визначення структури європейської рівноваги, яка враховувала б існування об'єднаної Німеччини. Складність полягала в тому, що необхідно було поєднати та забезпечити при цьому сумісність як інтересів всіх держав, що були учасниками забезпечення безпеки континенту, так і факт існування західноєвропейського полюсу безпеки. По-третє, варто особливо наголосити, що процес німецького єднання розвивався в більш стрімкому ритмі, ніж процес загальноєвропейського зближення. Все це, як нині стало цілком очевидним, унеможливлювало те чи інше відхилення від існуючих структур безпеки, радикальну їх реорганізацію чи створення нових структур на Європейському континенті. Адже теоретично за тогочасних умов можливі були три варіанти розвитку подій, схилення об'єднаної Німеччини у той чи інший бік. Про можливості кожного з варіантів говорилось і писалось тоді багато. Назвемо ці варіанти: збереження членства у НАТО зрослої ФРН, нейтралітет об'єднаної Німеччини, а також возз'єднання в контексті одночасного подолання блокової системи, або за тогочасною термінологією — в єдиному європейському домі. Перша модель, яка, зрештою, і стала визначальною, постала "актом великої політичної і стратегічної значущості", що уможливила в подальшому розбудову "європейської опори" Атлантичного союзу в територіальних кордонах ЄС. При цьому враховувалося подальше скорочення озброєнь сторін, перетворення НАТО на організацію здебільшого політично-військового характеру. Більш того, такий спосіб розв'язання німецької проблеми був пов'язаний з висуненням ще на початку 1990 р. головою КЄС Ж. Делором плану західноєвропейської федерації, проекту прискореного формування Європейського союзу. Додамо, що довше всіх не погоджувався на входження об'єднаної Німеччини до НАТО колишній Радянський Союз. Спротив Кремля межував зі спокусою чи з провокуванням Бонна навіть до виходу ФРН із західних союзів. Нова ж філософія сучасної безпеки передбачала саме політику інтеграції розширеної ФРН в західні союзи, збереження і посилення її укоріненості в євроатлантичних структурах. Наступна ж модель, перехід Німеччини до нейтрального стану, також певною мірою базувалася на реалістичному ґрунті. Її реалізація, як стверджували науковці із Франції Ф. Бо- зо й Ж. Паоліні, прискорила б розпад Варшавського пакту, а Атлантичний союз НАТО поставила б перед вибором між саморозпуском і реорганізацією та перенесенням лінії оборони з Ельби на Рейн. Стосовно Німеччини за нею лишалося б визначення форми свого нейтралітету, який міг би бути, за умови згоди німців, австрійського або ж шведського зразка. В першому випадку це мали б бути визначені міжнародні обмеження щодо національних збройних сил, а відповідно до другого підходу мали б бути встановлені відповідні параметри нейтрального статусу лише на національній основі. Проте подібний сценарій не відповідав реаліям як європейської політики, так і інтересам його учасників. Аргументами, що заперечували можливість нейтрального шляху нової Німеччини, служили: подолання антагонізмів поміж Сходом і Заходом континенту; унеможливлення консервації воєнно-політичних блоків і відповідних порядків у Європі, які могли б мати антинімецьку спрямованість; рішучий потяг східних німців щодо остаточного закріплення на своїх теренах суспільно-політичних інститутів західної демократії. Розглядаючи третю модель — возз'єднання німців — у новому загальноєвропейському контексті, слід взяти до уваги наступне. По-перше, німецьке питання знову постало на порядку денному завдяки і в результаті загальної тенденції подолання розколу Європи. А по-друге, відновлення єдності мало б відбутися за умов стабільності і безпеки, за умови того, що його "темпи і форми будуть скоординованими зі встановленням нового європейського порядку". Цьому ж мали б бути підпорядковані складові колективної безпеки: участь всіх зацікавлених держав, контрольований характер роззброєння та задіяння ядерного чинника. Водночас принципи колективної безпеки виключали б форми воєнної інтеграції, що подібні до існуючих в рамках НАТО. Окрім цього, німецькі держави мали б поступово, етап за етапом наближатися до єдності, синхронізуючи власні дії із загальноєвропейським процесом. Проте головним ускладненням став стрімкий перебіг подій у Німеччині, особливо "процес морального, політичного та економічного демонтажу і розвалу НДР". Тобто "нерегульований процес злиття НДР з ФРН міг би призвести до непередбачуваних наслідків". Два воєнних союзи, що стикалися саме тут, не були готові до такої межі ризику для континенту. ФРН мала всі підстави перехопити ініціативу і незабарилася скористатися цим. Водночас саме об'єднана Німеччина є активним прихильником підвищення рівня безпеки в Європі та світі. Стосовно Європейського континенту ФРН особливу увагу приділяє ОБСЄ, нарощуванню довіри і співпраці всього кола майже 60 держав. Німеччина розглядає ОБСЄ як механізм подальшої розробки та введення в дію загальних цінностей і норм, гармонізації та поглиблення довіри, контролю над озброєнням в Європі, а також у попереджені та врегулюванні криз та конфліктів. Тобто роль ОБСЄ отримує нове бачення, вона має працювати на сучасніших базових засадах. Водночас німецьким політичним керівництвом підкреслюється необхідність більш прагматичного підходу до самої організації та її діяльності. Організація розглядається Берліном як своєрідний міжнародний форум, який не може й не повинен заміняти НАТО. Всі інститути ОБСЄ, за баченням німецьких політиків, мають діяти в площині несилового впливу. Тобто політичні підходи та рішення мають випереджати можливі конфлікти. Інститути ОБСЄ повинні контролювати дотримання прав людини та свободу виборів. Проте там, де конфлікт вже спалахнув й потрібно застосувати силу для його погашення, там має діяти НАТО. Водночас Німеччина обстоює підхід щодо необхідності в такому разі мати мандат ООН чи ОБСЄ на застосування сили. Поряд з цим в рамках Європейського союзу Німеччина разом з Францією та іншими країнами обстоює підхід щодо формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Згідно з баченням офіційного Бонна, а потім Берліна, інтеграційні процеси на заході континенту залишатимуться неповноцінними, якщо ЄС не зможе проводити єдину зовнішню політику та політику безпеки. Тому Німеччина та Франція ще на початку 90-х років виступили ініціаторами внесення відповідних доповнень у договір про створення Євросоюзу. Вони запропонували створення механізму формування СЗПБ Європейського союзу. Природно, що серед членів ЄС існували й інші підходи. Так, на противагу німецько-французькому баченню, Англія, Данія та Нідерланди обстоювали необхідність збереження монопольного становища НАТО у формуванні політики безпеки. ФРН, виходячи з нового геополітичного становища континенту, наполягає на поєднанні атлантичного партнерства з усе більшим розвитком європейського співробітництва та підвищення ролі ЄС у питаннях політики безпеки. Цьому прислужилася створена ще 1989 р. німецько-французька бригада, яка з 1993 р. підпорядковується єврокорпусу. Такий підхід став, по-перше, суттєвим кроком у розбудові європейської опори НАТО, а по-друге — початком набуття європейцями власної оборонної єдності. Цей підхід отримав подальший розвиток в рішеннях саміту в м. Кельн 1999 р. під час головування в ЄС саме Німеччини. Відповідно до цих рішень з 2003 р. в рамках і під командуванням ЄС функціонують сили кризового реагування загальною чисельністю в 64000 військових. Зазначимо, що саме такий підхід, який обстоює об'єднана Німеччина, отримав подальший розвиток. За моделлю Євро- корпусу, який створили ФРН, Франція, Бельгія, Іспанія та Люксембург, у другій половині 90-х були створені німецько- датський і німецько-нідерландський корпуси. Пізніше і в НАТО була сприйнята модель багатонаціональних формувань. На її засадах були також створені німецько-американський та датсько-німецько-польський воєнні корпуси. Таким чином, створення й накопичення досвіду кооперації військових з'єднань різних країн, багатонаціональних формувань показує те значення і роль, яких надає об'єднана Німеччина кооперативним зв'язкам, а не самостійним впливам з боку однієї навіть демократичної наддержави. Нову міць та вагу Німеччина застосовує для подальшого зміцнення як засад демократії в більш широких географічних межах, так і для розв'язання демократичними засобами тих різних підходів та суперечностей, які мають місце в європейських та євроатлантичних структурах. Останнім часом відносини Німеччини та США, інших її союзників в рамках західних воєнних союзів набули деяких ускладнень та поглиблення протиріч. Все це, за нашою оцінкою, викликано, по-перше, змінами геополітичних параметрів об'єднаної ФРН на континенті, а по-друге — прагненням Німеччини посісти по ключових питаннях європейського та євроатлантичного будівництва більш помітне місце і на цій основі реалізовувати свої національні інтереси. Протиріччя, що мають місце, їх головні вузли кореняться, власне, в самій динаміці розвитку інтеграційних процесів та процесів глобалізації. Нині в період утвердження нових і якісно відмінних від попередньої історичної доби геополітичних реалій Німеччина, опановуючи своє нове значення, намагається не ускладнювати, а знаходити оптимальніші рішення подальшого розвитку ЄС, ЗЄС та їх взаємодії з оновленим НАТО. Нинішня ФРН віддає все більшу перевагу кооперативним зв'язкам та інтеграції. |
||
|