ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Формування нової геополітичної моделі сучасної ФРН

Відійшла в небуття ціла епоха повоєнного протистояння, іс­торичним минулим стала система відносин, що визначалася умовами існування двох держав на німецькій землі та їх належ­ністю до протилежних воєнно-політичних блоків. З якого б бо­ку на це не поглянути, завжди потрібно і, певно, необхідно ба­чити реальний прогрес, перемогу демократичних засад розвит­ку. Питання єдності німецького народу в післявоєнний період не могло розглядатися лише самодостатньою величиною. Нав­паки, вирішення цієї проблеми лежало у площині всього кола можливих і бажаних перемін.

Повоєнна Німеччина пройшла довгий шлях спокути, каят­тя і розколу. Давалось все це непросто. Але головним, певно, було те, що німецький народ, кращі його представники зуміли піднятися до рівня переосмислення національних цінностей і цілей. Вони пішли на радикальний розрив з рядом вікових національних традицій. Тим самим було суттєво оновлено суспільство, досягнута відмова від тих засад, які ускладнюва­ли відносини Німеччини з сусідніми державами і народами.

Слід підкреслити, що започаткований ще у 70-ті роки по­шук політичною елітою Бонна ефективних зовнішніх програм і концепцій у наступні роки відкрив можливості для націо­нальних інтересів і посилення ролі ФРН у міжнародних від­носинах. Інтеграційна політика щодо Заходу, а також нова східноєвропейська політика в кінцевому підсумку сприяла вирішенню наступних проблем. По-перше, це досягнення примирення Західної Німеччини з сусідами; по-друге, зміни іміджу цієї держави з ворога на образ партнера; по-третє уможливлення державного об'єднання двох німецьких країн. Оновлені засади європейської політики Бонна пройшли пере­вірку на міцність і стратегічну доцільність у наступні роки. Набутий політико-дипломатичний досвід Західної Німеччи­ни, її державних діячів, послідовність, виваженість зовніш­ньої політики стали в пригоді тоді, коли 9 листопада 1989 р. впав Берлінський мур і питання єдності перейшло в площину поточних справ політики, діяльності всіх державних структур.

Найважливішим результатом об'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 р. на основі домовленостей, досягнутих на переговорах по формулі 2+4, стало відновлення її основного геополітичного статусу, втраченого в результаті двох світо­вих воєн — впливового силового полюсу практично в само­му центрі Європейського континенту. На просторах Східної і Центрально-Східної (або за іншим визначенням Середин­ної) Європи Німеччина як одна держава завжди мала вирі­шальне значення. Об'єднання Німеччини 1990 р. стало од­ним з провідних чинників формування загальноєвропейської безпеки. Яким буде цей чинник у майбутньому? Що і як мо­же радикально змінитися в зовнішньополітичній діяльності Німеччини? Відповідь на ці та інші запитання залежить, певно, від того, чи є об'єднання Німеччини остаточним і кінцевим обрисом відповідного геополітичного розвитку, від чого залежить доля всього Європейського континенту.

Об'єднання 1990 р. визначило також остаточні географічні форми та кордони сучасної Німеччини. До цього часу, впродовж тисячолітньої історії, Німеччина не мала виразної і сталої історичної форми. Доречно зазначити, що відповідна просторово-історична форма Франції — L'Exagone була оста­точно закріплена після закінчення багатолітньої війни (1415-1435), тобто значно раніше. У випадку з Німеччиною ми спостерігаємо протягом століть розвиток потужного і чи­сленного народу в динамічно змінних кордонах, в невизначе- ному просторі в центрі Європи. Така динамічність, територі­альна змінність і відсутність достатнього простору була, за твердженням сучасного геополітика Йозефа Рована, причиною всіх загарбницьких воєн.

Об'єднання 1990 р. відбулося цілком свідомо шляхом до­сягнення демократичного консенсусу всередині країни віднос­но території та кордонів. Характерною в ході об'єднувального процесу ФРН та НДР стала відмова Німеччини від земель Східної Пруссії, Судет, а також підтвердження непорушності кордону по Одеру-Нейсе тощо. Таке територіально-державне визначення — головна подія, узагальнений підсумок всього попереднього розвитку для німців у ХХ ст. Об'єднання завер­шило процес просторової і геополітичної легітимації Німеччи­ни, розпочатий ще Бісмарком.

І якщо ми нині спробуємо визначити завершальну форму, набуту Німеччиною, то на думку спадає тетрагональ. Її дві го­ловні осі, розташовані в одній площині, показують головні центри сили, які визначають існування країни: Західну (фран­цузьку) Європу і Центральну, або, як говорили раніше, — Се­рединну Європу. Третя, головна вісь іншого виміру, детермі­нує відношення центральноєвропейської держави Німеччини до глибинних земель континенту, тобто України, Білорусі, Ро­сії та країн Передньої Азії. Приєднання східнонімецьких зе­мель остаточно завершило процес конституювання Німеччини як домінуючого центральноєвропейського масиву. Завдяки цьому суттєвому і природному "доповненню" свого історично- географічного ландшафту оперативна глибина простору Німеч­чини щодо Гамбурга збільшилась на 357 км, до Рейнського ін­дустріального району — на 337 км.

У політико-географічному вимірі вперше в історії Європи на політичній карті з'явилась країна з досить численними спільними кордонами, яка не має територіальних претензій до своїх сусідів. Загальна довжина цих кордонів складає 3767 км, а саме: з Данією — 67 км, Нідерландами — 576, Бельгією — 155, Люксембургом — 135, Францією — 446,

Швейцарією — 334, Австрією — 784, Чехією — 810, Поль­щею — 460. У час досягнення державної єдності кордони об'єднаної Німеччини на заході й півночі пролягли з землями своїх союзників на заході, на півдні з дружніми державами зо­ни сильного германського культурного впливу і на сході з но­воутвореними молодими демократіями західноєвропейського типу. Зазначимо, що для останніх Німеччина, на відміну від острахів попередніх епох, стала взірцем політичного й еконо­мічного розвитку та могутнім центром притягання.

Численні прикордонні сусіди Німеччини надають їй стату­су головного транзитного центру Європейського континенту, і поступово інтеграція лише посилює цю тенденцію. Такі полі­тологи, як Л. Кунхард і Г. П. Шварц вважають, що до дев'яти безпосередніх прикордонних сусідів слід додати й тих, які з погляду транзиту можуть бути співмірними цьому статусу як безпосередні сусіди по узбережжю — Британію, Норвегію, Швецію.

Виходячи з такого географічного розташування та з аналі­зу соціальних, економічних та політичних реалій, наголоси­мо на особливій виразності для об'єднаної Німеччини загаль­ного переносу значної частини інтересів, у тому числі й націо­нальної безпеки на схід. Найбільш суттєвим і показовим у цьому плані стало перенесення столиці країни з Бонна — з крайнього заходу на крайній схід власної території — у Бер­лін. Зазначимо, що нинішня столиця об'єднаної Німеччини Берлін розташований лише за 55 км від кордону з Польщею. Тим самим відбулося й природне загальне зміщення німець­ких інтересів на схід. Однак показовим, за нашим аналізом, є той факт, що цей перебіг однозначно збігається з інтереса­ми євроатлантичних структур, до яких належить сама Німеч­чина. А саме — для західних союзників ФРН після розвалу біполярної системи відносин на континенті постало викликом розширення зони свого впливу і особливо НАТО до лінії так званого Великого кордону. Власне німецькі інтереси поляга­ють в тому, щоб остаточно перекласти статус периферійних зон безпеки на простір колишніх держав — членів Варшав­ського договору.

Німецьке питання було в центрі змін у Європі. Для політи­ків та незаангажованих науковців цілком очевидно, що сама європейська структура буде залежати в першу чергу від місця об'єднаної Німеччини в континентальній системі безпеки та співробітництва. Так, виходячи з аналізу німецької проблеми, яка повною мірою постала 1990 р., варто було врахувати три обставини.

По-перше, відновлення єдиної німецької держави було не­минучим, причому вирішальна роль у визначенні темпів, форм відповідного процесу залежала від самих німців — гро­мадян НДР і ФРН. Чотирьом державам-переможницям (США, СРСР, Англії та Франції) довелося лише встигати за об'єдну- вальним потягом і уточнювати статус збільшеної Німеччини. Адже в той час бурхливих зрушень спроби накласти обмежен­ня, щось нав'язати чи загальмувати процес єднання німецько­го народу спроможні були детонувати потрійну кризу: в рам­ках інтеграційного Європейського співтовариства, в Північно­атлантичному альянсі та в німецько-французьких відносинах.

По-друге, незважаючи на 40-річний досвід демократії ФРН, який унеможливлює повторення драматичних подій минуло­го, поява в центрі Європи потужної Німеччини з більш як 80-мільйонним населенням робить виклик стосовно ниніш­нього балансу сил. У поєднанні зі зміною та невизначеністю традиційної ролі НАТО і з подальшим розпадом Варшавсько­го пакту цей чинник спроможний був призвести в найгіршому разі до розриву євро-американських зв'язків та розладу Євро­пейського співтовариства. Така перспектива змушувала до визначення структури європейської рівноваги, яка враховува­ла б існування об'єднаної Німеччини. Складність полягала в тому, що необхідно було поєднати та забезпечити при цьому сумісність як інтересів всіх держав, що були учасниками за­безпечення безпеки континенту, так і факт існування західно­європейського полюсу безпеки.

По-третє, варто особливо наголосити, що процес німецько­го єднання розвивався в більш стрімкому ритмі, ніж процес загальноєвропейського зближення. Все це, як нині стало ціл­ком очевидним, унеможливлювало те чи інше відхилення від існуючих структур безпеки, радикальну їх реорганізацію чи створення нових структур на Європейському континенті.

Адже теоретично за тогочасних умов можливі були три ва­ріанти розвитку подій, схилення об'єднаної Німеччини у той чи інший бік. Про можливості кожного з варіантів говорилось і писалось тоді багато. Назвемо ці варіанти: збереження членс­тва у НАТО зрослої ФРН, нейтралітет об'єднаної Німеччини, а також возз'єднання в контексті одночасного подолання бло­кової системи, або за тогочасною термінологією — в єдиному європейському домі.

Перша модель, яка, зрештою, і стала визначальною, поста­ла "актом великої політичної і стратегічної значущості", що уможливила в подальшому розбудову "європейської опори" Атлантичного союзу в територіальних кордонах ЄС. При цьо­му враховувалося подальше скорочення озброєнь сторін, пе­ретворення НАТО на організацію здебільшого політично-вій­ськового характеру. Більш того, такий спосіб розв'язання ні­мецької проблеми був пов'язаний з висуненням ще на початку 1990 р. головою КЄС Ж. Делором плану західноєвропейської федерації, проекту прискореного формування Європейського союзу.

Додамо, що довше всіх не погоджувався на входження об'єднаної Німеччини до НАТО колишній Радянський Союз. Спротив Кремля межував зі спокусою чи з провокуванням Бонна навіть до виходу ФРН із західних союзів. Нова ж філо­софія сучасної безпеки передбачала саме політику інтеграції розширеної ФРН в західні союзи, збереження і посилення її укоріненості в євроатлантичних структурах.

Наступна ж модель, перехід Німеччини до нейтрального стану, також певною мірою базувалася на реалістичному ґрун­ті. Її реалізація, як стверджували науковці із Франції Ф. Бо- зо й Ж. Паоліні, прискорила б розпад Варшавського пакту, а Атлантичний союз НАТО поставила б перед вибором між са­морозпуском і реорганізацією та перенесенням лінії оборони з Ельби на Рейн. Стосовно Німеччини за нею лишалося б виз­начення форми свого нейтралітету, який міг би бути, за умо­ви згоди німців, австрійського або ж шведського зразка. В першому випадку це мали б бути визначені міжнародні об­меження щодо національних збройних сил, а відповідно до другого підходу мали б бути встановлені відповідні параметри нейтрального статусу лише на національній основі.

Проте подібний сценарій не відповідав реаліям як європей­ської політики, так і інтересам його учасників. Аргументами, що заперечували можливість нейтрального шляху нової Ні­меччини, служили: подолання антагонізмів поміж Сходом і Заходом континенту; унеможливлення консервації воєнно-по­літичних блоків і відповідних порядків у Європі, які могли б мати антинімецьку спрямованість; рішучий потяг східних німців щодо остаточного закріплення на своїх теренах сус­пільно-політичних інститутів західної демократії.

Розглядаючи третю модель — возз'єднання німців — у но­вому загальноєвропейському контексті, слід взяти до уваги наступне. По-перше, німецьке питання знову постало на по­рядку денному завдяки і в результаті загальної тенденції по­долання розколу Європи. А по-друге, відновлення єдності ма­ло б відбутися за умов стабільності і безпеки, за умови того, що його "темпи і форми будуть скоординованими зі встанов­ленням нового європейського порядку".

Цьому ж мали б бути підпорядковані складові колектив­ної безпеки: участь всіх зацікавлених держав, контрольова­ний характер роззброєння та задіяння ядерного чинника. Водночас принципи колективної безпеки виключали б форми воєнної інтеграції, що подібні до існуючих в рамках НАТО. Окрім цього, німецькі держави мали б поступово, етап за етапом наближатися до єдності, синхронізуючи власні дії із загальноєвропейським процесом. Проте головним усклад­ненням став стрімкий перебіг подій у Німеччині, особливо "процес морального, політичного та економічного демонтажу і розвалу НДР". Тобто "нерегульований процес злиття НДР з ФРН міг би призвести до непередбачуваних наслідків". Два воєнних союзи, що стикалися саме тут, не були готові до та­кої межі ризику для континенту. ФРН мала всі підстави пе­рехопити ініціативу і незабарилася скористатися цим.

Водночас саме об'єднана Німеччина є активним прихиль­ником підвищення рівня безпеки в Європі та світі. Стосовно Європейського континенту ФРН особливу увагу приділяє ОБСЄ, нарощуванню довіри і співпраці всього кола майже 60 держав. Німеччина розглядає ОБСЄ як механізм подальшої розробки та введення в дію загальних цінностей і норм, гар­монізації та поглиблення довіри, контролю над озброєнням в Європі, а також у попереджені та врегулюванні криз та кон­фліктів. Тобто роль ОБСЄ отримує нове бачення, вона має працювати на сучасніших базових засадах. Водночас німець­ким політичним керівництвом підкреслюється необхідність більш прагматичного підходу до самої організації та її діяль­ності. Організація розглядається Берліном як своєрідний міжнародний форум, який не може й не повинен заміняти НАТО. Всі інститути ОБСЄ, за баченням німецьких політиків, мають діяти в площині несилового впливу. Тобто політичні підходи та рішення мають випереджати можливі конфлікти. Інститути ОБСЄ повинні контролювати дотримання прав лю­дини та свободу виборів. Проте там, де конфлікт вже спалахнув й потрібно застосувати силу для його погашення, там має діяти НАТО. Водночас Німеччина обстоює підхід що­до необхідності в такому разі мати мандат ООН чи ОБСЄ на застосування сили.

Поряд з цим в рамках Європейського союзу Німеччина ра­зом з Францією та іншими країнами обстоює підхід щодо фор­мування спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Згідно з баченням офіційного Бонна, а потім Берліна, інтегра­ційні процеси на заході континенту залишатимуться неповно­цінними, якщо ЄС не зможе проводити єдину зовнішню полі­тику та політику безпеки. Тому Німеччина та Франція ще на початку 90-х років виступили ініціаторами внесення відповід­них доповнень у договір про створення Євросоюзу. Вони запро­понували створення механізму формування СЗПБ Європей­ського союзу.

Природно, що серед членів ЄС існували й інші підходи. Так, на противагу німецько-французькому баченню, Англія, Данія та Нідерланди обстоювали необхідність збереження монопольного становища НАТО у формуванні політики без­пеки. ФРН, виходячи з нового геополітичного становища континенту, наполягає на поєднанні атлантичного партнерс­тва з усе більшим розвитком європейського співробітництва та підвищення ролі ЄС у питаннях політики безпеки. Цьому прислужилася створена ще 1989 р. німецько-французька бригада, яка з 1993 р. підпорядковується єврокорпусу. Та­кий підхід став, по-перше, суттєвим кроком у розбудові єв­ропейської опори НАТО, а по-друге — початком набуття єв­ропейцями власної оборонної єдності. Цей підхід отримав по­дальший розвиток в рішеннях саміту в м. Кельн 1999 р. під час головування в ЄС саме Німеччини. Відповідно до цих рі­шень з 2003 р. в рамках і під командуванням ЄС функціону­ють сили кризового реагування загальною чисельністю в 64000 військових.

Зазначимо, що саме такий підхід, який обстоює об'єднана Німеччина, отримав подальший розвиток. За моделлю Євро- корпусу, який створили ФРН, Франція, Бельгія, Іспанія та Люксембург, у другій половині 90-х були створені німецько- датський і німецько-нідерландський корпуси. Пізніше і в НАТО була сприйнята модель багатонаціональних формувань. На її засадах були також створені німецько-американський та датсько-німецько-польський воєнні корпуси.

Таким чином, створення й накопичення досвіду кооперації військових з'єднань різних країн, багатонаціональних форму­вань показує те значення і роль, яких надає об'єднана Німеч­чина кооперативним зв'язкам, а не самостійним впливам з бо­ку однієї навіть демократичної наддержави. Нову міць та ва­гу Німеччина застосовує для подальшого зміцнення як засад демократії в більш широких географічних межах, так і для розв'язання демократичними засобами тих різних підходів та суперечностей, які мають місце в європейських та євроатлан­тичних структурах.

Останнім часом відносини Німеччини та США, інших її союзників в рамках західних воєнних союзів набули деяких ускладнень та поглиблення протиріч. Все це, за нашою оцін­кою, викликано, по-перше, змінами геополітичних парамет­рів об'єднаної ФРН на континенті, а по-друге — прагненням Німеччини посісти по ключових питаннях європейського та євроатлантичного будівництва більш помітне місце і на цій основі реалізовувати свої національні інтереси.

Протиріччя, що мають місце, їх головні вузли кореняться, власне, в самій динаміці розвитку інтеграційних процесів та процесів глобалізації. Нині в період утвердження нових і якіс­но відмінних від попередньої історичної доби геополітичних реалій Німеччина, опановуючи своє нове значення, намагаєть­ся не ускладнювати, а знаходити оптимальніші рішення по­дальшого розвитку ЄС, ЗЄС та їх взаємодії з оновленим НАТО. Нинішня ФРН віддає все більшу перевагу кооперативним зв'язкам та інтеграції.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти