Геостратегія об'єднаної Німеччини щодо Центрально-Східної Європи

Безперечно, що формування нової геополітичної моделі об'єднаної Німеччини не могло не задіяти та значно трансфор­мувати й тих попередніх поглядів і засад у сфері національної безпеки, які були експоновані на простір Центральної чи за тогочасним визначенням Серединної Європи. Адже подібні до нинішніх турбулентні зміни на континенті були властиві й ра­ніше. їм, звичайно, передували характерні геополітичні кон­цепції та більш-менш відповідний розклад сил на континенті. Водночас попередній розподіл сил спричиняли воєнні дії чи їх перспектива. Однак нині, на відміну від попередніх історич­них етапів, зміни, що відбулися, не є навіть детермінантами воєнних дій.

На початку Першої світової війни гегемоністські ідеї приз­вели до континентального суперництва Німеччини і Габсбур- зької монархії проти безпосередніх сусідів та інших держав. Особливе місце у гегемоністських планах відводилося Се­рединній Європі (Mitteleuropa). Фрідріх Науман, який видав книжку під назвою "Серединна Європа", вважав, що перебіг подій Першої світової війни остаточно визначить виникнення нової європейської супердержави під гегемонією Габсбурзької монархії. Негативний потенціал цих ідей посилювався полі­тичними планами утворити геополітичну Серединну Європу задля оновлення дуалістичної монархії. Проте цей підхід і по­тенціал Серединної Європи був остаточно дискредитований після Першої світової війни. Однак саме в цей час можна спос­терігати спроби надати Серединній Європі конкурентну геопо­літичну функцію — так званого санітарного кордону (cordon sanitaire). Як відомо, це поняття виникло 1815 р. і поєднува­ло держави на французькому кордоні, які мали стримувати розповсюдження значного революційного потенціалу Фран­цузької революції. Після закінчення Першої світової війни план "санітарного кордону" був розроблений і задіяний фран­цузьким прем'єр-міністром Клемансо і англійським Ллойд- Джорджем. На "санітарний кордон" покладалося виконання подвійної функції: по-перше, нейтралізувати вплив більшо­визму в русі на захід, а по-друге, створити проміжний центр сили, аби не допустити порозуміння Німеччини з Радянським Союзом.

Однак надії, що покладалися у ті часи на Серединну Євро­пу як "санітарний кордон", в подальшому не виправдалися. Наголосимо, що процес розпаду Австро-У горської імперії на початку ХХ ст., радянсько-польська війна 1920 р., порозумін­ня в Рапалло і радянсько-німецький пакт поділу 1939 р. і йо­го наслідки та, нарешті, перемога СРСР 1945 р. "остаточно ліквідували Серединну Європу і перетворили її на радянську зону впливу". Тобто після Другої світової війни Серединна Єв­ропа перетворилася на оперативний простір превентивного розгортання військ Варшавського блоку. Тим самим впродовж майже півстоліття "Приливно-відливні землі" втратили свою основну геополітичну функцію і перетворились на периферію Серединної землі. Великий кордон був замінений Берлінським муром, новою неприступною "залізною завісою", а війська НАТО виконували роль нових легіонів. Безпека європейсько­го простору змушена була протягом 45 років базуватися на штучній ідеї стримання замість балансу інтересів. Разом із Се­рединною землею Німеччина також була виключена з тради­ційної системи європейської рівноваги, перетворена на пери­ферію НАТО. ФРН залишалась виключеною із загальноєвро­пейського поля політичних дій, оскільки (згідно з тезою американського геополітика Н. Спайкмена) Німеччина, поді­лена навіть на дві частини, політично не існує.

Звичайно, розпад біполярної системи координат континен­ту та керування світом і об'єднання Німеччини 1990 р. нада­ли шанс утворити історичний простір Серединної Європи як геополітичної реальності нового типу. За таких умов роль і значення об'єднаної Німеччини, її вплив на цей регіон значно зросли б, та й геополітичний регіон мав би неабияку вагу. З огляду на таке надзвичайно важливе значення Серединної, а за нинішнім визначенням Центрально-Східної Європи для об'єднаної ФРН, остання максимально використовувала всі свої можливості для поширення власного впливу на цей прос­тір. Найбільш перспективним вважалося використати для цього довгострокові цілі Північноатлантичного пакту, а також залучити країни молодої демократії до інтеграційних процесів на континенті.

Коаліційний християнсько-ліберальний уряд об'єднаної Ні­меччини на початку 90-х років виробив власну платформу що­до майбутніх тенденцій розвитку Північноатлантичного альян­су. Тим самим було засвідчено надзвичайне значення, яке на­давалось проблемі пошуку нової геополітичної моделі ФРН в системі колективної безпеки. В коаліційній угоді 1994 р. за­значалося, що НАТО є і буде основою європейської і німецької безпеки, що Північноатлантичний союз і Європейський союз складають основні засади мирного розвитку європейської сис­теми колективної безпеки, що розширення НАТО має проходи­ти пропорційно до розширення Євросоюзу. Тобто, задеклару­вавши незмінність базових засад щодо системи безпеки на кон­тиненті, об'єднана Німеччина визначила й головний пріоритет німецької зовнішньої політики в галузі власної безпеки в 90-х роках.

Формування німецької позиції передбачало конкретні так­тичні рішення з питань строків, форм і черговості приєднання кандидатів на членство в НАТО. Навколо цього точилися най­більш жваві дискусії. Головними опонентами в уряді були мі­ністр закордонних справ К. Кінкель (ВДП) і міністр оборони ФРН Ф. Рюе (ХДС). Глава оборонного відомства був прихиль­ником максимально швидкого і безкомпромісного залучення країн — кандидатів в НАТО. Особливу увагу, на його думку, слід було приділити Польщі як найбільш імовірному кандида­тові з огляду на її унікальне для Німеччини геополітичне по­ложення. В той же час К. Кінкель вважав, що стриманість у процесі розширення і обережність ФРН у цьому питанні від­повідає інтересам країни.

За баченням Німеччини, загальна послідовність вступу кра­їн — претендентів в союз НАТО мала б такий вигляд: Поль­ща, Угорщина, Чехія, Словаччина, а потім Румунія і Болга­рія, дещо пізніше країни Балтії. Окреме місце серед цих країн має посісти Словенія, внутрішні тенденції розвитку якої мог­ли б привести до нейтралізації міжнародного статусу подібно до її "патрона" Австрії.

На початку 90-х років здавалося, що розширення Північ­ноатлантичного союзу НАТО на Схід стане автоматичним кро­ком і Захід досить швидко й остаточно закріпить за собою ко­лишні геостратегічні вигоди СРСР. Цей неконтрольований процес було припинено 1994 р. Його принциповим заперечен­ням стала демонстративна відмова міністра закордонних справ Росії А. Козирева підписати документ про участь Росії в програмі НАТО "Партнерство заради миру". Це було на по­чатку грудня 1994 р. в Брюсселі на щорічній зустрічі мініс­трів закордонних справ країн — членів НАТО. А. Козирев висловив позицію РФ формулою: "Так — партнерству заради миру, ні — розширенню". Новий міністр Росії Є. Примаков зайняв ще жорсткішу позицію щодо прискореного розширен­ня НАТО. Ейфорія, яка протягом кількох років захоплювала східноєвропейських політиків, скінчилася. Тому ілюзії щодо термінового вступу до НАТО, які часто запаморочували голо­ви багатьом лідерам країн-претендентів, наразилися на суво­ру дійсність. Стало цілком очевидним, що "остаточне рішен­ня стане результатом компромісу між Росією і Сполученими Штатами".

В об'єднаній Німеччині більш ніж в інших країнах Заходу діяли з урахуванням позиції Росії. К. Кінкель фактично визнавав пріоритет відносин з РФ порівняно з прискореним розширенням блоку. Позиція Німеччини справляла відповід­ний вплив і на її союзників. З огляду на непримиренну пози­цію Росії Захід став більше приділяти уваги проведенню стра­тегії м'якого просування НАТО на Схід.

Американська "стратегічна" ініціатива, як часто назива­ють програму "Партнерство заради миру", була фактично пер­шочерговим тактичним маневром "м'якого" формування за­хідних інтересів на просторі Центрально-Східної (Серединної) Європи. Її висунення надало можливість розробити конкретні форми взаємодії щодо зміцнення довіри та нарощування спів­праці з країнами молодої демократії. Водночас Польща фак­тично очолила групу з трьох першочергових кандидатів і сто­яла попереду Угорщини і Чехії, які також претендували всту­пити до Альянсу.

Наголосимо, що Німеччину польські політики воліли бачити основним лобістом у цьому питанні. База такого взаєморозумін­ня була закладена ще восени 1989 р. "загальною декларацією" Коля — Мазовецького, а також підписанням в листопаді 1990 р. польсько-німецького договору про кордон і в червні 1991 р. договору про добросусідські та дружні відносини. Новообраний польський президент А. Кваснєвський перший закордонний ві­зит у січні 1996 р. здійснив до Німеччини. Тим самим він під­твердив незмінність пріоритетів зовнішньої політики свого по­передника. Кваснєвський назвав вступ Польщі до НАТО "основ­ним завданням польської зовнішньої політики".

Проте слід мати на увазі й інше. Під час державного візи­ту в Польщу в липні 1995 р. канцлер ФРН Г. Коль підтвердив у своєму виступі в сеймі взаємозв'язок прийняття країн в ЄС і НАТО відповідно до наведеної нами вище коаліційної урядо­вої угоди. Тим самим він певною мірою викликав розчаруван­ня серед польських парламентаріїв, які сподівалися на пріори­тетність входження до НАТО з огляду на неодноразові запев­нення Ф. Рюе щодо сприяння вступу Польщі до НАТО в найближчій перспективі. Виступ Г. Коля свідчив про певну стриманість зовнішніх устремлінь німецької політики, про те, що гору брали здоровий глузд та гнучкість зовнішньополітич­ної лінії ФРН.

З погляду урядовців та оглядачів, польсько-німецьке при­мирення, на зразок франко-німецького, стане в майбутньому одним з головних чинників центрально-східно-європейського простору. Надзвичайно сприятливою для цього стала співпра­ця у сфері розширення НАТО та майбутнього приєднання Польщі до ЄС. У галузі ж безпеки польсько-німецькі відноси­ни виходять за межі двосторонніх. За оцінкою З. Бжезінсько- го, реальна Європа сучасної історичної доби "неможлива без широкомасштабної співпраці та злагоди Польщі з Німеччи­ною". Американський політолог особливо наголошував на то­му, що "безпека має бути основним аспектом будь-якої реаль­ної співпраці між ними". Остаточне рішення щодо форм роз­витку безпеки на континенті і просування НАТО на Схід приймалось, звичайно, не в Бонні та Варшаві, а в Москві й Вашингтоні. Однак порозуміння цих держав з широкого ко­ла питань, їх спільні підходи стимулювали позитивне вирі­шення питання 1999 р., коли Польща, а з нею Чехія та Угор­щина вступили до НАТО.

Перспективним, на погляд німецьких політиків, є залучен­ня до членства в НАТО поряд з іншими східноєвропейськими державами також і країн Балтії. Однак ця політика потребує ще чималих зусиль багатьох сторін. Статус безпеки цих кра­їн викликає занепокоєння, інколи навіть показне. В цьому контексті певною мірою більш рельєфно вимальовується стій­кий інтерес об'єднаної ФРН до Калінінградської області РФ. Певно, можна стверджувати про особливі геополітичні інтере­си Німеччини стосовно цього анклаву. Адже Калінінградська область — це колишній Кенігсберг у Східній Пруссії, а також район Клайпеди — це колишній Мемельланд, які в силу по­воєнного облаштування континенту відійшли від Німеччини до інших держав. Нинішнє політичне становище та геогра­фічне положення Калінінградської області між Литвою і Польщею з виходом у Балтійське море робить німецько-ли­товські відносини ключовими для всієї Балтії.

Німецько-литовські відносини зазнали значних змін після проголошення незалежності Литви в березні 1990 р. і наступ­ного відновлення в серпні 1991 р. ФРН дипломатичних відно­син з Балтійськими республіками в повному обсязі. Німеччи­на є другим за об'ємом інвестором у Литві і найбільшим захід­ним торговим партнером. Подібний стан характеризує також інвестиційну діяльність ФРН у Калінінградській області. На початку ХХІ ст. іноземні інвестиції тут склали: німецькі — майже половину від загального обсягу, потім йдуть польські — четверта частина, а далі — інших держав і в їх числі бал­тійських. Ця тенденція, певно, посилюватиметься й надалі.

Зона Калінінградської області із самого початку потеплін­ня між Сходом і Заходом визначилась як зона потужних еко­номічних інтересів ФРН. 1988 р. голова ради правління Ні­мецького банку Ф. Крістіанс висловив ідею про утворення в анклаві особливої економічної зони, яка досить швидко знайшла підтримку в тодішньому СРСР. Добрі стосунки з ке­рівництвом у Москві надали можливість швидкого просуван­ня проекту. У вересні 1991 р. відповідно до рішення Ради Мі­ністрів СРСР на території Калінінградської області була утво­рена вільна економічна зона "Янтар". До цього часу суттєвого розвитку вона не отримала саме з причин невизначеності у сфері безпеки.

Загальний економічний профіль області визначається ви­разною концентрацією військової промисловості. Окрім того, активний розвиток зони вільного підприємництва невідкладно потребує демократизації системи управління та значно біль­шої відкритості для іноземних інвесторів. У той же час збере­ження дещо подібної до попереднього рівня високої концен­трації російських військ у цій області, м'яко кажучи, стримує активність міжнародного капіталу.

Звичайно, військова складова Калінінграда поряд з істо­ричними та політичними чинниками зумовлює і спонукає до більш прозахідного курсу Балтійських республік. Естонія, Латвія і Литва після розпаду Радянського Союзу взяли чіткий прозахідний курс. Пронімецька спрямованість особливо від­чутна для литовської зовнішньої політики. Вона не викликає жодних сумнівів і має деякі посилюючі геостратегічні факто­ри. Зростання німецького економіко-політичного полюса сили підтверджується переведенням столиці об'єднаної німецької держави в Берлін, значною підтримкою європейської політи­ки Балтійських республік з боку Німеччини, нарощуванням присутності німецького капіталу в цих країнах.

Характерним є також і те, що в сучасній ФРН, Балтійських республіках частіше згадуються й історико-культурні підвали­ни. Так, німецький геополітик професор Х. Вайль наголошує: "Балтика разом із Санкт-Петербургом впродовж століть були тісно пов'язані з німецькою і особливо берлінською зонами культурного впливу. Якщо взяти до уваги той факт, що бал­тійські столиці певний час перебували під впливом Росії у досить сумнівному статусі, то слід погодитися, що їх відно­сини з Німеччиною, особливо з відродженою метрополією Бер­ліна, будуть розвиватися тісніше, ніж у міжвоєнний час. По­силення впливу Берліна на Балтію відроджується у культур­ній царині. Поряд з цим Берлін, як традиційний центр прусського мілітаризму, не може не вплинути на колишню свою периферію саме у цьому сенсі. Звичайно, насиченість від­носин країн Балтії з євроатлантичними структурами підіймає значення Калінінградського регіону як військового форпосту Росії на противагу Німеччині, Заходу.

Слід віддати належне стриманій позиції офіційних кіл ФРН стосовно збереження статус-кво Калінінградської облас­ті. 1994 р. тодішній посол ФРН у РФ однозначно наголошу­вав, що в його країні жодна серйозна політична партія не порушує питання щодо зміни становища Калінінградської об­ласті. Проте з боку окремих політичних сил активність запе­речень цього становища дещо підвищилась. Деякі з них заго­ворили про східнопрусські землі як "загальноєвропейську проблему першого рангу". Тон цьому задає широке коло пра- ворадикальних партій, зокрема Німецький народний союз (БУЙ), республіканці і Німецька ліга за народ і вітчизну (БЬУН). Групою правих радикалів був утворений "Комітет до­помоги Східній Пруссії у сприянні об'єднання та прав". Орга­нізацією ""Опікав Оегшапіеа" проводилася акція "Свобода для Кенігсберга", було поновлено діяльність "Прусського земель­ного уряду Східної Пруссії та Мемельланда" тощо. Загальною програмною вимогою всіх цих організацій крайньо правого спектра є відновлення суверенітету Німеччини над втрачени­ми територіями. Їх значну електоральну базу складають, ок­рім вигнанців саме з цих територій, впливові організації су­детських німців.

Німецька меншість на території Калінінградського ексклаву може бути в перспективі використана для обґрунтування зак­ріплення Німеччини на цих землях. Після тотального відселен- ня німців наприкінці 40-х років кількість їх у 1989 р. склада­ла не більше 900 осіб. За різними оцінками, вона становить те­пер від 4 до 20 тис. осіб. Навколо факту стрімкого зростання німецької колонії в ексклаві точиться багато спекуляцій. Не­давні переселенці, в основному етнічні німці з Поволжя, мігру­вали на територію анклаву після того, як втратили надію на відновлення Поволзької республіки російських німців.

Однак офіційний Берлін займає досить помірковану і конс­труктивну позицію. Так, це простежується у виступі Герхарда Шредера за підсумками візиту федерального канцлера до Санкт-Петербурга в 2001 р. Г. Шредер стверджував, що коли Європейський союз розшириться і до нього увійдуть Польща та Балтійські країни, Калінінград, або як його називають у ФРН Кенігсберг, перетвориться на анклав юрисдикції Росій­ської Федерації. Цей регіон має стати мостом, що об'єднає Єв­ропу з Росією.

Проблема Східної Пруссії не вичерпується Калінінград- ським анклавом. Німецько-литовські відносини мають постій­ний подразник у вигляді Клайпеди, колишнього Мемельлан- да. Цьому певною мірою служить історична спадщина. Проб­лема Мемельланда історично завжди розвивалась як німецько- литовська. Основи суверенітету Прусської держави на цій зем­лі закладалися Німецьким орденом. Впродовж ХУІІ-ХУІП ст. у Мемельланді оселялися, головним чином, біженці. До Пер­шої світової війни Пруссія міцно утримувала суверенітет над Мемельландом, загальний німецько-культурний вплив був ба­гато відчутніший. Згідно з переписом 1920 р. серед 140746 жителів Мемельланда 71156 складали німці, 67259 — литов­ці і 156 були поляки.

Після закінчення Першої світової війни союзники не нава­жилися передати Мемельланд Литві де-юре, однак, згідно зі ст. 99 Версальського договору, Німеччина позбавлялася прав на нього. В травні 1924 р. союзники, а це Велика Британія, Франція, Італія і Японія, уклали так звану Мемельландську конвенцію, згідно з якою цей регіон отримав статус автоном­ної території у складі Литви. На цих землях відразу ж поча­ли проводити політику тотальної литовізації населення. В ос­танніх німецьких дослідженнях історії Мемельланда дається вкрай негативна оцінка тогочасної політики. Скажімо, солід­не дослідження саме правових підвалин цієї проблеми зробив спеціаліст з міжнародного права м. Геттінген Г. X. Горніг у книзі "Мемельланд — вчора і сьогодні. Історичне і правове дослідження". Засуджуючи відокремлення Мемельланда від Німеччини після Першої світової війни, він пише: "Відокрем­лення Мемельланда відображало шовінізм, який сповідував Клемансо. А його крайня ненависть до всього німецького і йо­го бажання нашкодити Німеччині взяли й тут гору". Горніг вважає, що приєднання Мемельланда до Третього рейху, здій­снене Гітлером у березні 1939 р., є цілком виправданим з пра­вового погляду.

За рішенням Потсдамської (Берлінської) конференції Ме­мельланд було повернуто до складу Литви і на сьогодні його статус вважається остаточно вирішеним після укладення Мос­ковського договору у вересні 1990 р. стосовно остаточного вре­гулювання німецького питання. Однак не виключено, що за тих чи інших обставин ці питання можуть ще порушуватися, набирати політизованого виміру й тим самим ставати подраз­ником відносин у регіоні.

Аналіз зовнішньополітичного курсу об'єднаної Німеччини щодо країн Центрально-Східної Європи доводить, що за новіт­ньої доби німецька східна політика мала свою внутрішню ло­гіку і послідовність. У перші роки характерним було прагнен­ня до повного врегулювання відносин з усіма новими незалеж­ними країнами в цій частині континенту, формування пріоритетів співпраці. Починаючи з 1993 р., ФРН стала актив­но підтримувати всі держави молодої демократії, особливо ті, які досягли кращих результатів трансформаційних перетво­рень, з метою їх залучення до євроатлантичних структур. Нас­тупним кроком стала політика щодо безпосередньої інтеграції східноєвропейських країн у західні політичні, воєнні та еко­номічні структури. Певним підсумком цих зусиль і новим ру­бежем становища Німеччини стало прийняття Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО 1999 р.

Водночас зазначимо, що в об'єднаної Німеччини існує ряд питань зі східноєвропейськими країнами, які ще мають вирі­шуватися на двосторонньому і багатосторонньому рівнях. До кола питань і протиріч слід зарахувати проблеми німецької етнічної меншини в тих чи інших країнах молодої демократії, політичні проблеми щодо інтеграції до Північноатлантичного союзу, економічні, а то й певним чином територіальні питан­ня. Звичайно, що останніх у їх класичному розумінні сучасна ФРН не має. Незважаючи на жорсткість, з якою були по вій­ні проведені етнічні чистки, вони по-своєму розв'язали проб­лему Судетів, Сілезії, а також Східної Пруссії. Остаточно розв'язку цієї проблеми юридично закріпили угоди, підписані ФРН у 70-ті та 90-ті роки. Однак з огляду на об'єднання ФРН і НДР, прагнення нових незалежних країн поповнити лави Єв- росоюзу, уряд Об'єднаної Німеччини під певним тиском гро­мадськості став порушувати питання щодо долі німецьких громадян, які мешкали раніше на теренах сучасних Чехії та Польщі, а також німецьких меншин у цих та інших країнах регіону.

З політико-правового погляду важливішим є підтверджен­ня сучасних кордонів, що постали після Другої світової війни. Так, з Польщею було укладено Договір про кордон у листопа­ді 1991 р., аз колишньою Чехословаччиною — Договір про добросусідство та дружню співпрацю в лютому 1992 р. Остан­ній також надав гарантії дотримання кордонів, права для ні­мецької меншини, підтверджував юридичну недійсність Мюн­хенських угод 1938 р. Поза рамками договору зосталися вимо­ги судетських німців про повернення чи виплату компенсації за конфісковане свого часу майно та можливість для них под­війного громадянства. Не випадково ратифікація цього догово­ру проходила довго і важко в обох країнах.

Враховуючи довготривалі політичні дискусії в Німеччині та Чехії, у грудні 1996 р. в Празі було підписано спільну декла­рацію. В ній обидві держави засудили як Мюнхенську угоду, так і насильницьке виселення німецького населення із Судетів по війні, а також визнали свою взаємну відповідальність за злочини минувшини. Одночасно тверда позиція уряду сучас­ної ФРН під час дворічних переговорів постала своєрідною де­монстрацією нових підходів до відносин з найближчими сусі­дами.

Місце, яке посідають східноєвропейські країни у геостра- тегії об'єднаної Німеччини, визначається кількома чинника­ми. Але головні з них два. Перший, Німеччина є для країн Центрально-Східної Європи надійним сусідом з потужним економічним та політичним потенціалом, що за умови спів­праці може активно сприяти в подоланні їх власних еконо­мічних труднощів. Другий, ФРН є провідним учасником за­хідних союзів та інституцій, увійти до яких прагне більшість нових незалежних країн. Зі свого боку об'єднана Німеччина нині потребує нової солідної опори, яка зможе забезпечити їй більший вплив на перебіг європейських подій. Саме такою опорою спроможний стати схід континенту.

З'ясування нового геополітичного становища об'єднаної Ні­меччини дає підстави стверджувати, що на нинішньому етапі вона реалізує власні інтереси через НАТО та Євросоюз. Однак за умови уповільнення інтеграційних процесів та посилення національних вимірів у підходах провідних держав Заходу щодо кооперативних відносин Німеччина може повернутися до доктрин Серединної Європи (Mi.tteleu.ropa). Наслідком тако­го підходу може стати формування нового порядку в Цен­тральній і Центрально-Східній Європі, в якому об'єднана Ні­меччина посяде місце не лише економічного велетня, але й бу­де прагнути до політичного панування в цьому регіоні.

Аналіз підтверджує також і той факт, що нині стримуючим чинником економічної експансії ФРН у країни Східноєвропей­ського регіону є невирішеність внутрішніх проблем після до­сягнення лише державної єдності. Звичайно, повномасштабній активізації політики Німеччини заважають проблеми, пов'язані з підтягуванням до відповідного соціально-економіч­ного рівня східних земель.

Нові світові геополітичні