![]() |
Геостратегія об'єднаної Німеччини щодо Центрально-Східної Європи
Безперечно, що формування нової геополітичної моделі об'єднаної Німеччини не могло не задіяти та значно трансформувати й тих попередніх поглядів і засад у сфері національної безпеки, які були експоновані на простір Центральної чи за тогочасним визначенням Серединної Європи. Адже подібні до нинішніх турбулентні зміни на континенті були властиві й раніше. їм, звичайно, передували характерні геополітичні концепції та більш-менш відповідний розклад сил на континенті. Водночас попередній розподіл сил спричиняли воєнні дії чи їх перспектива. Однак нині, на відміну від попередніх історичних етапів, зміни, що відбулися, не є навіть детермінантами воєнних дій. На початку Першої світової війни гегемоністські ідеї призвели до континентального суперництва Німеччини і Габсбур- зької монархії проти безпосередніх сусідів та інших держав. Особливе місце у гегемоністських планах відводилося Серединній Європі (Mitteleuropa). Фрідріх Науман, який видав книжку під назвою "Серединна Європа", вважав, що перебіг подій Першої світової війни остаточно визначить виникнення нової європейської супердержави під гегемонією Габсбурзької монархії. Негативний потенціал цих ідей посилювався політичними планами утворити геополітичну Серединну Європу задля оновлення дуалістичної монархії. Проте цей підхід і потенціал Серединної Європи був остаточно дискредитований після Першої світової війни. Однак саме в цей час можна спостерігати спроби надати Серединній Європі конкурентну геополітичну функцію — так званого санітарного кордону (cordon sanitaire). Як відомо, це поняття виникло 1815 р. і поєднувало держави на французькому кордоні, які мали стримувати розповсюдження значного революційного потенціалу Французької революції. Після закінчення Першої світової війни план "санітарного кордону" був розроблений і задіяний французьким прем'єр-міністром Клемансо і англійським Ллойд- Джорджем. На "санітарний кордон" покладалося виконання подвійної функції: по-перше, нейтралізувати вплив більшовизму в русі на захід, а по-друге, створити проміжний центр сили, аби не допустити порозуміння Німеччини з Радянським Союзом. Однак надії, що покладалися у ті часи на Серединну Європу як "санітарний кордон", в подальшому не виправдалися. Наголосимо, що процес розпаду Австро-У горської імперії на початку ХХ ст., радянсько-польська війна 1920 р., порозуміння в Рапалло і радянсько-німецький пакт поділу 1939 р. і його наслідки та, нарешті, перемога СРСР 1945 р. "остаточно ліквідували Серединну Європу і перетворили її на радянську зону впливу". Тобто після Другої світової війни Серединна Європа перетворилася на оперативний простір превентивного розгортання військ Варшавського блоку. Тим самим впродовж майже півстоліття "Приливно-відливні землі" втратили свою основну геополітичну функцію і перетворились на периферію Серединної землі. Великий кордон був замінений Берлінським муром, новою неприступною "залізною завісою", а війська НАТО виконували роль нових легіонів. Безпека європейського простору змушена була протягом 45 років базуватися на штучній ідеї стримання замість балансу інтересів. Разом із Серединною землею Німеччина також була виключена з традиційної системи європейської рівноваги, перетворена на периферію НАТО. ФРН залишалась виключеною із загальноєвропейського поля політичних дій, оскільки (згідно з тезою американського геополітика Н. Спайкмена) Німеччина, поділена навіть на дві частини, політично не існує. Звичайно, розпад біполярної системи координат континенту та керування світом і об'єднання Німеччини 1990 р. надали шанс утворити історичний простір Серединної Європи як геополітичної реальності нового типу. За таких умов роль і значення об'єднаної Німеччини, її вплив на цей регіон значно зросли б, та й геополітичний регіон мав би неабияку вагу. З огляду на таке надзвичайно важливе значення Серединної, а за нинішнім визначенням Центрально-Східної Європи для об'єднаної ФРН, остання максимально використовувала всі свої можливості для поширення власного впливу на цей простір. Найбільш перспективним вважалося використати для цього довгострокові цілі Північноатлантичного пакту, а також залучити країни молодої демократії до інтеграційних процесів на континенті. Коаліційний християнсько-ліберальний уряд об'єднаної Німеччини на початку 90-х років виробив власну платформу щодо майбутніх тенденцій розвитку Північноатлантичного альянсу. Тим самим було засвідчено надзвичайне значення, яке надавалось проблемі пошуку нової геополітичної моделі ФРН в системі колективної безпеки. В коаліційній угоді 1994 р. зазначалося, що НАТО є і буде основою європейської і німецької безпеки, що Північноатлантичний союз і Європейський союз складають основні засади мирного розвитку європейської системи колективної безпеки, що розширення НАТО має проходити пропорційно до розширення Євросоюзу. Тобто, задекларувавши незмінність базових засад щодо системи безпеки на континенті, об'єднана Німеччина визначила й головний пріоритет німецької зовнішньої політики в галузі власної безпеки в 90-х роках. Формування німецької позиції передбачало конкретні тактичні рішення з питань строків, форм і черговості приєднання кандидатів на членство в НАТО. Навколо цього точилися найбільш жваві дискусії. Головними опонентами в уряді були міністр закордонних справ К. Кінкель (ВДП) і міністр оборони ФРН Ф. Рюе (ХДС). Глава оборонного відомства був прихильником максимально швидкого і безкомпромісного залучення країн — кандидатів в НАТО. Особливу увагу, на його думку, слід було приділити Польщі як найбільш імовірному кандидатові з огляду на її унікальне для Німеччини геополітичне положення. В той же час К. Кінкель вважав, що стриманість у процесі розширення і обережність ФРН у цьому питанні відповідає інтересам країни. За баченням Німеччини, загальна послідовність вступу країн — претендентів в союз НАТО мала б такий вигляд: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, а потім Румунія і Болгарія, дещо пізніше країни Балтії. Окреме місце серед цих країн має посісти Словенія, внутрішні тенденції розвитку якої могли б привести до нейтралізації міжнародного статусу подібно до її "патрона" Австрії. На початку 90-х років здавалося, що розширення Північноатлантичного союзу НАТО на Схід стане автоматичним кроком і Захід досить швидко й остаточно закріпить за собою колишні геостратегічні вигоди СРСР. Цей неконтрольований процес було припинено 1994 р. Його принциповим запереченням стала демонстративна відмова міністра закордонних справ Росії А. Козирева підписати документ про участь Росії в програмі НАТО "Партнерство заради миру". Це було на початку грудня 1994 р. в Брюсселі на щорічній зустрічі міністрів закордонних справ країн — членів НАТО. А. Козирев висловив позицію РФ формулою: "Так — партнерству заради миру, ні — розширенню". Новий міністр Росії Є. Примаков зайняв ще жорсткішу позицію щодо прискореного розширення НАТО. Ейфорія, яка протягом кількох років захоплювала східноєвропейських політиків, скінчилася. Тому ілюзії щодо термінового вступу до НАТО, які часто запаморочували голови багатьом лідерам країн-претендентів, наразилися на сувору дійсність. Стало цілком очевидним, що "остаточне рішення стане результатом компромісу між Росією і Сполученими Штатами". В об'єднаній Німеччині більш ніж в інших країнах Заходу діяли з урахуванням позиції Росії. К. Кінкель фактично визнавав пріоритет відносин з РФ порівняно з прискореним розширенням блоку. Позиція Німеччини справляла відповідний вплив і на її союзників. З огляду на непримиренну позицію Росії Захід став більше приділяти уваги проведенню стратегії м'якого просування НАТО на Схід. Американська "стратегічна" ініціатива, як часто називають програму "Партнерство заради миру", була фактично першочерговим тактичним маневром "м'якого" формування західних інтересів на просторі Центрально-Східної (Серединної) Європи. Її висунення надало можливість розробити конкретні форми взаємодії щодо зміцнення довіри та нарощування співпраці з країнами молодої демократії. Водночас Польща фактично очолила групу з трьох першочергових кандидатів і стояла попереду Угорщини і Чехії, які також претендували вступити до Альянсу. Наголосимо, що Німеччину польські політики воліли бачити основним лобістом у цьому питанні. База такого взаєморозуміння була закладена ще восени 1989 р. "загальною декларацією" Коля — Мазовецького, а також підписанням в листопаді 1990 р. польсько-німецького договору про кордон і в червні 1991 р. договору про добросусідські та дружні відносини. Новообраний польський президент А. Кваснєвський перший закордонний візит у січні 1996 р. здійснив до Німеччини. Тим самим він підтвердив незмінність пріоритетів зовнішньої політики свого попередника. Кваснєвський назвав вступ Польщі до НАТО "основним завданням польської зовнішньої політики". Проте слід мати на увазі й інше. Під час державного візиту в Польщу в липні 1995 р. канцлер ФРН Г. Коль підтвердив у своєму виступі в сеймі взаємозв'язок прийняття країн в ЄС і НАТО відповідно до наведеної нами вище коаліційної урядової угоди. Тим самим він певною мірою викликав розчарування серед польських парламентаріїв, які сподівалися на пріоритетність входження до НАТО з огляду на неодноразові запевнення Ф. Рюе щодо сприяння вступу Польщі до НАТО в найближчій перспективі. Виступ Г. Коля свідчив про певну стриманість зовнішніх устремлінь німецької політики, про те, що гору брали здоровий глузд та гнучкість зовнішньополітичної лінії ФРН. З погляду урядовців та оглядачів, польсько-німецьке примирення, на зразок франко-німецького, стане в майбутньому одним з головних чинників центрально-східно-європейського простору. Надзвичайно сприятливою для цього стала співпраця у сфері розширення НАТО та майбутнього приєднання Польщі до ЄС. У галузі ж безпеки польсько-німецькі відносини виходять за межі двосторонніх. За оцінкою З. Бжезінсько- го, реальна Європа сучасної історичної доби "неможлива без широкомасштабної співпраці та злагоди Польщі з Німеччиною". Американський політолог особливо наголошував на тому, що "безпека має бути основним аспектом будь-якої реальної співпраці між ними". Остаточне рішення щодо форм розвитку безпеки на континенті і просування НАТО на Схід приймалось, звичайно, не в Бонні та Варшаві, а в Москві й Вашингтоні. Однак порозуміння цих держав з широкого кола питань, їх спільні підходи стимулювали позитивне вирішення питання 1999 р., коли Польща, а з нею Чехія та Угорщина вступили до НАТО. Перспективним, на погляд німецьких політиків, є залучення до членства в НАТО поряд з іншими східноєвропейськими державами також і країн Балтії. Однак ця політика потребує ще чималих зусиль багатьох сторін. Статус безпеки цих країн викликає занепокоєння, інколи навіть показне. В цьому контексті певною мірою більш рельєфно вимальовується стійкий інтерес об'єднаної ФРН до Калінінградської області РФ. Певно, можна стверджувати про особливі геополітичні інтереси Німеччини стосовно цього анклаву. Адже Калінінградська область — це колишній Кенігсберг у Східній Пруссії, а також район Клайпеди — це колишній Мемельланд, які в силу повоєнного облаштування континенту відійшли від Німеччини до інших держав. Нинішнє політичне становище та географічне положення Калінінградської області між Литвою і Польщею з виходом у Балтійське море робить німецько-литовські відносини ключовими для всієї Балтії. Німецько-литовські відносини зазнали значних змін після проголошення незалежності Литви в березні 1990 р. і наступного відновлення в серпні 1991 р. ФРН дипломатичних відносин з Балтійськими республіками в повному обсязі. Німеччина є другим за об'ємом інвестором у Литві і найбільшим західним торговим партнером. Подібний стан характеризує також інвестиційну діяльність ФРН у Калінінградській області. На початку ХХІ ст. іноземні інвестиції тут склали: німецькі — майже половину від загального обсягу, потім йдуть польські — четверта частина, а далі — інших держав і в їх числі балтійських. Ця тенденція, певно, посилюватиметься й надалі. Зона Калінінградської області із самого початку потепління між Сходом і Заходом визначилась як зона потужних економічних інтересів ФРН. 1988 р. голова ради правління Німецького банку Ф. Крістіанс висловив ідею про утворення в анклаві особливої економічної зони, яка досить швидко знайшла підтримку в тодішньому СРСР. Добрі стосунки з керівництвом у Москві надали можливість швидкого просування проекту. У вересні 1991 р. відповідно до рішення Ради Міністрів СРСР на території Калінінградської області була утворена вільна економічна зона "Янтар". До цього часу суттєвого розвитку вона не отримала саме з причин невизначеності у сфері безпеки. Загальний економічний профіль області визначається виразною концентрацією військової промисловості. Окрім того, активний розвиток зони вільного підприємництва невідкладно потребує демократизації системи управління та значно більшої відкритості для іноземних інвесторів. У той же час збереження дещо подібної до попереднього рівня високої концентрації російських військ у цій області, м'яко кажучи, стримує активність міжнародного капіталу. Звичайно, військова складова Калінінграда поряд з історичними та політичними чинниками зумовлює і спонукає до більш прозахідного курсу Балтійських республік. Естонія, Латвія і Литва після розпаду Радянського Союзу взяли чіткий прозахідний курс. Пронімецька спрямованість особливо відчутна для литовської зовнішньої політики. Вона не викликає жодних сумнівів і має деякі посилюючі геостратегічні фактори. Зростання німецького економіко-політичного полюса сили підтверджується переведенням столиці об'єднаної німецької держави в Берлін, значною підтримкою європейської політики Балтійських республік з боку Німеччини, нарощуванням присутності німецького капіталу в цих країнах. Характерним є також і те, що в сучасній ФРН, Балтійських республіках частіше згадуються й історико-культурні підвалини. Так, німецький геополітик професор Х. Вайль наголошує: "Балтика разом із Санкт-Петербургом впродовж століть були тісно пов'язані з німецькою і особливо берлінською зонами культурного впливу. Якщо взяти до уваги той факт, що балтійські столиці певний час перебували під впливом Росії у досить сумнівному статусі, то слід погодитися, що їх відносини з Німеччиною, особливо з відродженою метрополією Берліна, будуть розвиватися тісніше, ніж у міжвоєнний час. Посилення впливу Берліна на Балтію відроджується у культурній царині. Поряд з цим Берлін, як традиційний центр прусського мілітаризму, не може не вплинути на колишню свою периферію саме у цьому сенсі. Звичайно, насиченість відносин країн Балтії з євроатлантичними структурами підіймає значення Калінінградського регіону як військового форпосту Росії на противагу Німеччині, Заходу. Слід віддати належне стриманій позиції офіційних кіл ФРН стосовно збереження статус-кво Калінінградської області. 1994 р. тодішній посол ФРН у РФ однозначно наголошував, що в його країні жодна серйозна політична партія не порушує питання щодо зміни становища Калінінградської області. Проте з боку окремих політичних сил активність заперечень цього становища дещо підвищилась. Деякі з них заговорили про східнопрусські землі як "загальноєвропейську проблему першого рангу". Тон цьому задає широке коло пра- ворадикальних партій, зокрема Німецький народний союз (БУЙ), республіканці і Німецька ліга за народ і вітчизну (БЬУН). Групою правих радикалів був утворений "Комітет допомоги Східній Пруссії у сприянні об'єднання та прав". Організацією ""Опікав Оегшапіеа" проводилася акція "Свобода для Кенігсберга", було поновлено діяльність "Прусського земельного уряду Східної Пруссії та Мемельланда" тощо. Загальною програмною вимогою всіх цих організацій крайньо правого спектра є відновлення суверенітету Німеччини над втраченими територіями. Їх значну електоральну базу складають, окрім вигнанців саме з цих територій, впливові організації судетських німців. Німецька меншість на території Калінінградського ексклаву може бути в перспективі використана для обґрунтування закріплення Німеччини на цих землях. Після тотального відселен- ня німців наприкінці 40-х років кількість їх у 1989 р. складала не більше 900 осіб. За різними оцінками, вона становить тепер від 4 до 20 тис. осіб. Навколо факту стрімкого зростання німецької колонії в ексклаві точиться багато спекуляцій. Недавні переселенці, в основному етнічні німці з Поволжя, мігрували на територію анклаву після того, як втратили надію на відновлення Поволзької республіки російських німців. Однак офіційний Берлін займає досить помірковану і конструктивну позицію. Так, це простежується у виступі Герхарда Шредера за підсумками візиту федерального канцлера до Санкт-Петербурга в 2001 р. Г. Шредер стверджував, що коли Європейський союз розшириться і до нього увійдуть Польща та Балтійські країни, Калінінград, або як його називають у ФРН Кенігсберг, перетвориться на анклав юрисдикції Російської Федерації. Цей регіон має стати мостом, що об'єднає Європу з Росією. Проблема Східної Пруссії не вичерпується Калінінград- ським анклавом. Німецько-литовські відносини мають постійний подразник у вигляді Клайпеди, колишнього Мемельлан- да. Цьому певною мірою служить історична спадщина. Проблема Мемельланда історично завжди розвивалась як німецько- литовська. Основи суверенітету Прусської держави на цій землі закладалися Німецьким орденом. Впродовж ХУІІ-ХУІП ст. у Мемельланді оселялися, головним чином, біженці. До Першої світової війни Пруссія міцно утримувала суверенітет над Мемельландом, загальний німецько-культурний вплив був багато відчутніший. Згідно з переписом 1920 р. серед 140746 жителів Мемельланда 71156 складали німці, 67259 — литовці і 156 були поляки. Після закінчення Першої світової війни союзники не наважилися передати Мемельланд Литві де-юре, однак, згідно зі ст. 99 Версальського договору, Німеччина позбавлялася прав на нього. В травні 1924 р. союзники, а це Велика Британія, Франція, Італія і Японія, уклали так звану Мемельландську конвенцію, згідно з якою цей регіон отримав статус автономної території у складі Литви. На цих землях відразу ж почали проводити політику тотальної литовізації населення. В останніх німецьких дослідженнях історії Мемельланда дається вкрай негативна оцінка тогочасної політики. Скажімо, солідне дослідження саме правових підвалин цієї проблеми зробив спеціаліст з міжнародного права м. Геттінген Г. X. Горніг у книзі "Мемельланд — вчора і сьогодні. Історичне і правове дослідження". Засуджуючи відокремлення Мемельланда від Німеччини після Першої світової війни, він пише: "Відокремлення Мемельланда відображало шовінізм, який сповідував Клемансо. А його крайня ненависть до всього німецького і його бажання нашкодити Німеччині взяли й тут гору". Горніг вважає, що приєднання Мемельланда до Третього рейху, здійснене Гітлером у березні 1939 р., є цілком виправданим з правового погляду. За рішенням Потсдамської (Берлінської) конференції Мемельланд було повернуто до складу Литви і на сьогодні його статус вважається остаточно вирішеним після укладення Московського договору у вересні 1990 р. стосовно остаточного врегулювання німецького питання. Однак не виключено, що за тих чи інших обставин ці питання можуть ще порушуватися, набирати політизованого виміру й тим самим ставати подразником відносин у регіоні. Аналіз зовнішньополітичного курсу об'єднаної Німеччини щодо країн Центрально-Східної Європи доводить, що за новітньої доби німецька східна політика мала свою внутрішню логіку і послідовність. У перші роки характерним було прагнення до повного врегулювання відносин з усіма новими незалежними країнами в цій частині континенту, формування пріоритетів співпраці. Починаючи з 1993 р., ФРН стала активно підтримувати всі держави молодої демократії, особливо ті, які досягли кращих результатів трансформаційних перетворень, з метою їх залучення до євроатлантичних структур. Наступним кроком стала політика щодо безпосередньої інтеграції східноєвропейських країн у західні політичні, воєнні та економічні структури. Певним підсумком цих зусиль і новим рубежем становища Німеччини стало прийняття Польщі, Чехії та Угорщини до НАТО 1999 р. Водночас зазначимо, що в об'єднаної Німеччини існує ряд питань зі східноєвропейськими країнами, які ще мають вирішуватися на двосторонньому і багатосторонньому рівнях. До кола питань і протиріч слід зарахувати проблеми німецької етнічної меншини в тих чи інших країнах молодої демократії, політичні проблеми щодо інтеграції до Північноатлантичного союзу, економічні, а то й певним чином територіальні питання. Звичайно, що останніх у їх класичному розумінні сучасна ФРН не має. Незважаючи на жорсткість, з якою були по війні проведені етнічні чистки, вони по-своєму розв'язали проблему Судетів, Сілезії, а також Східної Пруссії. Остаточно розв'язку цієї проблеми юридично закріпили угоди, підписані ФРН у 70-ті та 90-ті роки. Однак з огляду на об'єднання ФРН і НДР, прагнення нових незалежних країн поповнити лави Єв- росоюзу, уряд Об'єднаної Німеччини під певним тиском громадськості став порушувати питання щодо долі німецьких громадян, які мешкали раніше на теренах сучасних Чехії та Польщі, а також німецьких меншин у цих та інших країнах регіону. З політико-правового погляду важливішим є підтвердження сучасних кордонів, що постали після Другої світової війни. Так, з Польщею було укладено Договір про кордон у листопаді 1991 р., аз колишньою Чехословаччиною — Договір про добросусідство та дружню співпрацю в лютому 1992 р. Останній також надав гарантії дотримання кордонів, права для німецької меншини, підтверджував юридичну недійсність Мюнхенських угод 1938 р. Поза рамками договору зосталися вимоги судетських німців про повернення чи виплату компенсації за конфісковане свого часу майно та можливість для них подвійного громадянства. Не випадково ратифікація цього договору проходила довго і важко в обох країнах. Враховуючи довготривалі політичні дискусії в Німеччині та Чехії, у грудні 1996 р. в Празі було підписано спільну декларацію. В ній обидві держави засудили як Мюнхенську угоду, так і насильницьке виселення німецького населення із Судетів по війні, а також визнали свою взаємну відповідальність за злочини минувшини. Одночасно тверда позиція уряду сучасної ФРН під час дворічних переговорів постала своєрідною демонстрацією нових підходів до відносин з найближчими сусідами. Місце, яке посідають східноєвропейські країни у геостра- тегії об'єднаної Німеччини, визначається кількома чинниками. Але головні з них два. Перший, Німеччина є для країн Центрально-Східної Європи надійним сусідом з потужним економічним та політичним потенціалом, що за умови співпраці може активно сприяти в подоланні їх власних економічних труднощів. Другий, ФРН є провідним учасником західних союзів та інституцій, увійти до яких прагне більшість нових незалежних країн. Зі свого боку об'єднана Німеччина нині потребує нової солідної опори, яка зможе забезпечити їй більший вплив на перебіг європейських подій. Саме такою опорою спроможний стати схід континенту. З'ясування нового геополітичного становища об'єднаної Німеччини дає підстави стверджувати, що на нинішньому етапі вона реалізує власні інтереси через НАТО та Євросоюз. Однак за умови уповільнення інтеграційних процесів та посилення національних вимірів у підходах провідних держав Заходу щодо кооперативних відносин Німеччина може повернутися до доктрин Серединної Європи (Mi.tteleu.ropa). Наслідком такого підходу може стати формування нового порядку в Центральній і Центрально-Східній Європі, в якому об'єднана Німеччина посяде місце не лише економічного велетня, але й буде прагнути до політичного панування в цьому регіоні. Аналіз підтверджує також і той факт, що нині стримуючим чинником економічної експансії ФРН у країни Східноєвропейського регіону є невирішеність внутрішніх проблем після досягнення лише державної єдності. Звичайно, повномасштабній активізації політики Німеччини заважають проблеми, пов'язані з підтягуванням до відповідного соціально-економічного рівня східних земель. Нові світові геополітичні |
|
|