ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Характеристики об'єднаної ФРН

Нові геополітичні виміри об'єднаної Німеччини мають міс­це не лише стосовно своїх безпосередніх сусідів, але й у шир­ших масштабах. Слід підкреслити, що з набуттям повного су­веренітету зрослою ФРН на її території різко була скорочена військова присутність союзників по НАТО, еволюції зазнали й концепції воєнно-політичної діяльності Німеччини. Але в Європі значно зріс ризик регіональних конфліктів. Запобіган­ня цим конфліктам і збереження миру в регіоні стали найваж­ливішими завданнями зовнішньої політики сучасної ФРН.

Саме тому в зовнішній політиці об'єднаної Німеччини вия­вилися два нових виміри. Вони значною мірою продовжують визначати позицію ФРН у наступний період розвитку конти­ненту. По-перше, сучасна Німеччина прагне посилити власну роль у НАТО, ЄС, ОБСЄ та інших інституціях, що виходять на європейську безпеку. По-друге, Німеччина не стоїть тепер ос­торонь подолання міжнародних криз, етнічних конфліктів та ризиків неконтрольованого розповсюдження зброї тощо. Тобто характерним у сучасній зовнішній політиці ФРН є посилення в ній силового, воєнного компоненту. Вже навесні 1995 р. Ні­меччина офіційно проголосила нову воєнну доктрину. Головна відмінність її від попередньої полягає у тому, що відтепер бун­десвер використовується не тільки для оборони власної тери­торії, а й залучається до операцій на віддалених театрах бойо­вих дій.

Звичайно, в цьому зв'язку по-новому ставляться завдання перед військовим відомством ФРН, а також щодо його спів­праці з союзниками та зацікавленими сторонами. Головним завданням бундесверу, згідно з основним законом ФРН, є спроможність і готовність до оборони земель і союзників Ні­меччини, тобто безпосередній захист територіальної цілісності країни та її союзників, незважаючи на малоімовірну в сьогод­нішніх умовах можливість прямого нападу. Засадничими принципами діяльності бундесверу передбачена можливість оборони країни проти нападу з моря і повітряного простору. Важливою складовою є здатність бундесверу виконувати свої завдання в рамках колективної системи оборони НАТО.

Геостратегічні виміри становища ФРН, широкий спектр можливостей розвитку політичної ситуації, лібералізація пра­вових підвалин щодо участі країни в "гуманітарних інтервен­ціях" передбачають мобільність і гнучкість бундесверу як го­ловних ознак його дієздатності.

Новим моментом, пов'язаним з розпадом СРСР, об'єднан­ням Німеччини і розширенням НАТО на схід є усунення без­посередньої загрози нападу і збільшення періоду превентивно­го попередження. Для бундесверу це означає зміну форм бойо­вої підготовки, відмову від повномасштабних бойових навчань, інтегративну співпрацю з арміями країн Східної і Центральної Європи ще на початковій стадії, радикальне тех­нічне переозброєння тощо.

Завданнями бундесверу іншого порядку, які регулюються чинним законодавством, є його участь в колективних акціях по забезпеченню миру, подолання кризових ситуацій та регулю­вання конфліктів під проводом ООН. Юридичні основи цього випливають із членства країни в ООН, НАТО і ЗЄС, які узгод­жені з внутрішнім законодавством рішенням Конституційного Суду в 1991 р. Тим самим було остаточно сформовано право "гуманітарних інтервенцій" для об'єднаної Німеччини.

Далі є співпраця у формі двосторонніх договорів, програм обміну, навчальних програм, спільних військових навчань, ін­ших форм кооперативної взаємодії з країнами Східної і Цен­тральної Європи. Легітимація цієї діяльності випливає із зо­бов'язання країни в рамках Паризької хартії 1990 р., Копен­гагенської декларації ради НАТО 1991 р. і співучасті у програмі "Партнерство заради миру" тощо.

Зміна геополітичного становища ФРН в Європі та світі по­ставила на порядок денний об'єднаної Німеччини реформуван­ня її збройних сил. Головний напрям реформ в армії запропо­нувала спеціальна комісія, яка була створена ще напередодні досягнення німецької єдності. Для визначення напрямів ре­формування прислужилося врахування загроз та викликів, з якими зіштовхнулася Німеччина. В сучасних умовах безпе­ка ФРН залежить не лише від розвитку подій в Європі, але й поза її межами, а також поза межами відповідальності НАТО.

Згідно з концепцією реформування збройні сили ФРН по­винні в майбутньому за дорученням уряду і за мандатом ООН виконувати весь спектр завдань, передбачених Статутом ООН (право "гуманітарних інтервенцій" у повному обсязі), а також діяти в рамках Північноатлантичного союзу поза межами йо­го відповідальності. Останнє положення наражалося неоднора­зово на спротив опонентів, однак находило практичне підтвер­дження.

Характерним для концепції реформування бундесверу було визначення того, що фундаментом німецької безпеки залиша­ється Північноатлантичний союз. Його структури повинні бу­ти пристосовані до сучасних політичних і військових потреб, що випливають з нового стану міжнародних і європейських відносин. Нові завдання покладалися на підготовку і високо­технічне озброєння підрозділів бундесверу на рівні потреб ча­су. Справі зміцнення безпеки має прислужитися досягнутий рівень відносин та співпраці зі збройними силами східноєвро­пейських держав.

Таким чином, ґрунтовна реформа збройних сил ФРН була розпочата на початку об'єднання і триватиме до 2005 року. По проведенні реформи було досягнуто бажаного консенсусу прав­лячої коаліції християнських та вільних демократів, а в по­дальшому й так званого червоно-зеленого уряду. Структурно- технічне переозброєння бундесверу почалося незабаром після об'єднання. Зміни проходили, головним чином, у два етапи. По-перше, згідно з результатами переговорів 2+4 армія НДР була ліквідована, а абсолютна чисельність "армії об'єднання" скорочувалась з 600 до 370 тис. осіб.

На другому етапі розвитку значна увага приділяється структурній модернізації. Загальні витрати заплановано пос­тупово збільшувати з 6 млрд марок 1996 р. до 9 млрд марок у 2003 p. Чисельність німецької армії мирного часу складає 338 тис. та 700 тис. військовослужбовців у стані оборони.

Значним нововведенням слід вважати створення великого корпусу сил швидкого реагування в кількості 53,6 тис. чоло­вік особового складу (37 тис. — сухопутні війська, 12,3 тис. — ВПС, 4,3 тис. — ВМС). Створення такого підрозділу ще десять років тому вважалося б абсолютно неможливим. Воно пов'яза­не зі зміною геополітичного статусу сучасної Федеративної Республіки Німеччини. Згідно з новими завданнями, які покладаються на країну у зв'язку з остаточним формуванням права "гуманітарних інтервенцій", об'єднана Німеччина поча­ла формувати щось на зразок експедиційного корпусу високої мобільності, здатного захищати і впроваджувати національні інтереси країни поза межами дії НАТО.

Такі темпи розвитку вже близько 2005 р. мають перетвори­ти бундесвер на найбільш мобільну і модернізовану армію кон­тиненту. Роль цієї армії в центрі Європи значно зміниться. На це вже впливає насамперед утворення нової периферії НАТО за рахунок нових членів союзу — Польщі, Чехії та Угорщини. ФРН тим самим стала вже з 1999 р. оперативним центром східного крила НАТО.

Єдиною державою, чия армія здатна врівноважити військо­ву могутність бундесверу, залишається Франція. Статус фран- ко-німецького альянсу у військовому відношенні залишається надзвичайно вразливим на будь-які коливання. Переорієнтація воєнної доктрини будь-якої з держав може автоматично позна­читися на рівні інтегративних відносин. Об'єктивність цього твердження не викликає жодних сумнівів у фахівців з проблем безпеки та питань німецько-французьких відносин.

Зазначимо, що під час криз у регіонах поза межами відпо­відальності НАТО в перші роки після об'єднання Німеччина зіткнулася з проблемою правового врегулювання питань заді- яння частин бундесверу. Так, надаючи фінансову підтримку країнам для проведення операції "Буря в пустелі" під час Ку- вейтської кризи, ФРН утрималася від безпосередньої участі в ній. Це викликало дискусію та звинувачення в ухиленні ФРН від політичної відповідальності. У той же час коли ні­мецький федеральний уряд зважився розпочати акції на під­тримку дій НАТО, а також у наступних воєнних акціях НАТО (наприклад, в Югославії), він відразу наразився на звинува­чення про втягнення країни у воєнні операції за межею дії Ва­шингтонського договору.

Згідно з тлумаченнями Конституційного Суду ФРН в разі задіяння підрозділів бундесверу не потрібна зміна Конститу­ції, однак для кожного випадку такого залучення необхідним є мандат Ради Безпеки ООН та окреме рішення бундестагу. Ос­таннє приймається простою більшістю голосів й тим самим може бути формалізованим рішенням урядової коаліції.

Варто наголосити, що для багатьох німецьких політиків та й частини громадськості нове геополітичне становище Німеч­чини, осягнення нею повного суверенітету дають підстави вимагати посилення впливу країни у міжнародних справах, зокрема одержання місця у складі постійних членів Ради Без­пеки ООН. Остання вимога, щоправда, пов'язується з рефор­муванням цієї авторитетної організації та потребою більшого представлення інтересів всього Європейського союзу і враху­вання нового становища держав — світових гравців. Взяття на себе "більшої відповідальності" у царині міжнародних відно­син проголошується багатьма її прихильниками у різних варі­аціях як мета та важлива основа сучасної зовнішньої політи­ки Берліна.

Досить суттєвим є врахування підходів нинішньої так зва­ної червоно-зеленої урядової коаліції до визначення власних зовнішньополітичних завдань. Федеральний канцлер Г. Шре­дер неодноразово наголошував, що "Німеччина неминуче на­лежить до Заходу, що її трансатлантичні зв'язки є незапереч­ною основою зовнішньої політики". А міністр оборони його першого кабінету Р. Шарпінг, виходячи з нового геополітич- ного становища держави, наголошував: "Німеччина має прово­дити впевнену в собі і стриману міжнародну політику". Таке розуміння відповідає об'єктивному стану речей. Очікування на міжнародній арені вимагають конструктивної ролі німець­кої зовнішньої політики. Водночас, за словами Р. Шарпінга, необхідно зняти побоювання наших партнерів і сусідів щодо можливого повернення Німеччини до гегемоністської політи­ки. Німеччина розтратить всі свої зовнішньополітичні можли­вості, якщо вона не буде цього враховувати і зробить ставку на національну карту.

Колишній міністр оборони ФРН виділяв чотири зовнішньо­політичні цілі, що випливають з нового геополітичного ста­новища держави. По-перше, це прихильність до стабільного миру та розуміння міжнародної стабільності як важливої пе­редумови безпечного майбутнього як для ФРН, так і для будь- якої іншої країни. По-друге, сповідування прав людини, які є універсальною і невід'ємною складовою людської гідності. По­вага до них, їх підтримка та підтримка розвитку демократії служать збереженню миру. По-третє, палка прихильність до повної безпеки, тобто безпеки на основі політичної, економіч­ної, соціальної і культурної співпраці. По-четверте, готовність Німеччини брати участь у створенні системи добробуту, яка має майбутнє і підкреслює взаємозалежність власного добро­буту з добробутом інших.

Реалізація цих цілей, за баченням німецьких політиків, спроможна базуватися на трьох засадничих принципах: інтег­рації та кооперації, запобіганні конфліктам і передбаченні ризиків. Європейську інтеграцію німецький істеблішмент оці­нює як результат історичного і своєрідного унікального полі­тичного процесу навчання. За їх баченням, виміри європей­ської інтеграції постають найціннішою спадщиною XX ст. Водночас у Німеччині розцінюють, що поглиблення і розши­рення Євросоюзу, співпраця з державами у Східній та Цен­тральній Європі, зважаючи на Росію й Україну, є найкращим засобом для побудови на континенті стабільної структури ми­ру на тривалий час.

Останній період, і особливо після нападів терористів 11 ве­ресня 2001 р. на США, продемонстрував посилення союзниць­ких зв'язків та зобов'язань Німеччини з цією світовою надпоту- гою. І цьому є чимало підтверджень, зокрема участь підрозділів бундесверу у воєнній операції НАТО в Афганістані тощо. В той же час перебіг подій восени 2002 та на початку 2003 р. навко­ло проблеми Іраку, передвиборча парламентська кампанія в Ні­меччині засвідчила нові грані відносин Берліна та Вашингтона. Німеччина початку XXI ст. не визнає розв'язання конфліктів воєнним втручанням, вона прихильниця вирішення навіть гос­трих проблем мирними, дипломатичними засобами.

Прискіпливий аналіз дає підстави стверджувати наступне. Антиамериканські заяви, заперечення війни проти Іраку

Г. Шредером та Й. Фішером не слід розцінювати лише як так­тичні кроки. Об'єднана Німеччина й надалі буде сповідувати більш пацифістські підходи, заперечуватиме підтримку діяль­ності політичних яструбів. Дистанціювання від заокеанських партнерів у ФРН за певних умов може мати подальший і глиб­ший розвиток. Німеччина початку ХХІ ст. як надпотуга Євро­пи не сприймає мову тиску, менторський стиль відносин. Такий стиль німці могли, а скоріше змушені були терпіти в повоєнні десятиліття. Нині, спокутуючи воєнні гріхи своїх попередни­ків, утвердивши демократичні засади розвитку, ФРН буде все гучніше вимагати аналогічного підходу й від своїх партнерів. Все це буде також пов'язуватися з подальшим уточненням та визначенням національних інтересів об'єднаної Німеччини. Ни­ні ФРН прагне всіляко уникати становища заручника у грі на­віть більш потужних акторів міжнародних відносин.

За нових геополітичних вимірів, тобто по закінченні проти­стояння поміж Сходом і Заходом, питання визначення націо­нальних інтересів постає перед всіма європейськими держава­ми. Характерно, що власні національні інтереси всі країни ма­ють визначати в контексті переплетення багатосторонніх зв'язків на континенті. Останні здебільшого складають нерів­ність взаємозалежності, тому Німеччина намагається викорис­тати свої переваги. Це виявляється у її відносинах з партне­рами по ЄС, з союзниками по НАТО, а також поза межами єв­роатлантичних рамок. До числа останніх слід зарахувати відносини ФРН з Росією, великою державою на сході Європи, Україною та іншими новими незалежними країнами.

Звичайно, особливі відносини об'єднаної Німеччини з Ро­сійською Федерацією постають в один ряд з відносинами зі США, Францією, політикою європейської інтеграції і вони складають ядро зовнішніх відносин Німеччини, визначають німецьку політику на сході Європи. Відносини ФРН — РФ та­кож впливають на використання їх дії щодо здійснення ЄС та НАТО перегрупування сил європейських держав на користь проголошеного "переносу стабільності" з заходу на схід для міцного спорудження європейської стабільності.

Зазначимо, що підвищення довіри Росії й Заходу за актив­ної співпраці ФРН з Москвою уможливило підписання 1997 р. Основоположного Акта відносин РФ з НАТО. Німеччина, ма­ючи у своєму активі досить міцний потенціал співпраці з Ро­сією, в основному знаходить раціональні рішення на шляху залучення РФ та інших країн при врегулюванні конфлікту на Балканах, намагається мінімізувати недовіру при розширенні євроструктур і Північноатлантичного союзу на схід континен­ту. Наголосимо, що формат співпраці 19 + 1, започаткований 2002 р., — це оптимальна формула залучення, а не ізоляції Росії при вирішенні гострих питань безпеки континенту у співпраці її з державами — членами НАТО.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти