ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Загальна характеристика суджень

Пізнаючи предмети і явища навколишнього світу, виді­ляючи в них певні ознаки, ми висловлюємо судження. На­приклад: "Право є надбудова"; "Злочин є діяння суспільно небезпечне"; "Крадіжка здійснюється тільки навмисне" і т. д.

Судженням називається думка, в якій утверджується або заперечується що-небудь про предмети та явища об'єк­тивної дійсності.

Судження відображає наявність або відсутність у пред­метів певних властивостей, ознак, зв'язків і відношень. У су­дженні виражається наше знання про саме існування пред­метів і явищ та про всі різноманітні зв'язки й відношення між предметами, явищами та їхніми властивостями. За до­помогою суджень ми охоплюємо предмет у найрізноманітні­ших його проявах. Так, висловлюючи судження: "Право є воля панівного класу"; "Право є надбудова"; "Право є су­купність правил поведінки"; "Право не існує без держави"; "Право є засіб проведення політики" і т. д., ми виявляємо найрізноманітніші сторони права і його зв'язок із іншими явищами.

Таким чином, судження — це не просто зв'язок понять чи уявлень, за котрими немає ніякої реальності, як твердить ідеалістична логіка, а відображення дійсно існуючих суттє­вих зв'язків і відношень між предметами.

Судження може бути або істинним, або хибним.

Істинним називається таке судження, котре правильно відображає дійсність, відповідає тому, що є насправді.

Хибним є судження, яке неправильно відображає дійсність, не відповідає тому, що є насправді.

Так, судження: "Народ — творець історії"; "Суд — орган правосуддя"; "Вирок суду має бути законним і обґрунтова­ним" — є істинними, вони відповідають дійсності, правильно відображають її. А таке судження, як "Харків більший від Києва", "Мистецтво не відображає дійсності", "Крадіжка не є злочин" — хибні, оскільки те, що висловлюється у кожному з них, не відповідає дійсності.

Питання про те, яким є кожне конкретне судження — істинним чи хибним, розв'язується практикою.

 

Структура судження

Судження складається із суб'єкта, предиката і зв'язки.

Суб'єкт — це те, про що йдеться у судженні. Суб'єкт — не сам предмет дійсності, а поняття про нього. Суб'єкт по­значається літерою S (перша літера латинського слова subjectum).

Предикат — це те, що мовиться у судженні про предмет думки. Предикат є поняттям про те, що стверджується або заперечується про предмет, виражений суб'єктом. Позначаєть­ся предикат літерою Р (від латинського слова рraedicatum).

Суб'єкт і предикат судження називаються термінами судження.

Зв'язка в судженні є відображенням зв'язку, існуючого між предметом думки і певною властивістю; зв'язка уста­новлює, належить чи не належить предметові судження вла­стивість, мислима в предикаті. Зв'язка виражається такими словами, як "є", "не є" тощо.

Наприклад, у судженні "Правові відносини є вольові відно­сини" суб'єктом є поняття "правові відносини", предикатом — поняття "вольові відносини", зв'язка виражена словом "є".

Судження як форма мислення є єдине ціле. Кожна з час­тин судження (суб'єкт, предикат і зв'язка) окремо не може скласти судження. Одну частину судження не можна відри­вати від другої та абсолютизувати. Суб'єкт у судженні не може бути суб'єктом без предиката, а предикат — без суб'єк­та. Обидва вони немислимі без зв'язки між ними, унаслідок якої вони і стають суб'єктом і предикатом судження. Тому неправильна думка про те, ніби існують судження безсуб'єктні або безпредикатні. Судження без суб'єкта, або без зв'язки, або без предиката бути не може. Якщо є предикат, то має бути і суб'єкт; якщо є суб'єкт, то має бути й предикат. Якщо у судженні говориться щось, то має бути названий і той пред­мет думки, котрому належить чи не належить це "щось". Якщо в судженні наявний суб'єкт, то необхідно виявити і його предикат, тобто те, що стверджується чи заперечується про предмет, виражений суб'єктом.

Так, судження, виражене безособовими реченнями, як, на­приклад, "Вечоріє", "Світає", "Сутеніє", "Дощить" і т. д., які, на думку деяких логіків, є безсуб'єктними, насправді мають і суб'єкт і предикат. Речення "Вечоріє" виражає судження "Вечір (суб'єкт) надходить (предикат)". Речення "Дощить" має судження "Дощ (суб'єкт) іде (предикат)".

Такі судження, виражені називними реченнями, в яких дається відповідь на будь-яке запитання, наприклад, "Кафед­ра" (при відповіді на запитання "Що це?"), "Зима" (на запи­тання "Що тепер?") тощо, мають не тільки предикат, а й суб'єкт, хоч останній словесно й не виражений. Так, у ре­ченні "Кафедра", що є відповіддю на запитання "Що це?", суб'єкт — поняття "це", а предикат — "кафедра" ("Це — кафедра"), а у судженні "Зима", що є відповіддю на запитання "Що тепер?", суб'єктом є поняття "тепер", а предикатом "зима" ("Тепер зима").

Суб'єкт і предикат судження містять знання не однако­вого характеру. Суб'єкт виражає знання про предмет думки, а предикат — про ознаку, відношення, властивість, що нале­жить або не належить предмету. Суб'єкт містить знання відо­ме, а предикат — нове, раніше не відоме знання. Предикат є характеристикою предмета думки, через нього ми з'ясовуємо те, що властиве (або не властиве) даному предмету. Предикат завжди несе нове знання про вже відомий предмет. Тому кож­не нове судження про якийсь предмет розкриває нам ще не­відому, нову його сторону. І чим більше суджень ми вислов­люємо про предмет, тим повніше охоплюємо цей предмет.

Судження може складатися з одного суб'єкта і одного предиката або з кількох суб'єктів і предикатів.

Тому структура суджень неоднакова, вона різна у різних видів суджень.

За складом суб'єкта й предиката судження поділяються на прості та складні.

Простим судженням називається судження, яке скла­дається з одного суб'єкта і одного предиката.

Складним судженням називається таке судження, в яко­му наявні кілька предикатів чи суб'єктів. Складні судження складаються з кількох простих суджень.

 

Судження і речення

Кожне судження граматично завжди виражається у фор­мі речення. Судження не може існувати поза реченням. Речення є безпосередньою дійсністю судження, його матері­альною оболонкою. Проте не всяке речення виражає су­дження.

Характерні особливості судження полягають у ствер­дженні або запереченні чого-небудь про що-небудь. Тому якщо у реченні що-небудь стверджується або заперечується, то воно виражає судження, якщо ж у реченні відсутнє ствердження або заперечення, то таке речення не є судженням.

Речення, як відомо, бувають розповідні, питальні і спону­кальні.

У розповідних реченнях, наприклад, "Суд є орган право­суддя"; "Експерт не є свідок" тощо обов'язково в наявності або ствердження, або заперечення, тому будь-яке розповідне речення є судженням. Це не означає, звичайно, що різниця між судженням і реченням у таких випадках зникає, вона лишається. Судження — категорія логічна, речення — кате­горія граматична. Судження завжди тричленне: воно має суб'єкт, предикат і зв'язку. Речення не завжди є тричлен­ним: воно може бути й одночленним ("Світає"; "Морозить" тощо), і двочленним ("Дощ іде", "Мир переможе" і т. д.), і многочленним ("Київ є найкрасивіше місто України" тощо). Окрім підмета й присудка, граматичне речення має й друго­рядні члени: означення, додаток, обставину.

Логічна будова суджень інтернаціональна. В основних своїх рисах вона є спільною для найрізноманітніших народів. Будова речення, навпаки, значною мірою національна, вона визначається сукупністю граматичних особливостей, харак­терних для даної мови, що відрізняє її від інших мов.

Так розв'язується питання про співвідношення судження і речення, коли ми розглядаємо судження і розповідне речення.

Призначення питальних і спонукальних речень інше, ніж ствердження чи заперечення. Сутність питального речення полягає у постановці запитання, а спонукального речення — у вираженні спонуки. Коли ми ставимо запитання: "Петрен­ко — співучасник?", то в самому запитанні ще немає ні ствер­дження, ні заперечення, ми не стверджуємо того, що Петрен­ко є співучасником, і не заперечуємо цього, тобто не вислов­люємо якогось певного судження про Петренка. Те, на що спрямоване запитання, нам ще не відоме. Отже, коли ми ста­вимо запитання, наприклад: "Де ти був учора о 10 годині вечора?"; "Хто дав вам цю річ?"; "Де стояв потерпілий?"; "Кому належить ця сокира?" і т. д., то ми ще не висловлюємо суджень. Судженням, тобто думкою, у якій щось стверджується або заперечується, буде тільки відповідь на запитання, а саме: "Учора о 10 годині вечора я був у кіно"; "Цю річ дав мені Петренко"; "Потерпілий стояв біля вікна свого будинку"; "Ця сокира належить Ніколаєву" і т. д.

Від запитальних речень слід відрізняти риторичні запи­тання, такі, наприклад, як "Хто не знає наших депутатів?"; "Кому не дорога пам'ять про свою школу?", стверджувальні думки про те, що "Усі знають наших депутатів"; "Кожному дорога пам'ять про свою школу", які є судженнями.

У спонукальних реченнях, наприклад: "Зачиніть двері!"; "Подайте води!"; "Відійдіть!"; "Не чіпайте!"; "Будьте уважні!" тощо, як і у реченнях питальних, теж відсутнє і ствердження, і заперечення. Тому спонукальні речення не є судженнями.

 

4.5. Роль запитання в пізнанні

Процес пізнання породжується необхідністю задоволен­ня потреб людини, суспільною практикою. В теоретичному плані ця необхідність знаходить своє вираження у формі запитань, які постійно виникають у всіх сферах людської життєдіяльності. Вміння правильно формулювати запитан­ня має велике пізнавальне значення.

Феномени запитання і проблеми перебувають у тісному взаємозв'язку, проте ототожнювати їх не можна. Відомо, що Проблема виявляється у формі запитання чи цілої сис­теми запитань, розв'язання яких становить собою істотний практичний або теоретичний інтерес. Проблема формулюєть­ся на підставі певної інформації про якийсь предмет, усві­домленні неповноти її та необхідності оволодіти засобами подолання цієї неповноти. А запитання можуть стосуватися й неістотних сторін дійсності.

Граматичною формою вираження запитань єпитальні речення. Вміння формулювати запитання залежить від знан­ня як логіки, так і тієї сфери реальності, яка відображаєть­ся в запитанні. Таке вміння передбачає ще й знання мови.

Запитання поділяються на певні види залежно від обра­ної основи (принципу) поділу. Так, за специфікою структури запитання поділяються на запитання-уточнення і запитання-доповнення. Прикладом запитання-уточнення може бути «Правда, що деякі народні депутати України виступають проти її суверенітету?» А прикладом запитання-доповнення — «Хто вперше сформулював закон достатньої підстави?» Ос­таннє запитання називають ще займенниковим.

Іноді запитання поділяють за специфікою шляхів і ме­тодів їх розв'язання: інформаційні, задачі, проблеми.

Формулюючи запитання, необхідно дотримуватися та­ких правил:

1. Запитання має бути осмисленим, коректним.Для пе­ревірки коректності запитання треба пересвідчитися в істин­ності його передумов. Так, запитання «Яка віддаль від Житомира до Києва?» коректне, оскільки твердження про існування Житомира, Києва і віддалі між ними істинне. А запитання «Скільки кілограмів має віддаль між Житомиром і Києвом?» некоректне, оскільки віддаль не вимірюється кілограмами.

2. Запитання треба формулювати якомога коротше і ясніше.Складні, нечітко сформульовані запитання утруд­нюють їх розуміння і пошуки відповіді на них.

3. Складні запитання доцільно розбити на прості.Так, запитання «Чи побували люди на Місяці і Марсі?» доцільно розбити на два прості запитання: «Чи побували люди на Місяці?» (відповідь — «Так»); «Чи побували люди на Марсі?» (відповідь — «Ні»).

4. У розділових судженнях треба називати всі можливі альтернативи.Так, у запитанні «Яке це речення, розповід­не чи питальне?» не названо «чи окличне», що може нега­тивно вплинути на характер відповіді на це запитання.

Правильно сформульоване запитання є необхідною умо­вою ефективних пошуків відповіді.

 

4.6. Про роль запитання в судовому пізнанні

У процесі пізнання людиною дійсності постановка запи­тань має велике значення. Запитання є осмисленим виразом нашого прагнення до знання, розв'язання тієї чи іншої про­блеми. У формі запитання формулюється пізнавальне зав­дання, намічається напрямок процесу пізнання. Без запитан­ня неможливі здобуття нових знань, розвиток науки.

До питань категорії "істинно" і "хибно", якими характе­ризуються судження, не застосовні. Не можна сказати "Це запитання є істинним" або "Це запитання є хибним". Запи­тання може бути або правильним, або неправильним. Тому, коли ми маємо справу із запитанням, нас цікавить перш за все те, правильно чи неправильно воно поставлене, оскільки правильна, послідовна і своєчасна постановка запитання є істотною умовою успіху у процесі пізнання.

Правильній постановці запитання надається велике зна­чення у будь-якій науці, у будь-якій галузі пізнання.

Значна увага правильній постановці запитань надається в юридичній науці і судовій практиці, особливо під час роз­слідування та розгляду кримінальних справ і, зокрема, під час планування розслідування, побудови версій, збирання і перевірки доказів, під час допиту свідків, потерпілих і обви­нувачуваних, у судовій експертизі та інших слідчих діях.

Так, теорія кримінального процесу і криміналістика ви­ходять із того, що під час допиту свідків, потерпілих і обвину­вачуваних, запитання мають бути сформульовані стисло, чітко і виразно, у зрозумілих для допитуваного виразах, на які він міг би дати чітку і недвозначну відповідь. Під час допиту немає нічого шкідливішого, ніж постановка розпливчатих запитань, невиразних або не зовсім ясних тому, кому вони задаються, оскільки на такі запитання, як правило, будуть здобуті відповіді, що мають характер загальних суджень. Не можна ставити громіздких запитань, поєднуючи в одному кілька запитань, що охоплюють різні факти або обставини, оскільки у разі складного запитання допитуваний безпереч­но опустить у відповіді якусь обставину, котра може мати істотне значення для справи.

Недбале формування запитань, зневага до їх деталізації, непослідовність призводять до того, що чимало доказових фактів, відомих свідку, можуть випасти з поля зору слідчого і суду, оскільки свідок або не згадає про них, або передасть їх із викривленням.

Під час допиту свідка не допускаються навідні запитан­ня, тобто такі, у формулюванні яких є очікувана, бажана відповідь. Наприклад, запитання "Чи не був обвинувачува­ний у костюмі чорного кольору?" є неправильним. Запитан­ня ж у такій формі: "Як був одягнутий обвинувачуваний?" — буде правильне, не навідне. Навідні запитання неприпустимі тому, що вони підказують, навіюють свідку відповідь, і свідок у цих випадках говорить не про те, що він сам бачив, знає чи пам'ятає, а повторює те, що йому було підказане навідними запитаннями.

Важливе значення під час допиту свідків має правильна постановка запитань додаткових, уточнюючих, тих, що нага­дують, та інших запитань.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти