ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Фонетичне членування мовленнєвого потоку

Загрузка...

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними одиницями. До них належать фрази, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.

Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків паузами.

Наприклад: Я єсть народ | якого правди сила | ніким звойована ще не була (П. Тичина).

У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В. Щербою. Щербівське фонетичне розуміння синтагми не можна сплутувати з синтаксичним трактуванням синтагми, запропонованим Ф. де Соссюром, під яким він розумів словосполучення, яке складається з незалежного і підпорядкованого йому слова (писати листа).

Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має власний (фразовий) наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст. І хоча членування на фрази допускає варіативність, однак ця варіативність має певні обмеження, продиктовані змістом. Так скажімо, рядок із поезії І. Франка Я бачив дивний сон. Немов переді мною безмірна, та пуста, і дика площина... можна поділити на такі фрази: Я бачив дивний сон немов переді мною безмірна та пуста і дика площина або Я бачив дивний сон | немов переді мною | безмірна та пуста | / дика площина (можливі й інші варіанти), але не можна розчленувати таким чином: Я | бачив дивний сон немов переді мною безмірна | та пуста і дика площина. Отже, при членуванні мовленнєвого потоку с варіанти, але немає сваволі.

Неоднакове членування речення на фрази зумовлює різну змістову інтерпретацію. Пор.: Це було спостереження | за грою наших шахістів і Це було спостереження за грою | наших шахістів. У першому випадку хтось спостерігав за грою наших шахістів, у другому - наші шахісти спостерігали чиюсь гру. Або ще відомий вислів, неправильне розбиття на фрази якого нібито врятувало життя

людини: Казнить нельзя помиловать (а потрібно було: Казнить | нельзя помиловать). Фраза розпадається на такти.

Такт - частина фрази, об'єднана одним наголосом.

Наприклад: Чуєш чи не чуєш чарівна Марічко

Я бо твого сёрця кладку прокладу.

У мовознавстві такт ще називають фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його попередньому чи наступному слову. Слухач, особливо іноземець, який недостатньо знає мову, кожен такий такт сприймає як одне слово. Так, скажімо, шевченківське Реве та стогне Дніпр широкий сприймалося тими, хто не знав слова реве, як Реве та стогне Дніпр широкий, де реве та осмислювалося якоюсь істотою жіночої статі.

Такти членуються на склади, оскільки кожен такт складається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків - мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею мовленнєвого ланцюжка.

Склад

Хоча склади у словах легко визначають навіть ті мовці, які не обізнані з елементарними лінгвістичними поняттями, однак у науці донині немає загальноприйнятої дефініції складу. Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульної напруги і сонорна.

Еспіраторна теорія (еспіраторне визначення складу).

Згідно з нею склад - це звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря.

Сучасні експериментальні дослідження заперечують це вкорінене в усі шкільні підручники визначення, оскільки доведено, що одним поштовхом повітря можна вимовити і декілька складів.

Теорія мускульної напруги.

Обґрунтована мовознавцями Граммоном, Фуше і Щербою. Згідно з нею склад - це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної напруги (зусилля, вершина, ослаблення).

Сонорна теорія.

Обґрунтована датським мовознавцем О. Єсперсеном, виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію.

Вершина - момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль - наростання звучності до вершини, а фіналь - затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад - частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Найнижчу звучність мають шумні глухі, найвищу - голосні:

Останнім часом вважають, що склад реалізується не як послідовність звуків, із яких він складається, а як цільний артикуляційний комплекс. З погляду мовленнєвої аеродинаміки склад є мінімальним звуковим відрізком, на який припадає наростання і спад величини повітряного струменя. В акустичному сигналі "видихуваному імпульсу" відповідає висхідно-низхідна дуга звукового тиску ("хвиля звучності").

Оскільки вершиною складу є найзвучніші звуки, то вони є складотворчими. До них належать переважно голосні. У деяких мовах складотворчими є сонорні [р], [л]:

чеськ. ulk, vina, smrt, prat, nesl, Trnka, Brno;

серб, трг, прст, срп, србин.

Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (мати), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий - з голосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, можна виділити такі типи складів:

1) відкритий неприкритий (V*): і, у, о, англ. eye [al], ear [із] "вухо", are [а:] "є";

2) закритий прикритий (CVC): сад, кіт; англ. hat [hat] "капелюх", top [top] "вершина", look [lu:k] "погляд";

3) відкритий прикритий (CV): на, те, до; англ. day [del] "день", know [nou] "знати", far [tax] "далеко";

4) закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум; англ. is [iz] *V ice [ais] "лід", arm [a:m] "рука".

У різних мовах структура складів не збігається. В українській мові переважають відкриті (го-ло-ва, моло-да, ста-ра-ти-ся, пе-ре-по-чи-ти) та прикриті (ві-сім, ву-ли-ця, віт-чи-зна, Євро-па [йеу-ро-па], яй-це [jai-це]; nop. рос. у-ли-ца, от-чи-зна, польськ. Europa, нім. Еі "яйце"; відкритий характер складів українська мова успадкувала від праслов'янської, де панував закон відкритого складу). А у французькій мові, навпаки, межа складу, як правило, проходить після приголосного (acteur "актор", dis-trait "розсіяний", absent "відсутній", ad-ver-saire "противник"). У полінезійських мовах тільки відкриті склади (див. назви островів Тихого океану: Са-мо-а, Ні-у-е, Pa-пану, Га-ва-ї, Ту-а-мо-ту ). В арабській мові допускаються склади тільки типу "приголосний+голосний" і "приголосний+голос-ний+приголосний". У дагестанських мовах у кінці складу допускаються тільки сполучення "сонорний+шумний". У німецькій мові дзвінкі приголосні неможливі в кінці складу. В уральських І тюркських мовах на початку складу може бути лише один приголосний. У випадку запозичення слів збіг кількох приголосних у цих мовах усувається. Для цього використовуються такі способи:

1) відпадання одного приголосного (фін. leima "клеймо", raja "край, кордон", Ranska "Франція", ест. leib "хліб", rief "хрест", kool "школа");

2) вставлення голосного між приголосні (угор. barat "Друг (брат)", kiraly "король" (nop. чеськ. і словацьк. kral);

3) приставлення голосного (угор. iskola "школа");

4) перестановка звуків (угор. hules "ключ").

У більшості мов світу склад - суто фонетична (не змістова) одиниця, однак у деяких мовах (в'єтнамській, китайсько-тибетських) склад збігається з морфемою. Так, у китайському слові женьміньжібао є чотири склади і чотири морфеми: жень "людина", мінь "народ", жі "день", бао "газета". Оскільки в цих мовах склади збігаються з морфемами, то в них не виділяють окремо звуки і мінімальною одиницею вважають склад - силабему. В японській мові склад і морфема не збігаються, бо там корені можуть бути двоскладовими, однак морфемна межа завжди відповідає межі складів: хана-га "квітка", хапано "квітки", хана-ні "квітці", хана-де "квіткою".

Як уже зазначалося, складотворним звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворним є один голосний, то його називають монофтонгом (від гр. monos "один" і phthongos "звук"). Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами (гр. polys "численний", polyphthongos "багатоголосний"). Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги.

Дифтонг (гр. diphthongos "двоголосний") - два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Наприклад: нім. [ае] (mein "мій", leid "жаль, шкода"), [ое] (heute "сьогодні"), англ. [ai] (ту "мій") [із] (here "тут"), [єз] (there "там"), [из] (poor "бідний"), [au] (town "місто"), [ou] (home "дім, житло"), лат. [uo] (ruoka)y білор. [ау] (дзяучьіна), чеськ. [ou] (soused "сусід", па shledanou "до побачення").

Дифтонги бувають висхідними і низхідними. Висхідними називають дифтонги, в яких складотворним є другий елемент. Наприклад: фр. [іе] (pied "нога"), [ці] (nuit "ніч"), ісп. [ue] (bueno "добрий", nuevo "новий", pueblo "народ", puerta "двері"), [и а] (agua "вода", cuando "коли"), італ. [іе] (іеге "вчора"), Цо] (іо "я"), [ja] (piatto "тарілка"), [ya] (quatro "чотири"). У низхідних дифтонгах складотворним виступає перший елемент. Наприклад: нім. [ае] (schneiden "різати", scheinen "світити"), [au] (rauchen "курити, палити"), [ос] (Gebäude "будівля"), ісп. [ai] (aire "повітря"), [eu] (deuda "борг"), чеськ. [ou] (moucha "муха").

Дехто схильний вважати, що дифтонги є і в українській мові. Як приклад наводять слова типу мій, гай, дай. Однак для такого трактування звукосполук [Ц], [аі] підстав немає, бо в інших формах цих слів [і] відходить до іншого (наступного) складу (моя [мо-ja], гаю [ra-jy], а у слові дай, крім цього, [j] належить до іншої морфеми.

Трифтонг (від гр. triphthongos "триголосний") - три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Наприклад: англ. [аиз] (our [aus] "наш", flour [flaud] "квітка", power [paus] "сила"), [аіз] (tyre [tais] "шина", firing [fаізпп] "розпалювання, підпалювання, паливо").

Слід зауважити, що останнім часом дифтонг і трифтонг стали трактувати не як поєднання двох чи трьох звуків, а як один голосний звук, який складається з двох чи трьох елементів, що утворюють один склад.

Наголос

Крім фонетичних одиниць (фраз, тактів, складів і звуків), у мовленні використовуються фонетичні засоби. На лінійний ланцюжок звуків нашаровуються інші фонетичні явища - наголос та інтонація, які називають просодичними засобами (від гр. prosodia "наголос").

Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у французькій.

Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.

Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому - лезгинській, на передостанньому - польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому - французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам. Можна з деяким застереженням вважати фіксованим наголос у німецькій та англійській мовах, де наголошеним переважно є перший склад (винятки дуже незначні, через що вони не можуть бути типологічною ознакою), іспанській та італійській мовах, у яких наголошеним, як правило, є передостанній склад.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. Так, в українському слові мати наголос на першому складі, у слові порода - на другому, у слові педагог - на третьому, у слові передавати - на четвертому, а у слові учителювати - на п'ятому.

Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну (мука - мука, замок - замок) і форморозрізнювальну (вікна - вікна, виходити - виходити) функції. Однак і в мовах із майже фіксованим наголосом у тих незначних випадках, де наголос є вільним, дистинктивна функція наголосу використовується: англ. object "об'єкт", object "заперечувати", desert "пустеля", desert "покинути, дезертирувати", icn. cänte "я співав би", cante "я співав", нім. übersetzen "перекладати", ubersetzen "переправляти, перевозити, пересаджувати".

У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Так, в англійській мові наголос нерухомий, бо якщо падає на якийсь склад у слові, місця у різних формах того слова уже не змінює. В українській мові наголос рухомий (учитель - учителі, стіл - стола, рука - руки). Це саме стосується польської мови, хоч вона належить до мов із фіксованим наголосом (towärzysz "товариш" - towarzysza "товариша", podre"cznik "підручник" - podrecznika "підручника").

Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад від кінця: neuer* more [,nev9'mo:] "ніколи", pre-war [,pri:'w$] "передвоєнний", celebration [,seli'breij*(9)n] "святкування", Operation [,зрз'геі/(з)п] "дія, операція", interference [jnta'flarans] "втручання".

Динамічний наголос часто пов'язаний з редукцією (від лат. reductio "повернення, відновлення"), тобто з ослабленням і скороченням звучання ненаголошених складів. Див. у рос. мові: Мария Ивановна [мар'вань], водовоз [вьдавос].

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос - виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам. Дехто зараховує до таких мов китайську, дунганську, в'єтнамську, тайську, бірманську мови, що є некоректним. У цих мовах тон є невід'ємною якісною характеристикою слова, а не засобом виділення складу, оскільки кожен склад має свій тон, що історично зумовлений. Він (тон) тут не є музикальним наголосом.

Музикальний наголос буває політонічним: наголошений склад може мати різні інтонації. Так, в литовській мові, де є політонічний наголос, слово sïïdyti "судити" вимовляється з висхідним тоном на першому складі, а sûdyti "солити" - з низхідним; див. ще: aüsti "світати" - âusti "мерзнути". Політонія характерна також для словенської мови і деяких діалектів сербської та хорватської мов. Була вона в давньогрецькій мові та санскриті, а також, очевидно, в індоєвропейській прамові. Висхідний наголос називають акутованим (від лат. acutus "різкий, гострий"), а низхідний - циркумфлексним (від лат. circumflexus "вигин").

Рефлексами цих наголосів в українській мові є те, що в давніх словах, де був висхідний наголос, нині наголос нерухомий (горох, береза ), а де був низхідний - рухомий (ліс, нога, рука, стіл).

Кількісний, або довготний, квантитативний (від лат. quantitas "кількість"), наголос - виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах, де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.

У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. Так, динамічний наголос, як правило, є й довшим. Наприклад, у російській мові наголошені склади є і сильнішими, і довшими (дехто вважає, спершу довшими, а вже потім сильнішими). Тому, за останніми даними, наголос у російській мові є кількісно-динамічним. У німецькій мові динамічний наголос поєднується з тонічним. У норвезькій, шведській, литовській, латиській, сербській мовах підвищення тону супроводжується посиленням голосу.

Наголос, за висловом римського вченого Діамеда, - anima vocis, тобто душа слова. Це спосіб фонетичного оформлення слова. Втративши наголос, слово часто втрачає свою самостійність. Наприклад, займенник ся "себе", втративши наголос, перетворився на постфікс (умиватися).

У сучасних мовах трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і примикають до інших слів, об'єднуючись із ними спільним наголосом. Такі слова називають клітинами. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступних слів, називають проклітиками, а явище - проклізою (від гр. proclino "нахиляю вперед"). Наприклад; переді мною, мимо нас, польськ., рггу ôknie, нім. an die Tafel [andltafdl], англ. in the house [mctahaus]. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називають енклітиками, а явище - енклізою (від гр. endino "відхиляю"). Наприклад: рос. вб поле, за руку, o земь, йз лесу, за спину; польськ. nie da] sic.

Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. Наприклад: Коли я вийшов на вулицю, зустрів давнього друга. Що ви читали | сьогодні вранці? Фразовий наголос - посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Логічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Ліки приймати до їди, чи після?

Емфатичний наголос (від гр. emphatikos "виразний") - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина! Негід-д-дник ти!

Як бачимо, за позитивних емоцій розтягуються голосні, за негативних - приголосні.

Інтонація

Членування мовлення на фонетичні відрізки пов'язане з інтонацією.

Інтонація (лат. intonatio від intono "голосно вимовляю'') - рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.

Мелодика мовлення (від гр. melodikos "мелодійний, пісенний") - зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

інтенсивність (фр. intensif від лат. intensio "напруження") - підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. pausa "припинення") - перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра - артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.

Темп мовлення (італ. tempo від лат. tempus "час") - швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе - швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення - емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу і тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять єдність.

Інтонація відіграє найважливішу роль у розрізненні й характеристиці фраз. У фразах розрізняють висхідний і низхідний рухи тону. Висхідний рух тону має попереджувальну функцію: показує, що речення ще не закінчене.

Низхідний тон має завершальну функцію: вказує, що речення закінчене.

У кожній мові інтонація має свої особливості. Порівняймо інтонацію англійського речення Does he live in Kyiv? з його українським відповідником Він живе у Києві? В англійській мові тон, який виражає запитання, не досягає висоти першого наголошеного складу, а в українській має місце різке підвищення тону (див. схему).

Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.

Фонетичні процеси

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови (початок і кінець слова, положення під наголосом і в ненаголошеному складі), і, по-друге, впливати один на одного (рекурсія одного слова впливає на екскурсію іншого). Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні, і як комбінаторні.

Позиційні зміни

До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза.

Редукція голосних (від лат. reductio "відсунення, повернення, відведення назад") - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.

Наприклад, у словах кленок і клинок [є] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так що ці слова звучать однаково: [клеинок].

Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова. Скажімо, в російській мові наголошений склад у півтора раза сильніший від першого складу перед ненаголошеним і в три рази - від інших ненаголошених складів. В англійській мові найслабшим є перший склад перед наголошеним (understand [,Andd'8ta?nd]). В українській і німецькій мовах так само є відмінність у звучанні наголошених і ненаголошених голосних, але вона не є такою значною, як у російській та англійській мовах.

Редукція голосних буває кількісною та якісною.

Кількісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Так, якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у другому слові є слабшим та коротшим, а в третьому - ще слабшим і коротшим, але його тембр, зумовлений формою резонатора при високому піднесенні задньої частини язика і витягненими вперед заокругленими губами, залишається незмінним.

Якісна редукція - редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість.

Порівняємо звучання голосного, який позначається буквою о в російських словах воды [вбды], вода [влда], водяной [вьд*зин6і]. У першому слові це звук заднього ряду, середнього піднесення, лабіалізований, у другому - задньосереднього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований, а в третьому - середнього ряду, середнього піднесення, нелабіалізований, нейтральний, невизначений, ослаблений. Отже, в другому слові втрачена лабіалізація, зміщений ряд і, таким чином, відбулася якісна зміна звука [о] (тут він звучить, як слабке [а]), а в третьому слові відбулася зміна в ряді, втрачена лабіалізація, сила, довгота (голосний звучить, як слабке [ы]). Пор. ще рос. пять [п'ат*], пятак [п'зитак], пятачок [п'ьтлч'бк], де голосний [&] У Другому слові звучить, як звук середній між [з] і [и], а в третьому - як знеосіблений [ь]. Англ. сап [кгеп] "могти" у слабкій позиції звучить [кэп].

Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. При дуже сильній редукції ненаголошені голосні можуть зовсім зникати: рос. жав(о)ронки, прдвол(о)ка, сутол(о)ка, с(ей)чйс, всё-т(а)ки, (И)ван (И )ван(ов)ич; англ. / am busy [aim'bizi], it їв [its], inconsiderable [,mksn sid(d)rdbl] "незначний". В англійській мові кінцеві зредуковані голосні зовсім зникли: face [feis] "обличчя", game [geim] "гра", name [neim] "ім'я". Подібне трапилося і в давньоруській мові, де зредуковані голосні [ъ] і [ь] у слабкій позиції (не тільки в кінці слова) зникли: видъ -> -> вид, шьвьць -" швець, сьна -"сна. Відбулася також редукція голосного [и] в другій особі однини дієслів: пишеши -" -> пишеш.

Для сучасної української мови якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о] перед [у] стає більш губним [зоуз?л'а], [ко'ж^х], а [е] і [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково [еи].

Оглушення дзвінких приголосних. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'зт], дуб[дуп], друг [друк];

білор. горад [гбрат], захад [захат], воз [вос]; польськ. kulig [kulik] "катання на санках", krcg [krek] "хребець", krew [kref] "кров"; нім. Bund [bunt] "союз", Zug [zuk] "поїзд", Hand [hant] "рука", Rad [rat] "колесо".

Для української та англійської мов цей процес не характерний. Виняток становлять деякі західноукраїнські говірки, в яких дзвінкі приголосні оглушуються, але це суперечить нормам літературної мови.

Протеза (від rp. prothesis "додання, приєднання'') - поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

Наприклад: ocmpuu - гострий, улиця - вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]: Анна - Ганна, рос. усеница - гусеница; она - вона, оспа - віспа, рос. отчина - вотчина "маєток від батька"; азъ - fl[ja], аблуко - яблуко [іаблуко] (див. нім. Apfel), агнець - ягня [іагн'а], білор. он - єн [іон], она - яна [іана]. Зрідка протетичним є [л]: ледве (пор. рос. едва).

Ще більше, ніж у літературній мові, явище протези поширене в українських говірках, особливо подільських, де можна, почути таке: Гандрій повернувся з Гумані і поїхав горати, а Ганна готує йому гобід.

Як протезу можна кваліфікувати німецький Knacklaut - гортанний проривний звук, який з'являється перед [а] на початку слів типу Arbeit "робота", однак цей звук на письмі не позначається.

Оскільки протеза - поява приголосного перед голосним, а не перед будь-яким звуком, то її можна розглядати і як комбінаторну зміну.

Комбінаторні зміни звуків

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") - зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

При вимові звуків органи мовлення настроюються на наступний звук і таким чином відбувається накладання екскурсії наступного звука на рекурсію попереднього. Це добре відчутно, коли порівняти вимову голосних у таких парах слів, як дар і доза, той і тон. У слові доза відбувається огублення звука [д], а в слові тон - крім огублення [т], звук [о] під впливом звука [н] набуває носового відтінку.

Як бачимо, акомодація стосується впливу голосних на приголосні і навпаки.

В українській та інших слов'янських мовах голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м'яких приголосних. Після м'яких приголосних звуки [а], [о], [у], [е] стають більш передніми, більш закритими і більш напруженими. Пор.: саду [саду] і сяду [с"аду], тук [тук] і тюк [т'ук]; рос. сок [сок] і сёк [с'ок], сэр [сэр] і сер [с'эр].

Акомодація може бути двобічною: лягти [л'агтй], батько [бат* ко], няня [н'ан'а]. Таким чином, в українській мові маємо чотири [а] - [а], [а], [а], [а].

В англійській мові акомодації звуків майже немає. Можна лише говорити про більш відкрите [е] перед [1] і більш губне [ш] після [j]: [gel] "гель", [nju:] "новий". Однак в історії англійської мови явища акомодації були поширеними. Так, скажімо, після [w] голосний [а] перейшов в [о], бо губний приголосний [w] огублював голосний [а], що й зумовило цей перехід: what [wot] "що", was [woz] "був", quarrel [vjor(e)] "сварка", quality [Tcwoliti] "якість". Якщо в українській, як і в інших слов'янських та в англійській мовах, приголосні впливають на голосні, то у французькій мові, навпаки, відкритий і закритий характер голосних впливає на артикуляцію приголосних.

На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід [ґ], [к], [х] у [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] перед голосними переднього ряду в праслов'янській мові (нога - ножь-ка - нозЬ, рука - ручька - руцЬ, муха - мушька - мусь), а на акомодації голосних приголосними - перехід [е] в [о] після стверділих шиплячих у давньоукраїнській мові (пшено -> пшоно, жена -" жона, четири -" чотири).

Отже, акомодація може бути консонантною і вокалічною, прогресивною (попередній звук упливає на наступний) і регресивною (наступний звук упливає на попередній).

Асиміляція (відлат. assimilatio "уподібнення") - артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.

Наприклад, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].

Асиміляція характерна для багатьох мов: рос. лодка [лоткъ], травка [трафкъ]; лат. scrіbo "пишу" - scriptus "написании", rego "правило" - rectus "правильний"; англ. üoicea [voist], what's [wots], doef^she [daj/i]. В англійській мові іменникове закінчення множини і дієслівне закінчення третьої особи теперішнього часу (Present indefinit) -s після дзвінких приголосних звучить, як [z], а після глухих, як [в]: dogs [aogz] "собаки", birds [bdiaz] "птахи", reads [ri:dz] "читає", cats [kaets] "коти", cups [слрз] "чашки", works [wd:ks] "працює".

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю (усі ви ще на ведені приклади), за місцем і способом творення (безжурний [бе"журниі ], рос. сушить [шыт'] ), за м'якістю/твердістю (цвіт [ц'в'іт], (nie [с'п'іу], слід [с'л'ід], гість [г'іс'т']. Тут зубні [з] і [с] асимілюються з піднебінними [ж] і [ш], а тверді [ц] і [с] уподібнюються з м'якими [в*], [п'], [л'], [т*].

Асиміляція від акомодації відрізняється тим, що, по-перше, при асиміляції взаємодіють однорідні звуки (приголосний і приголосний або голосний і голосний), а, по-друге, асимілюватися можуть не тільки сусідні звуки, але й звуки, які знаходяться на відстані один від одного.

Розрізняють декілька різновидів асиміляції:

1) за результатами - повну і неповну (часткову);

2) за спрямуванням - прогресивну і регресивну;

3) за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну (суміжну) і дистанційну (несуміжну).

Повна асиміляція - асиміляція, за якої звуки уподібнюються повністю, тобто стають абсолютно однаковими. Наприклад: знан]а -" [знан'а], сільЬ -" [cfjf'y], безжалісний [бе"ж ал'ісциі ], рос. отдых [одых], еыеший [вышьц]; нім. Zimoer ~"Zimmer "кімната"; англ. doefshe [dajji]; татар, урманлар -" урманнар "ліси".

Неповна (часткова) асиміляція - асиміляція, за якої звуки наближаються за ознаками, але повністю не збігаються. Наприклад: просьба [проз'ба], боротьба [бород'ба]. Тут під упливом дзвінких [б] і [д] одзвінчуються [с'] і [т'], але не стають звуками [б] і [д].

Прогресивна асиміляція - асиміляція, за якої попередній звук упливає на наступний (стрілка, яка вказує на вплив зводів, спрямована вперед): англ. volcea [voist], нім. Zimoer -> Zimmer, татар, и мои л эр -" имэннэр "дуби"; польськ. trieb a [tfeba], trzy [tjy] (буквосполучення г г позначає дзвінкий звук, близький до українського [ж]: ггесг "річ" читається як жеч). Прогресивної асиміляції в сучасній українській мові немає, хоч колись вона мала місце: знан]а -" знання, пчела -" бджола, Ганця -" Гандзя.

Регресивна асиміляція - асиміляція за якої наступний звук впливає на попередній: молотьба [молод'ба], рос. лавка [лафкъ], англ. newspaper ['nju;s,peip3].

Контактна (суміжна) асиміляція - асиміляція, за якої взаємодіють сусідні звуки (всі вищенаведені приклади).

Дистанційна (несуміжна) асиміляція - асиміляція звуків на відстані. Наприклад: сочевиця чечевиця, желізо -> залізо (пор. рос. железо).

Класичним прикладом несуміжної асиміляції голосних є сингармонізм (від гр. syn "разом", harmonia "співзвучність") - фонетичний процес, який полягає в тому, що всі голосні в слові стають однорідними за артикуляцією.

Якщо в першому складі слова (в деяких мовах - у корені слова) є голосний переднього ряду, то в усіх інших складах можуть бути тільки голосні переднього ряду, а якщо в тій позиції є голосний заднього ряду, то в усіх інших складах також повинен бути лише голосний заднього ряду.

Сингармонізм притаманний тюркським, монгольським, тунгусо-маньчжурським, фіно-угорським та корейській мовам.

Так, скажімо, в турецькій мові місцевий відмінок іменника виражається за допомогою афікса -da, а значення множини - за допомогою афікса -lar: oda "кімната", odada "в кімнаті", осіа/аг"кімнати", odalarda "в кімнатах". Якщо ж у першому складі слова будуть голосні переднього ряду, то афікси відповідно матимуть вигляд de, ler: ev "дім", evde "в домі", evler "доми", evlerde "в домах". Пор. ще татарські: кул "рука" - куллар "руки", корт "черв'як" - кортлар "черв'яки", агач "дерево" - агачлар "дерева", бат "голова" - башлар "голови", але кУл "озеро" - кУллэр "озера", теш "зуб" - тешлдр "зуби", имзн "дуб" - имэннэр "дуби". В угорській мові сингармонізм залежить від голосного звука в корені слова: ablak-hoz "до вікна", cipesz-hez "до шевця", küszob-hdz "до порога".

Дисиміляція (від лат. Dissimilatio"розподібнення") - розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. Це протилежний асиміляції процес.

Наприклад, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли поряд два проривних звуки [к] і [т]. Таке сполучення звуків є важким для вимови, внаслідок чого проривний [т] впливає на однорідний за цією ознакою [к] і розподібнює його, змінюючи його на фрикативний [х]. Сполучення фрикативного [х] із проривним [т] є зручним для вимови.

Дисиміляція, як і асиміляція, може бути прогресивною (срібро -> срібло; рос фе в pap ь -" февраль, регресивною (рицар -"лицар, рос. что ->[што], нім. Bibel "біблія" -" Fibel "буквар"); контактною (легкий [ле"хки[], рос. скучно [скушнъ]); дистанційною(велблюд -^верблюд,рос. просторічне коридор -" колидор, icn. arbor -> albor "дерево", фр. тарре -> nappe "обрус").

Значно поширеніше, ніж у літературній мові, явище дисиміляції в діалектному і просторічному мовленні: бон-ба, транвай, ланпа, тунба, дохтор, фрухти, секлетар тощо.

Наслідком дисиміляції є сучасні форми інфінітива, що закінчуються на -сти: вести <- ведти, мести - метти. Звуки основи [д] і [т] зберігаються в особових формах дієслів: веду, мету.

Гаплологія (від rp. haploos "однаковий, простий", logos "слово") - випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.

Наприклад: мінералологія -" мінералогія, трагікоко медія -> трагікомедія, дикообраз -"дикобраз, пеперець (лат. piper) -> перець, стипепендія (лат. stips "подаяния",pendere "оплатити") -" стипендія, рос. знаменоносец -" знаменосец, близозоркий -> близорукий, кърноносый (давньоруськ. кърнъ "короткий") -" курносый.

Результатом гаплології є староукраїнська назва березня - березоль (березіль), яка виникла з березозолъ, що спочатку позначало час, коли спалювали березу на золу, для того щоб нею золити білизну, тобто парити, заливши її спеціально для цього приготовленим розчином золи.

Діереза (

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти