Заміщення факторів виробництва

Аналіз ізоквант можна використовувати для ви­значення можливостей заміщення одного фактора ви­робництва іншим у процесі їх використання. Гранич­на норма технологічного заміщення працею капіталу визначається розміром капіталу, який може

І

замінити кожна одиниця праці, не викликаючи при

цьому зміни обсягів виробництва:

Форма ізокванти (випукла до початку системи ко-
ординат) показує, що гранична норма технологічного
заміщення зменшується при просуванні вниз уздовж
ізокванти. Це означає, що кожна година людської
праці здатна замінити все меншу кількість капіталу.
Причина зменшення граничної норми технологічного
заміщення полягає в тому, що факгори виробництва
мають властивість доповнювати одий одного. Кожен з
них не може робити те, що може робити інший, або
якщо й може, то гірше.

Граничну норму технологічного заміщення факто-
рів виробництва можна розрахувати не тільки через
зіставлення їх приростів, а й через граничні продук-
ти. Дійсно, якщо при зменшенні капіталу з К1 до К2
та зростанні кількості праці з (див. рис.5.2)
виробник залишається на тій самій ізокванті, то
справедливою буде така рівність:

Оскільки залежність (5.4) характеризує нахил ізо­кванти в кожній точці кривої, то в подальшому вона буде використана для обгрунтування точки рівноваги виробника.

Хоча спадна гранична норма технологічного замі­щення працею капіталу властива для абсолютної біль­шості виробничих процесів, існує цілий ряд винятків, де ця залежність дещо інша. Розглянемо кілька з них.

1. Фактори виробництва можуть використову­ватися лише у певній пропорції. Прикладом є спів­відношення комп'ютерів та операторів ПЕОМ. Якщо кількість годин роботи комп'ютера протягом робочого

дня фіксована, то збільшення кількості операторів не призведе до зростання обсягів продукції. Справедли­вим буде також зворотне твердження: при фіксованій кількості операторів неможливо досягти зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення кількості комп'ютерів. У цьому випадку ізокванта матиме ви­гляд прямого кута, а гранична норма технологічного заміщення дорівнюватиме нулю (рис. 5.7).

2. Повне заміщення факторів виробництва. За такої умови ізокванта мала б вигляд прямої лінії з постійним нахилом, який дорівнює 1. Однак цю ситуа­цію слід розглядати лише як теоретичну абстракцію: в реальному житті повне заміщення факторів вироб­ництва в принципі не можливе.

Зміна масштабу виробництва

На відміну від короткотермінового періоду в довго­терміновому періоді всі фактори виробництва змінні. Якщо зберегти припущення, що для виробництва вико­ристовується тільки два фактори (праця та капітал) і технологія залишається незмінною, то зростання вироб­ництва в довготерміновому періоді можна розглядати як таке, що відбувається при незмінному співвідношен-

ні факторів виробництва. Це означатиме, що вироб­ництво збільшуватиметься тоді, коли використання йо-| го факторів зростатиме за променем, спрямованим від початку координат (рис. 5.8). При цьому можливі кіль­ка варіантів реакції середнього продукту на збільшення масштабів виробництва: 1) зростаюча; 2) нейтральна; 3) спадна. Тут проявляються різні наслідки так званого ефекту масштабу виробництва.

1. Поділ праці. На більших підприємствах можлива глибша внутрішня спеціалізація, що дає ефект зростан­ня продуктивності праці і, отже, зменшення затрат.

2. Поліпшення управління. Поглиблена спеціалі­зація поширюється і на управлінську діяльність. По­ява управлінців, які спеціально займаються марке­тингом, рекламою, постачанням, організацією науко­во-технічних робіт тощо, допомагає збільшити ефек­тивність діяльності підприємства в цілому, що прояв­ляється в зростанні середнього продукту.

3. Збільшення масштабів виробництва найчас­тіше не вимагає пропорційного збільшення всіх ре­сурсів. Скажімо, витрати часу лектора не збільшать­ся, якщо в аудиторії на лекції буде не одна, а дві групи студентів.

Нейтральна реакція середнього продукту на зрос­тання масштабів виробництва означає, що незалежно від розмірів підприємства та обсягів продукції, яка на ньому виробляється, середня продуктивність факторів залишається незмінною.

Разом з тим, можлива й така ситуація, коли зростання масштабів виробництва негативно позна­чається на середньому продукті: його рівень змен­шується. Справа в тому, що збільшення виробницт­ва може призвести до виникнення проблем, з якими стикається підприємство. Це насамперед значна інерція великих систем і втрата ними гнучкості, вкрай необхідної в умовах нестабільного ринку. Крім того, фірма може вийти за межі погюгу керо­ваності: занадто великі розміри створюють громізд­ку систему управління, розвивають бюрократичні тенденції, що негативно позначається на ефективності управлінських рішень.

При аналізі динаміки середнього продукту в дов­готерміновому періоді для одного й того самого під­приємства на різних дільницях збільшення обсягів виробництва, як правило, виявляються всі з перелі­чених реакцій, їх комбінація багато в чому залежить від специфіки галузі, ринкової ситуації тощо. Де­тальніше про це йтиметься в наступній темі.

Тема 6. ВИТРАТИ І ВИПУСК

У попередній темі були з'ясовані залежності між затратами факторів виробництва у натуральному вираженні (людино-години праці та машино-години ка­піталу) та обсягами виробленого продукту, який опи­сується виробничою функцією. Однак у ринкових умо­вах, коли виробництво носить товарний характер, затрати факторів виробництва отримують вартісне вираження. При цьому затрати факторів виробництва трансформуються у витрати виробництва. Тому на­самперед потрібно з'ясувати суть і способи виміру їх.

Витрати виробництва

Витрати виробництва — це вартість факторів ви­робництва, використаних для створення певного обся­гу продукції. В економічній теорії існують різні під­ходи до визначення категорії "вартість". Так, прихиль­ники трудової теорії вартості (А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс) вважали, що вартість — це втілена у товарі праця. Однак сьогодні більш поширеною в економіч­ній теорії і, зокрема, в мікроекономіці є концепція альтернативної вартості. З позицій саме цієї концеп­ції і будуть розглядатися витрати виробництва.

Як можна оцінити альтернативну вартість відмін­ної оцінки, виставленої вам на екзамені з мікроеко-номіки? Щоб отримати її, ви змушені були відмови­тися від інших варіантів використання свого вільного часу: перегляду цікавої телепередачі, сну чи походу з друзями на вечірку. Тому можна вважати, що "п'я­тірка" коштувала вам найціннішої втрати, якої мож­на було б уникнути при альтернативному викорис­танні часу, витраченого на підготовку до екзамену.

Якщо розсудити за аналогією, то альтернативна вартість витрачених на виробництво коштів ви­значається найбільшим можливим прибутком, що міг би бути отриманий з цих грошей, якби вони були вкладені у щось інше.

Економісти розрізняють зовнішні (бухгалтерські, або явні) та внутрішні (неявні) витрати. Зовнішні витрати — грошові видатки постачальникам ресур­сів, які не належать власникам підприємства. Це су­ма всіх платежів підприємця, пов'язана з залученням необхідних економічних ресурсів (заробітна плата най­маним працівникам, відсотки за отримані кредити, орендна плата за землю чи інше майно, оплата нада­них послуг тощо).

Внутрішні витрати — це грошові платежі, які могли б отримати власники підприємства при альтерна­тивному використанні ресурсів, що їм належать. Під­приємець використовує власні гроші, які міг помістити у банк на депозит, він може використовувати власні приміщення, що могли б передаватися в оренду та при­носити відповідний доход тощо. Таким чином, викорис­товуючи власні ресурси для організації виробничої діяльності, підприємець втрачає певну грошову вигоду, яку він міг би отримати при інших варіантах викорис­тання ресурсів. Зовнішні та внутрішні витрати форму­ють економічні витрати підприємця. Далі розгляда­тимемо виключно економічні витрати.

До складу економічних витрат входить нормаль­ний прибуток як плата за виконання підприємцем підприємницьких функцій. Його розмір визначається рівнем доходності, що є нормальним або середнім для певної галузі, тобто тим рівнем, який утримує під­приємця у цій галузі.

Іншою формою прибутку є прибуток економічний (чистий), який є додатковим доходом підприємця внаслідок його ефективнішої діяльності у певній га­лузі. Цей прибуток отримують не всі підприємці, і він не належить до витрат. У мікроекономіці (якщо спе­ціально не застережено) йдеться, як правило, про економічний прибуток.

Щоб краще зрозуміти значення саме економіч­них витрат і економічного прибутку (а не бухгал­терського) для прийняття економічно обгрунтованих рішень, наведемо такий приклад. Нехай існує якась

консультативна фірма, власник якої та його дружи­на надають консультативні послуги. Для організації фірми власник придбав обладнання на 10 000 грн., узяв кредит у банку (5000 грн.), найняв трьох пра­цівників, яким виплачує заробітну плату по 200 грн. в місяць, а також оплачує різні послуги 5000 грн. на рік. Фірма розташована у квартирі, що на­лежить підприємцю. Чи має сенс займатися такою діяльністю, якщо сукупний річний доход фірми становить ЗО 000 грн.?

Аби відповісти на це запитання, підрахуємо спо­чатку бухгалтерські витрати. Як бачимо з табл. 6.1, вони складаються з заробітної плати найманих пра­цівників, відсотка за кредит, амортизаційних відра­хувань та інших платежів за послуги стороннім ор­ганізаціям. Загальна сума цих витрат становить 15 200 грн. Тоді бухгалтерський прибуток буде 14 800 грн. Може скластися враження, що цей вид діяльності досить ефективний і прибутковий, оскільки бухгалтерський прибуток становить майже 100 % до витрат. Однак для обгрунтованого виснов­ку треба проаналізувати, який доход отримав би підприємець, якби альтернативне розпорядився своїми ресурсами. Для цього слід підрахувати неяв­ні (внутрішні) витрати.

Відмовившись від роботи у власній консультатив­ній фірмі, підприємець і його дружина могли б пра­цювати за наймом і одержувати заробітну плату, по­класти гроші, витрачені на обладнання, на депозит і отримати на них відсотки, здати в оренду квартиру і мати орендну плату. Крім того, нормальний прибуток для такого виду діяльності дорівнює 2000 грн. За­гальна сума альтернативної вартості залучених влас­них ресурсів (внутрішні витрати) становить 16 000 грн. Цю суму могли б отримати власники фірми, як­що прийняли б рішення про інше використання ре­сурсів. Оскільки вона перевищує бухгалтерський при­буток, то виявляється, що створювати консультативну фірму недоцільно.

Аналогічний висновок можна зробити, порівню­ючи економічні витрати із сукупним доходом фірми. З'ясується, що фірма не тільки не приносить еконо­мічного прибутку, а й навпаки, її діяльність пов'я­зана з економічними збитками (ЗО 000 - 31 200 = = -1200).

Таким чином, доход, який відшкодовує тільки економічні витрати, достатній для створення умов за­цікавленості у виробничій діяльності, оскільки він приносить підприємцю нормальний прибуток. Над­лишок доходу над економічними витратами є еконо­мічним прибутком.