ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

1. У відповідності зч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. За змістом це один із найбагатогранніших правових принципів. Конституція України не дає його визначення, в ній лише зазначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8КонституціїУкраїни). Отже, зазначена стаття присвячена одному з найголовніших принципів, що є визначальним для всієї системи права взагалі - принципу верховенства права. Нова Конституція України закріпила нові демократичні принципи та цінності, які запроваджуються у практику національної правотворчості та правозастосування. Питання запровадження принципів правової держави в адміністративне судочинство взагалі і принципу верховенства, зокрема, є тим більш актуальним тому, що сучасна адміністративна наука поповнюється новими принципами, невідомими їй до сьогодні. В зв'язку з цим слід акцентувати увагу на тому, що принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип верховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб та інших організацій. Саме тому відповідно до ч. 1 ст. 8 цього Кодексу суд при вирішенні конкретної адміністративної справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В Україні відсутня усталена судова практика правового застосуван­ня принципу верховенства права. Отже, виходячи з положень ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, які дають лише найзагальніші орієнтири спрямованості адміністративного судочинства та критерії для судового контролю за діяльністю публічної адміністрації і неможуть з практичної точки зору розкрити практику судів в керуванні цим принципом при вирішенні конкретних справ, тому необхідно ітернутися для з'ясування цих положень до рішень Конституційного Суду та міжнародно-правових актів. Так, відповідно до розуміння Конституційного Суду України «верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології спра­ведливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з осно­вних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора сус­пільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення» (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) від 2 листопада 2004 року II Офіційний вісник України. - 2004. - № 45. - Ст. 2975).

Отже, виходячи з Рішення Конституційного Суду України, положен­ня ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України слід розуміти так, що суд, керуючись зазначеним принципом, має розглядати право не як закон чи систему нормативних актів, а як втілення справедливості. Суд має діяти не свавільно, а бути обмежений правом, тобто не лише законодавством, але й правом, яке існує, тобто природним правом кожної людини. Це означає, що суд має спрямовувати своє провадження на досягнення справедливості, що і є правосуддям.

Найбільш повне тлумачення принципу верховенства права дають рішення Європейського суду з прав людини, який діє на основі Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Таким тлумаченням має користуватися суд застосовуючи положення ч. 1 ст. 8 цього Кодексу, а саме, через формалізацію вимог, які Європейський суд виводить з цього принципу. Вони є наступними:

1) якість закону. Під законом тут мається на увазі правова норма, а точніше положення нормативного акта. Це означає, що: а) закон повинен бути доступним особі, тобто містити зрозумілі й чіткі формулювання, які б давали можливість особі самостійно або з відповідною консуль­тацією регулювати свою поведінку; б) він має бути передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування; в) закон повинен відповідати всім іншим вимогам верховенства права, зокрема він з достатньою чіткістю має встановлювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення. Це необхідно, щоб особа була захищеною від свавілля публічної адміні­страції; 2) захист від свавілля. Це означає, що втручання публічної адміністрації у права людини повинно підлягати ефективному контролю. Основну роль в цьому питанні відводять судовому контролю, який най­краще забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури; 3) доступ до суду. Це означає, що з юрисдикції су­дів не можна вилучати будь-які позови, так само не можна надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів. З вимогою про доступ до суду несумісними є надмірні затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням судових рішень; 4) юридична визначеність. Це означає, що остаточне рішення суду у вирішеній ним справі не може піддаватися сумніву навіть у разі зміни законодавства. Повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сум­ніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили або безпідставно затримувати його виконання. Ця вимога зобов'язує державу та будь-який орган виконувати судові розпорядження чи рішення, у тому числі й ухвалені проти держави чи органу. Отже, вимога про юридичну визначеність одночасно включає й вимогу про обов'язковість судових рішень; 5) невтручання законодавчої влади у здійснення правосуддя. Втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Отже, суд, дри вирішенні справи, на підставі ч. 1 ст. 8 цього Кодексу має керуватися вимогами: 1)про якість закону; 2) захистом від свавілля; й) про доступ до суду; 4) про юридичну визначеність; 5) про невтручання (інконодавчої і виконавчої влади в здійснення правосуддя, тобто її рииципом верховенства права.

2. У відповідності з ч. 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням чудової практики Європейського Суду з прав людини. Це положення

закону означає, що принцип верховенства права (гиіе о£ 1аі¥) в здійсненні обумовлений не тільки практикою правосуддя в Україні в зазначеній сфері, але й судовою практикою Європейського суду з прав людини та іншими міжнародно-правовими актами, якими керується Європейський суд. Найбільш різнобічне тлумачення принципу верховенства права дають рішення Європейського суду з прав людини, який діє на основі Європейської Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод. У преамбулі цієї Конвенції верховенство права визнано як принцип, що об'єднує країни-учасниці ради Європи. Ця Конвенція є частиною законодавства України. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7, 11 до Конвенції» (див.: Відомості Верховної Ради України - 1997. - № 40. - Ст. 263) України визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосовування Конвенції.

Європейський суд з прав людини розкриває, на наш погляд, достатньо повно зміст принципу верховенства права через формулювання вимог, які він окреслює з цього принципу. Такими вимогами є: 1) про якість закону; 2) захист від свавілля; 3) про доступ до суду; 4) юридична визначеність; 5) обов'язковість судових рішень; 6) невтручання законодавчої влади в здійснення правосуддя. Прокоментуємо кожну із означених вимог.

Про якість закону. Під законом тут необхідно розуміти правову норму (положення нормативного акта). Цей закон (нормативний акт) повинен бути: 1) доступним особі (містити зрозумілі й чіткі формулювання), щоб вона самостійно або з відповідною консультацією могла регулювати свою поведінку; 2) передбачуваним, тобто таким, щоб особа могла передбачити наслідки його застосування; 3) таким, що відповідає всім іншим вимогам верховенства права, зокрема, він з достатньою чіткістю має встанов­лювати межі дискреційних повноважень, наданих органам влади, та спосіб їх здійснення (це необхідно, щоб будь-яка особа була захищеною від свавілля публічної адміністрації).

Захист від свавілля. Ця вимога означає, що втручання публічної адміністрації в права людини повинно підлягати ефективному контролю (зокрема, це має бути судовий контроль, який найкраще забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури). В контексті зазначеної вимоги держава повинна забезпечувати наявність достатніх та ефективних гарантій проти зловживань.

Доступ до суду. Ця вимога викликана судовим контролем. Вона означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати будь-які позови,

або надавати імунітети певним категоріям осіб від судових позовів (не повинні бути затримки зі здійснення правосуддя і виконанням судових рішень). Кодекс адміністративного судочинства України забороняє відмову в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини (ч. 4 ст. 8 цього Кодексу). Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності підстав (нормативних) для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отже, суд зобов'язаний долати прогалину, застосовуючи аналогію закону чи права або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону в такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи.

Юридична визначеність. Ця вимога означає, що остаточне рішення суду у вирішеній ним справі: 1) не може піддаватися сумніву навіть у разі зміни законодавства; 2) повинні бути виключені будь-які спроби з боку несудових органів влади піддавати сумніву судове рішення, перешкоджати його виконанню, позбавляти його юридичної сили, безпідставно затримувати його виконання. Тут проявляється така вимога як обов'язковість судового рішення.

Невтручання законодавчої влади в здійснення правосуддя. Ця вимога означає, що втручання з боку законодавчого органу в процес здійснення правосуддя з метою вплинути на вирішення судом спору є недопустимим, окрім випадків, коли для цього існують неспростовні підстави, що випливають із загального інтересу.

Необхідно зазначити, що Хартією основоположних прав Євро­пейського Союзу 2000 року передбачено права громадян та правосуддя. В ній зазначається, що її належить тлумачити таким чином, щоб це відповідало Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, водночас допускаючи можливість захисту вищого рівня. Тобто, Хартія не має на меті обмежити будь-які права і свободи, визнані Європейським Союзом іншим чином. Ці та інші міжнародні акти віграли важливу роль у правовому регулюванні прав людини, закріпленні пріоритету прав громадянина перед державою. У них одержали правове закріплення найважливіші принципи правосуддя, що відносяться до забезпечення прав і свобод людини і громадянина, тобто верховенства права.

3. У відповідності з ч. З ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України виріштується.

Це означає, що правосуддя вадміністративних справах в Україні здійснюється виключно судами в межах їх юрисдикції в нашій державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не лише стосовно тих прав, що прямо зазначені в законодавстві, але й відносно тих, що містяться в нормах Конституції України (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосуван­ня Конституції України при здійсненні правосуддя»). Згідно з цим положенням, що стосується верховенства права, судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод фізичних осіб, у тому числі в адміні­стративних відносинах. Суд не має права відмовити громадянину в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

Отже, Кодекс адміністративного судочинства України забороняє відмову в розгляді й вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства. Він має застосувати аналогію закону або аналогію права, або усунути неясність чи колізію, витлумачивши положення закону в такий спосіб, щоб це забезпечило права особи. Це є гарантією доступу до судочинства будь-якої особи.

Отже, виходячи з ч. З ст. 8 коментованого Кодексу особа може звернутися до адміністративного суду для захисту її прав і свобод, безпосередньо посилаючись прямо на норми Конституції України. Це положення де в чому збігається з поясненнями ч. 4 ст. 8 цього Кодексу.

4. У відповідності з ч. 4 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміні­стративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Таке положення гарантує право доступу до суду навіть у разі відсутності нормативних підстав для захисту порушених права, свободи чи інтересу. Отож суд повинен усунути прогалину, застосувавши аналогію закону чи права, або ліквідувати неясність чи колізію, витлумачивши положення закону у такий спосіб, щоб це забезпечувало права особи. Прикладом застосування принципу верховенства права у цьому аспекті є Рішення Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року про визнання дій Центральної виборчої комісії по встановленню резуль­татів повторного голосування з виборів Президента України та складанню протоколу про результати повторного голосування з виборів Президента України від 24 листопада 2004 року неправомірними. Цим рішенням Верховний Суд скасував результати повторного голосування звиборів Президента, встановлені Центральною виборчою комісією, хоча закон про вибори Президента України передбачав можливість ви­знання недійсним голосування лише на виборчій дільниці. Водночас Верховний Суд поновив права суб'єктів виборчого процесу через проведення повторного голосування, хоч закон про вибори прямо не встановлював такий спосіб захисту виборчих прав. Або ще один приклад, який відображає зазначене положення, зокрема Консти­туційний Суд України у п.п. 2,3 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду в прийнятті позовної заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням права на судовий захист, яке, відповідно до Конституції України, не може бути обмежене.

Стаття 9. Законність

Чт, 02/05/2009 - 11:44 — Консультант

 

1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності,
відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені онституцією та законами України.

2. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України,
в також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті
відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб,
що передбачені Конституцією та законами України.

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції
України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язко­
вість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо
відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України,
Вирішення питання про конституційні
сть якого належить до юрисдик­
ції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституцій­ного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти