ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поняття емпатії у вітчизняній і зарубіжній науці

Проблема емпатії знаходиться в центрі уваги зарубіжної психології з початку 50-х років XX століття. В більш ранніх роботах дослідники користувались поняттям «симпатія», вживаючи його в широкому значенні ― як розуміння, відгук, емоційна співучасть. Першим дав визначення емпатії в зарубіжній психології Дж. Мід як «здатність прийняти роль іншої людини»(1934р.)[16. с. 147-156].

У вітчизняній психології термін «емпатія» з'явився на початку 70-х років ХХ століття у зв'язку з дослідженням Т.Гаврилової. Вона визначила емпатію як здатність індивіда емоційно реагувати на переживання іншого. Після її класичної роботи з'явилася низка нових досліджень емпатійних явищ у вітчизняній психології. Журавльова Л.П. спробувала доповнити згадані погляди, систематизувала різні підходи до розв'язання проблеми емпатії і намітила деякі перспективи їх подальшого дослідження «Перед дослідниками стоїть завдання, ― створення теорії емпатії, проникнення у її природу, аналізу функцій емпатії в житті людини, вивчення генезису емпатії і умов її формування»[23, с.156].

В трактуванні проблеми емпатії можна виділити дві основні тенденції ― уявлення про емпатію як емоційний відгук на переживання іншого і як процес розуміння переживання іншого. Емпатію як емоційне явище розглядає група вчених, досліджуючи емпатію в лабораторному експерименті (Е. Стотленд, І. Є. Бергер, Ц. Ф. Хенер, А. Мехребієн та ін.).

В інших концепціях емпатія розглядається як осмислення внутрішнього життя іншої людини, тобто суто інтелектуальний процес розуміння людини людиною. Як правило так емпатія трактується в психології між особистих відносин[1; 7].

Поняття «емпатія» як психологічний феномен запозичений науковою психологією з філософії. Дослідження емпатії були започатковані в ХІХ столітті у Європі в лоні філософських дисциплін ― етики і естетики. Етики називали це поняття симпатією (А.Сміт [45], Г.Спенсер [46], А.Шопенгауер [51] та співчуттям, яке виникло в німецькій філософії та естетиці(Т. Ліппс [31]).

А. Сміт (1759) визначав симпатію як здатність співчувати іншому, «…відчуття, яке пробуджує в нас страждання іншої людини»[44, с. 18]. Механізмом симпатії філософ називає уяву, хоча фактично, за змістом вона тотожна механізму проекції, оскільки А. Сміт вважає, що «…відчуття наші не можуть викликати у нас нічого, що є в нас» [45, с.16].

Г.Спенсер (1870) розглядав симпатію як здатність співчувати людям, проявляти зацікавленість до їхньої долі. Він виділив два типи симпатії: інстинктивну та інтелектуальну («співчутливу»). По мірі ускладнення суспільних форм ускладнюється і зміст симпатії, а по мірі психологічного розвитку людини ― і характер її проявів. Розглядаючи мораль з еволюційної точки зору, Г. Спенсер аналізував роль симпатії в боротьбі за існування в природі і суспільстві [16; 46].

В А.Шопенгауер (1840) ― співчуття людей одне одному ґрунтується на їх почутті спільності своєї природи і походження. Ідентифікацію він вважав механізмом емпатії: у процесі співчуття людина, переборюючи свій егоїзм, ототожнює себе з іншими, робить їх переживання своїми, прагне припинити страждання інших, що приносить їй задоволення і радість[51].

Теорія симпатії найбільш повно і послідовно розроблена німецьким філософом М.Шеллером (1923), яку він у своєму творі «Зміст і форми симпатії» розглядав як специфічну емоційну форму пізнання людьми один одного[50]. Вчений розробив класифікацію форм симпатії від нижчих (наслідування, вчування) до вищих (співпереживання, співчуття), аж до космічного відчуття.

Підсумовуючи історію філософських досліджень емпатії, Л.П.Журавльова у своїй монографії виокремила два аспекти її розгляду:

• як метод пізнання предмета або об'єкта;

• як властивість, здатність людини [23].

Водночас поняття емпатії почали використовувати як засіб, метод пізнання витворів мистецтва. Вважалося, що без емпатії не можна обійтися при описі естетичного досвіду. Особливо вона допомагає відділити естетичний досвід від простого вивчення візуальних та асоціативних чинників, на підставі яких можна описати і в певному значенні зрозуміти витвір мистецтва.

Т. Ліппс (1903) почав дослідження естетичної емпатії, але в останніх своїх роботах прагнув пояснити природу і механізми емпатійної взаємодії людей. Згідно з поглядів дослідника, вчуття ― це специфічний вид пізнання сутності предмета чи об'єкта. Часом він виступав як крайній суб'єктивіст: «Люди, яких я знаю, є лише втілене множення мого власного «Я». Отже, емпатія, за Ліппсом, функціонує за рахунок дії механізму проекції [31].

Для дослідників емпатії, які відмовились від суб'єктивного ідеалізму теорії Т. Ліппса, виявились плідними основні аспекти процесу вчуття: інтуїтивна пізнавальна спрямованість на об'єкт, пізнання об'єкта засобами проекції та імітації, співвідношення себе та об'єкта в процесі пізнання.

За визначенням, емпатія (від грецького empatheia ― співпереживання) ― розуміння емоційного стану, проникнення-вчуття у переживання іншої людини. Термін «емпатія» введений у психологію Е.Тітченером, який узагальнив ідеї, що розвивались у філософській традиції про симпатії з теоріями вчуття Е.Кліффорда та Т.Ліппса [36].

Зупиняючись на аналізі вчуття, З.Фрейд (1921) [49] зауважив, що проникнення в механізм цього процесу дасть можливість зрозуміти найскладніші щляхи «зіткнення з душевним життям іншої людини». Він аналізував значення спільності досвіду у людей з тими, кому вони співпереживають. З.Фрейд вважав, що співучасть в емоційному стані іншого здійснюється через механізм уподібнення. Співучастю в стражданнях людей пояснюється альтруїстична поведінка.

Альтруїзм ― це вид діяльності, безкорислива турбота про благо людей, готовність поступатися і жертвувати особистими інтересами заради іншої людини[11; 28].

Результатом філософського аналізу факту співучасті людини внутрішньому світу людей стало виділення кількох аспектів розгляду поняття симпатії:

1. Симпатія і вчуття як форми пізнання.

2. Симпатія як властивість людини.

3. Роль власного досвіду в акті симпатії та вчуття.

4. Існування різноманітних форм симпатії та вчуття.

5. Зв'язок симпатії з альтруїзмом.

В психології проблема генезису симпатії, співвідношення форм поведінки і переживання симпатії виникає в дослідженнях Т.Рібо [42], В.Штерна [52], У.Мак Дауголл [32], Ф.Олпорта.

Французький психолог Т.Рібо (1896), описуючи явище симпатії, виділяє три її рівні: синергія (нижчий рівень), синестезія (середній рівень), інтелектуальна симпатія (вищий рівень).

Т.Рібо вважає симпатію психофізіологічною властивістю тварин і людини, однією з первинних емоцій, основою моральних почуттів. На нижчому рівні розвитку симпатії (у тварин, немовлят, у натовпі) виникає «узгодження рухів» (синергія). На більш високому рівні виникає «узгодженість почуттів» (синестезія), тобто переживань які викликають схожі дії. В інтелектуальній формі симпатії виникає «узгодженість почуттів і дій» з об'єктами симпатії. На основі розділених переживань і вродженого альтруїстичного інстинкту розвивається дієвий альтруїзм (самопожертва, співпереживання) [36; 42].

В.Штерн (1915), аналізуючи розвиток особистості дитини, показав складну динаміку егоїстичних та альтруїстичних тенденцій в поведінці дитини і роль почуття симпатії в боротьбі цих тенденцій. Він, так як і Т.Рібо, вважав симпатію первинною емоцією, на основі якої розвиваються соціальні почуття. Уже в два-три роки дитина здатна перейматися почуттям іншого, ідентифікувати себе з об'єктом симпатії, здійснювати альтруїстичні дії. В.Штерн поділяє «почуття до інших» (ніжність, любов) і «почуття з іншим» (співпереживання, співрадість). Вони розпочали вивчення генезису симпатії, її прояв [34; 52].

Теоретичні та експериментальні пошуки поняття симпатії, її походження і розвиток проводились в американській психології соціальними психологами.

У. Мак Дауголл (1889) висунув теорію інстинктивного походження симпатії. На його думку, симпатія існує в двох формах: активній і пасивній. Активна симпатія ― взаємний поділ емоцій людьми при схожості їх емоційних проявів і моральних позицій. Він підкреслює, що схожі реакції тварин (пасивна симпатія) не тотожні з формами людської симпатії. Симпатія ― суто афективний процес, який здійснюється по типу індукції. Емоційна напруга, яка викликана видом страждань іншої людини, намагається вирішитись в альтруїстичних діях для полегшення цього страждання[16; 32].

Ф.Олпорт (1924) виступав проти теорії У.Мак Дауголла низку заперечень, вважаючи ідею переймання безплідною для розуміння феномену симпатії. Він пропонує розглядати симпатію як умовно-рефлекторний феномен, який виникає в залежності від кількості та сили попередніх збуджень. Симпатія не виявляється реакцією на виявлені зовні емоційні стани чи копією цих станів. Симпатія ― частина емоційного досвіду суб'єкта, обумовлена сигналом ― переживанням, який спостерігається у об'єкта. Ф.Олпорт підкреслює велике соціальне значення симпатії. Її функція: в покращенні відносин між людьми, полегшенні відношень між людьми, полегшенні їх взаєморозуміння.

Рефлексія ― осмислення людиною передумов, закономірностей і механізмів власної діяльності, соціального і індивідуального способу існування; самоаналіз. Мета рефлексії ― методологічне обґрунтування теоретичної системи. Індивідуальна рефлексія ― самоусвідомлення суб'єкта.

Рефлексія тісно пов'язана з емпатією, тому що вона означає не лише усвідомлення психіки, а й осмислення своєї життєвої програми, принципів світо відношення, цілей, цінностей, вимог, установок прагнень. Безпосередня психічна активність ― пізнання, переживання, спілкування ― невіддільна від її рефлексивного усвідомлення як засобу психічного самоконтролю і самовдосконалення [16; 35].

Багато психологів основним механізмом емпатії вважають ідентифікацію, яка широко використовується у дослідженнях проявів та розвитку емпатії у дітей. У психоаналізі емпатія також пов'язана з ідеєю ідентифікації: «Від ідентифікації шлях веде через наслідування до вчування, тобто до розуміння механізму, завдяки якому для нас узагалі можливий дотик до душевного життя іншої людини» [1, с. 6-9].

Різні погляди висувають дослідники і щодо форм та видів емпатії. Так розрізняють наступні форми емпатії:

§ Співпереживання і співчуття;

§ Активну і пасивну;

§ Рефлекторну і особисту [8].

З огляду на переживання об’єкта емпатії емпатичні переживання можуть бути адекватними і неадекватними: одні люди можуть радіти чужому горю, інші ― співчувати. Взявши за основу особливості вияву, емпатію поділяють на такі види:

¾ емоційна емпатія. Заснована на механізмах проекції і наслідування моторних та афективних реакцій іншої людини;

¾ когнітивна емпатія. Базується на інтелектуальних процесах;

¾ предикативна емпатія. Виявляється як здатність людини прогнозувати афективні реакції іншого у конкретних ситуаціях;

¾ естетична емпатія. Чуттєве розуміння художнього об'єкта, який є джерелом естетичного задоволення [36].

На сучасному етапі у психології намітились два підходи у поглядах на емпатію. З позиції першого підходу, емпатія розглядається як процес або стан (О.Сопіков, І.Юсупов, Т.Райк); для другого підходу характерним є уявлення про цей феномен як про здатність чи стійку властивість особистості (М.Муканов, В. Лабунська, О.Саннікова). Емпатія відіграє центральну роль у гармонізації міжособистісних стосунків (В. Абраменкова, В. Агеєв, Ю. Гіпенрейтер).

І.Коган зазначає, що в зарубіжній психології проблема емпатії має велике значення, як прикладна психологія у таких галузях, як психотерапія, навчання, взаємодія в соціальних сферах тощо.

На думку Т.Вишинської, емпатія є особливою здатністю суб'єкта до відбиття емоційних переживань внутрішнього світу іншої людини, що дозволяє партнерам досягати взаємоузгодження позицій,взаєморозуміння та здатності обирати у відповідності з цим спільні засоби взаєморегуляції у процесі між особистої взаємодії [6; 34].

Т.П. Гаврилова [16] механізмами емпатії називає емоційне зараження на нижчих рівнях її розвитку (у маленьких дітей) і часткову або повну ідентифікацію на вищих рівнях ― за певної сформованості «Я» людини. У її пізніших роботах виникнення емпатії пояснюється і механізмом емоційної децентрації.

Децентрація ― це здатність сприймати не лише власне «я», а й почуття, уявлення, думки, мотиви діяльності і поведінки інших людей. Це здатність емоційно реагувати на різні події [16, с. 50-51].

Емпатія, за С.Головіним, ― це «осягання емоційного стану, проникнення-вчуття в переживання іншої людини. Здатність індивіда до паралельного переживання тих емоцій, що виникають у іншого індивіда в ході спілкування з ним». Розуміння іншої людини шляхом емоційного «вчуття» в її переживання».

В. Кротенко вважає, що, по-перше, емпатія визначається як психічний процес, спрямований на моделювання внутрішнього світу переживань іншої людини. По-друге, емпатія розглядається як психічна реакція у відповідь на стимул. По-третє, емпатія визначається як властивість особистості, що включає рефлексію внутрішніх станів, думок і почуттів самого суб'єкта емпатії [6; 12].

За даними Т.Василишиної, розуміння дослідниками феномена емпатії має певні розбіжності, головними з яких є такі:

1) емпатія ― це емоційний процес, переживання афективного стану іншої людини у відповідь на її емоційну поведінку (В.Бойко, М.Левітов);

2) емпатія ― це когнітивний процес, тобто процес розуміння внутрішнього світу іншої людини, здатність прийняти роль, перспективу та позицію іншого;

3) емпатія ― це складний афективно-когнітивний процес;

4) емпатія ― це взаємодія афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних) і конативних (поведінкових) компонентів (Н.Алкіна, Я.Коломінський, С.Кондратьєва)[14].

На основі тих теоретичних та експериментальних даних, які є в літературі, ми дійшли до деякого загального уявлення про емпатію. Ми розглядаємо емпатію як емоційне явище. Емоційна природа емпатії виявляється в тому, що ситуація іншої людини не стільки «продумується», скільки «відчувається». Емпатія ― це (грец. empathia ― співпереживання, співчуття) ― осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дає змогу зрозуміти переживання іншої людини (механізм пізнання); дія індивіда, що допомагає йому по-особливому вибудовувати спілкування (особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість, здатність проникати в психічний стан іншої людини (характеристика людини, тобто емпатійність) [36].

Таким чином, у структуру емпатії входять три компоненти: емоційний, когнітивний та поведінковий.

Отже, ми бачимо, що проблемою прояву та розвитку феномену емпатія цікавились вітчизняні і зарубіжні психологи і філософи з давніх часів, а також вона залишалась актуальною і в наш час, оскільки на даному етапі розвитку сучасної психології емпатія та її еквіваленти: емпатійне переживання, співпереживання, співчуття ― досліджуються багатьма психологічними закладами, течіями, які пов'язані з проблемами вивчення спілкування, розвитку особистості, її взаємодії в різних видах діяльності.

Емпатія вважається важливим чинником морального розвитку особистості. Вона розглядається як ефективний засіб розкриття і засвоєння моральних відносин, естетичних норм. Емпатія сприяє розвитку гуманних міжособистих відносин, взаєморозуміння, альтруїстичного стилю поведінки. Емпатійне співчуття, співпереживання виступає мотивом-посередником у діяльності допомоги. Емпатія ― необхідна умова міжособистого взаєморозуміння, розвитку емоційності [6; 27].

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти