ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Історія розвитку епістолярного стилю

Загрузка...

Епістолярний рід у літературі має свою давню історію і бере свій початок ще з античності. Зразками ранньої епістолярної літератури багаті грецька та римська літератури (листи Цицерона, Горація, Сенеки, Плінія Молодшого та ін.)

Давні риторики навіть ввели правила листування і створювали зразки листів. Вони наголошували на відмінності епістолярної і літературно-художньої творчості. Листи могли бути різними за змістом, тому що обслуговували багато сфер людського життя. Тому, з часом, з’явилися так звані «письмовники», котрі подавали зразки листів майже для кожного окремого випадку життя.

Впродовж довгих років формувалася канонічна структура листа. У класичному варіанті вона мала містити: привітання (воно включало і звертання); домагання прихильності; розповідь; прохання; закінчення-прощання. Кожний лист мав містити хоча б два з цих компонентів, включно з обов’язковими змістовими формулами: вияв радості з приводу отримання, що прив’язувало цей лист до попереднього; запитання про стан здоров’я і стан справ; перед закінченням листа твердження про те, що «більш нема про що писати» і т. ін. З часом з’явилося спеціальне позначення P. S. («post scriptum»- «після написаного»), що означало необхідність суттєвої дописки, важливої інформації.

Український епістолярій почав формуватися ще за часів Київської Русі, на яку мала великій вплив антична традиція. У добу Литовської Русі було введено у листи кліше князівських грамот (називався титул, ім’я адресата). Протягом ІІ пол. XIX ст. епістолярій активно розвивається і здобуває популярність у зв’язку з появою полемічної літератури. Популярними були відкриті, стилізовані листи. В епоху бароко лист повернувся до звичайної форми – «закритих листів». Історія листування в Україні українською мовою до ХІХст. зберегла лише поодинокі факти. Листи українських культурних діячів ХІХст сприяли розвиткові української епістолярної традиції. Залишаючись фактом приватного життя своїх авторів, листи культурних діячів стають фактором культурного життя нації. Це засвідчує епістолярна спадщина таких письменників як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка, Василь Стус та ін.

Упродовж століть епістолярний стиль зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов'язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань ввічливості.

Літературні стилі: становлення, теорія трьох стилів. Розрізнення понять літературний стиль, напрям, течія. Аналіз одного (на вибір) літературного напряму.

Теорія трьох стилів — вчення про стильові особливості різних жанрів художньої літератури і типів промов, сформульоване в працях античних філологів, авторів поетик і риторик (Аристотель, Горацій, Цицерон та ін.). Розвивалося в епоху Відродження, Просвітництва прихильниками класицизму (Н.Буало, Ф.Прокопович, В.Тредіаковський, О.Сумароков, М.Ломоносов). Класифікуючи систему жанрів на "високі", "середні" й "низькі" відповідно до сфер життя, станового поділу суспільства, автори нормативних поетик і риторик радили, які відповідно добирати лексику, фразеологію, тропи, фігури, як поєднувати синтагми мови, щоб осягнути мету, адресуючи людям, які перебувають на різних рівнях соціальної ієрархії, культурного розвитку. Звідси мова про "високий", "середній" і "низький" стилі. В Україні Ф.Прокопович у лекціях "Про риторичне мистецтво" (1706) з цього приводу писав: "Для повнішого пізнання стилю запам'ятай: уся різниця обробки і значення особливо залежить від тієї справи, про яку йдеться, і від особи, до якої пишуть; бо якщо пишеш до товариша, рівного за положенням або нижчого, про справу малого значення, то стиль має бути найнижчим і найпростішим; якщо пишеш до пристойнішого, то надай листові більш блискучого стилю. Якщо ж пишеш про щось дуже важливе, то значення справи вимагає більш високого стилю висловлювання". Т.т.с. модифікувалася в сучасній стилістиці у вчення про функціональні стилі мови, в літературознавстві — через нормативний характер згадується тільки в історії науки.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Основні літературні напрями:

- бароко (XVII — XVIII ст.);

- класицизм (XVIII — початок XIX ст.);

- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);

- романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);

- реалізм (друга половина XIX ст.);

- модернізм (кінець XIX — XX ст.);

- імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;

- постмодернізм (з 1980-х pp.).

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:

- стиль доби; стиль напряму й течії;

- стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.

Аналыз стилю Постмодернізм

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

- культ незалежної особистості;

- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;

- іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).

Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.

Взаємопроникнення стилів

найзакритіший – офіційно-діловий. В нього найважче використовувати елементи інших стилів, оскільки він передбачає сталий набір певних висловів, кліше.

найвідкритіший – художній стиль, оскільки в ньому використовуються елементи усіх можливих стилів, для відтворення певних подій, емоцій, переживань тощо.

Більшість стилів «співпрацюють» одне з одним, тобто в різних стилях використовуються елементи різних стилів. Також варто зазначити, що існує певний масив лексики, який притаманний усім стилям одночасно.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти