|
Стилістичні можливості повтору (витлумачення інших стилістичних фігур. Заснованих на повторі: анафора, епіфора, рефрен тощо)
Повтор – це стилістична фігура, що формується сукупністю однорідних дво- чи багаторазово відтворюваних мовних одиниць (звуків, складів, слів, словосполучень, речень) у межах тексту чи його сегмента, виступаючи засобом образо- й текстотворення, результатом й умовою реалізації індивідуально-авторської поетичної картини світу. Повтори поділяються залежно від: 1) мовного рівня (звукові, лексичні (словесні), синтаксичні та ін.); 2) формально-семантичного вираження одиниць (повній часткові); 3) функцій у мові (а) композиційні – засіб організації художнього тексту (напр., анафора, епіфора, багатосполучниковість, паралелізм, хіазм) і результат намагання мовця (при стилістично неопрацьованому, усному мовленні) утримати в пам’яті як слухача, так і власну нитку розповіді; б) номінативно-експресивні(подвоєння окремих мовних елементів) – засіб характеристики позначуваного явища, підсилення та увиразнення висловлюваного почуття тощо). Останні групуються в окремі види залежно від їхнього конкретного семантичного або семантико-стилістичного призначення. Наприклад, лексичні повтори, які використовуються для: а) привернення особливої уваги до зображуваного, надання тексту певної стилізації; б) передачі роздумів, сумнівів, вагань мовця; в) вираження інтенсивності вияву позначуваної ознаки, дії, почуття тощо. У поетичному мовленні широко використовується стилістичний прийом створення звукового фонуза допомогою повторення ономатопоетичної лексики, яка посилює реалістичність вірша, даючи змогу читачеві не лише уявити, а й немовби чути те, що змальовує автор: Серед осені в синім озері/ Сива качечка «кря» та, «кря».../ Мабуть, холодно качці босою,/ Мабуть, в ірій летіть пора” (А. Мойсієнко). Звуконаслідування застосовуються як додатковий до поняттєво-предметної семантики тексту засіб звукової виразності, що конкретизує акустичне сприймання явища або його ознаки, уже описаної за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її. Алітерація (лат. ad – до, littera – літера) –поетично-стилістичний прийом добору слів, який полягає в повторенні однакових чи подібних за звучанням приголосних або звукосполучень. Вона посилює фонічну виразність вірша, виділяючи певні слова в тексті й тим підсилюючи їхнєзначення. Слова, що починаються однаковими звуками, називаються монафонами, «Звертаючи увагу на звукову організацію тексту, читач по-новому його оцінює і структурує, знаходить у ньому інший сенс, новий пізнавальний шлях душі, глибинний акт сходження до, «екзистенційної істини» – і в такий спосіб розширює мисленнєво-чуттєвий простір тексту». Проілюструємо сказане поетичними фрагментами лише одного автора: «Святиться, споконвік святиться / Славути синь... Стяг... Сонцевіти.../ Слов’янська світова столиця, / Столиць столиця серед світу”. Як бачимо, повтори звуків [с] і [т] виступають своєрідним звуковим акомпанементом до змісту, впливаючи на його довершеність. Отже, навіть така мінімальна одиниця, як звук, що не має власного значення, при включенні в художньо організовану мову формує додаткову естетичну та змістову навантаженість висловлювання, реалізуючи зображально-експресивну функцію. Серед різних видів повтору як засобу організації поетичного тексту композиційну роль виконує в ньому й анафора (єдинопочаток) – «фігура мови, що утворюється повторенням певних звуків, слів, виразів, синтаксичних конструкцій на початку суміжних мовних одиниць». Повтор, крім того, що структурно організовує текст, є ще засобом актуалізацї нових контекстних відтінків значення [32, 57]: Бери мене, доле, не бійся,/ Бери мене, щастя крилате,/ Бери мене, болю незнаний...” (М. Людкевич) [21, 26], Ріко моя, не клич сестрою Лету./ Ріко моя, верни ім’я мені.. (Р. Скиба) [33, 127], ...я хочу їхати у річковому трамваї,/ я хочу тримати у лівій кишені чиєсь кришталеве серце... (О. Стернічук) [35, 94]. Анафора як різновид повтору виступає важливим засобом увиразнення, спаяності тексту. Завдяки анафоричному повтору збільшується семантичний обсяг мовних одиниць, вносяться у вислів нові художньо-образні відтінки. Цей стилістичний засіб конденсує авторську думку, служить основою формування різноманітних образних уявлень, підсилює емоційне сприйняття твору. Завдяки анафорі актуалізується конкретна спектральна чи асоціативна колірна ознака. Близькою за семантикою до анафори і водночас протилежною їй щодо синтаксичної будови виступає епіфора (єдинокінцівка – гр. еpiphora «повторення», «перенесення»), яка утворюється повтором мовних елементів у закінченнях суміжних віршових рядків, строф, речень, абзаців, розділів твору [38, 175], забезпечуючи цілісне звукове тло всієї ліричної поезії. Контрастну характеристику образів у досліджуваних текстах створюють антоніми, які повніше розкривають складність та суперечність зображуваних явищ, формують відповідну інтонацію, настрій твору: Збирачі легенд і міфів – / поміж вивітрених румовищ сну. / Черлений і чорний – / на білому / і то тільки на білому. / Іти на голос, / як важко йти лише / на голос. / Голос – черлений і чорний/ на білому/ і то тільки на білому (О. Жупанський) [12, 20]. Черлений (червоний) і чорний – символи трагічного життя, у контексті контрастують із білим –світлим променем людської душі. Кольоратив червоний зазвичай є багатозначним та амбівалентним символом, проте в наведеному мікроконтексті разом із чорним є негативним експресивним компонентом. У поетичних текстах, крім композиційної, анафора та епіфора виконують також функції підсилення й увиразнення, виділення певних складників тексту або й усього висловленого в ньому. Вони формують основний лейтмотив тексту, тобто концентрують увагу на його провідній думці. Рефрен ( від франц. refrain ) – уривок тексту, який час від часу повторюється, допомагаючи тіснішому об’єднанню його компонентів і наголошуючи на певному аспекті думки [29, 242]. Рефрен – це повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах. Наприклад: І все на світі треба пережити. / І кожен фініш – це по суті, старт. / І наперед не треба ворожити, / і за минулим плакати не варт... / А треба жити. Якось треба жити. / Це зветься досвід, витримка і гарт. / І наперед не треба ворожити. / І за минулим плакати не варт (Л. Костенко) [18, 13]. Ця форма повтору, як бачимо, має особливо виразну емоційну і зосереджувально-смислову силу. Афористичними рядками авторка підкреслює, що людське життя – ціннісне та швидкоплинне, може реалізуватись як стихійний процес або як свідомо і творчо спрямований шлях. Рефрени у поетичних текстах означеного періоду досить своєрідні. Вони не лише увиразнюють будову твору, а й сприяють виявленню смислової, внутрішньої драматургії ліричного сюжету Полісиндетон (гр. рolysyndeton – «багатосполучниковість») – стилістичну фігуру, що є нагромадження сполучників та інших службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожного зі складників висловлювання [29, 241]. Завдяки багатосполучниковості підкреслюється рівноцінність того, що перелічується [38, 41]. Полісиндетон «пом’якшує перехід від однієї частини речення до іншої» [20, 67]. Повтор сполучника не лише упорядковує, а й ритмізує висловлювання: Пелюшки власноручно невдовзі нам прати, / І з дітьми прислизати притьмом під столівку, / Ітихцем рахувати незлічені втрати, / І крутити назад неподатливу плівку, / І читати любовні листи й оповідки, / І насправді не вірити жодному слову: / Нам-бо краще відомо, що, як, де і звідки / І коли повертається похапки знову... (Т. Гаврилів) [7, 42];,,Хоч камінь гризи. / Хоч в поле іди. / Хоч руки здоймай до неба. / Хоч в море наплюй. / Хоч сад посади. / Нікому тебе не треба...” (Р. Кухарук) [7, 96]. Сполучники і та хоч,повторюючись на початку суміжних віршових рядків, надають мові плавності, вказують на послідовну, динамічну, безперервну зміну подій. Отже, актуалізація сполучників сприяє створенню не лише нових смислів, а й загального стилістичного тону вислову. Градація (лат. gradatio – «поступовепідвищення, посилення»; від gradus – «крок, ступінь» [38, 109]) – розташування послідовно нагромаджуваних семантично близьких, синтаксично однотипних компонентів конструкції в напрямі поступового наростання, посилення або (значно рідше) спаду, послаблення (з відповідним наростанням або спадом інтонації) інтенсивності її значення, а частіше – просто емоційно-експресивної характеристики всього висловлення [38, 757]. Отже, градація полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності для підвищення їхньої емоційно-смислової значущості. З огляду на це розрізняють градацію висхідну (Тож нехай там загрози і грози, / І нехай же сутужно в Макао, / Поєднали і радість, і сльози / І цитрина, і біб, і какао! (Ю. Позаяк) [30, 40]) та спадну(І чорної райдуги біле тіло / І чорні очі, як сто криниць./ І чорної райдуги небо згоріло,/ І райдуга впала на землю ниць (М. Вінграновський) [3, 105] (прикметник чорний та іменник райдуга, перебувають між собою в граматичному підпорядкуванні, утворюючи змістову парадоксальну єдність – оксиморон), І перший сніг, і син, останній цвіт.../ Переболіло, відболіло, звогкло (І. Павлюк) [27, 120]). Обидва типи градації в досліджуваних текстах виконують функції як логічної, так і емоційної домінанти (+ 30, 31 вопрос) |
|
|