ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Мовознавство загальне і часткове, теоретичне і прикладне

Мовознавство загальне і часткове, теоретичне і прикладне

Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу.

Мовознавство поділяється на конкретне(часткове) і на загальне. Загальне в свою чергу поділяється ще на два підвиди – власне загальне і теоретичне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови (україністика, русистика), або групи споріднених мов (славіністика, германістика) Може бути синхронічним і діахронічним.

Загальне– вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, структуру, закономірності функціонування всіх мов світу. Установлює загальні закони будови, розвитку мов на базі вивчення окремих мов. Вивчає та формулює мовні універсалії (в усіх мовах є голосні і приголосні, в усіх мовах є власні назви і т.д.)

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок : усе нове відкрите при вивчені окремих мов з часом входить до теорії загального мовознавства і навпаки.

Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і організацію, функціонування, розвиток. Вивчає мову як явище

Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання мови. (Розробка методики вивчення нової мови) (застосування мовознавчої теорії на практиці)

3.Структура мовознавчої науки.Структура-спосіб організації системи, її внурішня будова.

Мовознавча наука складається з багатьох дисциплін, які можна поділити на 4 групи:

-дисципліни, які досліджують внутрішню будову мови(фонетика, морфологія, синтаксис);

-дисципліни, які вивчають історію розвитку структурних рівнів мови(історична фонетика, граматика, морфологія, синтаксис);

Це називається інтралінгвістикою(всередині мови)

-дисципліни, які досліджують звязок мови з позамовними явищами(соціолінгвстика, психолінгвістика(мова і мислення), лінгвістична географія);

-прикладні дисципліни(інженерна лінгвістика, історія письма, дешифрування).

Це називається екстралінгвістикою(зовнішня лінгвістика).

Існує мовознавство:

-загальне-вивчає мову взагалі, описує властивості мови, як феномену людського спілкування, описує мовні універсалії;

-часткове(спеціальне, конкретне)-вивчає конкретну мову або групу споріднених мов

Деякі вчені пропонують розбити коло питань, що вивчають у курсі загального мовознавства, на дві групи, розподіливши їх між власне загальним (у вужчому значенні) і теоретичним мовознавством. У такому разі загальне мовознавство — лінгвістична дисципліна, яка вивчає всі мови світу і є ніби узагальненням конкретних лінгвістик (загальна фонетика, загальна граматика, структура всіх мов світу, типологія мов тощо). На відміну від власне загального мовознавства до теоретичного мовознавства можуть бути віднесені лише лінгвістичні проблеми, що стосуються найсуттєвіших ознак мови як суспільного явища в її відношенні до інших явищ дійсності. Цю науку можна назвати наукою про мову взагалі, наукою про природу й сутність мови.

Між конкретним(частковим) і загальним мовознавством існує тісний зв'язок: усе нове,

відкрите при вивченні окремих мов, з часом входить до теорії загального мовознавства і, навпаки, кожне теоретичне досягнення використовується у практиці дослідження конкретних мов.

Існують й інші детальніші класифікації мовознавчих дисциплін. Так, зокрема, в конкретному (частковому) мовознавстві виділяють синхронічне(мовне явище досліджується на певному сталому етапі) і діахронічне(дослідження мови або явища розвитку).В межах діахронічного мовознавства виділяється порівняльно-історичне мовознавство(досліджується багато мов з метою встановлення їх спорідненості).

У межах загального виділяють зіставне і типологічне мовознавство(здійснюються в синхронічному аспекті). Типологічне-досліджує багато мов, незалежно від їх спорідненості, з метою встановлення загальних, типологічних рис, їх фонетичної, морфологічної або синтаксичної будови. Зіставне досліджує, як правило, дві мови з метою виявлення спільних та відмінних рис на всіх рівнях мовної структури.

Поза конкретним і загальним мовознавством виокремлюють прикладне мовознавство(опрацьовує методи розв'язання практичних завдань, пов'язаних із використан­ням мови).

Зовнішні і внутрішні причини мовних змін.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові.Це протилежні начала, суперечності, боротьба між
якими призводить до змін. Серед цих суперечностей(антиномій) основними є такі:
1) антиномія позначу вального і позначу ваного.План вираження (позначувальне) і план змісту (позна-
чуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги (див. асиметричний дуалізм мовного знака С. О. Карцевського в темі «Знакова природа мови»), що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. 3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає
еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й
надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення.

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, на-
приклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення).Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що
збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення
обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування.

Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури,
продуктивних сил, науки, техніки тощо.Надзвичайно важливою зовнішньою причиною мовних змін є контактування мов. На думку А. Мартіне,мовні контакти — один із наймогутніших стимулів
мовних змін.Мовні контакти мають місце в разі загарбання території і поневолення корінного етносу; за мирного співіснування різномовного населення на одній території; коли різномовне населення живе на сусідніх територіях; Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на
суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і
перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані
(природно-штучні).
Контактування мов може зумовити такі процеси:
1) запозичення лексики і фразеології. Так, тільки за останніх декілька років українська мова запозичила численну кількість іншомовних слів, переважно з англійської мови: дисплей, дискета

2) засвоєння артикуляційних особливостей іншої мови. Внаслідок контактування румунської мови зі
слов’янськими її артикуляція дуже наблизилася до артикуляції слов’янських мов

3) зміну наголосу. У латиській мові раніше наголос був нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом слова. Під впливом фінно-угорських мов характер наголосу змінився: тепер наголошеним є перший склад у всіх формах усіх слів;
4) зміни у граматичній будові мови. У всіх тюркських мовах є шість відмінків. У якутській мові, яка
належить до тюркської сім’ї, їх дев’ять.

5) зміни у словотворі. Поширеним явищем є запозичення суфіксів та префіксів. Скажімо, в українській
мові широко вживаються запозичені префікси а-, анти-, інтер- (аполітичний, антинародний, антихудожній, інтервокальний, інтерполювати), суфікси -ир-, -ізм-,
-ант-, -аж-, -ат-, -ар- та багато інших .

Синхронія і діахронія

Всі ми знаємо, що явище мови є стабільне. Але важко не помітити, що мова відрізняється в різні періоди її розвитку. (мова Київської Русі і СУЧ) З цього слідує, що мова – одночасно життєва діяльність і продукт минулого.

Отже, існує два підходи до вивчення мови: на певному часовому зрізі, і вивчення мови в її історичному розвитку. Для позначення цих підходів використовують два поняття: синхронія і діахронія.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку ( горизонтальна вісь)

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує описове мовознавство. Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії. Для чого? Створення описових граматик різних мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов.

Діахронія – історичний розвиток мови ( вертикальна вісь)

Історичне мовознавство – вивчення мови у часі (діахронічний підхід)

Варто зазначити, що кожне мовне явище має свою історію і своє місце в системі мови. Тому для повного вивчення мови важливий і діахронічний і синхронічний підхід.

Мова і мовлення

Найголовніша функція мови, як засобу спілкування є комунікативна. Тобто під час говоріння ми маємо справу із власне мовою і з процесом її використання, який ми називаємо МОВЛЕННЯ. Отже, мова є основою мовлення, а мовлення існує завдяки мові. Через мовлення здійснюється зв’язок із мисленням.

*Проблемою мови і мовлення займався Ф. де Соссюр * а вперше звернув увагу Гумбольдт.

Мовець і з мови бере не все, адже засвоїти все – нереально. Бере мовець те, що йому необхідно, що відповідає його мовним уподобанням. Отже у кожного мовця є власне мовлення. Яке є унікальним. Неповторним.

Мова– система одиниць спілкування, правил їх функціонування.

Мовлення– процес використання мови, практична реалізація її одиниць.

Мовлення включає у себе говоріння і результат говоріння (текст). Наприклад молодіжне мовлення, мовлення окремої людини, художнє мовлення – все це різне використання можливостей мови.

Чим відрізняється мова від мовлення?

Мова – абстрактна, мовлення – конкретне. (мовлення можна чути, записати, бачити, прочитати – в цьому полягає конкретика, а МОВУ спостерігати неможливо)

Мова – стабільна, мовлення динамічне (у мовленні, за звичай людина допускає багато помилок, іноді недотримується норми. У мові, в свою чергу, помилок немає. Є норми, які є загальноприйнятими і стабільними.

Мова – психічне явище, мовлення психофізичне. Мова існує ніби у душах, у психіці людей, а мовлення крім психічного аспекту має і фізичний – породження і сприйняття. Ми можемо охарактеризувати мовлення за такими ознаками як темп, тембр, тривалість, гнучність, артикуляція, акцент і т.д.

Мова – нелінійна, мовлення – лінійнаМовлення розгортається в часі. Для того, щоб щось сказати потрібний певний часовий проміжок ( слова вимовляються не гамузом, а послідовно, один за одним). В мові всі слова, звуки існують разом, одночасно.

Мова – явище соціальне, мовлення –індивідуальне.

Мова – обов’язкова, Мовлення – довільне.

Мова і мовлення –явища соціальні. Тісно пов’язані між собою. мова не тільки породжує мовлення, стримує, унормовує його, а й живиться ним, змінюється. В мові з’являється нове, оказіональне, що з часом може стати мовним фактом.

13.Наголос. Типологія наголосу.Засобом об’єднання складів у одне фонетичне слово і відмежування його від інших фонетичних слів є наголос. Наголос – це фонетичний засіб. Наголос та інтонацію називають просодичними засобами.Отже, Наголос – це виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.Розрізняють словесний, фразовий. Логічний, емфатичний наголос. Словесний наголос:

1.Динамічний – виділення одного із складів більшою силою. (українська, англійська. Чеська, німецька, французька, італійська, іспанська і т.д.) Варто зазначити. Що сила динамічного наголосу в різних мовах неоднакова. Наприклад, в німецькій він сильніший за французьку. Динамічний наголос може бути фіксованим (польська, естонська, французька) –в усіх словах падає на певний склад (перший, останній), вільним (українська, російська, білоруська, сербська, литовська, абхазька)– може падати на будь-який склад. Можна привести приклад таких слів ( мати, природа) наголос падає на перший та останній склад. Вільний наголос виконує смислорозрізнювальну функцію (мУка, мукА, замОк, зАмок) і форморозрізнювальну (вІкна, вікнА, вихОдити, вИходити). У мовах з фіксованим і нефіксованим наголосом може бути нерухомий і рухомий. Нерухомий – у будь-який формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий – у формах одного й того самого слова падає на різні склади. (учитель, учителІ, рукА, рУки) теж саме і у польській мові. Деякі слова мають головний і побічний наголос . Побічний наголос мають складні слова – п’ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Такий наголос яскраво виражений в англійській мові. Причому він трапляється не лише у складних словах. А в усіх, які мають більше чотирьох склаів.

2.Музикальний наголос – виділення наголошеного складу інтонаційно (норвезька, шведська, литовська, словенська, сербська, японська). Буває тонічним – наголошений склад може мати різні інтонації. Висхідний наголос – акутований, низхідний циркумфлекс ним

3.Квантитативний наголос – виділення складу більшою тривалістю. (властиви й мовам де немає розрізнення на довгі і короткі голосні – норвезька мова). Трапляються випадки коли слова втрачають наголос і примикають до інших слів, об’єднуючись із спільним наголосом, такі слова називаються клітиками. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступного слова називаються проклітиками, а явище – проклізою. Ненаголошені слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ним одне фонетичне ціле називають енклітиками, а явище енклізою.

4.Фразовий наголос – виділення певного слова у фразі.

5.Логічний наголос – особливе виділення якогось слова чи слів у всьому висловлюванні. БРАТ прийшов до мене. Брат ПРИЙШОВ до мене і т.д.

6.Емфатичний наголос– емоційне виділення тих чи інших слів напруженою мовою певних звуків.

 

Мовна ситуація в Україні.

Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях. Якщо на території однієї країни поширені дві або кілька мов, для вивчення мовної ситуації важливо визначити ступінь поширеності кожної мови, а також їхні оцінювальні характеристики. Існують два головних показники потужності мов:1) показник демографічної потужності, який визначається за кількістю носіїв певної мови стосовно загальної чисельності населення території, що досліджується; 2) показник визначається за кількістю комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова. За умов конкуренції двох або кількох мов у одній країні особливо важливим для виживання мови є її комунікативна потужність. За цим параметром мовні ситуації поділяються на рівноважні й нерівноважні. Ситуацію в Україні можна характеризувати,з одного боку, відношенням між діалектами та літературною мовою, а з другого – відношеннями між українською мовою як державною та російською. Нинішню мовну ситуацію України характеризує конфлікт між двома літературними мовами – українською та російською. Згідно з результатами всеукраїнських передвиборчих опитувань, які провів у 1998 р. центр соціологічних досліджень національного університету «Києво-Могилянської академії», що враховували не тільки національність респондентів, але й мову, якою вони відповідали на запитання, українською мовою відповідали 39-40% опитаних, російською – 45%, суржиком – 15-16%.Загальну картину ускладнює також наявність носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику.На Сході та Півдні мовна ситуація характеризується пануванням російської мови. Потрібно згадати і про регіональні мови в Україні: російська – в Луганській, Херсонській, Дніпропетровській, Донецька, Запорізька, Харківська , в деяких містах Одеської області; угорська мова – в деяких районах Закарпатської області; румунська та молдавська мови в районах Чернівецької області, болгарська мова – в районах Одеської області. На сьогодні в Україні склалась рівноважна двомовна ситуація – кількісні показники поширення української і російської мов свідчать про однаково сильну демографічну потужність обох мов, хоча вони по-різному проявляються в різних областях.

27. Зміни звуків у потоці мовлення:Фонетичні чергування: Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший – комбінаторним. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і як позиційні ,і як комбінаторні. До позиційних змін належать редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і протеза. Редукція голосних - ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання. Напр. у словах кленок і клинок е в ненаголошеному складі своїм звучанням наближ до и , а и до е, так що ці слова звучать однаково. Різниця в звучанні наголошених і ненаголошених складів у різних мовах не однакова. Редукція голосних буває кількісною та якісною. Кількісна редукція - редукція, за якою голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають характерний для них тембр. Якщо порівняти звучання голосного [у] в словах дуб, дубок, дубовик, то він у 2му слові є слабшим та коротшим, а в 3му-ще слабшим і коротшим, але тембр залишається незмінним. Якісна редукція-редукція за якою голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру, тобто свою якість. Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для сучасної укр.м якісна редукція не характерна. Усі голосні в ненаголошених позиціях зберігають свої якісні характеристики, тільки [о]перед [у]стає більш губним (зозуля, кожух),а [е] і [и]в ненаголошеній позиції звучать однаково. У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Протеза-поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення мови: острий - гострий. Акопа-відпадання частини слова, синкопа-випадіння голосного або приголосного. Протеза-поява на початку слова додаткового звука для полегщення вимови.

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза. Акомодація-зміна одного звука під впливом іншого, сусідського; часткове пристосування сусідніх звуків. В укр.м та інших слов’янських мовах голосні звуки змінюють свою артикуляцію під впливом м’яких приголосних. Після м’яких пригол. звуки а,о,у,е стають більш передніми, закритими, пружними (саду і сяду). Акомодація може бути консонативною і вокалічною, прогресивною(попередній звук впливає на наступний) і регресивною (наступ. звук вплив. на попередній)(боротьба).Розрізняють декілька різновидів асиміляції: за результатами-повну і неповну;за спрямуванням – прогресивну і регресивну;за розташуванням звуків, які взаємодіють, - контактну(суміжну) і дистанційну (несуміжну). Дисиміляція-розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак. Дисиміляція по суті зводиться до заміни в слові одного з двох однакових або подібних звуків менш подібним. напр.: укр. займенник хто виник із колишнього кто. Дисиміляція буває прогресивною (срібро - срібло) регресивною (рицар-лицар) контактною (легкий) дистанційною (верблюд-верблюд). Діереза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови. Епентеза - поява у словах чужого звука своїм(павук паук). Метатеза-взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(слово суворий виникло із суровий).Крім позиційних і комбінаторних, у мові бувають зміни, зумовлені звичною для мовців артикуляційною базою. До них належить субституція звуків-зміна в запозичених словах чужого звука своїм.[h]-[г,х].

Також є спонтанні звукові зміни-незалежні від оточення чи позиції фонетичні процеси, спричинені змінами фонологічної системи мови(кнвергеніція, дивергенція).

28. Теорії походження мов. Моногенез та полігенез. Звуконаслідувальна гіпотеза:рос. кукушка, болг. кукувица - відтвор крику зозулі. Вигукова гіпотеза:сприймаючи предмети, явища, людина реагувала на них вигуками — особливими словами, які виражають емоції. Гіпотеза соціального договору:люди домовилися називати певні предмети, явища певними словами. Гіпотеза трудових викриків:мова виникла з трудових викриків що сприяли ритмізації, організації праці. Вона пов'язує походження мови з працею. Вони не виражають ніякої інформації і не виконують комунікативної функції. Гіпотеза суспільних регуляторів:мова з'явилася в суспільстві, у людей як соціальних істот. Потребу в спілкуванні породила колективна праця. Гіпотеза жестів:первісно мова була не звуковою, а кінетичною і виражалася жестами, передусім рухами рук. Гіпотеза ігор:людина примітивно моделювала дійсність, заступаючи реальні речі звуковими замінниками, що й стали з часом елементами мови. Контактна гіпотеза (Василь Абаєв): в давні часи всередині племені люди розуміли одне одного і без мови, а ось зіткнення двох різних племен породило звукові сигнали типу ми, вони, свої, чужі. Моногенез: людина (й мова) виникла десь в одному місці земної кулі. Це означає, що спочатку була тільки одна мова. В процесі її розвитку відбувалися певні зміни, інші мови утворювалися шляхом поділу первісної. Цей поділ багаторазово повторювався. Полігенез: людина (і мова) виникла у двох точках земної кулі — у Східній Африці і в Південній Азії.

Теорія моногенезу . Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті (1866-1929) про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх об'єднання в макросім'ї,.

Нині зроблено перші вдалі спроби об'єднання сімей у макросім'ї, як, наприклад, ностратична макросім'я, до якої входять індоєвропейські, картвельські, уральські, дравідські й алтайські мови. Вважають, що до ностратичних мов належать і ескімосько-алеутські мови. Генетична спорідненість ностратичних мов доведена наявністю в них великої кількості споріднених морфем. Низка подібних рис, зокрема в займенникових позначеннях осіб у всіх мовах світу, також підтверджує єдність походження всіх мов світу.

Теорія полігенезу (від гр. poly "багато" і genesis "народження, походження") - протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мо32. Звязок мовознавства з іншими науками:

Оскільки мова є суспільним явищем, мовознавство належить до суспільних наук, тобто гуманітарних(лат.humanitas-людство), наук про люлину. Звязок мовознавства з народознавством-наукою про народ, його походження, світосприйняття-зумовлений тим, що мова є основною ознакою народу. Дані з народознавства використовують для розвязання проблеми виникнення мови та зясування всіх етапів її розвитку. У мові закодована народна ментальність.

Мовознавство тісно повязане з історією. Так, у лексичному складі мови відображені певніісторичні факти. Давні запозичення слів вказують на історичні контакти певного народу.

Археологія-наука, яка досліджує історію суспільства за виявленими під час розкопок памятками матеріальної культури,-сприяє вивченню історії мови. Лінгвісти розшифровують винайдені фрхеологами писемні памятки.

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мові ацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет

31.Непохідні та похідні слова. Форматив(формант)

Непохідним називається слово, яке не утворене від іншого слова, а відтворюється у нашій свідомості цілісно, наприклад: ліс, сон, читати, синій.
Похідним називається слово, що утворене від іншого слова або на базі інших слів за існуючими у мові зразками (схемами), наприклад: лісовий ← ліс, сонний ← сон, читач ← читати, синіти ← синій, життєдайний ← дає життя.
Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір...). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні - ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами - перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.
Формати́в — частина слова, яка виділяється в ньому як залишок при членуванні на морфеми(частини, які мають значення) і не наділені власним значенням.

Функції формативів:
для з’єднання морфем в слові (наприклад, з’єднувальний голосний в складних словах рос. мови вод-о-воз);
для створення основ з правильною морфонологічною структурою (русск. шоссе-й-ный, чили-й-ский, де до запозичених основ, які закінчуються на головний переднього ряду, приєднується формант -й);
для отримання допустимої в данній мові фонологічної структуры слова (так, в австралийском языке питьянтьятьра до основ, які закінчуються на приголосний добавляється формант -ра, оскільки в даній мові неможливі слова з вихідним на приголосний).
Другие значения термина
Термин «форматив» иногда употребляется в значении 'аффикс' или 'последовательность нескольких аффиксов'[1]. Также под формативом может пониматься грамматический аффикс (в частности, флексия) или выступающее в исключительно грамматической функции служебное слово форманта — Область резонирования при произношении звуков речи, определяющая его характерный тон и тембр. Характерный тон гласных звуков, определяющий их тембр, возникающий в резонаторе и изменяющийся благодаря изменению формы, объема и состояния стенок.

32. Зв’язок мовознавства з іншими науками.Мовознавство повязане з етнографією, яка вивчає побут і культуру різних народів(етносів). Дані етнографії допомагають у вивченні говірок, зясування значення та походження слів, які стосуються побуту, культури.Звязок мовознавства з соціологією-наукою про закономірності розвитку і функціонування суспільства, соц. Систем-зумовлений тим, що мова є суспільним явищем. У мові відображена соц. диференціація народу.Звязок з психологією-наукою про психічну діяльність людини-полягає в тому, що процеси мовлення, його сприйняття і розуміння мають психічну пророду. Оскільки мова є засобом мислення, то мовознаваство тісно повязане з логікою. Звязок з літературознавством-найбільш помітний. Мова є будівельним матеріалом, першоелементом літератури. Ці дві дисципліни обєднані в комплексну науку про слово-філологію.Мовознавство повязане з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення; дає мовознавству методологію. А саме ж мовозн. Зародилось в лоні філософії і лише згодом виокремилось як наука.Ще мовознавство повязане з фольклористикою, політологією,етимологією(наука про походження). Мовознавство повязане також із природничими науками, зокрема фізіологією, анатомією, медициною(ці науки вивчають будову та функціонування фпарату мовлення, мозку), фізикою(її розділ акустика вивчає звукові коливання, тож створює теоретичні засади для дослідження звуків мовлення), математикою(забезпечує вивчення кількісного аспекту мови і мовлення), семіотикою(вивчає загальні властивості знакових систем, бо мова належить до знакової системи), географією(допомагає встановити територію поширення мови та окремих мовних явищ), антропологією(досліджує походження мови). На стику мовознавства і цих наук виникли нейролінгвістика, інженерна лінгвістика, математична лінгвістика, лінгвосеміотика, лінгвогеографія. Ще мовознавство повязане з біологією.Тож мовознавство використовує дослідження інших наук і навпаки в. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

Алфавіт,графіка, орфографія

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") - 1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт. Алфавіт - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук - мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною.

за співвідношенням зі звуками букви бувають: 1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]); 2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки); 3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами; 4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Орфографія. Принципи орфографії Орфографія - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.Фонетичний принцип.Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити),Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип. Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк).Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naît], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст.

Ідеографічний, або символічний, принцип (Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань. Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов) а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити" і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання", gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади диференційного написання можна навести Іа (артикль) і їй "там, туди" у французькій мові, di "скажи" і "я дав" - в іспанській.

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення.

Мова як система систем.

Система — це певна впорядкованість взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле.

За своїм складом системи бувають однорідні {гомогенні) й неоднорідні {гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна система: у ній поєднуються взає

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти