ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні та часткові функції мови.

Загрузка...

Основною ф-єю мови є комунікативна і мислетворча. Не випадково один із найвидатніших мовознавців XIX ст. Гумбольдт назвав мову "органом, який творить думку"

Обидві ці ф-ії дуже тісно пов'язані між собою: для того, щоб спілкува­ тися, потрібно мислити й уміти передавати свої думки за допомогою мовних засобів. Усі інші функції мови, про які йдеться в мовознавчій літературі, похідні від головних, вони є ніби уточнен­ням, детальнішою видовою класифікацією їх. Так, з ко­мунікативноюфункцією пов'язані такі конкретні функ­ції:

фатична (від гр. рНаібз "розказане"), тобто контактоустановлювальна;

репрезентативна (від фр."представництво") — функція позначення світу ре­чей;

емотивна — функція вираження почуттів, емоцій;

експресивна (від лат. ехpresіо "вираження") — функція самовираження, створення образу мовця, автора;

волюнтативна— функція волевияв­лення;

прагматична— функція, що вказує на ставлення мовця до висловленого;

естетич­на— функція вираження прекрасного, вихо­вання естетичного смаку;

метамовна — функція використан­ня мови, для опису іншої мови, тобто спеціальної науко­вої мови (метамова фізики, хімії, кібернетики, логіки тощо).

Ізмислетворчою функцією пов'язані когнітивна, або гносеологічна (від гр, "знання, пізнання"), тобто пізнавальна,

аку­мулятивна. Мислячи з допомогою мови, людина пізнає навколиш­ній світ, нагромаджує (акумулює) знання про нього. Мова зберігає всі інтелектуальні здобутки попередніх поколінь, фіксує досвід предків. Так, зокрема, у словнику відобра­жено результати розумової діяльності людства, класифі­кований і систематизований весь навколишній світЗасвоюючи мову, людина засвоює знання про світ, що значно скорочує і спрощує шлях пізнання, оберігає людину від зайвих по­милок.

Деякі функції, наприклад, інформативна, або референтна, по­в'язані з обома головними. Інформація спершу осмис­люється (формується і формулюється), а відтак передає­
ться. Усі функції, як правило, реалізуються не ізольовано, а в різноманітних поєднаннях, бо кожне висловлювання здебільшого є багатофункціональним. У кінцевому резуль­таті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати про­відною.

Функції мови не можна сплутувати з функціями мов­них одиниць (фонем, морфем, лексем, речень), про які йтиметься у відповідних розділах.

Обов'язковим учасником спілкування, крім мовця, є та­кож слухач (реальний чи уявний), адресат висловлюваної думки. Вплив мови на слухача — це ще одна її функція. Цю функцію мови називають імпресивною або апелятивною (лат. арреііаііо — звертання). До спеціальних мовних засобів, що сприяють виконанню імпресивної функції, нале­жать звертання, наказовий спосіб дієслів, деякі частки тощо. Імпресивна функція, як і експресивна, притаманна кожному висловлюванню, тому що завжди слухач (читач) якось ставить­ся до почутого, якось на нього реагує.

Крім цих функцій іноді виділяють ще певні факультативні, необов'язкові функції мови. До них належить, наприклад, магічна функція (у заклинаннях тощо). - У деяких лінгвістичних працях можна зустріти також поділ функцій мови на дрібніші різновиди. Так, емоційну функцію можна розділити на власне емоційну (вираження емоцій мовця) і волюнтативну (волевиявлення мовця) У Маслова виділено іще 2 функці

констатирующую — служить для простого «нейтраль­ного» сообщения о факте (средство повествовательнне предложения),

вопросительную — служить для запроса о факте (средство вопросительнне пред­ложения, вопросительнне слова).

17 Подвійне членування мовиЗвуки людської мови називають членороздільними на противагу нечленороздільним звукам, що ІХ породжують тварини. Між людською мовою і «мовою» тварин існують глибокі й принципові відмінності. Тварини вдаються до різноманітних способів для міжосібного спілкування. звуки, породжені тваринами, називаються нечленороздільними. Членороздільною є лише людська мова. Насамперед це, очевидно, дискретність (роздільність) мовної семантики.Візьмемо просте речення: Він іде в ліс по той бік гір. Складна реальність розчленовується на окремі компоненти: він, іде, в, ліс, по, той, бік, гір, кожен з яких осібно не відповідає вираженій у реченні думці. Кожне з наведених слів може бути використане для відтворення інших ситуацій.Отже, людина членує сприйняті нею явища навколишньої дійсності на окремі компоненти, які відбиваються в мовних одиницях, що мають певну звукову форму і певне значення.Звуковий комплекс йде виражає значення «ступаючи ногами, пересувається, змінюючи місце в просторі». З цього значення розвинулися й інші, пор. словосполучення йде поїзд,йде хмара.Незважаючи на те що у дієслова іти так багато значень, у кожному з наведених прикладів ми його сприймаємо лише з одним, властивим для даного слововживання.Таким чином, внаслідок членування мови виділяються найменші одиниці, що мають зміст,- морфеми і об'єднання морфем - слова. В українській мові далеко не всі морфеми автономно і самостійно виражають свій зміст, найчастіше вони його виражають лише в сполученні з іншими морфемами. Морфеми, які виражають зміст самостійно, не обов'язково бувають односкладовими, пор. радіо, але здебільшого в українській мові багатоскладові слова є водночас і багато морфемними. масл-ян-ист-ий. Однак є й такі мови, в яких одноморфемні слова переважають над багатоморфемними. внаслідок членування в мові виділяються окремі значення, які виражаються певною звуковою формою. Членування слів та морфем на фонеми є другим членуванням мови, яке дозволяє ще більш економними засобами виражати велику кількість значень. Якби кожне значення передавалося нечленороздільною звуковою формою, то в мові довелось би користуватися десятками тисяч таких нечленороздільних звукових утворень, що неймовірно ускладнило б мовну діяльність людей. Друге членування мови дозволяє людям обмеженою кількістю одиниць утворювати тисячі звукових форм величин першого членування мови.У кожній мові як перше, так і друге членування відзначається своєрідністю. Якщо українською мовою розрізняється спосіб пересування, що передається дієсловом (пор. він йде, він їде), то, скажімо, в молдавській мові це розрізнення дієсловом не передається

Так само і в другому членуванні. У французькій мові є три різних голосних фонеми заднього ряду середнього підняття: /о/,і /0:/. В українській мові є лише одна фонема такого типу /0/. З другого боку, українська мова розрізняє дві фонеми переднього ряду високого підняття (нелабіалізовані):

Одне й те ж висловлювання може набувати різного смислу завдяки зміні інтонації: Він прийшов або Він прийшов? Ці висловлювання розрізнюються за смислом, більше того, навіть речення Він прийшов може передавати різні смисли.В першому членуванні А. Мартіне запропонував розрізняти автономні й функціональні одиниці (монеми). Автономні одиниці виражають не лише певний елемент людського досвіду, а й співвідношення з іншими елементами досвіду. Функціональні одиниці позначають функції певної іншої одиниці. Скажімо, морфеми о, -а, -у виражають функцію, властиву морфемі, до якої вони приєднуються: студент, студента, студенту. Функціональними одиницями можуть бути не лише морфеми, а й службові слова.

18. Лінгвістичний (функціональний) аспекту вивченні звуків. Поняття фонеми.Як уже зазначалося, звуки можна вивчати у фізичному (акустичному) і фізіологічному (артикуляційному) аспектах. Третім аспектом у вивченні звуків є лінгвістичний, який розглядає функції звуків у мові. Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим. Для того щоб вивчити функції звуків, їх необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають опозицією. Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо, опозиція [а] — [и] — [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, дим, дум. В англійській мові релевантною є опозиція [є] — [л] — [і] — [і:] — [о] — [о:] — [ж] — [u:]: bet [bet] "заклад, парі", but [bvt] "але, крім", bit [bit] "кусок, трошки", beat [bi:t] "бити", "удар", bot [bot] "личинка овода", bought [bo:t] "купив", bat [beet] "кажан", boot fbu:t] "черевик". Опозиція довгих і коротких голосних для української мови є нерелевантною (пор. мама і ма-а-ма, де значення від довготи [а] не залежить), тоді як для англійської і німецької мов є релевантною (англ. cart [ka:t] "віз" — cut [кЩ "різати", нім. saat [za:t] "посів" — satt [zAt] "ситий"). Для російської мови нерелевантною є опозиція [г] — [у] : [гол] — [у°л], а для української мови вона є релевантною: ґніт [ґн'іт] "шнур, що використовують у деяких освітлювальних приладах — гасових лампах, керогазах тощо" — гніт [гн'іт] "гноблення". Як бачимо, в українській мові довгота чи короткістьзвука не впливає на розрізнення слів, так само як заміна [г] проривного на [g] фрикативний у російській мові.Функцію розрізнення виконує фонема. Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів.Отже, звуки [а], [и], [у], [ґ], [г] в українській мові є окремими фонемами, бо вони, як свідчать вищенаведені приклади, служать для розрізнення слів, так само як звуки [є], [л], [І], [ І : ] , [О], [З:], [аг], [и:] — в англійській, [а:], [л] — в німецькій. Іншими словами, фонема — це мінімальна релевантна звукова одиниця. Фонема виконує дистинктивну (від лат. distinctio "пізнання") — тобто смисло- і форморозрізнювальну функції. Так, у словах як []ак], так, пак фонеми <j>, <т>, <п>, нім. Kante "край", Tante "тітка" фонеми <k>, <t>, фр. Coute [kut] "варто", toute [tut] "уся" фонеми <к> і <t> виконують смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки, англ. man [тагп] "чоловік", men [men] "чоловіки, люди" фонеми <а> і <и>, <аг> і <е> мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми у першому випадку називного і родового відмінків, а в другому — однини та множини. Загалом, можна було б не акцентувати на форморозрізнювальній функції фонем, оскільки зміна форми завжди зумовлює зміну смислу (різні форми мають різний смисл).

19. Порівняльно-історичне мовознавство. Формування, становлення, сучасний стан.Порівняльно-історичне мовознавство - напрям лінгвістики,який за допомогою порівняльно-історичного методу досліджує споріднені мови. Споріднені мови – мови,які є продовженнями однієї прамови й у яких незапозичені корені та афікси перебувають у регулярних відповідностях , що зумовлені фонетичними законами. Спорідненими є ті мови, походження яких від єдиної мови-предка може бути науково доведеним (не запозичені слова). Існують критерії виділення спорідненості мов: лексичний( шукають спільні слова, можна переплутати із запозиченнями), морфологічний (шукають у мовах спільні словозмінні морфеми,які майже ніколи не запозичуються),фонетичний( регулярні звукові зміни в споріднених мовах, фонетичний критерій найпереконливіший, але найважчий). Наприкінці 18 ст Вільям Джоунз дійшов висновку,що санскрит має багато схожих рис з давньогрецькою, латиною та готською. Його висновок підтвердив Франц Бопп,датський лінгвіст Расмус Раск досліджував флексію у ісландській, грецькій, латинській і скандинавських мовах, німець Якоб Грімм досліджував германські мови, до основоположників ще належать О.Востоков, німець Вільгельм фон Гумбольдт, удосконалювали Август Потт ,Фрідріх Діц, B`ячеслав Іванов. Деякі вчені вважають ,що наукове мовознавство з`явилося тільки з появою пор-іст мовознавства. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об’єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф.де Соссюра була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем - ларингалів.Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія. У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції. Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов’ян.

20. Система фонем як система опозиції. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, тов. ній є 38 фонем. Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Все залежить від того, чи той звук перебуває в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки тому звукові. Так, зокрема, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати— ґрати) Отже, " звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками. Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях фонем спільні ознаки в такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <г>.За характером протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — це такі опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї ж ознаки. Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — це такі позиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант, М. Халле в 50-х роках розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. В основу загальної "класифікації фонем вони поклали не артикуляційні , а акустичні. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3-ознаки тону): 1) вокальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність — дифузність 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) навальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер); 7) перервність — неперервність; 8) різкість — нерізкість; 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність— висока тональність; 11) бемольність— небемольність; 12) дієзність — недієзність. За допомогою цих 12 пар диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Треба зауважити, що мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, кон-сонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість.

Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнюв) ознаки. Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік). Диференційними ознаками можуть бути: ознаки за участю голосу і шуму; ознаки за місцем творення; ознаки за способом творення; твердість/м якість; короткість-довгота; назальність-неназальність; відкритість-закритість. Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота/короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів.

21 . Мова, мислення, свідомість. Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Притаманність мові мислетворчої функції свідчить про взаємопов'язаність і взаємозумовленість мови і мислення. Проте ототожнювати одне з одним — означає не бачити специфічних ознак, а розривати їх — означає допу­скати самостійне існування мислення без мови. Мова — це суспільне явище. Мова існує та змінюється разом з розвитком суспільства. Мова — це інструмент, за допомогою якого відбу­вається обмін думками. Мислення — це психофізичний процес відображення моз­ком людини дійсності в поняттях, судженнях. Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо. Існують й інші форми мислення, які здійснюються несловесно. Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне). А )— мислення конкретними образами, картинами; Б) — здійснюється без участі мови; В) — здійснюється за допомогою мови. Сутність мови полягає у тому, що вона бере участь у всіх видах мислення. Думки формуються завдяки слову і в слові. Будь-яка думка має знайти своє словесне вираження, що свідчить про те, що мова і мислення пов'язані між собою, але не тотожні. З одного боку, немає слова, словосполучення, ре­чення, які б не виражали думки, але, з іншого боку, мова не то- тожня мисленню, а лише один з найголовніших його інстру­ментів. Мова — матеріальна, а мислення — ідеальне. Ми мис­лимо для того, щоб пізнати і зрозуміти, а говоримо для того, щоб передати наші думки, почуття та побажання.

Мова-засібспілкування, грунтується на лексемах, морфемах, фонемах; існує у свідомості.Соссюр запропонував дихотомічне(цілісність-як єдність 2 частин) розрізнення(виділяє 2 компоненти:мова і мовлення).4 етапи мовної діяльності: слухання, мовлення, сприйняття, розуміння.Цю проблему ще розглядав Б.де Куртене. Немає одностайності, що було раніше, але, розрізняючи поняття мови і мовлення, Соссюр виділив ряд диференційних ознак:-мова-явище абстрактне і потенційне, а мовлення-явище конкретне, актуалізоване; -мова унормована, мовлення часто виходить за межі мовних норм; -мова-явище соціальне, загальне, мовлення-явище індивідуальне, окреме; -мова ієрархічна, мовлення-лінійне; -мова-певною мірою обмежена, мовлення-безкінечне, не обмежене(безмежна кількість способів використання); -мова є консервативною, статичною,мовлення-динамічне, змінне; -мова-обовязкова і панхронічна(існувала весь час), мовлення-довільне, синхронічне(залежить від потрбеб комунікативної ситуації); -одиниці мови-інваріанти(фонеми, морфеми, лексеми, синтаксеми),одиниці мовлення-варіанти(звуки, морфи, слова, словосполучення, речення); -мова-психічне явище, мовлення-психофізіологічне.

Дисципліни, які досліджують мовлення:-комунікативна лінгвістика-лінгвогендерологія або гендерна лінгвістика-генологія-психолінгвістика: афазія-мовленєві розлади, повязані з травмуванням мозку. Дізлексія-не може правильно вимовити і написати слово. Дискурсивна лінгвістика.

22. Принципи виділення фонеми представниками Московської таСанкт-Петербурзької фонологічних шкіл.Санкт-Петербурзька фонологічна школа (основоположник — Л. В. Щерба;представники — Л. Р. Зіндер, М. І. Матусевич, О. М. Гвоздев, Л. Л.Буланін, СБ. Бернштейн, Л. В. Бондарко) розглядає фонему як звуковий тип. Принцип підходу цієї школи — прагнення пов'язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні. Саме тому вчені Санкт-Петербурзької школи вивчають матеріальні властивості звуків, експериментально досліджують їх. Уважають, що теорія Санкт-Петербурзької фонологічної школи має практичне застосування в лікуванні звукових порушень при різних захворюваннях, в автоматичному аналізі й синтезі мовлення, у створенні іспитових тестів, у техніці зв'язку, лінгводидактиці. Московська фонологічна школа (засновники Р. І. Аванесов, П. С. Кузнецов, О. О. Реформатський, В. М. Сидоров, О. М. Сухотін, Н. Ф. Яковлев, Г. О.Винокур, А. Б. Шапіро) при визначенні фонеми і фонемного складу мови застосовує морфемний критерій (у центрі уваги не розрізнення звукових оболонок значеннєвих одиниць, а їх тотожність). Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема — це сукупність звуків, що чергуються позиційно. До неї можуть входити різні звуки — близькі й далекі і навіть нульовий звук. Саме Московська фонологічна школа створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми.

23. Мовна система і мовна структура.Мовна система, система мови - безліч елементів мови, пов'язаних один з одним тими чи іншими відносинами, що утворить певну єдність і цілісність. Кожен компонент мовної системи існує в протиставленні іншим елементам, що наділяє його значимістю. Подання про систему мови включає в себе поняття рівнів мови, одиниць мови, парадигматики і синтагматики, мовного знака, синхронії і діахронії . Найчастіше виділяють 4 основних рівні мовної структури: фонологічний (одиниця — фонема), морфологічний (одиниця — морфема), лексичний (одиниця — лексема) та синтаксичний (одиниця — речення). Названі рівні мають ієрархічні відно­шення: одиниці кожного попереднього рівня є будівельним матеріалом для одиниць наступного рівня.

На різних ділянках і рівнях мови ступінь системності неоднакова; так, в фонології, де суттєва зміна одного елемента тягне перетворення, що зачіпають інші елементи або всю систему в цілому, вона значно вище, ніж в лексиці. Крім того, в мовній системі та її окремих підсистемах виділяються центр і периферія

Структура мови — будова мови в її ієрархічній співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовному потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова — префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них — речення.

Виділяють 4 структурні рівні мови: Фонетичний,Морфологічний, Лексичний, Синтаксичний

Типи відношень у структурі мови.Між структурними одиницями мови існують відношення: парадигматичні, синтагматичні, асоціативні.

Парадигматичні відношення — це ті відношення, що об'єднують одиниці мови одного рівня в групи, розряди і категорії. Наявність у системі мови парадигматичних рядів дозволяє мовцям у мовленні залежно від наміру сформулювати думку, яку вони прагнуть передати, вибрати той чи інший член цього ряд (фонетичного, словесного, морфологічного чи синтаксичного), який відповідає задуму.

Синтагматичні відношення — лінійні відношення в системі мови, об'єднують одиниці мови в їх одночасній послідовності; відношення всередині однієї синтагми.

Асоціативні відношення виникають на основі збігів у часі уявлень (образів) і явищ дійсності. Розрізняють 3 типи асоціацій:

за суміжністю за подібністю за контрастом.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти