ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Аспекти вивчення звукової будови мови.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання пружного середовища (повітря). Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом). Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Звуки реалізуються в усному мовленні, а для передавання їх на письмі використовують букви (літери). Проте звук і буква не тотожні. Літери пишуть, друкують і читають, а звуки вимовляють і чують. Букви жодного алфавіту не є точними відповідниками звуків. Для запису звуків застосовують квадратні дужки: [ ].

Біологічний аспект дослідження звукової будови мови. Утворення звука забезпечує артикуляція, тобто робота апарату мовлення. Вона полягає у підготовці резонаторів до вимови звука, а для приголосних ще і в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи.

В артикуляції звука розрізняють три фази:

1) приступ, або екскурсія: полягає в підготовленні апарату мовлення до творення звука;

2) витримка, або експозиція: вимова звука і збереження потрібного для його творення положення органів мовлення;

3) відступ, або рекурсія: закінчення творення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переходять у стан спокою.

Ці фази артикуляції чітко виявляються, коли звуки вимовляють окремо, тобто в неприродних умовах, наприклад при вивченні фонетики. У процесі мовлення (в реальних умовах) представлені не окремі звуки, а звуковий потік, де найменшою вимовлюваною одиницею є не звук, а склад. Оскільки під час говоріння звуки вимовляють один за одним досить швидко, то екскурсія наступного звука накладається на рекурсію, іноді навіть на витримку попереднього.

Звуки зливаються у звуковий ланцюжок, окремі компоненти якого мають достатню артикуляційну ок-ресленість, щоб виразити відповідні фонеми, але частину своїх артикуляційних ознак, наявних при окремій вимові звука, втрачають. Усі люди легко вимовляють звуки рідної мови, а звуки іноземної мови викликають певні труднощі. Наприклад, важко навчитися правильно вимовляти французькі носові голосні, англійські альвеолярні приголосні людям, для яких ці мови не є рідними. Це не означає, що вказані звуки важкі для вимови. Адже француз дуже легко вимовляє носові голосні французької мови, увулярне [г], а українські м'які приголосні, фарингальний [г] йому вимовити важко. Це зумовлене тим, що у всіх мовців апарат мовлення призвичаєний до утворення звуків тієї мови, якою вони спілкуються. У них сформована артикуляційна база — зафіксована в мозку система рухів мовних органів при утворенні звуків певної мови. Артикуляційна база є стійкою і сталою. Зберігається вона у свідомості людини як сукупність взірців, еталонів усіх звуків та їх різновидів і поєднань, притаманних певній мові. Реалізується і виявляється артикуляційна база в роботі апарату мовлення. Він з високою точністю відтворює позиції та розташування органів, потрібних для творення всіх звуків мови. Засвоєння артикуляційна одиниця незалежно від позиції зберігає свою єдність доти, доки вона виконує ту саму функцію.

56. Орфографія та її принципи.Орфографія (грец.orthos-правильний, grapho-пишу) – система правил відтворення звукового мовлення на письмі;розділ мовознавства ,який розробляє і досліджує систему правил написання. Орфографія ,або правопис, ґрунтується на певних принципах – закономірностях,які обумовлюють розроблення правил написання. Основні принципи(за Карпенком) : 1)фонетичний – полягає в точному записі звучання мови ( переважає в білоруській мові , написання префіксів з,с в укр. мові);2)морфологічний – однакове написання морфем незалежно від їх вимови в окремих формах слова або споріднених словах( префікс роз в укр. мові , переважає в рос мові ).М. Панов називає цей принцип фонематичним , проте Ленінградська школа відкидає таку назву морф принципу,називаючи фонематичним фонетичний принци, в укр. мові однаково розвинутий і морфол і фонет принципи; 3)історичний (традиційний) – зумовлений давнім написанням слова чи звичкою(багато в франц мові, провідний в анг мові, написання флексій –его,-ого в рос мові); 4) диференційний( смисловий , символічний, ідеографічний , семантично-диференційний) передбачає графічне розрізнення слів, що мають однакове звучання, реалізується у перетворенні омонімів чи омоформ на омофони ,що дає змогу диференціювати значення слів за їх графічною формою ( зниклі орфограми та написання великої літери) ;деякі мовознавці виокремлюють ще грамематичний (Ю.Маслов), або принцип граматично-графічних аналогій(В.Іванова) виділяють для написання ь в рос мові після шиплячих, але більшість мовознавців не погоджуються з його виділенням, приєднуючи до інших.

Слово як одиниця мови. Відмінність слова від морфеми і речення.

Не зважаючи на те, що ми з легкістю можемо виділити слово в мовленнєвому потоці, вчені і досі знаходять для себе певні труднощі у тому, щоб дати слову точне визначення. На сучасному етапі існує більше 300 різноманітних визначень слова. Проблема полягає в тому, що більшість визначень, які вчені намагаються дати слову, можуть слугувати і для позначення інших мовних одиниць. Академік Л.В. Щерба, який займався дослідженням слова, писав, що в кожній мові дефініція слова є різною, а, отже, дати йому конкретне пояснення неможливо.

Слово - наслідок сполучення певних значень з сукупністю певних звуків, результат чого здатний до певного граматичного вживання.

Американські дискриптивісти пропонують замінити поняття слова окремими: графічне слово - ланцюжок літер між 2-ма пробілами фонетичне слово - звуковий комплекс, об`єднаний спільним наголосом граматичне слово - комплекс, що здатний виступати єдиним членом речення Дехто обмежує значення слова як одиниці, що має план вираження і план значення. Але ці ж ознаки мають також морфема і словосполучення. Таким чином, існує проблема окремості слова в тексті (що вимагає чіткого вирізнення його від морфеми з одного боку, з іншого - від словосполучення чи речення) та проблему тотожності слова, його ідентифікацію (так, чи є одним словом рос. "железная дорога", укр. - залізниця, адже референт лише один). Відмінності слова від морфеми і речення:

Слово: - має позиційну автономність, є вільним знаком

- може самостійно виконувати синтаксичну функцію - формувати речення

- становить лексико-граматичну єдність, поєднуючи в собі лексичне і граматичне значення

- не лише відтворюються, а й творяться (неологізми)

Морфема:

- найменша значеннєва одиниця, що реалізується в рамках певного слова

- не здатна до позиційної самостійності чи синтаксичною функції

- має лише 1 значення: або дериваційне (словотворче), або реляційне (граматичне)

- є повторюваною мовною одиницею, яка відтворюється в готовому вигляді

Речення:

- формується з одного чи кількох слів, кожне з яких має власне лексико-граматичне значення

- творяться, а не відтворюються (окр. випадок - фразеологічні вислови)

- є проникною системою: до складу речення можна вводити додаткові слова

Речення і словосполучення.

Словосполучення — синтаксична одиниця, яка утворюється поєднанням повнозначних слів за допомогою підрядного граматичного зв'язку.

Як правило, словосполучення складаються з двох слів: новий дім, тихо наспівувати, писати листа, дуже швидко. Одне слово є головним (дім, наспівувати, писати, швидко), а друге — граматично залежним, підпорядкованим головному (новий, тихо, листа, дуже).

Здатність слів сполучатися між собою називається валентністю. Деякі слова характеризуються обмеженою валентністю. Однак більшість слів мають досить широку валентність.

Розрізняють граматичну і лексичну валентності. Граматична валентність передбачає залежність сполучуваності слів від їх належності до певної частини мови. Лексична валентність полягає в сполучуваності конкретних слів. Слова у словосполученні поєднані підрядним зв'язком. Виокремлюють три типи підрядного зв'язку:1)узгодження, при якому головне слово узгоджується із залежним словом у всіх граматичних формах: теплий день, гарне село, моя думка. Трапляються випадки неповного узгодження: місто Київ, річка Дніпро

2)керування, при якому головне слово вимагає від залежного певної відмінкової форми (з прийменником або без нього): читати книжку, сісти за стіл, шматок хліба, дума про тебе, завзятий до роботи;

3) прилягання, при якому залежне слово є незмінним: швидко йдуть, розмовляли йдучи..

Мовне спілкування здійснюється за допомогою речень. Вони виконують комунікативну функцію, тобто передають конкретний зміст, який відображає об'єктивну дійсність. Реченню властива відносна самостійність, оскільки воно виражає закінчену думку і відділяється у мовленні від інших речень паузами.Речення — мінімальна комунікативна одиниця, для якої характерні інтонаційна оформленість, організованість на основі структурної схеми, система синтаксичних категорій.Речення може складатися з одного слова. У мові існують типові форми однослівних речень, зокрема називні, безособові. У певній ситуації, наприклад у діалозі, будь-яке окреме слово в будь-якій формі може стати реченням. Засобом, який перетворює слово в речення, є інтонація.Однак самої інтонації для утворення речення недостатньо. Оскільки більшість речень включають до свого складу кілька слів, то ці компоненти повинні певним чином пов'язуватися між собою, організовуватись у комунікативний ланцюжок. Цю функцію виконують моделі, за якими будуються речення. їх ще називають структурними схемами речення, або схемами породження речення. Кожна мова має певну кількість таких моделей.Структурні схеми речення можна виразити словесним описом або за допомогою спеціальної символіки

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти