ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство як наука.

Мовознавство, або лінгвістика - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінгвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну. Завдання полягають у з’ясуванні питань про: А) природу і сутність мови; Б) структуру і систему мови; В) походження мови та закономірності розвитку мов; Г) виникнення і розвиток письма; Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою; Д) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу; Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін. ІІ. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо. Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.

Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін. Оскільки мова є найважливішим засобом комунікації у суспільстві та тісно пов'язаний з мисленням і свідомістю, Мовознавство входить (в якості однієї з центральних наук) до кола гуманітарних (соціальних) наукових дисциплін, досліджують людини і людське суспільство. З цих наук з мовознавством найтісніше пов'язана етнографія і її різні області, які розробляють, в зокрема, загальні принципи функціонування мови в суспільствах різних типів, в архаїчних, або «первісних», колективах. Мовознавство як наука про мовне спілкуванні все ближче зв'язується з сучасною соціологією. Різні види комунікації в суспільстві досліджуються мовознавства, теорії комунікації, культурною антропологією (вивчає комунікацію за допомогою будь-яких повідомлень, не тільки і не стільки мовних і знакових) і семіотикою. Різноманіття функцій мови в суспільстві і тісний характер його зв'язку з мисленням і з психічною діяльністю людини робить дуже гнучкою взаємодію Мовознавства з відповідними соціальними та психологічними науками. Контакт Мовознавства з біологією здійснюється при дослідженні можливого спадкового характеру основи мовних здібностей людини і з розробкою ідеї моногенезу мови. Фонетика особливо тісно пов'язана з фізикою і фізіологією. Мовознавство виявилося тою гуманітарної наукою, яка, не пориваючи зв'язків з іншими науками про людину та її культурі, першою рішуче стала використовувати не тільки інструментальні методи спостереження (у фонетиці) та експериментальні прийоми (У психолінгвістиці), але і систематично застосовувати математичні способи (У тому числі і ЕОМ) для отримання і записи своїх висновків.

Методи вивчення мов.

Спільними для всіх наук є вихідні підходи для дослідження явищ – дедукція, індукція(їх називають методами). Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновки про загальне. Дедукція – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень роблять висновки про окремі факти. У мовознавстві частіше – індуктивний метод. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники. Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники. Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу: дистрибутивний аналіз; аналіз за безпосередніми складниками; трансформаційний аналіз; компонентний аналіз.

Мова і суспільство.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого - без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища - наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія - окремі групи людей, то мова - всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова. Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови - вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо. Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови.

Функції мови.

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом пізнання, збирання й оформлення всіх тих знань, які накопичені людьми в процесі їх свідомої діяльності. Різновидами цієї функції є функція збереження інформації, контактна функція, функція оформлення культурних цінностей. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. Когнітивна функція. Це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. У працях окремих авторів виділяються також: функція впливу на інших людей (прохання, спонукання, наказ, переконання) (В. В. Виноградов). Різновидом цієї функції є агітаційна. Психологи виділяють регулятивну функцію мови й мовлення, що спостерігається у зовнішньому й внутрішньому мовленні. Ця функція виконує роль плану поведінки, вчинків суб'єкта: текстовий чи мисленнєвий проект майбутніх дій його; проект моральних стосунків тощо; технічні проекти, будівельні проекти і под. В останні десятиріччя збільшилася увага дослідників до пізнавальної, когнітивної, функції мови й мовлення. Виконуючи цю функцію, мова самозбагачується. Функціональний підхід до мови сприяв становленню теорії мовлення, він породив функціональну стилістику, функціональну граматику тощо.

Мова як історичне явище.

Справжнє розуміння мови неможливе без осягнення різноманітних змін, які мають місце в ній. Динамічні процеси мови можна простежити, розглядаючи її в історичній перспективі. Вивчення мови як явища, яка розвивається, власне, є дослідженням форм існування мови, що становить її суттєву характеристику. Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст. Це настільки захопило їх, що вони майже протягом ста років вивчали тільки історичний аспект мови. Так було започатковано розрізнення статичного і динамічного аспектів мови. Оскільки мова є нестатичною за своєю природою, то динаміка є її невід'ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії. Отже, кожна мова на будь-якому синхронічному зрізі — це єдність стійкого і змінного. Кожен стан мови є її динамічною рівновагою. Якщо б мова змінювалася швидко і в усіх ділянках одночасно, вона б стала комунікативно непридатною. Стійкість мови необхідна для того, щоб вона була зрозумілою мовцям, зберігала і передавала досвід попередніх поколінь, а змінність — щоб фіксувати і позначати нові явища зовнішнього і внутрішнього світу людини, тобто виражати нові думки. Складним і остаточно не з'ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. Немає сумніву, що всі мовні зміни здійснюються самими носіями мови. Однак вони не залежать від волі людей, а мають об'єктивний характер. Переважна більшість мовних змін починається з варіювання. Нові варіанти конкурують зі старими і з часом замінюють їх. Постійне варіювання як у плані вираження, так і в плані змісту — це спосіб існування мови як живої, функціональної комунікативної системи.

Склад, типи складів.

Існує три теорії складу: еспіраторна, мускульної напруги і сонорна. Еспіраторна теорія визначає склад як звук або комплекс звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. За теорією мускульної напруги склад - це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної напруги (зусилля, вершина, ослаблення). склад - це частина такту, яка вимовляється з єдиною мускульною напругою. Його (склад) можна зобразити як дугу мускульної напруги (зусилля, вершина, ослаблення). виходить із того, що за звучністю склад має вершину (ядро) і периферію. Вершина - момент найвищої звучності. Периферія складається з ініціалі й фіналі. Ініціаль - наростання звучності до вершини, а фіналь - затухання звучності після вершини. За цією теорією, склад - частина такту, яка складається з більш звучного і прилеглих до нього менш звучних звуків. Найнижчу звучність мають шумні глухі, найвищу – голосні. Оскільки вершиною складу є найзвучніші звуки, то вони є складотворчими. До них належать переважно голосні. У деяких мовах складотворчими є сонорні [р], [л]. Склади мають різну структуру. Розрізняють відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади. Відкритий склад закінчується голосним (мати), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий починається з приголосного (та, він), неприкритий - з голосного (от). Враховуючи всі чотири характеристики, можна виділити такі типи складів: 1) відкритий неприкритий (V*): і, у, о, англ. eye [al], ear [із] "вухо", are [а:] "є";2) закритий прикритий (CVC): сад, кіт; англ. hat [hat] "капелюх", top [top] "вершина", look [lu:k] "погляд"; 3) відкритий прикритий (CV): на, те, до; англ. day [del] "день", know [nou] "знати", far [tax] "далеко"; 4) закритий неприкритий (VC): ар, ось, от, ум; англ. is [iz] *V ice [ais] "лід", arm [a:m] "рука". У різних мовах структура складів не збігається.

Наголос і його типи.

Наголос - виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів. Розрізняють словесний (тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос. Словесний наголос буває динамічним, музикальним і кількісним. Динамічний (силовий, експіраторний) наголос - виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської, німецької, французької, італійської, іспанської та багатьох інших мов. Сила динамічного наголосу в мовах неоднакова. Так, в німецькій мові він сильніший, ніж у французькій. Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов. Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому - лезгинській, на передостанньому - польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому - французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам. Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської, абхазької та інших мов. У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим. Нерухомий наголос у будь-яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади. Деякі слова можуть мати два наголоси - головний і побічний. Побічний наголос, як правило, мають складні слова: п'ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Яскраво виражений побічний наголос в англійській мові, причому він є не тільки у складних словах, а у всіх словах, які мають більше чотирьох складів і в яких головний наголос падає на другий або третій склад від кінця. Фразовий наголос - виділення певного слова у фразі. огічний наголос - особливе виділення якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні. Наприклад: Брат прийшов до мене (не хтось інший). Брат прийшов до мене (таки прийшов). Брат прийшов до мене (не до вас). Емфатичний наголос - емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наприклад: Він чу-до-о-ова людина!

Алофони фонем.

Алофон — реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням. На відміну від фонеми є не абстрактним поняттям, а конкретним мовним звуком. Незважаючи на широкий діапазон алофонів однієї фонеми, носій мови завжди спроможний їх розпізнати. Основний алофон — такий алофон, властивості якого мінімально залежать від позиції і фонетичного оточення. Основні алофони: для голосних — ізольоване вимовлення; для твердих приголосних — перед наголошеним «а»; для м'яких приголосних — перед наголошеним «і». Поряд з основним алофоном існує сильна позиція звуку. Сильна позиція — це позиція, в якій можлива максимальна кількість фонем даного типу. Для голосних сильною позицією є положення під наголосом, для приголосних — перед голосним непереднього ряду, а в деяких мовах на окремі сонорні може падати наголос. Розрізняються комбінаторні і позиційні алофони. Комбінаторні алофони — реалізації фонем, пов'язані з певним фонетичним оточенням звуків. Прикладами можуть служити: назалізація (носова вимова); лабіалізація (огубленість або неогубленіснь). Комбінаторні ознаки можуть поширюватися на декілька складів. Позиційні алофони — реалізації фонем, пов'язані з їх фонетичною позицією. Під фонетичною позицією прийнято розуміти: чи знаходиться звук на абсолютному початку слова (після паузи); чи знаходиться звук в абсолютному кінці слова (перед паузою); положення звука по відношенню до наголосу. Є і інше розділення алофонів: 1. Обов'язкові (реалізуються відповідно до норм мови). 2. Факультативні варіанти (наприклад, щілинний /ґ/). 3. Індивідуальні алофони (наприклад, помилки у вимові). Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофонів даної фонеми. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Лексичне значення слова.

Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей спів* віднесеність слова з певним явищем дійсності. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням тощо. Лексичне значення слова є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Оскільки слова називають речі, то лексичне значення нерідко називають речовим. Ядром лексичного значення є концептуальне значення (мисленнєве відображення певного явища дійсності, поняття). Так, наприклад, слово обличчя має концептуальне значення "передня частина голови людини". Крім концептуального значення слово може мати конотативне значення, тобто емоційні, експресивні, стилістичні "додатки" до основного значення. Наприклад, слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення, як і обличчя, але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації). Говорячи про значення слова, необхідно мати на увазі, що слово загалом вступає в три типи відношень: предметний (слово - предмет), поняттєвий (слово - поняття) і лінгвальний (слово - слово). Відношення слово-предмет. Існує у двох різновидах: загальна віднесеність і конкретна віднесеність. Загальна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів. Наприклад, слово кінь позначає будь-якого коня. Конкретна предметна віднесеність - віднесеність концептуального значення до певного, одиничного денотата. Наприклад: На лузі пасся кінь. Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність. Загальні назви у мові мають тільки загальну віднесеність. Відношення слово-поняття. Поняття - результат узагальнення і виділення предметів, явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками. Так, поняття "стіл" означає будь-який за формою та призначенням стіл. Прямо виражають поняття тільки загальні назви, і то слово-загальне ім'я не стільки виражає поняття, скільки позначає його і вказує на нього. Власні назви й займенники співвіднесені з поняттями, але прямо їх не виражають. Вигуки зовсім не виражають понять, а лише сигналізують про стан мовця. Відношення слово-слово. Значення слова існує не само по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів. Близькі й протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова, визначають для нього певні семантичні межі. Значення слів, таким чином, є системно зумовленими. У цьому легко переконатися, коли порівняти слова різних мов, які позначають одні й ті ж явища. За характером відношення до позначуваного об'єкта розрізняють значення прямі й переносні. Прямі значення безпосередньо називають явища дійсності. Наприклад: сім'я з трьох осіб, красиве обличчя, ключ від дверей, хлопчик іде, камінна стіна, світлий день. Переносні значення є вторинними, тобто похідними від прямих, й опосередковано через прямі значення називають явища дійсності: сім'я мов, обличчя театру, ключ від серця, час іде, камінна душа, світлі думки.

Розвиток значення слова.

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми.

Синонімія. Типи синонімів.

Омоніми, їх типи. Пароніми.

Граматика, її роль у мові.

Граматика (від лат. grammatike techne "письмове мистецтво") - 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови. Що стосується граматики як науки, то розрізняють: 1) формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної граматики виокремлюють функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика складається з двох розділів: морфології й синтаксису. Морфологія (від гр. morphe "форма" і logos "слово, вчення, наука") - розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і пов'язаних із ними граматичних значень. До морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати, що морфологія - це граматика слова. Синтаксис (від гр. syntaxis "побудова, порядок") - розділ граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення. Іншими словами, синтаксис - це граматика зв'язного мовлення. Основні одиниці граматики - морфема для морфології і конструкція (речення) для синтаксису. Хоч у граматиці певною мірою використовують суто формальний, технічний опис будови мови, проте головною її метою є виявлення значень, що стоять за мовними структурами. Таким чином, основними для граматики е проблеми граматичної семантики (граматичних значень).

Типи граматичних значень.

Види морфем.

Морфема (від гр. morphe "форма") - мінімальна двостороння одиниця мови. Морфеми виділяють шляхом порівняння слів за звучанням і значенням. Якщо певні одиниці на основі порівняння виявляються мінімальними, тобто такими, що не можуть далі ділитися, то це й будуть морфеми. Оскільки морфема є двосторонньою одиницею, то вона може варіюватися в плані вираження і в плані змісту. Наприклад, у словах надписати і надіслати одна морфема виступає в двох формальних варіантах - над- і наді-, а в словах надкусити й надбудувати - у двох змістових варіантах: "відняти частину*' і "додати частину, збільшити щось". Варіанти морфеми називають аломорфами, або морфами. Вони є лінійними мовленнєвими одиницями. Як фонема є класом алофонів, так морфема є класом аломорфів. У більшості мов морфема не збігається зі складом. Так, у слові дорога є дві морфеми (дорог- і -а) і три склади (до-ро-га). Повний збіг морфеми і складу характерний для китайської, в'єтнамської та деяких інших мов, у яких цю одиницю називають морфоснлабемою, або силабоморфемою. Морфеми мають три основних типи значень: речове, дериваційне і реляційне. Речове (лексичне) значення - це узагальнене відображення дійсності, виражене поняття. Так, морфема чит- (читати, читач, читальня) виражає значення "сприймати щось зображене літерами", морфема добр- (добрий, добро та) виражає значення позитивної оцінки, морфема дерев-(дерево, дерев'яний) - значення, пов'язане з "багаторічною рослиною з твердим стовбуром". Дериваційне значення - значення, яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його. Морфема -ач у слові читач вказує на особу за дією ("той, хто читає"), а морфема -льн-у слові читальня - на приміщення ("місце, де читають"). Дериваційне значення стосується лексики і граматики. Реляційне значення - суто граматичне значення, яке вказує на відношення між словами в реченні. Наприклад: Хлопчик читає книжку. Він дуже зацікавився цією книжкою. Тут морфеми -є, -у, -єю, -ою мають реляційне значення. Морфеми мають три основних типи значень: речове, дериваційне і реляційне. Речове (лексичне) значення - це узагальнене відображення дійсності, виражене поняття. Так, морфема чит- (читати, читач, читальня) виражає значення "сприймати щось зображене літерами", морфема добр- (добрий, добро та) виражає значення позитивної оцінки, морфема дерев-(дерево, дерев'яний) - значення, пов'язане з "багаторічною рослиною з твердим стовбуром". Дериваційне значення - значення, яке доповнює речове, уточнює, конкретизує його. Морфема -ач у слові читач вказує на особу за дією ("той, хто читає"), а морфема -льн-у слові читальня - на приміщення ("місце, де читають"). Дериваційне значення стосується лексики і граматики. Реляційне значення - суто граматичне значення, яке вказує на відношення між словами в реченні. Наприклад: Хлопчик читає книжку. Він дуже зацікавився цією книжкою. Тут морфеми -є, -у, -єю, -ою мають реляційне значення. Афікс (від лат. affixus "прикріплений") - службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, виручити), або власне граматичне, реляційне значення (рука, руки, рукою). Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси, постфікси, інтерфікси, інфікси, циркумфікси і трансфікси. Постфікс (від лат. post "після" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть після кореня. До постфіксів належать суфікси і флексії (закінчення). Суфікс (від лат. suffixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням: баб уся, знахар к-а, поль-к-а, орлиний; англ. teacher "учитель", eat able "їстівний", beaut і-fui "прекрасний"; нім. Schonheit "краса". Флексія (від лат. flexio "згинання, відхилення"), або закінчення, - змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні. Інтерфікс (від лат. inter "між" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між двома коренями і служить для зв'язку цих коренів у одному складному слові. Інфікс (від лат. infixus "вставлений") - афікс, вставлений у середину кореня. Наприклад: гр. elabon "узяв" - la-m-bano "беру", лат. pigment um "фарба" (корінь pig-) - pi-n-go "фарбую", англ. stood "стояв" - st and "стояти". Циркумфікс (від лат. сігсит "навколо"), або конфікс (від лат. confixus "разом узятий"), - перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як приклад такої морфеми можна назвати нім. ge-t, ge-en, які утворюють форми пасивного дієприкметника (Partizip II): gemach-t "зроблений", ge-lesen "прочитаний". Дехто до циркумфіксів відносить усі випадки префіксально-суфіксального словотворення: за-річ-ч (я), рос. затылок. Трансфікс (від лат. trans "через, крізь" і fixus "прикріплений") - перерваний афікс, вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в арабській мові: bank "банк" - bunuk "банки" (трансфікси а, и-и). Несегментні морфеми - морфеми, які не можливо вичленити сегментуванням слова. До них належать нульова морфема і суперсегментні морфеми.

Граматичні категорії імен.

Класифікація речень.

Германська група мов.

Романська група мов.

Мовознавство як наука.

Мовознавство, або лінгвістика - наука про природну людську мову загалом і мови світу як її представників. Предметом курсу “Вступ до мовознавства” є вивчення основних відомостей про мову, лінгвістичних понять і термінів, без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну. Завдання полягають у з’ясуванні питань про: А) природу і сутність мови; Б) структуру і систему мови; В) походження мови та закономірності розвитку мов; Г) виникнення і розвиток письма; Ґ) класифікацію мов світу за походженням і будовою; Д) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу; Е) зв’язок мовознавства з іншими науками та ін. ІІ. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку, зв’язок з мисленням, структура і закономірності функціонування всіх мов світу. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці мов, у практиці перекладу, навчання письма, читання, для уніфікування термінології тощо. Конкретне мовознавство вивчає окремі (конкретні) мови або групу споріднених мов.

Місце мовознавства в системі наук.

Мовознавство передусім пов’язане з такими суспільними науками як історія, археологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін. Із природничих наук мовознавство пов’язане з фізіологією людини, антропологією, медициною, фізикою, кібернетикою, математикою, семіотикою, філософією та ін. Оскільки мова є найважливішим засобом комунікації у суспільстві та тісно пов'язаний з мисленням і свідомістю, Мовознавство входить (в якості однієї з центральних наук) до кола гуманітарних (соціальних) наукових дисциплін, досліджують людини і людське суспільство. З цих наук з мовознавством найтісніше пов'язана етнографія і її різні області, які розробляють, в зокрема, загальні принципи функціонування мови в суспільствах різних типів, в архаїчних, або «первісних», колективах. Мовознавство як наука про мовне спілкуванні все ближче зв'язується з сучасною соціологією. Різні види комунікації в суспільстві досліджуються мовознавства, теорії комунікації, культурною антропологією (вивчає комунікацію за допомогою будь-яких повідомлень, не тільки і не стільки мовних і знакових) і семіотикою. Різноманіття функцій мови в суспільстві і тісний характер його зв'язку з мисленням і з психічною діяльністю людини робить дуже гнучкою взаємодію Мовознавства з відповідними соціальними та психологічними науками. Контакт Мовознавства з біологією здійснюється при дослідженні можливого спадкового характеру основи мовних здібностей людини і з розробкою ідеї моногенезу мови. Фонетика особливо тісно пов'язана з фізикою і фізіологією. Мовознавство виявилося тою гуманітарної наукою, яка, не пориваючи зв'язків з іншими науками про людину та її культурі, першою рішуче стала використовувати не тільки інструментальні методи спостереження (у фонетиці) та експериментальні прийоми (У психолінгвістиці), але і систематично застосовувати математичні способи (У тому числі і ЕОМ) для отримання і записи своїх висновків.

Методи вивчення мов.

Спільними для всіх наук є вихідні підходи для дослідження явищ – дедукція, індукція(їх називають методами). Індукція – метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновки про загальне. Дедукція – метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень роблять висновки про окремі факти. У мовознавстві частіше – індуктивний метод. Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. Синхронне вивчення передбачає аналіз мовних явищ в одному якомусь часі розвитку мови: на сучасному етапі або в певну історичну добу, наприклад, у XIV чи XVII ст., але без пояснення того, які зміни в попередні періоди розвитку мови привели до сучасного стану чи стану мови певної історичної доби. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає історичний розвиток мови. Це означає, що при діахронічному, або різночасовому вивченні передбачається простежити весь шлях, який пройшов певний структурний елемент мови (звук, слово, речення). Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники. Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники. Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники. Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу: дистрибутивний аналіз; аналіз за безпосередніми складниками; трансформаційний аналіз; компонентний аналіз.

Мова і суспільство.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого - без мови не було б суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища - наука, техніка, ідеологія, культура, релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи, релігія - окремі групи людей, то мова - всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова діяльність не могла б здійснюватися без мови. Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села, міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо. Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову (цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою. Від цієї політики залежить мовна ситуація в багатомовному суспільстві: уряд може стимулювати розвиток багатомовності в державі, стримувати і звужувати функціонування мов недержавних націй, нерідко доводячи їх до повного вимирання, як це мало місце в Німеччині, СРСР, США. Так, зокрема, внаслідок онімечення у першій половині XVIII ст. зникла полабська мова. Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови - вироблення та впровадження усних і писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології тощо. Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови.

Функції мови.

У визначенні функцій мови єдності немає. У працях з мовознавства спостерігаємо єдність у таких функціях: інформаційна, комунікативна, емотивна, когнітивна. Інформаційна функція полягає в тому, що мова є засобом п<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти