ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ПРОБЛЕМА ПОЧАТКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ НАЗВИ

Загрузка...

 

Якщо географічне виокремлення української мови є настільки складним і, на перший погляд, суперечливим, як показано в 1.1, то ще більшою мірою це стосується її діахронічного боку. Не такою важливою в цьому плані є нестабільність територіальних меж поширення української мови: інколи вони різко звужувалися, охоплюючи заледве одну п’яту частину сьогоднішньої території (надто в XIII-XV ст.), в інші часи розширялися; особливо динамічна експансія мала місце з XVI по XVIII ст. Посідаючи меншу чи більшу територію, українська мова завжди зберігала тяглість свого розвитку. Традиційно найважливішим уважається питання, коли саме почалося самостійне існування української мови як такої; ті, хто його ставить, часто-густо мають на думці насамперед політичні аргументи та висновки. Потебня писав про це ще 1876 р.: "Дійсно, це одне з тих питань, які... не можна оминати безкарно, адже, оминені, вони мстяться невизначеністю та хибністю подальших висновків. Треба мати сміливість зустрітися з ними лицем до лиця, не чекаючи, коли ці питання знайдуть буцімто таке розв’язання, що не викличе сумнівів та заперечень. Остаточних розв’язань у таких випадках і не буває, а тимчасові для нас не лише можливі, але й необхідні" («К истории звуков русского языка», ФЗ 15, с. 1).

Остаточному розв’язанню проблеми заважає наявність ідеального (волітивного) чинника в сприйнятті мови як єдності, в нашому випадку — мови української. Цей чинник не може, однак, бути виявлений безпосередньо, принаймні в царині історичної фонології, де вчений бачить лише матеріальні сторони розвитку в цілому їхньому багатоманітті.

За начебто переконливе свідчення може правити наявність назви, якою мовці позначають свою мову. Але й вона є оманливою, бо залежить більше від політичних чинників, аніж від суто мовних. У випадку української мови це виявляється з усією очевидністю. Тут можна розглянути лише окремі фраґменти історії цієї назви. Окреслення "українська" стосовно всієї мови є зовсім недавнім: Закарпаття ледве чи користувалося ним до 1938 р. Бувши первісно реґіональною (тобто вживаною на позначення козацьких земель), ця назва ступнево набула загального поширення, частково з огляду на відіграну козаками роль в історії країни, починаючи з XVI ст., а частково через те, що від половини XVII ст., коли українці почали частіше стикатися з росіянами, стала потрібною нова назва для країни та її мови. Перед тим мова, що тепер зветься українською, була відома як рýська. Однак ця назва почала вносити плутанину, відколи Україну було приєднано до Росії, бо й росіяни позначали свою мову прикметником рýсский. Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізнювати від російської за допомогою термінів на кшталт югоруський, малоруський тощо, окреслення "український" урешті перемогло, піднісшися від регіонального до загальнонародного статусу.

Таким чином, до середини XVII ст. переважав термін руський (інколи славеноруський і т. ін.), але навіть тоді він не був цілком однозначним, оскільки застосовувався як до власне української мови, так і до більшої єдності, що охоплювала всіх православних слов’ян у межах тогочасної Польщі, тобто й білорусів теж (такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині відповідно), і символом цієї більшої єдності була якраз спільна літературна мова.

Якщо сягнути ще давніших часів (до XIV ст.), то виявиться, що з географічного погляду ядро терміна Русь утворює Київська земля, але знов-таки й цей термін був багатозначний, бо Київ позначав ним усіх слов’ян, яких мав або прагнув мати під своїм володарюванням, тобто предків і українців, і росіян, і білорусів. (Звідси й пізніше протиріччя між українською назвою руський ’український’ та російською русский ’російський’. Колонії та провінції залюбки перебирають назву своєї метрополії. Сучасна Румунія (România) продовжує вживати назву давнього Риму так само, як сучасна Росія — назву давньої Київської землі). Під ту добу багатозначність посилювалася значеннєвою широтою іншого терміна, ıазыкъ,який позначав ’мову’, ’народ’ і ’землю’. Ба більше: в XI—XIV ст. літературна мова Київської, Чернігівської та Галицької земель принципово не відрізнялася від літературної мови інших східнослов’янських князівств. Таким чином, багатозначність терміна руський (тоді русьскыи),уживаного як щодо мови, так і щодо держави, була первісно зумовлена загарбницькою політикою Києва.

З огляду на ці обставини, історія назви не дає жодних підстав робити висновки щодо часу постання української мови як єдності. Насправді проблему її визначення слід заступити іншою, конкретнішою: відмовляючися від спроб установлення — принаймні наразі та з лінгвістичного погляду — невловного суб’єктивного "моменту запалення", історик української мови має відносити термін "український", заради зручності, щонайдалі назад у часі, наскільки це дозволяють матеріальні свідчення 3, і замість пошуку відповіді на питання про початки української мови спробувати відповісти на питання, коли почався її особливий, окремішній розвиток. У рамцях фонології це можна зробити, встановивши першу фонетичну зміну, що поширилася серед слов’янських мовців на пізнішій українській території, аче оминула сусідні слов’янські племінні групи. Така найдавніша зміна може бути датована VI-VII ст. (див.: 3.1). Звичайно, жодна поодинока зміна не створює окремої мови. До такого результату могло призвести лише подальше нагромадження змін (що, власне, і сталося). Ми не в змозі встановити, в який саме точний момент часу накопичення змін спричинило якісний стрибок чи коли саме виник суб’єктивний первень, а отже й коли саме закінчився інкубаційний період і виформувалася самостійна українська мова.

Ясно, принаймні, що на той час, з якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки, нагромадження специфічно українських рис є значним, і цей факт уже в XIX ст. був добре відомий. Ще 1866 р. Потебня писав:"... тепер можна напевне сказати, що поділ руської мови давніший від XI століття і вся історія її, базована на свідченні пам’яток, має діалектний характер і являє собою історію руських наріч, зокрема й наріч писемних ... Уже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю руських наріч, народних і одного, а згодом і двох, літературних ..." 4 (цит. пр., с. 2, 5).

 

 

3 Це не є жодною новиною. Історики зазвичай застосовують назви avant la lettre. Історія Франції ведеться від часів, коли вона ще не носила цієї назви, як і історія Німеччини, не кажучи вже про СРСР, засіюваний 1922 р., але історія якого звичайно пишеться від доби, що починається до Різдва Христового.

4Потебня тут уживає термін руський у значенні ’східнослов’янський’. Він часто не розрізняв термінів мова та наріччя.

 

 

"Адже сьогодні для нас є безсумнівним, що вже в XI ст. південь Русі був відокремлений від півночі певними діалектними особливостями ..., і ми трималися б цього переконання, навіть якби не було таких явних свідчень на його користь, які фактично містяться в писемних пам’ятках XI ст.", — писав Шахматов 1882 p. (ASPh 7,73). Ягіч підсумовував уже 1884 р.: "Як не припускати для XI століття повного розвитку руських наріч, коли вже різні дрібниці їхні ясно прозирають із пам’яток. Звісно, для південноруської мови не минули без сліду багато століть бурхливого життя пізніших часів, для народної мови мала особливу вагу тривала доба польського панування, що відбилася на словах, зворотах, а також формах малоруського наріччя невигладними рисами. Цього пізнішого нашарування, звичайно, в живій мові XI ст. ще не було, отже й у пам’ятках його не віднайдемо. Але все інше, тобто посутнє, в них ступнево прозирає" (Сб. ОРЯС 33,2, с. 89—90); і він же уточнював: "... у найдавніших південноруських пам’ятках, цебто в тих, що ми їх тепер то з більшою, то з меншою вірогідністю відносимо до півдня, риси народної мови оприявнюються набагато поміркованіше, скромніше, ніж у північних, новгородських; а проте їх існування все-таки жоден сумлінний дослідник руської старовини не заперечуватиме, і тому в наш час ледве чи кому спаде на думку стверджувати, що руські наріччя та говори розвинулися лише після татарської навали" (там само, с. 99). Більш детально питання походження української мови розглядаємо в 14.3.

Отже, коротко кажучи, у цій книзі фонологічний розвиток української мови простежується від VII ст. і до нашого часу; при тому назва "українська мова" застосовується у зворотній проєкції на ввесь цей період, але питання про час, відколи вживання цієї назви є вповні обгрунтованим, залишається без відповіді. І хоча це нібито суперечить зацитованій вище поставі Потебні (1876 р.), насправді він сам учинив точнісінько так само, і, здається, нічого іншого мовознавцеві, власне, й не зостається.

Зайве казати, що всі перелічені вище прикмети української мови, як і інші, неперелічені, розвинулися протягом цих тринадцятьох століть. Перед тим предки українців розмовляли тією самою мовою, що й уся решта слов’ян (принаймні, жодних відмінностей ми не спроможні встановити).

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти