ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНІ МЕЖІ. ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Загрузка...

 

Оскільки в історичній фонології використовуються діалектні дані, варто подати стислі відомості щодо географічного розташування основних українських діалектів. Їхні структурні характеристики є предметом загальних праць із української діалектології. У цій книзі специфічні риси українських діалектів розглядаються при описі всіх звукозмін, що проходили по-різному в різних регіонах, і дещо систематичніше підсумовуються в окремому параграфі останнього розділу, де йдеться про формування діалектів (62.2).

Наш короткий огляд доречно розпочати з окреслення зовнішніх меж території, де сьогодні говорять по-українському. Ядро її міститься в кордонах сучасної Української РСР, в якій ця мова є рідною для більшості населення. Винятки становлять Крим, де вона є мовою меншості; північний край Сумської області (на північ від Середини-Буди), де поширена говірка білоруського типу; північно-західна частина Чернігівської області (між Дніпром, Десною та Снов’ю, тобто Ріпкинський і Городнянський райони цілком, північно-західна частина Сновського та декілька сіл Чернігівського району), де говорять, у ґрунті речі, по-білоруському, з пізнішими нашаруваннями деяких українських рис.

За межами УРСР українська людність є в Румунії (на півночі Добруджі вживаються говірки південно-східного типу, в Південній Буковині та на Мараморощині — гуцульського та покутського типу), у Східній Словаччині (здебільшого лемківські говірки), у Білорусі (цілком українською є Берестейщина на південь від Ясельди, а також смуга, що тягнеться південніше від Дорогичина та Пинська, де розмовляють західно- та середньополіськими говірками) та в Росії, де носії української мови зосереджені передусім у Воронізькій області (північні говірки в Лисківському, Острогозькому, Кам’янському та інших районах, південно-східні в Богучарському, Бутурлинівському, Калацькому Розсошанському та Кантемирівському районах; див. мапу, складену Г. Солонською, у «Віснику Харківського університету», серія філологічна, 1965, вин. 1, с. 125), на Кубані та на Далекому Сході, головно побіля Благовіщенська та між Хабаровськом і Владивостоком уздовж р. Уссурі, причому обидві останні групи здебільшого послуговуються південно-східними говірками. Носії української мови в Польщі (північно-лемківські, надсянські та підляські говірки) були в 1945-1946 рр. частково змушені до виїзду в СРСР, а частково розпорошені по західних теренах Польщі. Значні групи носіїв української мови є в Канаді, США, Параґваї та Аргентині; по другій світовій війні чимало українців оселилося також в Англії, Бельгії, Німеччині, Франції, Австралії тощо. В усіх цих країнах явно переважають різні говірки південно-західного наріччя.

Якщо говорити про класифікацію головних українських діалектів, то після досить тривалого періоду непевності загальновизнаним став троїстий поділ на північне, південно-західне та південно-східне наріччя (див. їхні межі на мапі 1). Цей поділ вірно віддзеркалює історію їх формування, і реальності історичної фонології добре проєктуються з часового виміру в просторовий.

Найбільший терен охоплює південно-східне наріччя, яке є водночас і найновішим: у його північно-західній частині (тобто, кажучи приблизно, в Черкаській і Полтавській областях) говірки південно-східного типу сформувалися у XVI ст.; у північно-східній частині (тобто в Харківській, Сумській і в західних районах Воронізької області) — у XVII ст.; далі на південь — головно у XVIII ст. Усе це сталося в процесі поступового відзискання українцями територій, відступлених колись тюркським народам, що час від часу туди вторгалися. З огляду на своє відносно недавнє постання в ході масових міґрацій людності, ці діалекти є також найбільш подібні між собою. Певні місцеві відмінності, звісно, існують, але більш-менш послідовну класифікацію діалектних підгруп на їх підставі виробити годі.

Північне наріччя протягом усієї історії зберігало свій основний ареал поширення, від доісторичних часів. Його звичайно поділяють на три групи говірок: східнополіську, середньополіську та західнополіську. З-поміж них дві перші розділяє Дніпро; східною межею третьої є річка Горинь. Ця остання група не повністю зберігає свою північну структуру, маючи домішки південно-західних рис унаслідок переселень людності на північ після татарської навали 1240 р. Деякі південно-західні риси, нашаровані на північну основу, характеризують також діалектну підгрупу, що її, власне, можна б окреслити як четверту північну, — цебто підляські говірки, поширені на північ від Холма аж до Буга; але після 1945 р. більшість їх носіїв розпорошилися.

До південно-західного наріччя відносять такі говірки: волинські, подільські, буковинсько-покутські, надсянські (після 1945 р. на велику міру розпорошені), наддністрянські, лемківські, бойківські, гуцульські та закарпатські. З погляду історичної фонології в цей перелік варто впровадити певну гієрархію. Насамперед, східні зони поширення як волинських, так і подільських говірок розташовані на заново заселених територіях, більшість із яких було поновно здобуто в XVI ст., тимчасом як решта земель, що про них іде мова, мали стале населення, характеризуючись тяглістю мовного розвою від давнішого часу. З-посеред них західноволинські, надсянські, наддністрянські, бойківські, західноподільські та покутські говірки ймовірно ведуть свою традицію в тих самих ареалах із доісторичних часів. Натомість про доісторичне коріння лемківських, закарпатських і гуцульських говірок можна сперечатися 5 (див. 62.5).

 

 

5 Термін "закарпатський" звичайно застосовують до західної та центральної частин цього реґіону. На сході панує гуцульська говірка; це, безперечно, зона пізнього заселення, що датується, вочевидь, кінцем XVII ст., ба й XVIII ст.

 

 

У середньоукраїнський період, коли західноволинська, наддністрянська та західноподільська діалектні зони правили за плацдарм для руху на схід, зокрема й польського Drang nach Osten, карпатські говірки (лемківські, бойківські, гуцульські, покутські, закарпатські) більшою мірою зберегли свою ізольованість (а якщо й поширювалися, то передусім у західному напрямку); і з цієї доби походять деякі інновації, що декотрі з них охопили цілий карпатський реґіон, а інші — лише певні його частини. Починаючи від цього часу, можна обгрунтовано говорити про існування карпатської групи говірок. Деякі з карпатських інновацій середньоукраїнського періоду заторкнули також і надсянські говірки.

Лише в південно-західному наріччі принаймні декотрі говірки (а точніше їх носії) називаються так, як визначив сам народ (зазвичай це слова на позначення сусідів), а не штучними науковими окресленнями. Лемки, бойки, гуцули — це носії відповідних говірок. Певною мірою це стосується також Покуття, Буковини, Волині та Поділля. Цим зайвий раз засвідчено відносну ізольованість і стабільність, характерні для постання й існування цих говірок. Проте ці назви не можна вважати дуже давніми, і до племінних назв доісторичного періоду вони з цілковитою певністю не нав’язують.

Говорячи про Україну, слід брати до уваги такі доісторичні слов’янські племена, перелічені та/або згадані в Київському Початковому літописі, як деревляни (Середнє Полісся), сіверяни (Східне Полісся), поляни (Київщина, цебто ядро Русі), бужани (називані також волинянами або дулібами), уличі або улучі, тиверці (Подністров’я) та хорвати (Карпати? Перемищина?). Дуліби востаннє згадуються в записі за 907 р., уличі за 922 р., поляни й тиверці за 944 р., деревляни за 990 р., хорвати за 992 р., сіверяни за 1024 р. Дивлячись суто географічно, середньополіські говірки можуть бути виведені від деревлян, східнополіські від сіверян, західноволинські від дулібів; висловлено також гіпотезу, обстоювану — з індивідуальними нюансами — низкою вчених (Шахматовим, Лєр-Сплавінським, Зілинським, Нідерле, Кобилянським та ін.), що гуцули, а можливо й бойки, є нащадками уличів, які під тиском печенігів залишили свої рідні землі над Богом, переселившися до цієї частини карпатського реґіону. Проте нам нічого не відомо про мовні особливості, якими відрізнялися між собою доісторичні слов’янські племена на Україні, а отже будь-які спроби пов’язати сучасні говірки зі згаданими племенами ані довести, ані, навпаки, спростувати незмога.

 

ЗАВВАГА ЩОДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ

 

Звукозміни, крізь які пройшла українська мова від своїх початків до нинішнього часу і які становлять предмет цієї книги, подано тут у хронологічній послідовності. Встановлення часових і просторових параметрів кожної звукозміни є надзвичайно важливе, бо тільки у випадку змін, для яких вони відомі, можна сподіватися на з’ясування їхніх причин, чи то вже внутрішніх, укорінених у структурі тогочасної мови, чи зовнішніх, зумовлених змінами в структурі суспільства, до якого мовці належали або яке вони утворювали.

Аналізована послідовність звукозмін поділена тут на періоди, що носять умовні назви "протоукраїнський", "давньоукраїнський", "ранньосередньоукраїнський", "середньоукраїнський", "пізньосередньоукраїнський" і "сучасний". Ця періодизація ґрунтується на критеріях, зовнішніх щодо фонологічного розвитку мови. Вони радше стосуються джерел, що з ними має справу дослідник. Як показано в 1.3 — і докладніше розглянуто в "переходових" розділах 14, 29, 43, 57, — характер джерел із часом зазнавав докорінних змін. Відповідно до цього мусять мінятися й застосовувані дослідником методи та підходи. Такі модифікації є передумовою адекватного потрактування фактів.

Наразі зробімо лише кілька загальних і дуже спрощених завваг. Для протоукраїнського періоду, як уже зазначалося, немає джерел, писаних носіями мови на території України. Давньоукраїнський період представлений досить значною кількістю писемних пам’яток, але складені вони, як правило, церковнослов’янською мовою; елементи місцевої фонології треба виловлювати з цієї маси чужомовного матеріалу. Для ранньосередньоукраїнського періоду основна проблема — це відмежування українських пам’яток і рис від білоруських. У пам’ятках середньоукраїнського періоду писемна мова виступає в кількох варіантах: головно як особливий різновид церковнослов’янської мови, але теж і як особливий — дуже перероблений — різновид мови говірної. Вивчаючи пізньосередньоукраїнський період, дослідник часто має справу з мішаниною української та російської мов у різних пропорціях. У сучасний період народна мова запанувала в художній літературі, а відтак поширилася на всі писемні жанри.

 

Хронологічні рамці накреслених періодів такі:

протоукраїнський — до середини XI ст.;

давньоукраїнський — від середини XI ст. до кінця XIV ст.;

ранньосередньоукраїнський — від початку XV ст. до середини XVI ст.;

середньоукраїнський — від середини XVI ст. до перших років XVIII ст.;

пізньосередньоукраїнський — решта XVIII ст.;

сучасний— від останніх років XVIII ст.

і дотепер.

 

 

Зміни в характері писемних джерел цілком природно залежали від культурних, політичних і суспільних чинників (віровизнання мовців і його еволюція, співіснування та боротьба ідеологій, політичні тенденції, загальна структура суспільства й насамперед статус освічених верств тощо). Отже, застосована тут періодизація так чи так є уґрунтована в соціально-історичних процесах.

Внутрішня періодизація фонологічного розвитку на підставі загального характеру звукозмін та їхніх рушійних сил — це заманлива перспектива для майбутніх студій. Крок до її побудови здійснено в заключному розділі книги (62.1), але, оскільки нічого подібного давніше не робилося, вона силою речей має пробний характер. Аж надто очевидна непевність такої класифікації внеможливила її використання як бази для основного викладу.

Усі використані писемні пам’ятки також віднесено до того чи того періоду, що в ньому вони й розглядаються, — за винятком тих, які, хоч і складені первісно в більш давній період, збереглися лише в пізніших копіях. Такі пам’ятки мають, так би мовити, два шари й використовуються, з огляду на цю подвійність, в обох періодах. За приклад можна навести Сл. Єфр. Сир. — пам’ятку, переписану 1492 р. (ранньосередньоукраїнський період) з тексту 1284 р. (давньоукраїнський період); або Іп. літоп., що цитується як фактичний матеріал і для давньоукраїнського, і для ранньосередньоукраїнського періоду.

 

6. ПІДХОДИ ДО ІСТОРИЧНОЇ ФОНОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ 6

 

 

6Цей параграф містить бібліографію загальних оглядів і курсів історичної фонології української мови. Лише для окремих книжок, як правило, дається їх стисла характеристика, але винятки зроблено для деяких важливих статей і навіть рецензій, де порушується широке коло тем.

 

 

* * * Як осібний напрям мовознавчих студій, історична фонологія української мови постала щойно в 60-х рр. XIX ст. Перша половина цього століття була радше періодом первісного нагромадження фактів, що на них потім мала спертися наукова історична фонологія. Головні проблеми, що цікавили тогочасних мовознавців, — це адекватний опис сучасної української мови та вибір між етимологічним чи фонетичним правописом; часто в їхніх писаннях прозирало й намагання довести самостійність і рівність української мови серед інших слов’янських мов. Така тематика й така ідеологічна спрямованість спонукали тогочасних авторів удаватися до історичних паралелей, аби пояснити деякі риси фонологічної системи сучасної української мови, довести слушність обстоюваної правописної системи й узасаднити проголошену самостійність. Одначе такі паралелі, якщо вони взагалі наводилися, були принагідні, нерідко випадкові, й у якесь довершене дослідження так і не вилилися. Порівняно багато їх є в праці Івана Могильницького «Грамматыка Азыка славеноруского», написаній у 1815-1823 рр., але вперше оприлюдненій у повному вигляді лише 1910 р. (Укр. арх. 5), після якої ще вийшла його ж «ВЂдомЂсть о руском языцЂ» (1829 p.); у книжці Івана Вагилевича «Grammatyka języka małoruskiego w Galicii» (Львів, 1845); у розвідці Ізмаїла Срезневського «Мысли об истории русского языка» (СПб., 1849), де подано стисле порівняння російської та "малоросійської" мов; у праці Якова Головацького «Розправа о АзыцЂ южнорускомъ и его нарЂчиАхъ» (Львів, 1849) і в таких статтях Михайла Максимовича, як «Мнение о малороссийском языке и правописании оного» (1830), «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838), «Филологические письма к М. П. Погодину» (1856), «Ответные письма к М. П. Погодину» (1857), «Новые письма к М. П. Погодину о старобытности малороссийского наречия» (1863) та ін. (частину їх перевидано в третьому томі його «Собрания сочинений», що вийшов друком 1880 р. в Києві), — але всі ці причинки є неповні й малообґрунтовані.

Пробудження інтересу до української історичної фонології як такої призвело до появи більш систематичних студій: Франц Міклошіч замислив свою «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen», що її перший том зветься «Lautlehre» (Відень, 1852), як історичний коментар до окремих мов, серед них і до української (друге видання з’явилося так само у Відні 1879 р.); тим часом Петро Лавровський зробив огляд фонологічних особливостей української мови в зіставленні з російською в розвідці «Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравпительно c великорусским и другими славянскими наречиями» (ЖМНП 102, 1859), після чого ще вийшов його ж таки «Ответ на письма г. Максимовича к г. Погодину о наречии малорусском» (Основа 1861, 8). Проте Міклошіч обмежується простим зіставленням фактів, а Лавровського цікавлять лише ізольовані явища, що він їх наводить на підтвердження своєї головної тези про початок формування української мови в XIII ст. на теренах Карпат; поза тим, він знав обмаль давньо- та середньоукраїнських пам’яток. Звідси й грубі помилки на кшталт твердження, ніби український звук іяк рефлекс ě, чи звук uв дієслові бýти відбивають ще праслов’янську дійсність.

Справжнє історичне дослідження української фонології започаткував Олександр Потебня. Його піонерські праці «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие» та «Заметки о малорусском наречии» з’явилися у ФЗ за 1865 p. i 1870 p. відповідно. Перша з них пізніше ввійшла до книжки «Два исследования о звуках русского языка» (Вороніж, 1866), а друга 1871 р. була видрукувана окремим виданням знов-таки у Воронежі. Потебня мусив долати величезні перешкоди: число опублікованих давньо- та середньоукраїнських пам’яток було тоді незначне, під мовним оглядом майже всі ці публікації викликали поважні сумніви, а відомості щодо діалектів були в щонайкращому разі фраґментарні. Незважаючи на ці труднощі, Потебня намагався подати правдивий образ багатовікової звукової еволюції української мови; зокрема, він уперше пояснив українське явище переходу о, е > і бік : бóку ; сім : семú через подовження й дифтонгізацію давньоукраїнських ота е, якщо після них ішов слабкий єр. Утім, жодна з цих двох студій не давала систематичного опису української історичної фонології. Перша з них являє собою огляд звукових особливостей української мови з історичним коментарем; друга була написана як низка критичних завваг із приводу складеного І. Новицьким питальника для збирання діалектних даних. І все ж, використавши настільки великий корпус діалектних записів і давніх пам’яток, наскільки це тоді було можливо, й розглянувши ці дані на широкому тлі інших слов’янських мов, Потебня досяг набагато більшої систематичності й глибини у своїх розважаннях, аніж будь-який з його попередників чи ближчих наступників 7. Із-поміж його здогадів багато які перегодом були відкинеш, але його розвідки залишалися для подальших досліджень у цій дисципліні наріжним каменем.

 

 

7 Зокрема й М. Колосов у праці «Очерк истории звуков и форм русского языка» (Варшава, 1872).

 

 

Пізніше Потебня зосередив свою увагу на синтаксі та інших темах. А втім, двічі він усе ж повертався до проблем української історичної фонології, і ці два його порівняно невеликі причинки, де він знову розглядає свій старий предмет, містять силу вартісних спостережень, дотепних припущень і обґрунтованих критичних завваг. І в цьому випадку Потебня, як зазвичай, сполучив властиві йому потяг до точності й гостру критичну оцінку з даром до широких узагальнень. Власне, він був першим українським мовознавцем, що дістав систематичний фаховий вишкіл. Дві студії, про які йде мова, — це детальні рецензії монографії П. Житецького про історичну фонологію української мови (Отч. Увар. 20, 1878) та праці О. Соболевського «Очерки из истории русского языка» (ИОРЯС 1, 3, 1896).

Потебня не залишив після себе учнів чи послідовників, котрі працювали б у галузі історичної фонології. Дослідники з’явилися деінде. Розширилася й тематика їхніх студій. Однак через несприятливі умови для розвитку української науки під російським та австро-угорським пануванням дослідження здебільшого велися фахівцями з інших галузей або філологами-слов’янознавцями, які за фахом не працювали: Павло Житецький, Володимир Науменко та Василь Шимановський заробляли на життя вчителюючи, Кость Михальчук був рахівником. Базова освіта Омеляна Огоновського, Агатангела Кримського, а пізніше й Іларіона Свєнціцького не була пов’язана зі слов’янським мовознавством. У той чи той спосіб це позначилося на їхній науковій продукції: всі вони працювали нерегулярно, дехто з них — по-дилетантському.

Житецькому ми завдячуємо першу спробу повного й систематичного опису історичної фонології української мови з тяжінням до внутрішньої впорядкованості: це його «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (К., 1876). Сам автор стверджує: "... ми постановили відійти від фрагментарного, незв’язного опису звукових явищ". Ця смілива спроба була, однак, зіпсована використанням застарілих перекручених уявлень про індоєвропейську та праслов’янську мови, браком критичного підходу до вживаного в давньоукраїнських пам’ятках правопису, недостатнім розмежуванням давньоукраїнських і давньоросійських пам’яток, нерозрізненням окремих мовних рівнів (фонологія, чергування звуків, морфологія) та внутрішніми суперечностями, але найбільше — підпорядкуванням фактів двом наперед визначеним постулатам: що північноукраїнське наріччя в основному продовжує відбивати ситуацію спільносхіднослов’янської єдності, звідки виросли й українська, й російська мови (білоруська, за Житецьким, являє собою діалект російської); і що у вокалізмі рушійною силою історичного розвитку була особлива схильність української мови до голосного і. Зацією останньою думкою маячіє опізнено-романтична концепція мовного розвитку як відбиття "народного духу". Отже, книжка Житецького була де в чому наївна й застаріла вже на час свого оприлюднення. Відносно найліпшою в ній була частина, де йдеться про скупчення приголосних в українській мові, раніше ніким не аналізовані. Окрім згаданого вище відгуку Потебні, на цю книжку видрукував змістовну рецензію Яґіч (ASPh 2, 1878). Житецький виступив в обороні своїх поглядів — із частковим їх переглядом — у своїй наступній книжці «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» (К., 1889; український переклад видано 1941 р. у Львові), яка містить більше матеріалу з історичної фонології, ніж би випадало сподіватися на підставі самої назви.

Дві книжки вийшли з-під пера Шимановського. Перша — «К истории древнерусских говоров» (Варшава, 1876) — грунтується майже цілком на Ізб. 1076 і Гал. Єв. 1288, бо з інших джерел узято всього декілька прикладів. Назва другої — «Очерки по истории русских наречий. Черты южнорусского наречия в XVI-XVII вв.» (Варшава, 1893). Обидві вони повторюють усі вади, властиві працям Житецького, але не мають їхніх позитивних рис. Матеріал у них використано випадковий і часом непевний; загальний підхід позначений поверховістю. Детальна й нищівна рецензія О. Смирнова на першу з них (РФВ 19, 1888) могла б так само стосуватися й другої. Шимановський ще опублікував «Ответ критику. Дополнение к книге "К истории русских говоров"» (Варшава, 1888), але й тут рівень аргументації залишився без змін.

«Нариси з історії української мови» Свєнціцького (Львів, 1920) вийшли друком значно пізніше, але й вони несуть на собі відбиток дилетантизму. У ґрунті речі, книжка являє собою добірку прикладів з пам’яток, розташованих хронологічно за століттями, з численними помилками в класифікації та подеколи в прочитанні. Наголос зроблено на спільних східнослов’янських рисах, усупереч поглядові С. Смаль-Стоцького, згідно з яким українська мова розвивалася незалежно від російської, стоячи ближче до сербсько-хорватської (див. нижче); проте Свєнціцький був недостатньо підготований для здійснення свого задуму й тому зазнав фіаско.

Краща доля судилася працям Огоновського та Науменка, бо вони мали менший розмах. Перший видав (подаючи своє ім’я як Emil Ogonowski) «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» (Львів, 1880), де всеохопної історичної фонології немає, але у фонологічній частині (сс. 24-95) подано опис рефлексів праслов’янських звуків у сучасній українській мові та її діалектах (до яких він залічував і білоруську мову), що супроводжується нечисленними давньоукраїнськими та середньоукраїнськими прикладами. Його ж таки розвідка «О ważniejszych właściwościach języka ruskiego» (Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń wydziału filologicznego Akademii Umiejętności X, 1884) була замислена як додаток до попередньої книги, але почасти просто її повторювала. Огоновський не знав поняття звукового закону, його приклади часто бувають випадкові, а діалектним даним — хоча здебільшого на них можна покладатися — іноді бракує точного зазначення місця запису. Методологічно він ішов головно слідами Міклошіча. Натомість Науменків «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (К., 1889) — це огляд звуків і їхніх чергувань у сучасній українській мові з коротким історичним коментарем. За взірець Науменкові правили Огоновський та Житецький. В останнього він запозичив ідею про те, що українська мова впродовж усього свого історичного розвитку тяжіє до ікання та посилення сонорності.

Із-поміж перелічених дослідників єдиний, хто подолав у своїх працях нефаховість, — це Михальчук. Проте в цього автора обмеження пов’язані з фраґментарністю його наукових публікацій. Він зробив величезний внесок у діалектологію, піднісши тогочасне знання про українські діалекти та діалектні групи на вищий щабель, ніж у будь-якій іншій слов’янській країні. Його праця «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи c наречиями Галичины» (Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край 7. СПб., 1872), після якої ще вийшла «Программа для собирания особенностей малорусских говоров», доповнена Кримським у її російському виданні (СПб., 1910. Сб. ОРЯС 87, 4) та Є. Тимченком в українському (ЗНТК 5-8; окремою книжкою — К., 1910), створила міцні підвалини для використання українського діалектного матеріалу в майбутніх історичних дослідженнях. У сфері історичної фонології Михальчук висловив багато здогадів і продуктивних ориґінальних ідей, що серед них можна згадати морфологічне пояснення постання і з о (та еперед занепалим слабким єром), новий погляд на пом’якшення губних перед етощо. Михальчук шукав пояснення звукозмін у системі мови, що існувала в той чи той час, відкидаючи необгрунтовані узагальнення суб’єктивно-романтичного ґатунку. Щодо цього він випередив пізніше вчення про фонеми. Проте його екскурсам в історичну фонологію української мови, розпорошеним майже по всіх без винятку його статтях, ніколи не судилося набути систематизованого вигляду. Найповнішою спробою в цьому напрямі є його розвідка «К южнорусской диалектологии» (КС 1893,9) — історична фонологія й діалектологія української мови в стислому нарисі.

Про Кримського буде сказано далі.

Ґрунтовна фахова освіта й постійна робота в університетах і в Академії наук за тодішніх політичних умов були значно приступніші для російських науковців. Український учений у тогочасній Росії, щоб зробити наукову кар’єру, мусив прийняти імперську ідеологію. Так учинив, приміром, Олександр Кочубинський, який викладав у Одеському університеті. Серед російських славістів, що розпочали свою діяльність в останню чверть XIX ст., займаючись українською історичною фонологією, як правило, в рамцях історії російської мови, найвидатнішими були Олексій Соболевський і Олексій Шахматов. До їх числа слід іще додати Ватрослава Яґіча, хорвата, що працював у Одесі, а згодом у Санкт-Петербурзі (1872-1874, 1880-1886) як на університетських посадах, так і в Академії наук.

Унесок Кочубинського в дослідження української історичної фонології був досить скромний. Він зачепив цю тематику безпосередньо у своїй праці «Отчет о занятиях славянскими наречиями» (Одеса, 1876) і в розлогій рецензії на книжку Житецького «Очерк литературной истории малорусского наречия» (Отч. Увар. 32,1892). В обох випадках вибір питань є хаотичний, а методи — досить недбалі. Натомість його розвідка «К вопросу о взаимных отношениях славянских наречий» (Записки Новороссийского университета, 23-25, 1877-1878) була присвячена класифікації слов’янських мов, головно на підставі потрактування сполук *СuSС, *CiSC. Актуальність ця праця втратила дуже швидко, оскільки, крім методологічної невправності, вона ще й мала за вихідний пункт хибне уявлення про праслов’янську форму цих сполук; українські дані були в ній представлені скупо. Більш тривалий слід залишила його стаття «Территория доисторической Литвы» (ЖМНП 309,1897), де при розгляді питання південної межі поширення литовської мови враховувалися також і північноукраїнські говірки.

Навпаки, доробок Соболевського, Шахматова та Яґіча був значний. Після Потебні саме вони стали в цій галузі найвидатнішими дослідниками. Насамперед усі троє були першорядними філологами та фахівцями з давньоукраїнської рукописної спадщини. Соболевський і Яґіч здебільшого не виходили за рамці філологічної школи, хоча перший також приділяв увагу дослідженню діалектів. Шахматов, наймолодший з них, сполучав філологічну майстерність із молодограматичною методологією.

Найбільшим досягненням Соболевського було спостереження відчутних місцевих діалектних відмінностей у східнослов’янських пам’ятках XI-XIV ст., особливо наявності т. зв. "нового Ђ" (див. 20.1) у давньоукраїнських пам’ятках. Це ясно показано вже в першій його значній публікації «Очерки из истории русского языка» (Киев, 1884). Він намагався узгодити це відкриття зі своїми імперіалістичними ідейними переконаннями, приписуючи що рису лише Галицько-Волинській землі, тимчасом як Київ, згідно з його арґументуванням, говорив по-російському аж до татарської навали 1240 р., ба й до XV ст. включно. Ця постава викликала вибух обурення серед українських учених. Як наслідок, виникла гостра полеміка, в якій Кримський і згодом С. Смаль-Стоцький намагалися заперечити саму фонетичну вартість "нового Ђ", хоча й намарно. Помилковою тезою в Соболевського було не визнання "нового Ђ" засобом відтворення нового звучання еперед давнім слабким ьу наступному складі, а обмеження цієї характеристики територією Західної України. Незабаром з’ясувалося, що ця риса — загальноукраїнська. Проте Соболевський уперто тримався первісної позиції також у своїх подальших студіях. З погляду української історичної фонології найважливіші з-поміж них — це «Лекции по истории русского языка» (К, 1888; 4-те видання — М., 1907), низка нотаток «Из истории русского языка», вміщених у ЖМНП протягом 1894—1901 рр., «К истории малорусского наречия» (РФВ 63, 1910) та «Мелкие заметки по старорусскойи русской фонетике» (РФВ 64,1910). Його праці з української діалектології були неориґінальні й хутко застаріли, а полеміка з приводу характеристик мови давнього Києва може становити інтерес з огляду на деякі спостереження в статтях «Источники для знакомства c древнекиевским говором» (ЖМНП 1885, 2), «Как говорили в Києве в XIV и XV вв.» (ЧОНЛ 1888, 2) і «Древнекиевский говор» (ИОРЯС 10, 1, 1905). Численні публікації Соболевського, присвячені поодиноким звукозмінам та рукописам, здебільшого зберігають свою вартість і досі. Вони подаватимуться в бібліографії до відповідних розділів.

На відміну від Соболевського, Шахматов не мав політичних упереджень щодо української мови, хоча й він так само розглядав її історію як частину російської. Почавшися вже зі статті «Beiträge zur russischen Grammatik» (ASPh 7, 1884), де йшлося про з’ясування місця походження найдавніших східнослов’янських рукописів на підставі їхніх орфографічних (фонетичних) особливостей, його зацікавлення проблемами давньої та сучасної української фонології збереглося на все життя. Знову й знову він повертався до цих проблем, часто переглядаючи свої попередні позиції. Найяскравішими з-поміж його публікацій, що стосуються цієї тематики, є «Исследования в области русской фонетики» (РФВ 29, 1893), «К истории звуков русского языка» (ИОРЯС 1,6-8, 1896, 1901-1903), «Курс истории русского языка», тт. 1-2 (СПб., 1909), «До питання про початок української мови» (Україна 1914, 1), «Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка» (Украинский народ в его прошлом u настоящем 2, Пг., 1916; український переклад видрукувано у виданні: Ол. Шахматов, Аг. Кримський, Нариси з історії української мови, К, 1922, передрук 1924) і особливо його узагальнювальна праця «Очерк древнейшего периода истории русского языка» (Пг., 1915). Важливе значення має також його розлога рецензія на працю Кримського «Украинская грамматика» (RS 2, 1909). Окрім досконалого знання давньоукраїнських текстів, Шахматов відзначався своєю здатністю бачити навіть у щонайдрібніших фактах матеріал для широких узагальнень. Проте його обізнаність із середньоукраїнською мовою була практично нульовою, і він заповнював прогалину між сучасними українськими діалектами (які знав лише з других рук) та давньоукраїнською мовою, вдаючися до припущень, що він їх потім поширював на доісторичну "спільноруську" та на праслов’янську мову. Крім того, Шахматов переоцінював роль міґрацій у кшталтуванні східнослов’янських діалектів. Саме це робить його теорію в багатьох аспектах уразливою, включно з основним вихідним положенням, тобто з гіпотезою про існування спільноруської мови, поділеної на три головні наріччя: північне, південне та східне.

Серед трійці видатних славістів, що працювали в Росії наприкінці XIX ст., Яґіч мав найтверезіші погляди. Він тактовно вказував на упередженість Соболевського та фантазування Шахматова, привертаючи увагу до конкретних фактів. У 1884 р., одночасно з оприлюдненням згаданих вище праць Соболевського («Очерки [...]») та Шахматова («Beiträge [...]»), він опублікував «Четыре критико-палеографические статьи» (Сб. ОРЯСЗЗ, 2), подавши чи не найточнішу характеристику українських рис, присутніх у давніх східнослов’янських рукописах. «Источники [...]» Соболевського (див. вище) містили відповідь на це дослідження, яка й спонукала Яґіча написати й опублікувати «Критические заметки по истории русского языка» (Сб. ОРЯС 46, 4,1889), що є його найвагомішим внеском у вивчення історії української мови та всіх східнослов’янських мов. Ця розвідка ще й досі є необхідним додатком до популярніших «Лекций [... ]» Соболевського. Пізніше Ягіч нечасто повертався до загальних проблем української фонології, але варто ще згадати його докладну рецензію на «Очерк [...]» Шахматова (ASPh 37, 1920). Як і Соболевський із Шахматовим, Яґіч, навіть визнаючи доісторичні відмінності між українською та російською мовою, був усе ж переконаний у слушності, мовляв, "неспростовної наукової аксіоми про приналежність усіх наріч російської мови [ = східнослов’янської. — Ю. Ш.] до одного цілого в стосунку до решти слов’янських наріч" (Критические заметки, с. 151).

Серед українських науковців початку XX ст. перед національною революцією 1917-1920 рр. історичну фонологію української мови досліджували двоє: Кримський і Степан Смаль-Стоцький. Бувши фахівцем з історії та мов Близького Сходу, Кримський заходився коло історії української мови, щоб довести необ’єктивність і виправити перекручені твердження Соболевського. У трьох своїх чималих за обсягом статтях «Филология и погодинская гипотеза» (КС 1898; окреме видання — К., 1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (НЗб. Груш. 1906) і «Древнекиевский говор» (ИОРЯС 11,3, 1906), що хаотично сполучають ущипливі особисті напади та досить незв’язний розгляд щонайрізноманітніших тем, він серед іншого порушив і багацько питань історичної фонології, насамперед давньоукраїнського періоду. Піддавшися своєму іконоборчому запалові, він відкидав мало не кожне твердження Соболевського, зокрема навіть такі безсумнівні положення, як наявність "нового Ђ", характерну для українських пам’яток XIІ-XIV ст. Задля цього він мусив зіґнорувати силу давньоукраїнських пам’яток, оголосивши їх російськими або білоруськими.

Після революції 1905 р. і зняття заборони з українського шкільництва в Російській імперії Кримський утягнувся в складання навчальної української граматики; проте, захоплений полемікою із Соболевським, присвятив у ній більше місця історичній фонології, ніж граматичному описові мови. За основу йому правили численні виписи з давньоукраїнських текстів, а звуки сучасної української мови він порівнював з їх написанням у давньо- та середньоукраїнських пам’ятках. Таким робом постала книжка, надміру безладна навіть як на Кримського, що друкувалася окремими випусками й так і не була закінчена, — «Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Поднепровья» (М., 1907). Найвлучнішу й найоб’єктивнішу оцінку їй дав Шахматов (RS 2,1909), який добачив суть постави Кримського в "обстоюванні, на значну міру слушному, виняткового права малоросійської мови на пам’ятки давньокиївської писемності" (с. 1

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти