ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ЄДНОСТІ

 

Накопичення тенденцій (нашкіцованих у 5.7), що згодом стали характеристичними для української мови, вкупі з частковим збереженням пізньопраслов’янських тенденцій у внутрішньому розвитку протоукраїнських говірок, супроводжувалося поступовим формуванням специфічних діалектних об’єднань, що склали в майбутньому сукупність українських діалектів. Ступінь незалежності кожної звукозміни, що заторкнула протоукраїнські діалекти, щоразу зазначався у кожному попередньому розділові. Усе це можна стисло підсумувати, з певними спрощеннями, у вигляді такої таблиці:

 

 

 

 

3 ± показує, що відповідну зміну поділяла частина українських діалектів або що вона поділялася лише частково, наприклад, білоруська мова, як і українська, знає перехідkvу cv, але на противагу українській, не має жодних випадків збереження kv. У підрахунках такі випадки беруться за "1,5".

4(+) позначає зміну, що її поділяно з українською мовою, але згодом усунено в певній мові в дуже ранні часи (доісторичні або на самому початку історичної доби). Такі випадки рахуються як "1".

 

З наведених 23 змін, або ознак, тільки дві є наявні виключно в протоукраїнських діалектах. З цих двох одна (sk перед голосними переднього ряду) характеризувала київсько-поліську групу протоукраїнських діалектів, а друга (ě) датується найпізнішим часом. Решта ознак є спільні з деякими суміжними слов’янськими (прото)мовами, хоча жодна, за винятком ū1 > у,не є спільна з усіма одразу 5. Ближче за всі мови до протоукраїнської стоїть протобілоруська (17,5 з 23), а далі таким порядком: російська (15,5), болгарська (9,5) та польська зі словацькою (по 7,5 кожна). Українську мову єдиним цілим на цій історичній стадії робила не кількість унікальних змін, але їх своєрідне сполучення. Оскільки спільні зміни були, принаймні почасти, започатковані на спільному (праслов’янському) ґрунті, відцентрові сили виявлялися у своєрідності їхнього співіснування. Не меншу вагу має майже повна відсутність цілком тотожних ізоглос. Виняток становлять лише ізоглоси 12, 13 та 17, що об’єднують протоукраїнські діалекти з проторосійськими й протобілоруськими, та ізоглоси 19 і 20, що об’єднують протоукраїнські діалекти з усіма суміжними слов’янськими, але перетинають протоболгарську зону. Це перетинання ізоглос надзвичайно типове для доби розпаду праслов’янської єдності з її нестабільністю та формуванням нових мовних меж.

У цьому зв’язку слід зазначити, що сила ізоглос протоукраїнської епохи поділила український терен. Можна припустити існування на той час численних діалектів. Початковий Київський літопис перелічує або згадує слов’янські племена, з яких частково або повністю могли жити в Україні такі: сіверяни довкруж Чернігова, поляни довкола Києва, уличі (з тиверцями) з самого початку між нижніми бігами Дніпра та Дунаю, дуліби (або бужани) на Волині, деревляни між Горинню та Дніпром на південь від Прип’яті, вірогідно білі хорвати в карпатському реґіоні та, можливо, дещиця дреговичів у верхо- і середньоріччі Прип’яті. Теоретично можна припустити, що кожне плем’я мало свої діалектні особливості. Утім, для сучасного дослідника вони так чи так є втрачені 6.

 

 

5 Є й інші нововведення останнього типу, але вони не внесені до таблиці через те, що сталися після праслов’янської доби, хоч і були спільнослов’янські.

6 Хіба що за винятком теперішніх середньополіських говірок (між Дніпром та Горинню), які можуть бути продовженням племінного діалєкту деревлян, зважаючи на те, що цю територію найменше зачепили пізніші міґрації людності.

* Географічні назви подаються, як правило, в їх сучасній формі; міста позначено для загальної орієнтації, незалежно від часу їхнього заснування.

 

 

На сьогодні ще простежується, до того ж досить чітко, розподіл між двома основними реґіонами: Поліссям (північ) та Галичиною (південь і південний захід). Київ увіходить загалом до поліської діалектної зони, як і Волинь, — за єдиним винятком зміни "південного" типу ě > (див. 13.7), що нею охоплено, здається, й Київ. Поділля, ймовірно, тяжіло до Галичини, однак це можна виснувати радше з огляду на пізніший стан тамтешніх говірок (зумовлений, можливо, подальшими міґраціями людності). Судячи з усього, Полісся характеризувалося збереженням kv перед ě2,наявністю sk перед голосними переднього ряду, зміною дж на ž, а також ęна ев ненаголошених складах і еaна оперед складами з голосними заднього ряду, збереженням іе як рефлексу ě, тимчасом як Галичина не знала цих змін, окрім ě > іe з подальшою монофтонгізацією, датованою ще доісторичними часами, що в її висліді постав голоснийе·.

Безсумнівно, київсько-поліська та галицько-подільська діалектні групи почали формуватися ще за доісторичної доби; однак тепер уже годі з’ясувати, чи це сталося внаслідок усунення (поглинення) племінних діалектних відмінностей, чи внаслідок їх недопущення від початку. В усякому разі, дві реконструйовані діалектні групи зазнали чимало спільних процесів, хоча немає жодних підстав говорити про втрату ними власної тотожності.

Племінне підґрунтя київсько-поліських діалектів очевидне: сіверяни та деревляни утворювали осердя групи; поляни, дуліби й, можливо (маргінально), дреговичі — її периферію. Ситуація з галицько-подільською групою менш очевидна. Нічого, крім досить сумнівної назви, не відомо про білих хорватів. З другого боку, хоча уличі вважаються дуже великим плем’ям, по них немає жодного сліду в місцях їхнього розселення за історичної доби, окрім хіба що кількох поодиноких топонімів між гирлами Дністра й Дунаю. На цих теренах панували тюркомовні кочові племена. Заведено твердити, що під тиском цих кочовиків основний загал уличів рушив на північний захід уздовж Богу та Дністра (Шахматов, Зілинський). Якщо пристати на цю думку, то подільські та галицькі говірки сягають своїм корінням мови уличів, а первинне діалектне розмежування було не між північчю та південним заходом, але між північчю та півднем, племенами, що заселяли землі на південь від Прип’яті й у пониззі Десни, та уличами. Менш переконливе є інше припущення, а саме, що уличі не дійшли до кінця у своєму переміщенні вздовж Карпат і їхня мова продовжується нині лише в гуцульських говірках, тимчасом як інші карпатські діалекти сформувалися на основі говірок білих хорватів.

Особливий випадок становить Закарпаття. Заселення в X ст. деякими протоукраїнськими племенами, що зазнавали тиску з боку печенігів, південних схилів Карпат (сьогоднішньої Закарпатської обл. 7), а можливо й земель, розташованих трохи далі на захід і на південь (за Шахматовим, уличі дісталися аж Семигороду), — то є тільки припущення, але аж ніяк не доведений факт.

 

 

7 Згідно із сучасною класифікацією діалектів, мова йде про середньозакарпатські говірки. Наявність гуцульських говірок на сході області, як і лемківських на заході, є, певна річ, наслідком значно пізнішого осадництва (див. 62.5 та 3).

 

 

У найдавніших угорських пам’ятках із цієї місцевості трапляються слов’янські географічні назви, хоча переконливих протоукраїнських рис у цих записах не виявлено. Щоправда, співвідношення між уг. Munkács, Ungvár, Lonka та укр. Мукáчево, У́жгород, Луг (на схід від Сигота) свідчить, що тут повинні були мешкати слов’яни, й у такому разі цими слов’янами могли бути протоукраїнці (в період до деназалізації носових голосних, тобто до середини X ст.). Друга хвиля українських поселенців, зігнаних половцями зі своїх місць у середині XI ст., принесла сюди географічні назви з компонентом рус- (Orosz-, Ruthenus тощо), рясно представлені в пізніших угорських пам’ятках (з 1214 р. 8) та в топонімах. Цей компонент відрізняв нових поселенців і їхні осади від давніших мешканців (Нідерле), які були прийшли сюди до того, як ця назва поширилася за межами первинних місць розселення полян 9.

 

8 Раніші згадки про Ruthenici, розпорошені по середньовічних пам’ятках, починаючи від 1031 р., є сумнівні щодо їхнього значення та/або віднесеності.

9 Додатковим доказом на користь раннього поселення протоукраїнців на Закарпатті можна було б уважати наявність протетичного j- у місцевому слові ярúч ’їжак’ (від рум. aríci), який постав у пізньопраслов’янські часи; такий протетичнийj-перед а в більшості діалектів не є типовим для пізніших періодів (Врабіє).

 

 

Щоправда, прихід цілої хвилі протоукраїнських поселенців на Закарпаття в X ст. викликає певні сумніви. Контакти через Карпати напевне могли бути лише незначними. Попри це, звукозміни, що сталися в межичассі на північ і на схід від Карпат, віднаходяться в історичні часи також і на Закарпатті — і чи не єдиний виняток тут становить збереження голосного ω(який не перейшов в у),якщо цей ωвідбиває архаїчну стадію в зміні ū1> у (див. 5.2). Отже, припускаючи появу першої хвилі протоукраїнських переселенців у Центральному Закарпатті в X ст., слід також погодитися з тим, що ця місцевість прийняла усі фонологічні інновації внаслідок другої хвилі переселення з-поза гір у середині XI ст., після остаточної втрати степових земель.

Друга велика міґрація людності з Наддніпрянщини, зокрема й із Києва, припадає на історичну добу, бувши спричинена розореннями міста та країни в ході половецьких наїздів, міжусобиць і насамкінець татарської навали 1240 р. Якщо освічена частина суспільства міґрувала на північний схід, на російські землі, то простолюд здебільшого шукав пристановища та захисту в лісових та гірських районах, розташованих на північ, північний захід та захід від середнього Подніпров’я — краю, що потерпав найбільше. Ці міґрації, певна річ, мусили спричинити помішання діалектів, уодностайнення мови та поширення фонологічних інновацій з півдня на північ і зі сходу на захід; але через обмеженість свідчень практично неможливо зреконструювати в подробицях ці процеси. Тільки у випадку звукозміни о < а можна пов’язати з міґрацією людності поширення цього звука о на захід, у ті говірки, що спочатку не знали цього переходу (див. 9.8). Наприкінці давньоукраїнської доби, завдяки відносному покращанню життєвих умов під литовською зверхністю, вочевидь, почався зворотний рух — заселення Київщини й суміжних земель, хоча розпал його припадає на пізніші — середньоукраїнські — часи.

Нарешті, заслуговує на згадку ще одна міґрація людності, що справила вплив — в історичному плані — на деякі українські говірки. На відміну від інших тогочасних переселень, ця міґрація була на значну міру свідомо зініційована галицькими та волинськими князями. У першій половині XIII ст., після приборкання ятвягів, балтського племені, що населяло землі, розташовані північніше від Прип’яті (Густ. літоп. про ятвягів у записі за 1281 р.: "яко отсєлЂ прєсташа быти"!), та успішних воєн із литовцями закладено нові міста на захоплених землях Холмщини, заселення яких заохочувалося князем Данилом Романовичем. Це спричинилося до постання в районі Берестейщини та Холмщини змішаного діалекту, з багатьма виразними південно-західними рисами, що вплинуло, вочевидь, на північно-західні говірки в цілому, зокрема й на підляські. Як наслідок, на відміну від середньополіських і більшості східнополіських говірок, західнополіські говірки не належать до "чистого" північноукраїнського типу (див. також 62.4).

Інші чинники подальшого зміцнення прото- й давньоукраїнської діалектної цілісності — це політичне об’єднання країни за князів Володимира, Ярослава, Володимира Мономаха та ін., а також єдність Церкви. Однак проникнення централізованої держави й навіть Церкви у приватне життя було радше поверхове, місцеві володарі зберігали права на свої князівства, а ступінь централізації навіть у часи найбільшого її розвою — зрештою, недовготривалого — був невисоким. Опріч цього, українські терени не відмежовувалися від білоруських та російських кордонами якихось поважних державних утворень. Отже, ці чинники відігравали хіба що другорядну роль в об’єднанні протоукраїнських діалектів і формуванні української мови як одного цілого.

Певне значення мали також контакти з рештою слов’янських земель. Найщільнішими були зносини між Києвом та Турово-Пинським князівством, яке з географічного погляду правило за міст між протоукраїнськими та протобілоруськими діалектами. Підтримувано також жваві політичні та культурні контакти з російськими землями (Новгород і пізніше Суздаль, Володимир, Рязань), хоча й без помітного обміну людьми. Паралельні процеси на кшталт однакової рефлексації (наголошених) носових голосних чи постання повноголосу (як, зрештою, і низка дрібніших) відбивають цю спільність, що її, втім, не можна брати за повну тотожність у фонологічному розвитку. Зносини з ляхами, обмежені й другорядні в доісторичні часи, стали тіснішими під давньоукраїнську добу, надто з такими прикордонними містами, як Червень, Белз і Перемишль, що неодноразово переходили з рук у руки, і поготів, коли вся Галичина підпала під зверхність Польщі. Однак у протоукраїнські часи не було жодних звукозмін, характерних лише для протоукраїнських та протопольських діалектів, і з-поміж наявних збігів у фонетичній і фонологічній еволюції частина є випадкові, а частина охоплює значно більшу територію, що до її складу входили, серед інших, і ці дві мови. Зі словаками прямих зносин не було, за винятком хіба що Закарпаття — під кінець давньоукраїнської доби. Контакти з болгарами відбувалися на двох рівнях. З одного боку, вочевидь, існувало змішане протоукраїнсько-протоболгарське населення в Семигороді, який у XIII ст. межував із зоною болгарського впливу, а також, можливо, у пониззі Дунаю, звідки — наявність периферійних контактів між обома мовами. З другого боку, певний різновид болгарської мови використовувався як мова Церкви та літератури в цілій країні, де, мабуть, налічувалося й чимало болгарських священиків (див. 4), хоча на фонологічний розвиток говірної мови це ледве чи могло вплинути. Нарешті, якщо білі хорвати в Карпатах належали до племені, більша частина якого залишила цю місцевість і заснувала Хорватію на північному заході Балкан, то його рештки мусили бути поглинуті протоукраїнським осадництвом. У такому разі можна було б говорити про протохорватський субстрат у місцевих говірках. Однак це практично не має жодного значення, оскільки протохорвати мусили були залишити Карпати (якщо все це відповідає правді) щонайпізніше в VI-VII ст., а на той час не могло ще виробитися жодних або майже жодних власне хорватських ознак. Тож протохорватсько-протоукраїнські контакти могли зоставити по собі лише деякі антропологічні сліди, але аж ніяк не мовні. З-поміж неслов’ян лише з уграми та особливо з тюркомовними племенами зносини могли бути довготривалими й відносно інтенсивними. Угри до того, як рушити в бік своєї теперішньої батьківщини в Середньому Подунав’ї та над Тисою (бл. 905 р.), де їхні контакти з українцями, обмежені районом Закарпаття, могли мати хіба що периферійний характер, були протягом певного часу в IX ст. південними сусідами протоукраїнських племен. Тут контакти могли бути глибшими. На жаль, тривалість перебування угрів у південноукраїнських степах не з’ясована й майже ніяких даних про це не існує. Скоріше за все, воно не перевершувало двох десятиріч. Із-поміж тюркомовних племен вирізняються хозари, які тримали під своїм пануванням у IX ст. протоукраїнські племена полян і сіверян, жваво торгувавши з рештою протоукраїнських племен, а після поразки від Русі (бл. 969 р.) частково осіли на українських землях, наприклад, у Чернігівському князівстві. Крім того, мають бути згадані печеніги (перше воєнне зіткнення з Руссю 915 р., останнє 1036 р.), половці та споріднені чи поглинені ними племена 10(перше зіткнення з Руссю 1055 р.).

 

 

10Наприклад, торки (згадуються в 985-1116 рр.), ковуи(1151-1184), берендЂи(кінець Х-XII ст.) і чьрни клобуци, які згадуються наприкінці XI ст. (можливо, родова назва всіх перелічених вище племен).

 

 

Особливо щільні й багатобічні були взаємини з половцями: постійні сутички й руйнівні наїзди з обох боків не були перешкодою для жвавої торгівлі, воєнного союзництва, осадництва та винародовления бранців, змішаних шлюбів в усіх суспільних верствах тощо. Обопільний вплив протоукраїнської людності та половців був глибоким, а двомовність набула, ймовірно, великого поширення. Половців розвіяла татарська навала 1234-1240 рр., що її наслідком було загарбання всієї України мало не на ціле століття. Хоча татари не оселялися на захоплених землях й осаджували тільки нечисленне намісництво, зносини з ними — ворожі чи дружні (друге рідше) — мали неабияку вагу, а відтак і двомовність знов-таки не була чимось винятковим.

На жаль, про мову половців і татарських завойовників є обмаль відомостей, а про мову (мови?) печенігів — практично жодних. Поза тим, як це ведеться при контактуванні між собою неспоріднених мов, коли навіть і розвиваються якісь спільні риси, то неможливо довести, що вони не є випадковими збігами. При цій конкретній нагоді зринає спокуса пов’язати з протоукраїнсько-угорсько-тюркськими контактами тенденцію до двоскладової гармонії в протоукраїнському слові у вигляді повноголосу, дистрибуції ета о взалежності від характеру голосного в наступному складі, а також пристосування е та о до слабкого єра в наступному складі. Утрата фонематичного статусу тону та часокількості в системі вокалізму також могла бути стимульована контактами з тюркськими мовами. Утім, якщо й існував унутрішній зв’язок між зазначеними протоукраїнськими та тюркськими фонологічними процесами, то не було тотожності в їхньому перебігу. Тюркська гармонія голосних визначається голосним у початковому складі й охоплює ціле слово (хоча спостерігаються й випадки двоскладової гармонії, як-от гармонія губних у туркменській мові); натомість у протоукраїнських діалектах гармонія голосних обмежувалася двома складами й мала зворотний напрямок (хіба що за винятком повноголосу). Коли говорити про часокількість голосних, то її втрата відбувалася в тюркських мовах якраз протягом VI-Х ст., а отже це таки могла бути спільна зміна, а не просто вплив наявного в одній мові стану на розвиток другої.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти